?

Log in

No account? Create an account
грудень 2018   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Фронт зима

Наша заслуга

Posted on 2018.10.12 at 10:54


Вчорашня перемога над російською церквою, яку дехто вже назвав подією тисячоліття - виключно наша з вами заслуга.

Згадайте президента Ющенка, який ще 13 років тому узяв курс абсолютно на все те саме, що зараз робить президент Порошенко. Він теж прийшов до влади внаслідок Майдану, волею людей, які хотіли антиімперських змін. Його теж підтримували "західні демократії", а в Кремлі ненавиділи ще більше, ніж нашого теперішнього президента, хоч тоді війни не було.

Але в Ющенка - не вийшло. А в Порошенка - вийшло.
Чому?
Бо ми з вами п'ятий рік тримаємо фронт.
Доленосних змін не буває без лобового зіткнення. За справжню свободу доводиться платити кров'ю.

Вітаю Патріарха Філарета. Чи сподівався він до цього дожити?
(Ілюстрація - портрет Патріарха моєї роботи, з його благословенням).



В Національному Музеї Історії України тривають #ДніУПА. Сьогодні спочатку відбулася дуже цікава лекція Андрія Мацьківа про однострої і нагороди УПА, а потім була презентація надзвичайного фотоальбому під назвою "За Україну, за її волю!", у якому поєднані, тобто, розміщені поруч, світлини вояків УПА і бійців ДУК ПС, зроблені у 2014 році професійним фотографом Антоном Киреєвим, позивний Сифон, який воював у ДУК і загинув під ДАП восени 2014-го.
Упорядники альбому - Василь Гуменюк і Юлія Киреєва, дружина Антона. Профінансували проект закордонні товариства вояків УПА.

Це справді розкішне, якісно зроблене видання - краса, пам'ять, історія! Дуже продумано підібрані "пари" фотографій: зліва, приміром, упівці вмиваються в лісі, справа дуківці десь під Савур-могилою. Там і там копають окопи, ведуть спостереження за противником, тощо. Це дуже добре ілюструє головний меседж авторів-упорядників - що це та сама війна, і вона триває...
Ну, і просто приємно побачити на якісних кольорових фото, в якісному виданні безліч знайомих облич. І подивитися у незнайомі обличчя на чорно-білих фото.

Авторами їх, як розповіла мені аспірантка Аліна Понипаляк, є повстанський командир Дмитро Білінчук "Хмара" і його брат Василь Білінчук "Сибіряк". Їхній підрозділ - ТВ 21 Гуцульщина, діяв високо в горах у Верховинському районі, туди майже не діставалася СБ УПА, яка могла суворо, аж до страти, покарати фотографів, які, роблячи світлини, наражали повстанців на небезпеку... Фотоплівки, відзняті братами Білінчуками, були сховані у бідон, у якому й долежали до наших днів, і порівняно нещодавно їх знайшли місцеві мешканці... Правильно зробили бійці, що ризикнули і зняли ці фото. Бо що не зафіксоване - того не було.

Велика подяка усім причетним за зроблену справу.


Поет Юрій Нестеренко, політемігрант з Росії, який мешкає у Штатах, зробив переклад державного гімну України англійською.
Як на мене, вийшло просто нереально круто.
Насолоджуйтесь!

National anthem of Ukraine

Lyrics by Pavlo Chubynsky
Translation by Yury Nesterenko

Ukraine's glory, Ukraine's freedom did not disappear,
Fate will smile on us Ukrainians, our skies will be clear.
Our enemies will vanish like a sun-dried foam,
We will be the only masters in our dear home.

We will give our souls and bodies for our freedom
And will show that we are, brothers, in the Cossack breed born!

Сайт Юрія Нестеренка:
http://yun.complife.info

Фронт зима

"Війною ограновані поезії"

Posted on 2018.09.26 at 13:27
25 вересня у "Ветерано Ресто" відбулася презентація поетичної збірки "В.О.П. (війною ограновані поезії). - К.: ДІПА, 2018.
"Поезія від тих, хто на власні очі бачив війну, щира і чесна" - сказано в анотації.
Автори збірки: Артур Закордонець ("локомотив" книги, зусиллями якого вона й вийшла), Сергій Бородкін, Олена Білозерська, Назар Розлуцький, Влад Сорд, Костянтин Чабала, Роман Семисал, Петро (Патрік) Орішко.

Відео з мого виступу на презентації:


Фронт зима

Захарченко мінус

Posted on 2018.08.31 at 19:20
Люди, які мають владу, поділяються на договороздатних і недоговороздатних. Останніх вбивають.
Моторола, Гіві, тепер Захарченко, і десятки менш відомих злочинців. Кінець бєспрєдєльщиков передбачуваний, як закони природи.
Путіну приготуватися.




Як людину я Тетяну Чорновол майже не знаю. За її діяльністю як політика не стежу. Якщо чесно, мені взагалі до сьогоднішнього дня не було до неї діла.

Але сьогодні мене обурив бруд, яким її обливають після здобуття нею військового звання молодшого лейтенанта запасу. Обливають, переважно, у двох напрямках: що вона, нібито, вчилася лише на папері, і що в неї на присязі неправильна форма одягу.

Я навчалася на тих самих курсах, що й Чорновол. Це курси підготовки офіцерів запасу при Національному університеті оборони України ім.Черняховського. Випустилась взимку. Вона влітку, через півроку. Частину часу ми займалися разом. Я бачила, як вона навчалася.
У неї світла голова, вона опановувала навчальний матеріал швидше за інших. Вміє робити всі розрахунки зі стрільби й управління вогнем, які входили у нашу програму. Помилки, які при мені робила, були не в розрахунках, а в подачі команд. Вона реально вчилася, а не "рахувалася" у військовому виші. На лекції приходила по п'ятницях, як і весь її взвод (у них навчання один день на тиждень протягом двох років), а також в інші дні, коли мала час, долучалася до нашого взводу (ми займалися щодня протягом чотирьох місяців).

Так, зовсім звичайною курсанткою вона не була. Викладачі зважали на те, що вона депутат, йшли їй назустріч і часто займалися з нею окремо, за індивідуальною програмою, щоб вона могла випуститися раніше (бо інакше б випустилась аж за рік). Так, вона була разом з нами на зборах - кілька днів, і була присутня на бойових стрільбах, що дуже обурювало деяких моїх сокурсників, бо якби вона не була депутатом, вона б туди, ясна річ, не потрапила. Все це правда.
Тобто, Таня користувалася деякими "привілеями", які давав її статус, але використовувала це - для навчання. Вчилася жадібно, з великим бажанням. Так, був неприємний момент, коли її, наскільки ми зрозуміли, зібралися поставити, чи навіть поставили, на бойові стрільби, знявши задля цього одного з наших курсантів. Ми дуже обурювалися цим. Але наскільки я пам'ятаю (поправте мене, сокурсники, якщо помиляюся), зрештою відстрілялися всі, хто за рівнем власних знань міг це зробити.

Також якось наш заступник командира взводу попросив її допомогти розмножити довідник з топографії, потрібний нам для навчань. І вона досить швидко, без піару, розмножила для всього взводу (не свого взводу, причому). Більше мені про її навчання сказати нема чого.

Щодо майбутнього Чорновол. Мені особисто вона казала взимку, що після закінчення її депутатської каденції (а можливо, і раніше) наново балотуватися не буде, а піде в армію. Не знаю, чи й зараз у неї такі плани, але - за що купила, за те продаю.

Знаєте, що мене бісить? Незалежно від особи Чорновол - бо не любити її особисто має право кожен.
По-перше, мене бісить те, що людину висміюють за нестатутну форму одягу. Вона ніколи не служила в армії, звідки їй знати, як треба? Під час коротенького курсу підготовки офіцерів запасу нас не вчили, як правильно носити шеврони і заправляти китель. Години, відведені на стройову і таке інше, забирали під артилерію, щоб встигнути бодай чогось нас навчити. І правильно робили, бо на війні те, куди полетить снаряд, важливіше, ніж те, куди заправлені поли кителю. У військовій частині людині, яка порушує форму одягу, один раз зроблять зауваження - і знатиме. А стрільбі й управлінню вогнем так швидко не навчишся.
(Звичайно, я на місці Чорновол проконсультувалася б перед присягою з досвідченим військовим; даремно вона це не зробила).

Щодо правильного поводження під час військових урочистостей - у нас була парочка тренувань перед присягою, і все. І абсолютно всі, хто раніше не служив в армії, робили на присязі помилки. І я теж їх наробила. І якби була настільки публічною, як Таня, то зараз відео з моїми помилками тягали б по соцмережах і реготалися з мене. І було б мені соромно - за те, що воювала 3,5 роки, але не знайшла трьох тижнів, щоб нормально вивчити стройову.

По-друге, мене бісить, що як тільки публічна людина - будь-яка - починає чимось займатися, народ одразу піднімає крик, що це "піар", що за людиною "хтось стоїть", її "кудись проштовхують" і т.д. Може, конкретну Чорновол і справді хтось кудись проштовхує, звідки мені те знати? Як казала Ахматова, мене при тому не стояло. Але я бачила, як вона вчилася. Лише для піару і кабінетної роботи так не вчаться.

Мене свого часу всі вважали божевільною, коли я виклала відео своєї стрільби по бойовиках. А знаєте, чого виклала? В тому числі - бо дістали такі самі звинувачення - що я не воюю, а нібито тільки фоткаюсь і піарюсь і взагалі збираюся балотуватися у Верховну Раду. Особисто я нікуди балотуватися не збираюся, бо не хочу мати нічого спільного з гімн*ками, які там сидять, але хіба стати депутатом чи хотіти ним стати - саме по собі злочин??
Блін, простіше ризикувати життям, ніж вислуховувати, що "піаришся".

Що в нас взагалі за суспільство таке? Ми просто незрівнянні, кращі за всіх, коли треба допомагати слабким - хворим чи несправедливо скривдженим. Наша самоорганізація задля добрих справ, мабуть, не має аналогів у світі. Але як тільки хтось кудись висунувся - все, національний менталітет вимагає негайно його втопити. Бо а чого це він?!

Анекдот про котли у пеклі пам'ятаєте? Біля котла, в якому сидять євреї, на варті 10 добре озброєних чортів, бо якщо одному єврею поталанить вилізти з котла, він витягне усіх своїх родичів. Біля котла з росіянами стоїть пара чортів-аватарів. Бо далі кабака росіянин не втече. А біля котла з українцями взагалі немає охорони. Бо якщо якийсь українець висунеться, решта українців його одразу ж за ноги назад затягнуть.

І куди ми прийдемо з таким менталітетом?

Вам не подобається Чорновол як політик? Не голосуйте за неї. Напишіть статтю про те, чим вона вам не подобається. Наприклад: "Такі-то й такі-то її ініціативи завдадуть шкоди Україні, бо...", або простіше: "Мені не подобається, що вона багато кричить".

Але оцей бруд, яким її облили - не за політику, а за закінчення офіцерських курсів, і за те, що в неї при цьому неправильно заправлений китель - я вважаю, це ницість.



10 років пролітають як 10 днів, але насправді це до фіга багато.
10 років тому у цей день я хаотично обдзвонювала різноманітні редакції, намагаючись вибити собі відрядження у Грузію. Тобто, щоб їхати власним коштом, на власний страх і ризик, але мати хоч якийсь папірець, щоб не арештували за зйомку. Не дістала, люди не хотіли брати на себе відповідальність. (В цей самий час деякі штатні фотокори й оператори потужних ЗМІ відмовлялися їхати у Грузію, аргументуючи це тим, що "командировочні" замалі для такого ризику. Час іде, а нічого не міняється).

Тоді я хотіла їхати на війну фотокором, ні про що інше не могла навіть мріяти. Сьогодні в мене за плечима кілька років фронту, певна кількість власноруч знищених ворогів, я військовий, маю офіцерське звання і ось-ось стану бойовим офіцером. Якби мені хтось про це сказав 10 років тому - покрутила б, звісно, пальцем біля скроні.

Мій чоловік, який вже тоді вважав російсько-українську війну неминучою, сказав тоді, що коли у нас почнеться, всі нормальні грузини будуть тут.
Цей прогноз справдився. З перших днів війни і до сьогодні - скільки грузинів воюють пліч-о-пліч з нами! З яким кайфом, з яким блиском очей вони воюють - так можна битися тільки за своє. Снайпери, розвідники, артилеристи, інструктори з різних дисциплін. Мій інструктор зі снайпінгу - грузинський полковник, і перший учитель артилерії - теж грузинський полковник, знімаю перед ними капелюха.

Грузинські бійці місяцями воювали без зарплатні у добробатах. Маючи високі офіцерські звання у Грузії, йшли рядовими на контракт у ЗСУ. Наші брати по нещастю стали нашими братами по зброї.

Багато хто з них казав, що віддають борги за допомогу українців в абхазькій війні 1993-го. Відтоді вже минуло 25 років... Колись ми переможемо, і настане наш час віддавати борги. Ця війна триватиме, поки існує Росія.

საქართველო გამარჯო! Слава Україні!

Фронт зима

Вітати сюди :)

Posted on 2018.08.04 at 23:30



Архівне відео.



Два факти.
1. Державний департамент США опублікував "Декларацію по Криму", в якій він, далеко не вперше, не визнає російську анексію півострову. Але вперше у цьому документі звучить посилання на декларацію 1940 року, якою Штати не визнавали окупацію Радянським Союзом держав Балтії. Не визнавали більше 50 років (аж поки не розпався Союз) - звичайно, тільки на словах, маючи з Радянським Союзом дипломатичні і торгівельні відносини. "As we did in the Welles Declaration in 1940, the United States reaffirms as policy its refusal to recognize the Kremlin’s claims of sovereignty over territory seized by force in contravention of international law".

2. Спецпредставник Держдепартаменту США у справах України Курт Волкер закликав Україну продовжити дію закону про особливий статус Донбасу. В унісон з ним народний депутат Юрій Береза заявив: "Треба буде - приймемо, щоб клятий м*скаль подавився в своєму Кремлі і здох".

Щоправда, де-факто Волкер майже прямим текстом сказав, що цей закон - порожня формальність, він все одно не запрацює, але відмова його продовжувати дасть козирі у руки Росії. Але зважати треба не на те, що сказано, а на те, що підписано. Коли добровольці оформлювались у ЗСУ, їм часто обіцяли не розбивати їхні вже сформовані підрозділи. Але оскільки не буває такого, щоб у якомусь взводі чи роті були вакантними абсолютно всі штатні посади, хлопців і дівчат оформлювали на перші-ліпші вільні посади у різних взводах і ротах, а воювали вони здебільшого дійсно разом. Але потім, після виведення з передка на полігон, від них почали вимагати, щоб кожен служив тим, ким рахується на папері: снайпер завідувачем лазні, кулеметник електриком, стрілець-водій навідником гармати, і так далі. Те саме чекає й Україну - її рано чи пізно примусять виконувати те, що вона підписала. Тому не треба бути хитрожовтими - треба просто не підписувати те, що ми не можемо і не збираємось виконувати.

Це, вочевидь, і є той компроміс, про який домовились Путін з Трампом. США не визнають анексії Криму, але тільки на словах, санкції з РФ будуть зняті або суттєво послаблені, окуповані території Донбасу залишаться у складі України, але з "особливим статусом".

Це ніяка не "зрада" - це закономірний розвиток подій. Завжди кажу: розраховувати треба виключно на власні сили, а допомогу інших приймати, тільки допоки вони не вимагають поступитися нашими національними інтересами.

Підкреслю ще раз: ніякого "особливого статусу" і ніяких "місцевих виборів", навіть якщо Росія виведе війська. Тільки взяття територій під контроль українською армією і процедура "розватнення", за аналогією з денацифікацією у повоєнній Німеччині. Бо якби денацифікації не було, а просто Німечччину десь у 1944-му чи навіть 1945 році змусили припинити війну і провели у ній чесні вибори під міжнародним контролем - на цих виборах переміг би якщо не Гітлер, то Герінг, і нацизм залишився б офіційною ідеологією німців.

Донбас з особливим статусом - це ватний Донбас з державними і військовими злочинцями на чолі, який блокуватиме всі не проросійські ініціативи України.

Тому - не слухаємо різних міжнародних "доброзичливців" і воюємо до переможного кінця. А без допомоги все одно не залишимось. Бо допомагають не тим, хто йде на поступки, а тим, хто добре воює.





Фронт зима

Побратими...

Posted on 2018.06.29 at 18:01

Фронт зима

Працює танчик

Posted on 2018.06.07 at 20:19



Була вчора на показі фільму "Невидимий батальйон" у кінотеатрі "Жовтень". Ясна річ, я бачила його раніше, в т.ч. на великому екрані, і вже звикла до самого фільму.
Але не можу звикнути до реакції глядачів. Вони плачуть! Стільки, скільки дивляться - плачуть. І після фільму підходять, обнімають тебе, фотографуються з тобою, ДЯКУЮТЬ ЗА СЛУЖБУ...
Продюсер фільму Марія Берлінська свідомо хоче запровадити у нас традицію, яка існує в країнах Заходу - коли до військових підходять на вулиці незнайомі люди і дякують їм за службу.

На показі були присутні дві жінки - військовослужбовці армії США. Одна майор морської піхоти, друга, молодша - курсант, майбутній офіцер запасу. Розказували про штатівський досвід. Казали, що ще порівняно недавно заміжні жінки могли служити в армії тільки зі згоди чоловіка, а в разі вагітності їх звільняли.

Подумалося з приводу гендерної рівності жінок-військовослужбовців: якби хто до цього не ставився, а до цього йде. Адже в усі часи в усіх країнах, навіть тих, де жінки історично були повністю безправними, коли ставало непереливки, коли загрожував ворог, жінки бралися за зброю і воювали нарівні з чоловіками.

Побачила купу знайомих. Розвіртуалилася з Валькірією. Познайомилася з молодим чоловіком, який хоче стати снайпером, незважаючи на проблеми з зором - і стане, якщо справді цього хоче. Андріана Сусак, яка нещодавно повернулася з турне "Невидимого батальйону" по Канаді і Штатах, передала мені 50 канадських доларів від одного чоловіка, який регулярно читає мій блог. Знаю про нього лише те, що він живе в Торонто. Щиро дякую Вам, пане.

Дякую прекрасній команді "Невидимого батальйону" і всім, українцям та іноземцям, хто підтримує Україну на цій війні. Дякую за ініціативу. Дякую за творчість. Дякую за працю. Дякую за службу.

Автор фото (крім другого) - Алекс Заклецький.










"Воскресіння" Аркадія Бабченка - урок всім нашим зрадофілам. Все у нас не настільки погано. Тобто - таки погано, але не настільки, як їм здається.
Який-небудь колишній "АТО"шник, про якого було відомо, що він у скрутному матеріальному становищі, отримавши пропозицію за 30 тисяч доларів убити Бабченка, не вбив Бабченка, не заліг на дно і не втік з переляку на заробітки (тоді знайшли б іншого виконавця), а нормально так взяв завдаток і пішов пряменько до СБУ. Так що найперша подяка за збережене життя Аркадія саме йому.

А вже далі СБУ таки спрацювала професійно. Класично спрацювали - скоріше за все, після повідомлень про смерть Бабченка виконавець замаху прийшов до посередника за рештою суми і того взяли. Класика. Але щоб працювати навіть за такими класичними примітивними схемами - треба працювати, а не просиджувати штани. Схоже, навчаються потроху. Не дали російським спецслужбам знищити шосту чи сьому за ліком жертву. І, що не менш важливо, не дали цього разу втекти посереднику. Тепер він гарно заспіває на допитах. Казатиме, мабуть, що він простий кримінальник, і що такий самий простий, тільки з Росії, запропонував йому заробіток, а більше він нічого не знає... Якщо так казатиме - це дуже добре: значить, це не політика, а звичайний кримінал - тобто, ніякого обміну. Дати йому років 20, і хай сидить.

А якщо він схоче бути не простим кримінальником, а луб'янським суперагентом - хай тоді це доводить. Хай здає когось на самій Луб'янці, причому з доказами, причому з незаперечними. До речі, і після цього його не варто обмінювати. Бо, може, він усе набрехав, а сам таки простий кримінальник? Хай спершу за його наводкою затримають якогось полковника з Луб'янки, а тоді вже цього міняють.

А що стосується самого Бабченка - вибаченнями перед тими, що переживали через його "смерть", йому не відбутися. Він тепер просто зобов'язаний, по-перше, прожити 100 років, по-друге, нанести максимальних збитків окупантам. Стільки галасу і ціла спецоперція через нього одного - хай відпрацьовує :)




На фото Аркадій Бабченко на Майдані, у ту найстрашнішу ніч, з 18 на 19 лютого 2014 року.

Один з перших коментарів під повідомленням Борислава Берези про те, що Аркадія вбили - "Страну превратили в проходной двор". Ця невибаглива фраза - замість епітафії Аркадію, Аміні і багатьом іншим.

Мені соромно за мою державу. Соромно, що воююча держава живе як така, у якій нічого особливого не відбувається. З відкритими кордонами і п'ятими колонами, яким досі дозволяється робити усе, що їм заманеться.

Один з найкращих воєнкорів, інтелектуал, блискучий публіцист і просто сміливий мужик - він ненавидів путінський режим, але до останнього волів жити на своїй батьківщині, і ця позиція заслуговувала на повагу. Але коли жити там стало взагалі_неможливо - він обрав не безпечний Захід, а нашу з вами державу. Тому що вважав, що тут_можна_щось_зробити. І він робив. Коли ми бачилися востаннє - не крайній раз, а востаннє - він займався (до останньої хвилини займався) одним дуже корисним проектом, спрямованим на допомогу інвалідам російсько-української війни, і запрошував туди мене. Від повноцінної участі в цьому проекті я відмовилась, бо зараз моє місце на фронті, але пообіцяла по мірі сил допомагати.

В останній період у нього було багато проблем - як матеріальних, так і пов'язаних зі станом здоров'я. Незважаючи на це, він мріяв в майбутньому знову стати воєнкором. Бо це в нього добре виходило.

Сміючись, він казав, що дехто вважає його російським агентом. Сміявся, але було видно, що це його ображає. Я ще дивувалася, хто ці ідіоти. Сподіваюся, сьогодні вони розкаються.

А держава - знову зробить вигляд, що все нормально?
Не перекриє кордони до кінця війни, яка за такої політики може тривати ще 10 або 20 років?
Не введе режим "нульової толерантності" до всього, що пов'язано (або може бути пов'язано) з Росією?
Буде знову займатися виборами і політичною клоунадою замість виробництва зброї?
Скількома кращими ми заплатимо ще?

Мені соромно, що Аркадій, розуміючи всі ризики, жив і працював тут. І став просто черговим "двохсотим" на цій неоголошеній війні. І його смерть, можливо, знову нічого не змінить.

Ніхто не безмертний, вбити можна кожного - в тому числі і в державі, яка себе поважає. Але ми за чотири роки нічого не зробили для того, щоб припинили вбивати наших.
Ні, не так. Щоб боялися вбивати наших.
Щоб стати державою, яка себе поважає.
Я роблю для цього все, що можу. На своєму рівні.
Робіть щось і ви.

Фронт зима

"Розвідниця Оленка"

Posted on 2018.05.26 at 14:01


"Розвідниця Оленка" :) Нарешті вона у мене є.
Ну як, схожа? :)
Величезна подяка майстру Богдану Савлюку, автору проекту "Теплі іграшки".

"Розвідниця Оленка" :) Нарешті вона у мене є.
Ну як, схожа? :)
Величезна подяка майстру Богдану Савлюку, автору проекту "Теплі іграшки".




Юрий Нестеренко

Принцесса

Олене Билозерской и всем женщинам и девушкам, воюющим за Украину

До свидания, девочки!
Девочки,
постарайтесь вернуться назад.

Б.Окуджава


Начать бы в старинном стиле, мазками на полотне
Выписывать: жили-были, в заморской иной стране,
Где летом луга пестрели и свежесть несли ветра,
Герои и менестрели, торговцы и мастера.
Ветра разгоняли тучи. В долинах цвели сады.
И замок стоял над кручей, а может быть, у воды,
А может, у края леса, где сосен стволы стройны,
И в замке жила принцесса, любимица той страны.
Она не вздыхала томно, возвышенна и бледна,
Она не стихала скромно за вышивкой у окна -
Принцесса была отвагой известна не без причин,
Владела пером и шпагой получше иных мужчин,
Видали ее летящей на лошади поутру,
Но двор ее был блестящий, как быть надлежит двору,
Художники и поэты вились средь ее гостей,
Писали ее портреты, сонеты слагали ей,
Она же любила книги, читала порой всю ночь,
А всякий, кто плел интриги, был изгнан с позором прочь.
И если звенели шпаги, то это был лишь турнир.
На башнях плескались флаги. В стране был покой и мир...

Но это не наша сказка.
Но это другой пейзаж.

Принцесса наденет каску, и берцы, и камуфляж, вдали от придворных хроник и велеречивых од поправит тяжелый броник и выступит в свой поход. Покуда бомонд в Европе вальсирует на балу, она будет спать в окопе, прижавшись щекой к стволу, и будет брести по грязи, считая свои шаги, одна, в темноте, без связи, покуда вокруг - враги, и будет лежать в засаде, и оптикой мучить глаз, и губы кусать в досаде - "Как видно, не в этот раз!" Но, всматриваясь до рези туда, где сидит жлобье, увидит, как кто-то лезет на бруствер - стрелять в нее. Наложится перекрестье. И ткнется в плечо приклад. И тело в прицеле - "двести". И быстрый отход назад.
Она отогреет руки. Она повторит процесс. Вас что, не учили, суки - нельзя обижать принцесс?!

Но это не вся работа. Придется, вскочив во сне, с грохочущим пулеметом стоять под огнем в окне, ворочая ствол горячий (четырнадцать килограмм!), и пулю считать удачей, оставившую лишь шрам. Хромая, с разрывом связок, спешить на передний край...

Мы не выбирали сказок. Но выпал расклад - играй.

Играй, хоть тебя не гонят под пули закон и суд, и будет порыв не понят, и орденом обнесут, и всякий бы счел за благо не лезть на рожон к судьбе, но воина долг - отвага, девиз на твоем гербе.

И пули просвищут мимо, как было уже не раз. Для каждого побратима найдет она пару фраз, ее ж - кто спасет от стресса? Психологов нет в АТО. О том, что она принцесса, не знает вообще никто.

А суки все прут с востока, и нету конца войне, и сказка у нас жестока, а быль так еще вдвойне, и падают с неба мины, и снова идут бои, и, что еще горше, в спину наносят удар свои - бывают не лучше "Града" союзники прежних дней... Героям нужна награда - и все же всего важней дожить до финала пьесы, где зло, наконец, падет!

Вернитесь живой, принцесса. Пожалуйста. К тем, кто ждет.

2018

Оригінал тут:
http://yun.complife.info/verses/prinzess.htm

Автор першого фото Олександра Лисицька

Суетный день.

Я ни с кем не буду дискутировать по поводу одесских событий 2 мая 2014 года. Ни с какой "точки зрения".

Я знаю, что около монастыря с митрополичьей и патриаршей резиденцией МосПата, в лесопосадке мемориала "411-ая батарея" находился лагерь боевиков, который во второй половине дня 2-го мая был снят и убыл морем в оккупированный Крым.
Захват Дома профсоюзов, бывш. Обкома коммунистической партии, расположенного впритык к ж/д вокзалу, в узловом месте центра Одессы, должен был создать короткую ситуацию "двоевластия", как перед этим в Лугандонии, и затем установить в городе садистическую диктатуру урок-казачков и бандитов под прикрытием российских "спецов" и верных России кавказских овчарок.

Опьянённые наступающей вседозволенностью и наркотой местные продажные одесские сепаратисты сразу же пошли в атаку и начали убивать мирных одесситов, собравшихся на Соборной площади, - да, именно мирных, поскольку расстрельных атак люди не ожидали - они шли на футбол.

Парализованно бездействовала - или бездействием помогала сепаратистам? - одесская милиция, были преступно блокированы пожарники и силы МЧС, расположенные в ТРЁХ МИНУТАХ пешего хода от Куликового поля, где находится Дом профсоюзов.
Даже если сомневаться в том, кто поджёг заперших самих себя внутри Дома профсоюзов сепаратистов, и поджёг именно тогда, когда с задней стороны по пожарной лестнице уходили вооружённые террористы, которые скрылись в направлении лагеря на 16-той фонтана - около монастыря/семинарии/митрополичьей резиденции Моспата, - всё равно пожарники могли прибыть за считанные секунды и начать гасить пожар и спасать людей.
Но они прибыли тогда, кода трагедия уже завершалась.

Всё происходившее, без сомнения, было оккупационным захватническим преступным сценарием российской военщины.
Война России с Украиной только разгоралась.
У противника была надежда на лёгкий захват из-за пророссийских настроений населения, отсутствия патриотического украинского сознания у одесситов и типичного для Одессы массового пофигизма.

ИМЕННО В ЭТОМ СЛУЧИЛСЯ ПОЛНЫЙ ПРОЛЁТ:

Одесса НИКОГДА не идентифицировала себя с "рашкой", московско-вологодское аканье "мЯдуза-крЯветка" и смешило, и раздражало. Одесская мультиэтничность и характерный для одесситов обывательский аристократизм заставляли активно брезговать всеми теми фишками, которые агрессивно подсовывала российская сторона.

И ОДЕССА ИДЕНТИФИЦИРОВАЛАСЬ В ТОТ ДЕНЬ УКРАИНСКОЙ МОРСКОЙ СТОЛИЦЕЙ И НАВСЕГДА ОПРЕДЕЛИЛАСЬ СО СВОЕЙ ПРИНАДЛЕЖНОСТЬЮ.
И победила.

Жертвоприношение-аутодафе, устроенное по сценарию рфовских спецов по массовым психозам и воздействию на население, осталось раной, криком, болью - и эти рана, крик и боль НАВСЕГДА отделяют нас теперь от мерзости советско-российских тварей.

И этого уже не изменить.

о.Александр (Август) Чумаков

Подяка Наталі Барській за прекрасне інтерв'ю з майбутнім морським піхотинцем :) Кажу в ньому дуже багато речей, які ніколи не казала раніше.


Фото Сергія Старостенка

Коренная киевлянка, журналист, блогер, общественный деятель, активист Майдана, снайпер-доброволец Украинской Добровольческой армии, жена боевого командира, героиня документального фильма «Невидимый батальон» и – наконец – молодой офицер Вооруженных сил Украины Елена Белозерская в интервью нашему изданию рассказала об убитых сепарах, отсутствии страха, непопулярных идеях и грядущей кровавой войне.

- Имя Елены Белозерской за годы войны уже прочно ассоциируется у украинцев со снайпером-добровольцем Украинской добровольческой армии (УДА). И тут вдруг выясняется, что Елена Белозерская – офицер-артиллерист и собирается идти служить в морскую пехоту. Как это произошло? Как Вы стали младшим лейтенантом Вооруженных Сил Украины?

- Я находилась на Водяном под Мариуполем, на передовой, когда мне внезапно позвонили из Киевского штаба УДА. Сказали, что есть возможность для бойцов УДА, для тех, у кого есть высшее образование, закончить четырёхмесячные офицерские артиллерийские курсы в Национальном университете обороны Украины им. Ивана Черняховского. Мы приняли решение пойти на эти курсы вместе с пулемётчиком – позывной Каталонец. Всего на нашем потоке было шесть добровольцев УДА. Надо сказать, что они были в числе лучших студентов офицерских курсов. Видимо, за счёт высшей мотивации.

Во всём остальном – это был настоящий ад. Объем знаний, который курсанты военных училищ проходят за несколько лет, ужали до 4-х месяцев. Кто-то там наверху не озаботился тем, чтобы сократить объёмы учебного материала и научить нас только самому необходимому. Сегодня мы изучаем тему, а завтра уже пишем по ней итоговую контрольную. В среднем на контрольной 50 вопросов, но на парах мы успеваем изучить только 5. Без преувеличений, за 4 месяца учебы я спала в среднем 2 часа в сутки. Всё остальное время я занималась, потому что привыкла по жизни быть отличницей. Привыкла, что в гражданском вузе, чтобы получить тройку, надо просто появляться на лекциях, ничего не делать и не грубить преподавателю. Чтобы получить четвёрку, надо перед экзаменом прочитать конспект. Чтобы получить пять, конечно, надо повкалывать, но не на износ и не во вред здоровью. А тут, чтобы получить тройку, надо было пахать, чтобы иметь четыре - нужно было положить здоровье. Немыслимый объём информации, который человеческая память за такой короткий промежуток времени усвоить и удержать просто не в состоянии. Я не знаю, как не сошла с ума, перелопачивая груды материала, но ведь учиться на тройки – стыдно. За 4 месяца на такой скорости стать хорошим артиллеристом невозможно. В прошлом году из-за перегрузки на офицерских курсах такая же девочка с синдромом отличницы сошла с ума. И все боялись, чтобы и со мной такого не произошло. Но у меня, видимо, психика покрепче - я ни разу не потеряла сознание, ни разу не заснула на паре. Но истерики после плохих оценок были. Надо мной даже смеялись: человек провел три года на фронте и плачет из-за плохих оценок. Чего мне это стоило – невозможно описать.

- Но в итоге Вы закончили офицерские курсы с красным дипломом…

- На выпуске основную роль играет одна оценка, которая формируется на основании твоих показателей на практическом экзамене по стрельбе и управлению огнем. Здесь надо сказать, что в артиллерии время играет не меньшую роль, чем точность. С того момента, как тебе стала известна цель, должно пройти не более пяти минут, чтобы она была подавлена. Тогда ты получишь оценку «отлично». 7 минут – это на оценку «хорошо» и 9 - на оценку «удовлетворительно». Точность у меня появилась быстро. А со временем были проблемы, так как я - человек медлительный, обстоятельный, ничего не делаю до тех пор, пока 10 раз не перепроверю. Я сидела ночами и тупо учила алгоритм, как делать всё быстро. Мы сдавали экзамен на боевых стрельбах (а не на имитационном полигоне-тренажере) и я умудрилась первым пристрелочным выстрелом сделать накрытие цели, то есть уложилась по времени на «отлично», но мне всё равно поставили четыре, потому что априори студент ускоренных курсов не может знать на пять. Все теоретические предметы сдала на «отлично», а в итоге должна была получить «хорошо» на основе практического экзамена. И тогда боевые офицеры без моего ведома сказали преподавателям, что это несправедливо. В итоге мне единственной из всего курса поставили оценку «отлично».

- Теперь Вы – настоящий офицер-контрактник?

- Оформляюсь. Буду командиром огневого взвода саушек (самоходная артиллерийская установка – ред). Не знаю, как всё дальше сложится, но понимаю, что в УДА воевать уже не буду. Безусловно, могут начаться какие-то инсинуации и разговоры, что я поссорилась с Ярошем, что разочаровалась в добровольческом движении, поэтому сразу хочу сказать, что в общественном и в личном плане буду продолжать поддерживать Яроша, УДА и всех добровольцев. Просто я выросла в калибре и теперь буду работать на саушках. В УДА таких орудий нет. Саушка – это больше, чем снайперская винтовка. Если хорошо с ней работать, то можно противнику нанести значительный урон.

ПОВНІСТЮ ТУТ:
https://iamir.info/52810-elena-belozerskaja-nuzhno-vvodit-voennoe-polozhenie-nuzhna-totalnaja-mobilizacija-voennye-tribunaly-




Хлопці і дівчата, хочу зараз підняти одну доволі важливу тему. Вважаю, що вона стосується всіх нас.

Серед нашої "тусовки" переважна більшість людей тією або іншою мірою причетні до війни. Ми всі - або вояки, або їхні родичі і друзі, або волонтери. Також усі ми в тій або іншій мірі вміємо писати, а інші люди читають те, що ми пишемо. Тобто, серед нас підвищений відсоток людей, які вже залишили або залишать в майбутньому спогади про цю війну. З того, що завтра напишеш ти - той, хто зараз читає ці рядки - майбутні історики і просто наші нащадки дізнаватимуться правду (або неправду, якщо ти напишеш якусь хрінь) про те, що робимо ми з тобою зараз.

Про цю війну вже вийшло багато книг, зокрема, спогадів, і ще більше вийде. І от просто зараз у видавництві "Орієнтир", заснованому вояками і волонтерами, планується вихід книги про звільнення Маріуполя. Зібрали спогади учасників і очевидців, фотографії... Чи хороша це справа? Без сумніву.

Оскільки я була очевидцем повернення Маріуполя під контроль України (перший і єдиний раз у житті побачила бойові дії в якості не солдата, а воєнкора), до мене звернулися видавці майбутньої книги і попросили надати їм фотографії звідти і написати спогад. Що й було мною зроблено. Звичайно, абсолютно безкоштовно - це волонтерське видання, не для заробітку.

І от сьогодні редактор видавництва, прочитавши мій спогад, зажадала його відцензурувати. А саме: прибрати з нього всі згадки про Олега Ляшка, Ігоря Мосійчука, Дмитра Корчинського, а також єдину згадку про ДУК ПС і УДА (вона була в тому контексті, що в Маріуполь я поїхала на запрошення Мосійчука з бази ПС, де тоді перебувала). У видавництві вирішили залишити в тексті лише опис бою - хто куди побіг і в кого вистрілив.

Для тих, хто не в курсі: на момент звільнення Маріуполя (13 червня 2014 року) присутні на місці подій Мосійчук, Ляшко і Корчинський тісно співпрацювали з "Азовом", а потім їхні шляхи розійшлися.

Після цього я заборонила друкувати в цій книзі свої спогади і свої фото. Написала їм: "По неправдиві спогади, залежні від політичної кон'юнктури, а також по знеособлені стандартні тексти, які може написати будь-хто, навіть людина, яка не була на місці подій, а просто опитала свідків - будь ласка, не до мене. Якщо, приміром, на операції взяття Маріуполя був Ляшко і я це бачила - значить, він там був, як би хто, включно зі мною самою, до нього не ставився. Бо інакше скотимось у радянську мемуаристику". І буде в нас, як у радянські часи, після кожного партійного з'їзду нова історія держави. І будемо ми, як Радянський союз, країною з непередбачуваним минулим.

Тому я хочу закликати всіх переступити політичні, особисті або ще якісь амбіції і писати правду - звичайно, крім тієї, яка серйозно шкодить інтересам нашої держави або конкретним людям, які не заслуговують на цю шкоду. І, по можливості, закликати інших не викривлювати історію на догоду сьогохвилинним політичним інтересам, які вже завтра можуть помінятися, союзи між політиками складуться якось інакше, а написане і видане залишиться.

Репост вітається.

Русским оккупантам

Как вы будете драпать, суки!
Все бросая и все кляня,
Патетично ломая руки -
"А меня-то за что, меня?
Ну какой я, к херам, агрессор?
Я ж не Путин и не Шойгу!
Я ж не доктор и не профессор -
Что я знаю и что могу?
Мне ваще что хохлы, что греки!
Разбирать их - не мой, блин, труд!
Мне ж сказали - Крым наш навеки!
Кто же знал, что опять наврут?
Мне сказали - и я, не споря,
Верил в новые рубежи!
Я ж все продал, чтоб жить у моря!
И куда мне теперь - в бомжи?!"
Как вы будете бить друг друга -
Локтем, когтем, бедром, багром,
Дочь - мамашу, супруг - супруга,
На последний спеша паром!
Рвать одежду, топтать упавших,
Биться мордами о забор
С обреченностью проигравших,
Осознавших свой приговор,
Как вы будете лезть на стенку,
Получая прикладом в лоб,
А очнувшись - зубрить Шевченко,
Чтоб опять на колени - хлоп!
Но не пустят рабов до рая,
Сколько вы ни лижите плеть,
Лишь потыкают берцем с края
И презрительно бросят: "Геть".
Ну а тем, кто в одном исподнем
Все ж сумеет прорваться в порт,
Чтоб по скользким от крови сходням
На последний взобраться борт,
Только более будет тяжко,
И не от тесноты кают,
Просто рушащаяся Рашка -
Это очень плохой приют.
Вам от бублика выйдет дырка,
А возможно - и в голове,
Вас поучит еще Кадырка
Шариату в своей Москве.
А считавших, что только яйца
Круче русской блатной души,
Приспособят пахать китайцы
Целый день за стакан лапши.
Да и собственные бандиты,
Раздражительные весьма,
Будут очень на вас сердиты.
После - голод, зима, чума...
В виде всем подлецам науки,
Завтра вашему - быть таким,
И за вас не впряжется, суки,
Даже Асад и даже Ким.
Пусть хоть всех вас затравят псами
Иль утопят в дерьме параш,
Заслужили вы это сами,
Всей страною вопя: "Крым наш!"
Ибо подлости - нет прощенья!
Заслужил - что купил, то жуй! -
Не один лишь тиран отмщенье,
Но и каждый его холуй.
Все получите честь по чести,
Вас ничто уже не спасет.
А в бомжи или в грузы 200 -
Это, суки, как повезет.

2018

http://yun.complife.info/verses/occupnts.txt

Фронт зима

Зігрівайка для душі :)

Posted on 2018.04.21 at 11:07



До уваги любителів якісної сучасної літератури, в тому числі книговидавців.
Нещодавно мені написав Юрій Нестеренко. Хто не знає - це американський поет і письменник, політемігрант із Росії, симпатик України, відомий яскравою антиросійською творчістю. Багато хто знає вірш, який став його візитною карткою - "Держава" (відомий за рядком "И алели над нами флаги..."). Хто не читав - ось:
https://yun.complife.info/verses/nostalgi.htm
(читати обов'язково до кінця!).

Юрій Нестеренко щойно закінчив повість про війну. Війна нібито умовна, місце дії ніде не називається, але за духом і багатьма реаліями це російсько-українська війна. Він запросив мене у консультанти з військових питань, я допомогла, чим змогла. Отже, повість закінчена, з безкоштовним фрагментом можна ознайомитись тут:
http://yun.complife.info/elka.html
Це пригодницький твір, головні герої якого - офіцер і місцева дівчина, які втекли з полону бойовиків (які в книзі називаються "фидоры" або "опущенцы" :) і пробираються через ворожу територію до своїх. Хто вони такі і чим усе закінчиться, ви не здогадаєтесь до самого кінця.

Отже, рекомендую твір і принагідно шукаю видавців для цього й інших творів автора, дуже близьких нам за духом (де йому й видаватися, як не в Україні?). Єдина перешкода - російська мова творів, але вона легко долається. Якісний переклад українською могла б зробити навіть особисто я.
Читайте повість, з пропозиціями виходьте на автора: etsenberg(собака)gmail.com. (Тільки нормально сформулюйте тему листа - наприклад, "Про видання ваших книг", інакше лист може потрапити у спам).
Для видавців - на цій сторінці анотації творів автора:
http://yun.complife.info/annot.txt

Репост вітається.



Подивилася від початку до кінця прямий ефір з Верховної Ради, який скінчився затриманням Надії Савченко.
Я ніколи не хвалю ні владу, ні силові структури, коли їх немає за що хвалити. Наприклад, про вбивство Лісника (Олега Мужчиля) завжди казала і зараз кажу: планувалося його затримання, але через феноменально нездарно проведену операцію загинуло двоє людей - підозрюваний і один із тих, що прийшли його брати. Тоді СБУ спрацювала так, що мали полетіти якщо не голови, то зірочки (сподіваюся, що й полетіли). Також я не забула, як вони забрали у нас важливого полоненого під обіцянку тримати його у себе, щоб усе було згідно закону, але протягом двох тижнів ні на кого не обмінювати, щоб ми мали час домовитись про звільнення наших бранців - і прокинули нас, як маленьких. Отже, коли їх є за що лаяти - я не буду мовчати і робити вигляд, що все гаразд.

Але цього разу все було настільки красиво зроблено, що можна поаплодувати. (Хоча апаратура, на яку писали Савченко й Рубана - скажу по секрету, це казна-що, це рівень не державної спецслужби, а дитячих цяцьок - мабуть, знов ентузіасти спрацювали потайки від начальства).

Доказова база - бездоганна. Затримання - теж, Надію не принизили, не вдягали на неї кайданки одразу ж під сесійною залою. Уся процедура відбулася згідно закону. Генпрокурор теж висловлювався коректно.

Є, щоправда, один неясний поки що момент. Незрозуміло, з ким, крім колаборантів Захарченка і підставних українських офіцерів, вели перемовини (і чи вели взагалі) Савченко і Рубан. Тобто, що планувалося після перевороту? Хто на чолі держави, хто займає ключові посади, хоча б тимчасово? Хто його/їх обіцяв підтримати? Чи був задіяний хтось з українських політиків і керівництва силовиків? Можливо, про це йдеться у тій частині відео, яку нам не показали. А можливо, і ні. Якщо це тільки Савченко і Рубан (а решта фігурантів - класична операція "Трест", підставлені спецслужбами люди), тоді виходить, що на чолі держави Надія бачила саму себе?
А кого на інші посади? Невже ж ніяких перемовин не вела? Ось це цікаво. Якщо ми не дізнаємось цього - скоріше за все, нам, як завжди, сказали не всю правду.

Є також сумний момент. Надія, як не крути, виявилась ворогом. Вона під час війни у змові з ворогами планувала переворот у своїй державі. У всіх державах світу в усі часи це називалося однаково, і каралося однаково суворо.
До того ж, вона нерозумний ворог. Спецслужби обвели її круг пальця, як маленьку дурненьку дівчинку. До того ж, вона обрала неправильну публічну лінію захисту. У такій ситуації, коли заперечувати факти неможливо, вона мала не дурнЮ казати про якийсь сюрреалізм і вивезення мін у Київ, щоб вони не вибухали на фронті - а мала сказати: так, я планувала фізичне знищення кількох найвищих очільників держави, бо я їх ненавиджу так само, як і 99% українського народу. Я збиралася нарешті навести в країні порядок і перемогти у війні. Слово офіцера, що не планувала заподіяти ніякої шкоди нікому, крім топових політиків, які своєю антиукраїнською діяльністю заслужили на найгірше.
Так, після цих слів тюрми не уникнути, але вона була б героїнею для значної частини українського народу, і навряд чи сиділа б довго.

І от, при всьому тому Надія Савченко, її вольова, впевнена поведінка, абсолютне володіння собою - виглядала дуже виграшно на тлі решти політиків у Верховній Раді. Вони виглядали настільки нікчемними й миршавими порівняно з нею (а вона ж ворог, та ще й лохушка), що боляче стало за нашу державу.


Попередні 25  Наступні 25