?

Log in

No account? Create an account
травень 2019   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Фронт зима

Репутація

Posted on 2019.02.08 at 18:19
Деякі люди викликають замилування :)
Був у мене знайомий - трохи перетиналися на фронті. Конфліктів ніколи не мали. Але вже кілька років, як тільки він бачить у соцмережах якісь згадки про мене, одразу ж пише у коментарях різну гидоту.
За що він так мене не любить, не маю навіть найменшого уявлення і абсолютно не переймаюся цим. Ну, не любить і не любить, буває.

Але днями - пісня. В приватку прибуває месідж від нього з проханням допомогти поширити якийсь його пост. Мабуть, щиро думав, що поширю.

Нічого собі репутація в мене, га? :( Мене не один раз за життя намагалися завербувати українські і російські спецслужби і задіяти у своїх інтересах політики й олігархи. Так ось, жодного разу мені за співпрацю не пропонували гроші - завжди намагалися примітивно надурити і використати всліпу, за так. Ніколи на це не велася і не поведуся, і від грошей би теж відмовилась, але так вони, принаймні, показали б, що не вважають мене безвідмовною ідейною лохушкою, на якій можна їздити всім, хто знає, звідки ноги ростуть і гроші беруться.

Я була журналістом. Була воїном-добровольцем. Нині я офіцер морської піхоти. А репутація все та сама. Карма :)

Фронт зима

Є така думка

Posted on 2019.02.02 at 19:56
Є така думка, що новий президент, хто б ним не став, продовжить війну з Росією.
Бо здати Донбас = придбати квиток на прямий рейс до Ростова.
Обирають-то президента пасивні обивателі, а мати йому потім справу - з активними громадянами.

"З сумом у серці згадуємо мільйони загублених тоталітарним нацистським режимом життів. Ці болісні роздуми – застереження для нас і для майбутніх поколінь, до чого може призвести політика нетерпимості та ненависті" (Петро Порошенко про Холокост).

Терпіти не можу, коли українські політики використовують модну нині "західну" термінологію.
Не "політика нетерпимості", а відсутність держави і армії. Якщо ти слабкий, завжди знайдеться хтось, хто забажає тебе пограбувати, вигнати чи вбити - не під однією ідеологією, так під іншою. Словосполучення "собирание земель русских", на відміну від "Остаточного вирішення єврейського питання", наче й не містить нетерпимості, але закінчиться, якщо ми дозволимо, тим самим.

Покоління євреїв, що пережило Холокост, добре це усвідомило і ні з якою "політикою нетерпимості" не боролося. Вони вчилися бути сильними і доволі жорстокими методами фізично знищували своїх геополітичних конкурентів.

Толерантність можуть дозволити собі ті держави, які живуть у ситості і безпеці (чи вважають, що так живуть). І те - до певної межі. В Австрії, наприклад, днями на 14 років засудили лідерку якоїсь ідіотської організації, яка закликала Путіна ввести війська і передати їй владу. 13 її прихильників теж отримали тюремні строки.

А в нас, мабуть, трохи складніша ситуації, ніж в Австрії. Так що даєш політику нетерпимості і ненависті до ворогів.

"Если победит Порошенко, то нас будут ждать тяжелые времена. Я думаю, в этом случае начнется полномасштабная война с Россией. Будет введено на всей территории страны военное положение, будет военный диктатор, будет тотальная мобилизация, будет конфискация частной собственности, все будет национализировано. В этом случае война с Россией начнется и затянется лет на 15", – считает Соскин".

Дніще не в тому, що цей "політичний експерт" бреше - усі вони брешуть, тим більше, зараз. А в тому, що апелює до наймерзенніших обивательських інстинктів, підживлює, підгодовує те, що треба випалювати розпеченим залізом.

Скоріше б пройшли і закінчилися вибори, одні і другі, і держава після них вціліла.
Це дуже специфічні вибори. Цього разу не так важливо, хто саме на них переможе, як те, що може початися наступного дня, якщо комусь, не дай Боже, спаде на думку не визнати результати виборів. Це точно буде не повномасштабна війна з Росією, а щось значно гірше - спершу громадянська війна, а потім окупація.

Фронт зима

Зв'язок - це життя

Posted on 2019.01.24 at 22:35
Ірина Дворецька



Якщо хтось ще не чув - цю дівчину, Ірину Дворецьку, за повідомленням її земляка, депутата Олевської райради В.Рабоша, вночі висадили з маршрутки кондуктор з водієм, бо вона не мала 25 гривень, щоб заплатити за проїзд. Вона збилася з дороги і замерзла насмерть.
Історія нещасної дівчини, природно, викликала неабиякий резонанс. Переважна більшість людей емоційно обурюються діями покидьків, що вчинили так з нею, одиниці кажуть - мовляв, щось тут не те, можливо, вона неадекватно поводилась, чому сіла в маршрутку, не маючи грошей, чому заблукала, якщо до села з того місця, де її висадили, було лише 2 км, і т.ін. Деякі навіть примудряються приплітати сюди політику.

Скажу те, про що на хвилі емоцій, вочевидь, забули сказати.

Ми не знаємо усіх подробиць і обставин, що передували трагедії, тож не можемо наразі робити адекватні висновки.

Окрім одного.

В далекі "домобільникові" 90-і мій батько подовгу жив один в селі. До пошти, яка не завжди працювала, було пішки більше години, і він виношував ідею якоїсь самопальної радіостанції - для зв'язку з Києвом. Щоб ми з мамою не хвилювалися, і щоб мати можливість, якщо що, швидко покликати близьких.

Мене з дитинства привчили: зв'язок - це головне, основне і священне. Я можу забути про що завгодно - але ніколи не забуду зарядити мобілку і взяти її з собою. Як би сильно я не була зайнята, я ніколи не вимикаю телефон. (Можу не підняти слухавку, так - але не коли телефонують близькі). Вночі теж - мобілка лежить біля мене на подушці. До мене можна дозвонитися у будь-яку годину дня і ночі.

Зв'язок - це сила. Зв'язок - це благо. Зв'язок і фортифікація, між іншим, - єдине, чим на війні перевершує нас супротивник.

Якби ця дівчина та її близькі друзі і родичі жили за таким самим принципом - вона зараз була б живою. Бо максимум за пару годин її забрали б із будь-якої точки земної кулі і напоїли гарячим чаєм чи кавою.

Молоду вродливу дівчину вже не повернеш. Співчуття її близьким. Але щоб її смерть була не марною - хай вона хоч когось навчить: заряджений мобільник (і заряджений powerbank у кишені) у деяких випадках означає життя.


Фронт зима

Містерія війни

Posted on 2019.01.22 at 20:22

Містерія війни. Це коли в День Соборності України за Україну на Майдані гинуть вірменин і білорус (не пам'ятаю, хто вперше звернув на це увагу, але краще не скажеш).





Михайло Жизневський (Локі)




Коли випадкове, не дуже якісне фото, яке робиш на бігу, зреагувавши на знайоме обличчя ("О, Локі") і біжиш далі, за якихось кілька тижнів стає відомим усім, і зовсім не з веселої причини. Я була на Майдані з фотоапаратом з першої хвилини до останньої, знімала барикади і бої, але у підсумку зробила лише одне фото: портрет Жизневського.




Це коли вже п'ять років триває нескінченна ніч з 18 на 20 лютого (теж, на жаль, не моя фраза).



Це коли ти розумієш, що з плином століть процеси не міняються, міняються лише технології.



Що останнім кремлівським кандидатом у Президенти України був Янукович. Після нього в Кремлі більше не роблять ставку на конкретних політиків - лише на процеси.



Коли за 5 років тобі стає пофіг майже все, окрім близьких і перемоги у війні…


Фронт зима

Девочки уходят на войну

Posted on 2019.01.13 at 14:13


Мені присвятили пісню.
Автор – херсонський журналіст і громадський діяч Володимир Марус.
Дякую. Зворушена.

Фронт зима

Мої підсумки-2018

Posted on 2019.01.01 at 00:39
Tags:
Хто сильно застудився і зустрічає, як лох, новий рік з температурою у ліжку – той я :)
На щастя, я не забобонна і весь 2019 рік хворіти не збираюся. Попереду багато справ – насичені військові навчання і, звісно ж, передова.

А поки що коротко – мої особисті підсумки 2018-го року. Він був переламним для мене.



Спершу було закінчення навчань на офіцерських курсах у НУОУ ім.Черняховського і отримання мною первинного офіцерського звання молодшого лейтенанта. Такі моменти зазвичай згадують як неймовірний і неоціненний досвід, дякують педагогам і побратимам за спільно пережите. Все справді так і було. Зі мною разом навчався мій найближчий побратим Каталонець, з яким у нас за плечима три з половиною роки війни у «підрозділі Вольфа», а також побратими по УДА друзі Смерека, Покутяка, Шугай і подруга Стріла. Ніколи не забуду і педагогів, а особливо – генерала Дісяка, якого, на жаль, звільнили з вузу і він не довчив нас до випуску, і полковника Матковського, людину унікальну по своїй суті ;) А також полковника Гусаренка, який страшенно мордував нас прийняттям рішень на карті, і завдяки якому я нині на службі у тих картах трохи вже не туплю :) Але як людина чесна, скажу, що найбільше з того навчання мені запам’яталося щоденне фізичне і розумове виснаження, сльози через отримані на «літучках» двійки і трійки і сон по 2 години на добу – бо вроджений перфекціонізм не дозволяв вчитися погано. Зрештою я закінчила навчання на «відмінно», але після того довелося добряче полікуватися – виснажений організм почав давати збої.



Далі був щемний момент прощання з Українською Добровольчою армією і перехід на службу у Морську піхоту ЗСУ. Зараз я командую взводом САУ у вже легендарному #503_ОБМП і намагаюся стати справжнім українським офіцером.



Крім цих двох головних для мене подій було ще кілька важливих моментів. Це вихід, зусиллями Артура Закордонця, збірки «ВОП. Війною ограновані поезії», до якої увійшли кілька моїх фронтових віршів, і книги Жені Подобної «Дівчата зрізають коси» - це історії 25 фронтовичок, зокрема, й моя.



Мушу згадати і про переможний крок Україною і світом фільму «Невидимий батальйон» - про дівчат-фронтовичок. Моя особиста участь в його просуванні мінімальна, було, чесно кажучи, не до того, але все-таки я є однією з його героїнь і дякую Марії Берлінській, Андріані Сусак, Оксані Іванців та іншим дівчатам за поширення у світі, через «жіночу» тему, інформації про російсько-українську війну.



Також за цей рік я написала власну книгу спогадів – про мої 3,5 роки війни в ДУК ПС та УДА. Вона вже має назву – «Щоденник нелегального солдата» і - сподіваюся, скоро побачить світ.

У самому кінці року я отримала високу державну нагороду - орден «За мужність». Указ Президента про нагородження був підписаний ще у жовтні, добровольців, удостоєних державних відзнак, Президент нагороджував у Дніпрі, а я, оскільки була на службі, отримала нагороду 29 грудня, з рук командувача Морської піхоти ЗСУ.



Я дякую Провіднику Дмитру Ярошу, полковнику Соколу і всім, з ким разом було пройдено цей нелегкий спільний шлях, який ще не закінчено.

Дякую своїм новим колегам по службі – офіцерам, сержантам і матросом. Ви всі дуже класні, допомагаєте мені успішно адаптуватись на новому місці.

Дякую своїм найближчим. Дякую волонтерам, які допомагали нам і продовжують допомагати.

Вітаю всіх нас з новим роком. Він не буде легший за попередній, але він трохи наблизить нас до перемоги. Оскільки в цьому році вибори, закликаю всіх бути максимально обережними і пам’ятати, що головне – не розвалити державу через чиїсь – чиї завгодно – політичні амбіції.

З новим 2019 роком, друзі! Хай повиздихають наші вороги :)

Пише командувач УДА Дмитро Ярош:

17 грудня у форпості української державності місті Дніпро Верховний Головнокомандувач Петро Порошенко нагородив командирів та бійців Української Добровольчої Армії.

Орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня:
1-го заступника Командувача УДА, командира 8-го Окремого батальйону друга "Червня"
Командира 5-го Окремого батальйону друга "Чорного".

Орденом Богдана Хмельницького III ступеня:
Командира Окремого легкопіхотного загону "Волинь" друга "Тихого"
Заступника командира Окремого легкопіхотного загону "Волинь" друга "Дізеля"
Заступника командира 8-го ОБАТ УДА друга "Марадону"

Орденом “За заслуги” II ступеня:
Командира медичного батальйону «Госпітальєри» УДА подругу Яну Зінкевич

Орденом “За мужність” II ступеня:
Командира роти розвідки 8-го ОБАТ УДА друга "Зеника"
Лікаря медичного батальйону “Госпітальєри” інструктора з тактичної медицини навчального центру УДА друга "Юзіка"
Командира III роти 8-го ОБАТ УДА друга "Ведмідя"

Орденом “За мужність” III ступеня:
Заступника командира роти 8-го ОБАТ УДА друга "Ваху"
Снайпера 8-го ОБАТ УДА друга «Тихого»
Заступника командира взводу снайперів 5-го ОБАТ УДА друга "Баріка"
Командира резервної роти 5 ОБАТ УДА друга "Рембо"
Командира штурмової роти 5-го ОБАТ УДА друга "Дельфіна"
Заступника командира роти вогневої підтримки 5-го ОБАТ УДА друга "Муху"
Командира розрахунку СПГ штурмової роти 5-го ОБАТ УДА друга "Пограна"
Заступника командира штурмової роти 5-го ОБАТ УДА друга "Музиканта"
Командира 1-го взводу штурмової роти 5-го ОБАТ УДА друга "Жнеця"
Заступника командира Окремого легкопіхотного загону «Чорний туман» УДА друга "Сержанта"
Оператора ПТУР Окремого легкопіхотного загону «Чорний туман» УДА друга "Мисливця".

Відзнакою "Іменна вогнепальна зброя":
Заступника командира Військово-польової жандармерії УДА друга "Швагра"
Начальника Штабу УДА "Сокола"
Командувача УДА Дмитра Яроша

Також,
Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня нагороджено заступника командира Служби Військової Розвідки УДА друга "Бандери", який відійшов у вічність після тривалої хвороби. Нагорода буде передана рідним нашого побратима.
Орденом “За мужність” III ступеня снайпер взводу снайперів окремого легкопіхотного загону «Вольф» УДА подруга Олена Білозерська, яка зараз проходить службу в Морській піхоті ЗСУ. Нагорода направлена командуванню подруги Олени.

Честь.
Слава Україні!

Фронт зима

Про збіг інтересів

Posted on 2018.12.17 at 22:08
Колись давно, коли я була ще малою, мої батьки судилися з районною владою, яка відмовила їм у приватизації нашого житла. Проблеми виникли через те, що в тодішньому законодавстві не були чітко прописані правила приватизації комунальних квартир, його можна було трактувати по-різному, а наша квартира у самісінькому центрі Києва, відповідно, була ласим шматком.

Нам пощастило. Цілком випадково у такій самій ситуації, як ми, опинився впливовий чиновник. Заради приватизації власного житла він домігся внесення у закон поправок, якими й скористалися під час суду мої батьки і багато інших родин, у яких була така сама проблема. У своїй промові на суді представник районної влади на емоціях заявив, що той чиновник «протягнув» зміни виключно з власних інтересів. Мої батьки резонно відповіли: «Це правда. І що?».

Я часто згадую ту ситуацію, коли думаю про наших можновладців. Практично все, що вони роблять – роблять, виходячи з власних інтересів. Але у випадках, коли їхній особистий інтерес збігається з державним, їхні дії слід підтримувати.




Колись давно, у середині 2000-х років, я редагувала християнську газету. Її девізом, одразу під назвою, було: "За Українську Помісну Соборну Православну Церкву". Ми постійно агітували за її створення, але російська церква мала тоді настільки сильні позиції, що це здавалося нездійсненним.

В монастирях УПЦ МП тренувалися проросійські бойовики. Я бачила їх на власні очі. УПЦ МП регулярно проводила "хресні ходи" з імперською символікою, ми виходили проти, нас пакували в автозаки, ми знову виходили...

На день хрещення України-Руси до Києва приїздив російський патріарх Кірілл. Відбувалася ватна Хресна хода. Наступного дня ми проводили "альтернативну", українську - живу, різнобарвну, потужну, на яку з власної волі виходили навіть атеїсти й язичники, бо розуміли, що це не "тьорки між конфесіями", це боротьба за Україну.

Ми пікетували Києво-Печерську лавру. "Наш патріарх Кірілл!" - скандували ватники. "Ваш патріарх гамадрил!" - бадьоро закрикувала їх українська молодь. На згадку лишалися гігабайти фото і відео.
Це протистояння здавалося вічним.

І так помалу, помалу вода точила камінь. Води виявилося замало. І тоді пролита кров довершила справу.

Перша відзнака в моєму житті - грамота від Патріарха Філарета за участь в захисті храму УПЦ КП від московських рейдерів. А тепер вже немає ні УПЦ КП, ні УАПЦ, є просто єдина українська церква, а "старші брати" тепер неканонічні безблагодатні розкольники. Хто скаже, що в світі нема справедливості?

Дивне відчуття, коли історія твориться в тебе на очах, ще й за деякої твоєї участі.




Юлія Матвієнко, снайпер:

«Для мене головне, коли хлопці живі й цілі, головне – вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці... Але якщо мої хлопці десь у біді, я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних».

Оксана Якубова, 30-а і 54-а окремі механізовані бригади:

«Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину – без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що – не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений – хлопця рятував».

Юлія Філіпович «Вега», «Правий сектор» / Українська добровольча армія:

«Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці домівки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало – хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога – це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій».

Юлия Толопа «Валькірія», батальйон «Айдар» / батальйон «Донбас-Україна»/ 58-а окрема механізована бригада

«З жорстких моментів – підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців – ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас – і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року».

Ольга Бенда, 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців:

«А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі... І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий – куди вже…»... Потім я почула голос побратима... Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість... Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає».

Валерія Бурлакова, окрема добровольча чота «Карпатська Січ» / 93-я і 54-а окремі механізовані бригади / 46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»:

«Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок»... Вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, «сєпари» щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув... Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій».

Юлія Паєвська «Тайра», волонтер-парамедик:

«Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде – буде гірше... Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав».

Олена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія / 503 Окремий батальйон морської піхоти:

«Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не було складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли прогавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, – за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали ледь не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався. Підтвердити може напарник, якщо він бачив у добру оптику, що ціль вражена. Ще коли відеофіксація є. Або – і це найчастіше і найточніше – перехоплення їхніх перемовин розвідкою. Того разу вони саме з перехоплення і дізналися».

Більше уривків зі спогадів 25 дівчат-воїнів – тут:
https://www.radiosvoboda.org/a/photo-25-istor…/29648410.html

Скачати книгу повністю можна тут:
http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/divchata_zrizaiut_kosy.pdf

Йду вчора ввечері – темно, сиро, холодно. І чую хриплі нерозбірливі крики.
Дивлюся – під багатоповерхівкою інвалід на візочку. Задер голову догори і кричить – явно кличе, щоб за ним спустилися. Ніхто не спускається.

Підходжу, питаю, з якої він квартири. Відповісти не може – схоже, не вміє розмовляти. Тільки продовжує кричати.
Думаю, що робити. На крики інваліда підходять ще троє людей – сім'я, чоловік і дві жінки. Під’їзд зачинений. Дзвонимо у перші-ліпші квартири через домофон – ніхто не відповідає. Інвалід продовжує кричати.
Стукаємо у вікно на першому поверсі. Звідти визирає якийсь дядько. Каже, що інвалід з шостого поверху, номера квартири він не пам’ятає. Просимо відчинити нам під’їзд… Він не відчиняє, але його мама викликає телефоном маму інваліда.

Виходить бабуся – невеличка, дуже старенька, дякує нам… Питаємо, як вона відпустила сина самого на вулицю.
- А он говорит: «Мама, я уже большой, я хочу гулять!».
- Да! Да! Уже большой, хочу гулять! – раптом радісно повторює інвалід.
Старенька виявляється не в змозі самостійно навіть закотити візочок з сином на пандус. Це робить чоловік, з яким ми разом натискали кнопки домофона і стукали у вікна. А далі ще сходи до ліфта. Старенька питає, чи нема з нами другого чоловіка. «Чоловіка немає, але є сильна дівчинка» - так, я ж у формі… Коротше, дядько затягає цей візочок вгору по сходах, я підштовхую знизу, зі сторони ніг інваліда. Як старенька досі робила це сама, залишається загадкою. Вона явно не в змозі це робити. Можливо, хтось із сусідів допомагає?

Просимо більше не відпускати його на вулицю самого. «Так он покатается вокруг домов, потом приезжает, покричит, я всегда слышу». Ага, чує…

Вочевидь, кожному з нас треба частіше зіштовхуватись із таким людським горем. Одразу стає ясно, що ніяких проблем у нас немає і в принципі бути не може.



Автор фото Віктор Залевський.



Уявіть собі, яке в мене зараз завантаження по службі у зв’язку з воєнним станом – писати про це, ясна річ, не можу, але ж ви здогадуєтесь… Однак я сьогодні встигла хвилин на 20 зазирнути на концерт – для нашого 503 ОБМП, певніше, для незадіяної у ці півтори години його частини, співав гурт «Білі куполи». Десантники. Було багато гарних пісень, але показую вам одну – хороший україномовний кавер на пісню «Статус кво» «Ти зараз в армії». Змонтувала нашвидкуруч кліп – веселу нарізку з концерту. Хай ця пісня також стане подарунком для всіх наших волонтерів, без яких і на сьогоднішній день не було б фронту. Ви прекрасні, мої рідні, наша вдячність вам безмежна.
Ну, і з Днем Збройних сил усіх причетних! Сил нам, терпіння і перемоги.


Про пропаганду. Без політики. На прикладі нещодавнього скандалу.
Хто не в курсі – коротко факти.

Факт 1. Приблизно за день до запровадження в Україні воєнного стану дітей з маріупольського реабілітаційного центру для сиріт привели на один день на другу або третю лінію оборони в районі Азовського моря «допомогти українським солдатам» (вочевидь, це був захід з патріотичного виховання, проведений з ініціативи директора дитбудинку). Хлопчики рили окопи, дівчатка висмикували траву. Подію висвітлив у своєму сюжеті маріупольський телеканал.

Факт 2. Ясна річ, це відео потрапляє на російські канали. Російський журналіст коментує відеоряд так: «Рядом с Мариуполем – это совсем не шутка – дети роют окопы в рамках введенного военного положения». Формально брехні майже немає, бо професіонали працюють саме так. «Диявол» у подачі: з цих слів, підкріплених картинкою, складається однозначне враження: українських дітей масово і примусово використовують для будівництва фортифікаційних споруд, бо більше рити окопи немає кому.

Факт 3. Під час ток-шоу на одному з центральних українських телеканалів «розвінчують фейк російських ЗМІ». Спочатку ведуча каже, що діти таки рили окопи, але все це було як добровільна допомога військовим, а потім виступає представник Збройних Сил, який заявляє, що відео з дітьми – фейкове, адже показаний у ньому військовослужбовець вдягнений не у статутний піксель, а в «мультикам», і, отже, не може бути українським військовим. Плюс на відео немає снігу, земля суха.

(Насправді військовий на відео не в мультикамі, а у бундесовому флектарні, і всі, хто бували на фронті, знають, що уставну форму там носять лише ті, у кого немає іншої. А земля суха тому, що 25 листопада, коли, скоріше за все, знімалося це відео (воно викладене на сайт телеканалу 26-го) у Маріуполі було сухо).

Факт 4. З усього вищевикладеного відверто стібеться ворог України Шарій. Наші, м’яко кажучи, непрофесіонали вчергове нагодували жирного кремлівського троля.

А тепер висновки з фактів.

1. Ідея з риттям дітьми окопів відверто шкідлива. Школярів варто було звозИти на другу лінію оборони для моральної підтримки військових і патріотичного виховання самих дітей, без залучення їх у навіть символічних роботах – саме через те, щоб цим не користалася ворожа пропаганда. Яка, не забуваймо, підсвідомо діє і на українську аудиторію – «якщо не проголосуєте на виборах певним чином, ваших дітей заберуть рити окопи». Також дітям необхідно дати знання, як поводитись під час різних небезпек, пов’язаних з війною, надавати першу медичну допомогу тощо.

2. «Спростовувати фейк» варто було правдою, сказавши, що це була приватна одноразова ініціатива директора одного з дитбудинків, яку ми вважаємо правильною чи неправильною. І все.

3. Абзац для професіоналів – моїх колишніх колег. Пропагандивні маніпуляції свідомістю під час війни, як би хто до них не ставився – річ неминуча, той, хто це заперечує - лицемірить. І дечому слід вчитися у росіян, які в мистецтві пропаганди перевершують нас на голову. Все, що ми називаємо «московитською брехнею» - як правило, не вигадані факти типу розіп’ятих хлопчиків (такого стає все менше), а маніпулятивна їх подача, ще точніше – «правильна» розстановка акцентів. Коли відео, на якому я знешкоджую трьох бойовиків, кілька годин обговорювали в прайм-тайм на російських каналах – а на відео звичайна на війні річ: знищення снайпером солдатів противника (а не, приміром, мирних мешканців) - тоді вони, пам’ятаю, зробили наголос на тому, що я нібито журналістка – з’їздила на Донбас «на сафарі» і назад до Києва писати статті. Передбачувана реакція на таке аудиторії – істеричне обурення (чому, власне? Але це вже інше питання).

Коротше, ніколи не брешіть по фактах! Допоки в Україні не відключений Інтернет – вас будуть ловити. Домагайтеся потрібного впливу виключно за рахунок розстановки акцентів – так, щоб довести, що ви збрехали, не міг найприскіпливіший суд. Якщо не маєте таланту для такої роботи або не бажаєте ПАХАТИ – не займайтеся нею, бо дуже сильно нашкодите. Будь-який непрофесіоналізм у публічній роботі – великий шматок м’яса для кремлівських тролів. Вони вже на нашому м’ясі такі жирні стали, що скоро луснуть. Час вже їм трохи поголодувати.

У найкращої, небайдужої частини нашого суспільства, у тих, з кого виходять фронтовики, а частіше волонтери і громадські активісти, є одна дуже суттєва, я б навіть сказала, страшна вада: абсолютна, тотальна, емоційна нетерпимість до будь-якої думки, бодай трохи відмінної від думки себе, коханого. В першу чергу через це, а не через амбіції дрібних "гетьманів", у нашому суспільстві немає єдності.

Я в жодному разі не закликаю толерувати ворогів і взагалі засуджую толерантність в її поганому, "європейському" розумінні. Так само не закликаю погоджуватись з будь-якою думкою лише тому, що її висловлює людина з гарною репутацією. Я закликаю навчитися думати і казати просту фразу: "Я вважаю, що ти неправий і ніколи з тобою в цьому питанні не погоджуся. Але це твоя думка, на яку ти маєш право".
Наче так просто, правда? Але мало хто на це здатен. На інакшу думку, як правило, реагують лайкою і звинуваченнями в продажності та інших видах моральної нечистоплотності. Навіть якщо опонент - людина не випадкова і має певний позитивний бекграунд. Якщо раптом з неба в Україну спуститься Ісус Христос і почне проповідувати, українці його розіпнуть, оголосивши перед тим двохтисячорічною консервою ФСБ.

Іноді сварки виникають навіть не через ідейно-політичні, а через смакові розбіжності. Якось я стала свідком сварки двох прекрасних жінок, однодумців, членів однієї організації. Одна з них, не маючи на увазі нічого поганого, назвала їхню спільну організацію "тусовкою". Іншу образило таке легковажне слівце, і вона різко накинулася на першу. Та теж не побажала стриматись, і пішло-поїхало...

До чого я це пишу? До того, що просто зараз, причому далеко не вперше, маю власну думку, чи пак оцінку подій, відмінну від точки зору більшості наших патріотів. І мовчу в ганчірочку, бо якби насмілилась висловити її публічно, одразу б стала "запроданкою", "агентом Кремля" і бозна ким іще, і мій п'ятий рік на війні нічим би в цьому плані не допоміг... Хоча дуже можливо, що за деякий час те, про що я мовчу зараз, не казатиме тільки ледачий...

Задля розкішної панорами видряпалась тоді майже на саму верхівку.


Фронт зима

Вітаю з воєнним станом

Posted on 2018.11.26 at 22:19
Ну що, вітаю усіх причетних і зацікавлених з воєнним станом. Нарешті.
Мене турбує, що він, здається, сильно урізаний, але не поспішатиму з оцінками, бо ще не читала тексту закону.
У будь-якому разі - не страшно. Перший млинець комом.
Усе як слід. Хтось, як це було споконвіку, пакує зараз валізи, а хтось наплечники.
А далі... Далі бій покаже.

Близькість виборів - як стихійне лихо. Варто висловити власну думку з будь-якого питання - і тебе одразу ж починають звинувачувати, що ти "зібрався у Раду". Час від часу і про мене таке кажуть.
У зв'язку з чим пояснюю:
1. Балотуватися будь-куди - не злочин і не аморальний вчинок. (Хоча я і проти проведення виборів під час війни).

2. Особисто я нікуди балотуватися не збираюся і не можу, бо я офіцер, військовослужбовець із 5-річним контрактом. Моя функція - бити зовнішнього ворога і забезпечувати належне функціонування мого підрозділу. Все. Я й публічно висловлювати свою думку з політичних питань не маю права, і дуже довго не робила цього, але після подій в Азовському морі не витримала і написала. Неправильно вчинила, але дуже боляче було дивитися на те, чому виправданням може бути тільки введення військового стану. В подальшому намагатимусь писати лише на нейтральні теми.

І ще одне: якщо сьогодні буде запроваджений військовий стан, я, мабуть, "продублюю" його у своєму блозі. Тобто тертиму коменти й банитиму деяких особливо наполегливих користувачів, чиї висловлювання шкодять інтересам воюючої держави.

А якщо не запровадять військовий стан - тоді свобода :)


Те, що відбувається в Азовському морі, як на мене – провокація з метою підставити Росію під чергові санкції. Порошенко навряд чи зробив би це, не узгодивши зі Штатами. Так що Україні вчергове відведена «шляхетна» роль наживки у протистоянні Заходу і Сходу.

Росія, як і минулого разу, наживку заковтала, нові санкції будуть. Інша річ, що Путін чхати на них хотів, треба буде – введе продуктові картки, і росіяни стерплять, на те вони й росіяни.

Станом на зараз ми в дуже прикрій ситуації – через те, що наші військові не відкрили вогонь. Перепрошую за «зраду», але армію, в даному разі флот, сьогодні опустили нижче плінтусу. На сухопутному передку от всі вже давно знають, що треба робити в такій ситуації: відкривати вогонь і казати, що це була отвєтка.

Одна-єдина, чарівна і дієва санкція зветься газовий вентиль. Єдиний нормальний вихід із ситуації, що склалася – Україна має ввічливо попросити західних партнерів забезпечити українським кораблям прохід і заборонити будівництво «північного потоку». Плюс Україна має розірвати дипломатичні стосунки з Росією і - дуже бажано - запровадити військовий стан.

В разі відмови або «глибокого занепокоєння» "партнерів" - перекрити вентиль. Європейські путінські утриманці лише таку мову і зрозуміють.

UPD. Турчинов повідомив, що опівночі відбудеться засідання РНБО, на якому розглянуть введення воєнного стану. Якщо введуть - все було зроблено правильно і гра коштувала свіч.

UPD-2. Все-таки не задля санкцій, або не тільки задля санкцій. Задля введення військового стану. Дай Боже, щоб Рада завтра не провалила.

Фронт зима

Вольвач

Posted on 2018.11.25 at 20:27
***
Уйти б в свободный стих. Но не дают
Осколки рифм и препинанья знаков.
И призрак той, которой нету тут –
Еще, уже – как смеха гайдамаков.

Бессилье слов и невозможность дел…
Но что-то шепчет в кровь, сквозь лень и жалость:
Похоже, все сказал я, что хотел.
Мне остается сделать, что сказалось.

Павло Вольвач
Перевод с украинского Олены Билозерской

**************************
ОРИГІНАЛ:

Піти б у вільний вірш. Але трима
Череп’я рим і розділових знаків.
І тінь тії, котрої ще нема –
Чи вже нема, як сміху гайдамаків.

Безсилля слів. Та в пошуках ходів
Щось шепче в кров із потаємних залоз.
Здається, все сказав я, що хотів.
Лишилося зробити, що сказалось.

Павло Вольвач



Щойно в Маріуполі біля пам'ятного знаку жертвам Голодомору відбулося вшанування їхньої пам'яті. Невеличке, тихе дійство. Місцева патріотична громадськість + військові. Я була в делегації від "борсуків" - 503-го бату морської піхоти. Державний гімн, хвилина мовчання, виступ очільниці місцевого товариства "Меморіал" Галини Захарової, покладання квітів, завершення мітингу. Все.

Ні, не все. Промову пані Захарової треба було чути. Літня інтелігентна жінка, російськомовна, з російським прізвищем, з несучасно-піднесеною, як тільки в людей старшого віку буває, манерою говорити. І ось така жінка простими словами переповіла кілька історій простих селянських родин 1932-33-го років. Батько пішов на пошуки їжі і не повернувся, мати затопила пічку бур'яном, напустила в хату диму, спитала в дітей, чи хочуть вони жити. Двоє старших відповіли, що так, і мати викинула їх з хати, а сама з трьома меншими вчаділа.
І завершення промови (не дослівно, але зміст такий): ми хочемо тільки того, щоб усі про це пам'ятали, і якщо наш північний сусід хоче затягнути нас у це жахіття знову, маємо стояти насмерть.
Ось так. Замість тисячі слів.




Фронт зима

СЄВА, МОРПІХ…

Posted on 2018.11.21 at 21:32




...21 листопада 2014 у нас велика біда. На виході під ДАПом, навпроти «пашиної посадки», загинули Сєва і Морпіх - Всеволод Воловик і Володимир Байдюк.

Морпіх - сільський хлопець з Франківщини, з нереально високою мораллю, яку нечасто зустрінеш у сучасних чоловіків. Він рубався за те, щоб жінок не брали на бойові - але віддавав мені, що сиділа у найбезпечнішому місці, наш єдиний на групу бронік, і, пізніше, вже коли служив у ЗСУ, довго, важко жалкував про те, що в день загибелі друга не стримався і вдарив полоненого бойовика. Одного разу він попросить мене пофоткати його, щоб було що послати мамі. «А то раптом мене вб'ють, а вона й не побачить, як я воював».

Він уже кілька місяців не в ДУКу - пішов служити в 74-й ОРБ. Був спільний вихід, виявили міну, позначили її й обійшли - але на зворотному шляху біля мінного поля їх обстріляв снайпер. Морпіх рвонувся в посадку, а там стояла ще одна міна - ОЗМ, підсилена додатковим зарядом. Осколок увійшов йому під каску, він загинув миттєво. Сєвка, який опинився поруч із ним, стік кров'ю. Решта бійців, крім неймовірного везунчика Шведа - поранені. Двох саперів з інженерного управління сектора осколки дістали на відстані 150 метрів.

Я дізнаюся про їхню загибель у машині, коли разом з Яною і Вогником вертаюся на базу. Зателефонували Яні... Не плачу, хоча дуже любила Сєву, і дуже сильно боюся за Вольфа.

З капітаном спецназу ГУР Всеволодом Воловиком, він же Сєвка Біс, Вольф познайомився у 2007 році, коли ми косили під «мирних страйкболістів» і брали участь в іграх. Ще не знаючи, хто він, відразу ж звернув увагу на його високий професіоналізм у військовій справі. Вольф говорив про Сєву: «Я це все знаю, а він це все вміє».
Під час нашої поїздки в Одесу на гру за афганськими мотивами Сєва кинув у дорожню сумку страйкбольний автомат, «муху» й антуражну моджахедівську форму. Дорогою задні дверцята бусика відкрилися, сумка випала, помітили кілометрів через два. Повернулися, підібрали і довго сміялися, що подумав би той, хто міг підібрати її раніше.

Про те, що робив Сєва під час Майдану, ми промовчимо, щоб не підставляти живих друзів. Коли почалася війна, він, спортсмен без шкідливих звичок, лазив окупованими територіями, вдаючи алкаша, і здобував безцінну інформацію. Провів 45 днів у полоні в «Лугандоні».
Після звільнення остаточно перебрався до нас, став начальником пішої розвідки ДУК, повинен був стати командиром розвідбату, який формувався на базі нашого підрозділу. Розвідбат так і не був сформований, тому що замінити Сєву елементарно не було ким.

Під час війни Сєва взяв у полон азербайджанця, який виявився близьким другом польового командира Абхаза (бригада «П'ятнашка»), і передав його в армійський розвідвідділ. Абхаз через своїх бізнес-партнерів в Україні запропонував за повернення друга 100 тисяч доларів, і за цим полоненим - кому він дістанеться - почалося тоді немислиме полювання офіційних силових структур.

По життю Сєвка був веселун. На штабі 93-ої в Тоненькому регулярно проводилися наради офіцерів усіх підрозділів, що працювали в районі ДАП. Майк, один з комбатів 79-ї аеромобільної бригади, полюбляв, щоб на нього всі звертали увагу. І Сєва втриматися не міг, щоб його не потролити. У штаб 93-ї він заявлявся то в величезному сомбреро, то у в'єтнамському солом'яному капелюсі часів Вьєтконга, в сандалях і з СКСом.

Він був справжнім другом і дуже тонко відчував людей. За два-три місяці війни у мене почали розвиватися комплекси: бігаю зі снайперкою, взяла участь у декількох перестрілках (щоправда, не з нею, а з карабіном), а де ж мій «встрелений сєпар»? Хлопці вже починали поглядати скоса, і я це відчувала. І ось Сєвка сам, без будь-яких прохань або скарг з мого боку, сходив в розвідку, нагледів місце, де нелякані бойовики на водопій ходять, а за 200 метрів посадка, де можна залягти... І беріг це місце для мене - обіцяв особисто відвести туди і попрацювати на прикритті, щоб я «відкрила рахунок». Ми не встигли це здійснити - мене відправили до Києва, а потім, коли я повернулася, група працювала вже трохи в іншому місці, і незабаром Сєва загинув. Будучи вже, по суті, комбатом, він не повинен був особисто ходити на виходи - але, звичайно, регулярно на них ходив... За тиждень до загибелі потрапив у засідку - постріл з РПГ ліг поруч з їхньою машиною, машина перекинулася, Сєва був легко поранений осколком.

Ввечері на базі Перший плаче (я вперше бачу його сльози), Вольф напивається і кричить: «Чому він, чому не я?». Мій тато, який погано розуміється у комп'ютері, примудряється під мою диктовку в моїх архівах знайти фото Сєви, якого ніколи не бачив і не знав в обличчя, і вислати мені для некролога...




Сьогодні у нашому #503_ОБМП був концерт до дня Гідності. Перед бійцями, не задіяними в нарядах та навчаннях, виступали учні 30-ї школи міста Маріуполь. Це завжди здорово, коли в таких заходах беруть участь дітки. Вони не завжди танцюють чи співають як професійні артисти, але вони завжди щирі. І роблячи щось хороше для нас, вони виховуються самі. Нове покоління Донбасу росте патріотами України, і десь у цьому є й наша заслуга, і це так класно усвідомлювати.



Я думаю, цим чудовим дітям буде приємно, якщо назвати їх поіменно і подякувати кожному. Це Катерина Сисоєва, яка грала на баяні народну пісню «Чом ти не прийшов?», і зовсім ще маленький Діма Овчинников – «Ой чорна я си, чорна». Це колектив «Мальви» - 4 шестикласниці-танцюристки, і гарнюня Діана Писаренко, яка співала пісню про Україну. Лунало багато патріотичних віршів – українських класиків і сучасних, «АТО»шних.
Ідея організувати для нас цей концерт належить Іллі Манченку – він викладач української мови і літератури, місцевий поет і волонтер з позивним Вчитель. З перших днів війни допомагає воїнам ЗСУ і добровольцям. Викладає у деяких з юних артистів – зокрема, читає мову і літературу у 6-му класі, де вчаться дівчатка з колективу «Мальви». Каже, на репетиції в них було тільки два дні.
Ну, хіба не молодці?
Зі святом їх і нас.

Фото з концертуCollapse )


Попередні 25  Наступні 25