?

Log in

No account? Create an account
лютий 2019   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28


Щойно в Маріуполі біля пам'ятного знаку жертвам Голодомору відбулося вшанування їхньої пам'яті. Невеличке, тихе дійство. Місцева патріотична громадськість + військові. Я була в делегації від "борсуків" - 503-го бату морської піхоти. Державний гімн, хвилина мовчання, виступ очільниці місцевого товариства "Меморіал" Галини Захарової, покладання квітів, завершення мітингу. Все.

Ні, не все. Промову пані Захарової треба було чути. Літня інтелігентна жінка, російськомовна, з російським прізвищем, з несучасно-піднесеною, як тільки в людей старшого віку буває, манерою говорити. І ось така жінка простими словами переповіла кілька історій простих селянських родин 1932-33-го років. Батько пішов на пошуки їжі і не повернувся, мати затопила пічку бур'яном, напустила в хату диму, спитала в дітей, чи хочуть вони жити. Двоє старших відповіли, що так, і мати викинула їх з хати, а сама з трьома меншими вчаділа.
І завершення промови (не дослівно, але зміст такий): ми хочемо тільки того, щоб усі про це пам'ятали, і якщо наш північний сусід хоче затягнути нас у це жахіття знову, маємо стояти насмерть.
Ось так. Замість тисячі слів.




Фронт зима

СЄВА, МОРПІХ…

Posted on 2018.11.21 at 21:32




...21 листопада 2014 у нас велика біда. На виході під ДАПом, навпроти «пашиної посадки», загинули Сєва і Морпіх - Всеволод Воловик і Володимир Байдюк.

Морпіх - сільський хлопець з Франківщини, з нереально високою мораллю, яку нечасто зустрінеш у сучасних чоловіків. Він рубався за те, щоб жінок не брали на бойові - але віддавав мені, що сиділа у найбезпечнішому місці, наш єдиний на групу бронік, і, пізніше, вже коли служив у ЗСУ, довго, важко жалкував про те, що в день загибелі друга не стримався і вдарив полоненого бойовика. Одного разу він попросить мене пофоткати його, щоб було що послати мамі. «А то раптом мене вб'ють, а вона й не побачить, як я воював».

Він уже кілька місяців не в ДУКу - пішов служити в 74-й ОРБ. Був спільний вихід, виявили міну, позначили її й обійшли - але на зворотному шляху біля мінного поля їх обстріляв снайпер. Морпіх рвонувся в посадку, а там стояла ще одна міна - ОЗМ, підсилена додатковим зарядом. Осколок увійшов йому під каску, він загинув миттєво. Сєвка, який опинився поруч із ним, стік кров'ю. Решта бійців, крім неймовірного везунчика Шведа - поранені. Двох саперів з інженерного управління сектора осколки дістали на відстані 150 метрів.

Я дізнаюся про їхню загибель у машині, коли разом з Яною і Вогником вертаюся на базу. Зателефонували Яні... Не плачу, хоча дуже любила Сєву, і дуже сильно боюся за Вольфа.

З капітаном спецназу ГУР Всеволодом Воловиком, він же Сєвка Біс, Вольф познайомився у 2007 році, коли ми косили під «мирних страйкболістів» і брали участь в іграх. Ще не знаючи, хто він, відразу ж звернув увагу на його високий професіоналізм у військовій справі. Вольф говорив про Сєву: «Я це все знаю, а він це все вміє».
Під час нашої поїздки в Одесу на гру за афганськими мотивами Сєва кинув у дорожню сумку страйкбольний автомат, «муху» й антуражну моджахедівську форму. Дорогою задні дверцята бусика відкрилися, сумка випала, помітили кілометрів через два. Повернулися, підібрали і довго сміялися, що подумав би той, хто міг підібрати її раніше.

Про те, що робив Сєва під час Майдану, ми промовчимо, щоб не підставляти живих друзів. Коли почалася війна, він, спортсмен без шкідливих звичок, лазив окупованими територіями, вдаючи алкаша, і здобував безцінну інформацію. Провів 45 днів у полоні в «Лугандоні».
Після звільнення остаточно перебрався до нас, став начальником пішої розвідки ДУК, повинен був стати командиром розвідбату, який формувався на базі нашого підрозділу. Розвідбат так і не був сформований, тому що замінити Сєву елементарно не було ким.

Під час війни Сєва взяв у полон азербайджанця, який виявився близьким другом польового командира Абхаза (бригада «П'ятнашка»), і передав його в армійський розвідвідділ. Абхаз через своїх бізнес-партнерів в Україні запропонував за повернення друга 100 тисяч доларів, і за цим полоненим - кому він дістанеться - почалося тоді немислиме полювання офіційних силових структур.

По життю Сєвка був веселун. На штабі 93-ої в Тоненькому регулярно проводилися наради офіцерів усіх підрозділів, що працювали в районі ДАП. Майк, один з комбатів 79-ї аеромобільної бригади, полюбляв, щоб на нього всі звертали увагу. І Сєва втриматися не міг, щоб його не потролити. У штаб 93-ї він заявлявся то в величезному сомбреро, то у в'єтнамському солом'яному капелюсі часів Вьєтконга, в сандалях і з СКСом.

Він був справжнім другом і дуже тонко відчував людей. За два-три місяці війни у мене почали розвиватися комплекси: бігаю зі снайперкою, взяла участь у декількох перестрілках (щоправда, не з нею, а з карабіном), а де ж мій «встрелений сєпар»? Хлопці вже починали поглядати скоса, і я це відчувала. І ось Сєвка сам, без будь-яких прохань або скарг з мого боку, сходив в розвідку, нагледів місце, де нелякані бойовики на водопій ходять, а за 200 метрів посадка, де можна залягти... І беріг це місце для мене - обіцяв особисто відвести туди і попрацювати на прикритті, щоб я «відкрила рахунок». Ми не встигли це здійснити - мене відправили до Києва, а потім, коли я повернулася, група працювала вже трохи в іншому місці, і незабаром Сєва загинув. Будучи вже, по суті, комбатом, він не повинен був особисто ходити на виходи - але, звичайно, регулярно на них ходив... За тиждень до загибелі потрапив у засідку - постріл з РПГ ліг поруч з їхньою машиною, машина перекинулася, Сєва був легко поранений осколком.

Ввечері на базі Перший плаче (я вперше бачу його сльози), Вольф напивається і кричить: «Чому він, чому не я?». Мій тато, який погано розуміється у комп'ютері, примудряється під мою диктовку в моїх архівах знайти фото Сєви, якого ніколи не бачив і не знав в обличчя, і вислати мені для некролога...




Сьогодні у нашому #503_ОБМП був концерт до дня Гідності. Перед бійцями, не задіяними в нарядах та навчаннях, виступали учні 30-ї школи міста Маріуполь. Це завжди здорово, коли в таких заходах беруть участь дітки. Вони не завжди танцюють чи співають як професійні артисти, але вони завжди щирі. І роблячи щось хороше для нас, вони виховуються самі. Нове покоління Донбасу росте патріотами України, і десь у цьому є й наша заслуга, і це так класно усвідомлювати.



Я думаю, цим чудовим дітям буде приємно, якщо назвати їх поіменно і подякувати кожному. Це Катерина Сисоєва, яка грала на баяні народну пісню «Чом ти не прийшов?», і зовсім ще маленький Діма Овчинников – «Ой чорна я си, чорна». Це колектив «Мальви» - 4 шестикласниці-танцюристки, і гарнюня Діана Писаренко, яка співала пісню про Україну. Лунало багато патріотичних віршів – українських класиків і сучасних, «АТО»шних.
Ідея організувати для нас цей концерт належить Іллі Манченку – він викладач української мови і літератури, місцевий поет і волонтер з позивним Вчитель. З перших днів війни допомагає воїнам ЗСУ і добровольцям. Викладає у деяких з юних артистів – зокрема, читає мову і літературу у 6-му класі, де вчаться дівчатка з колективу «Мальви». Каже, на репетиції в них було тільки два дні.
Ну, хіба не молодці?
Зі святом їх і нас.

Фото з концертуCollapse )

Фронт зима

Солдатська стоматологія

Posted on 2018.11.16 at 21:34


Це пересувний стоматологічний кабінет, який працює на території нашої частини – 503 ОБМП. Вчора я полікувала там зуба.
«Зубний вагончик» організували волонтери. Коли батальйон на передку, медики їдуть за нами туди. Цілий сезон відпрацювали на Широкиному, на «Замку». Солдати просто з окопів бігали лікувати зуби.

Я думала – ну, солдатська стоматологія, місце, куди можна звернутися лише від безвиході. Адже з передка проблематично вирватись у місто до нормальної клініки. Та й під час служби на ППД теж, адже вільного часу зовсім небагато.

Так ось, у цьому вагончику найсучасніше обладнання – у Києві в клініці, де я лікуюся, такого немає. Є цифровий рентген – тобі одразу ж на величезному екрані показують всі твої зубні проблеми. Анестезія зовсім інша – тобі не «вимикають» півщелепи, у тебе взагалі нічого не німіє, і при цьому абсолютно не боляче. Там є багато інструментів, яких я раніше ніколи не бачила – залюбки б розповіла про них, але ж не знаю, як називаються :) І лікують взагалі якось по-іншому.

Але головне все-таки не обладнання, а люди. Це черкащанин Валерій - великий сивий Добрий Лікар, і його асистентка Олена (а наступного тижня будуть інші лікарі, з Харкова, вони працюють позмінно). Олена в своєму місті директор клініки, а тут звичайна асистентка стоматолога. Усі військовослужбовці в них «малиші» і «котики». За кожен зуб б’ються до останнього, як за пораненого бійця. Грошей ні копійки не беруть.

Моя мама каже, що такі люди – це Диво. Вважає їх великими подвижниками. Мабуть, не помиляється.

Сьогодні у кафешці в Маріуполі. Колупаюся в мобілці. Неподалік бухають троє немолодих місцевих.
Один із них робить мені плаский комплімент. Я не реагую.
Другий: "Оставь ее в покое, нехорошо так, она на войне".
- А зачем она на эту войну пошла? За баблом? Им так приплачивают...
- Да не за баблом! Я тебе скажу, почему она на войну пошла. Потому что ты - додик! Живешь один, а у нее кольцо на пальце. Она пошла на войну, чтобы мужика найти! И вышла замуж за парня из Львова, который клювом не щелкал.
- А я тебе говорю - за баблом!
- А я тебе говорю - мужика искала!
Роблю вигляд, що не чую.
- Девушка, милая девушка, не поймите неправильно! Вы зачем в армию пошли - за деньгами или замуж?
- Ну, вообще-то, я несколько лет воевала, не получая ни копейки денег. А замуж вышла за много лет до войны.
Ефект бомби, що вибухнула. Мовчання.
- А ты сама откуда?
- Из Киева.
- А в Мариуполь что тебя привело?
- Война.
- Какая война, где здесь война? В Мариуполе - война? Ты пришла сюда, чтоб меня защитить? От кого - от братьев моих?? Что ты вообще делала на этой войне? Ты, может бытЬ, десантница?
- Нет, не десантница. Была снайпером, сейчас морской пехотинец, артиллерист.
- Ты - снайпером? Я десантник! Я служил в 39-й ДШБ! Я видел снайперов. Ни один из них не признался бы, что он снайпер. Так что п*здишь ты все. Я тебе не верю.
- Дело твое, не верь.
- Тише, Васильич, сейчас времена другие, сейчас не прячутся.
- Нет, ну ты посмотри на нее. Снайпер, блин!
- Васильич, Ильич, мужики, пойдемте отсюда. Так, давайте, домой пора. Я ей верю...
Встали, побажали мені здоров'я - і за 10 секунд як не було.


Фронт зима

Я і мої звірі :)

Posted on 2018.11.09 at 21:34

Фронт зима

Сидіть до упору

Posted on 2018.11.04 at 14:27
Катерина Гандзюк, активістка, яку облили кислотою, за версією слідства, колишні добровольці УДА - померла.

Тепер убивці відповідатимуть за зовсім іншою статтею Карного кодексу. Даруйте, я не буду стримуватись. Скоти, любителі залишати за собою випалену землю - "після мене хоч потоп" - сидіть до упору.

Через кримінальні злочини, скоювані колишніми військовослужбовцями ЗСУ, суспільство починає погано ставитись до всіх фронтовиків. А тут ще й добровольці :(
До добровольців, людей, які пішли воювати за Україну без грошей, пільг і статусів, завжди було особливе ставлення - майже як до святих. С*ки, ви мали тримати цю планку. Натомість через вас і таких, як ви - ставлення буде, як до бандитів. Це ж не просто кримінальний злочин, не просто, приміром, робота кілера, який вбиває одного бізнесмена в інтересах іншого. Ви облили кислотою жінку! І ця жінка померла. Злочин на всю державу, на весь світ. Через кількох відморозків - не відмитися всім.

І ніякі ПТСРи, ніяка відсутність психологів чи їхнє невміння працювати - не виправдання. Я маю право це казати, бо теж воювала, і воюватиму далі, як тільки наш батальйон морської піхоти заведуть на ротацію. Через мій добровольчий підрозділ, в якому служила три з половиною роки, пройшло багато людей, з них біля двадцяти - "кістяк", мої старі побратими. Ніхто з них, включно зі мною, нічого подібного не робив. А якщо зробить у майбутньому - він мені більше не побратим, хай теж сидить до упору.

У 2015 році під Волновахою я везла в лікарню людину у вкрай важкому стані, майже помираючого. І мою машину заблокували ватники - три мужика і дві баби. Знав би хто, як мені хотілося вийти і постріляти їм під ноги. Але навіть у цей момент я думала про те, що скажуть: озброєні правосєки стріляли по мирних людях. І я не зробила цього.

Двіжувальники з двома звивинами, любителі риболовлі в каламутній воді, майстри напівкримінальних і відверто кримінальних бізнес-схем, люди з невичерпною кмітливістю, як схопити чи віджати все, що погано лежить, не замислюючись про наслідки - люди, які вже чотири роки вбивають добровольчий рух, від яких і відмовитись не виходить, бо це не допомагає - горіти вам у пеклі на тому світі. А на цьому - сидіть до упору.

Увага, друзі! Маленьке прохання від військових. Прошу репосту.
Наш 503-й ОБМП - молодий підрозділ, існує лише рік. Нам не вистачає статутів, щоб проводити заняття з військовослужбовцями. Статути - внутрішньої служби, гарнізонної та вартової служб, дисциплінарний і стройовий - повинні бути в кожному підрозділі. Прошу допомоги в цьому питанні - лише для свого підрозділу, батареї самоходок. Нам потрібні 3 або 4 збірки статутів. Але якщо буде більше, я з великою вдячністю передам їх "сусідам".
Ці статути, по-перше, можна просто купити. По-друге, знаю, що у старих в/ч їх багато, є зайві примірники. Можливо, хтось по-братськи з нами поділиться?
Буду дуже чекати!

І принагідно розповім свіжі враження. Я приємно здивована на новому місці служби. Вчора у нас було свято - перша річниця 503-го ОБМП. Чесно кажучи, я думала, що на ранковому шикуванні бракуватиме мало не третини бату, а решта матимуть пом'ятий вигляд. Так ось, нічого подібного. Всі на місці, жодного незаконно відсутнього. Я не вчора народилася і розумію, що запізнення одного-двох бійців командири могли приховати, у масштабах батальйону їхня відсутність була б непомітною. Але візуально, за кількістю, всі на місці. У моїй батареї і тих підрозділах, де я вже добре знаю людей - всі наявні. І всі охайні, наче нічого й не святкували вчора. Отак. Це було дуже приємно бачити.



Вітаю свій батальйон - 503-й окремий батальйон морської піхоти і його командира майора Сухаревського - з Днем народження, з першою річницею створення підрозділу!

Святкування пройшло з розмахом. У новенький ППД батальйону прибув командувач Морської піхоти генерал-майор Содоль. Разом із заступником мера Маріуполя і волонтерами вручав нагороди. На жаль, державна - орден "За мужність", була лише одна і та посмертно. Решта нагород були відомчими (від Генштабу та Міноборони) і волонтерськими. Для такого бату це несправедливо мало. Троє офіцерів - один молодший лейтенант і двоє старших отримали чергове підвищення у званні.

Після урочистої частини був невеличкий концерт на плацу, попереду ще великий концерт у Маріуполі. Але найцікавіша частина святкування - шоу для цивільних, переважно рідних і близьких бійців. На колишньому стадіоні були виставлені зразки більшості озброєння і військової техніки, що є на озброєнні батальйону, з табличками, як у музеї, і кожна людина, а в першу чергу діти, мала змогу потримати в руках снайперську гвинтівку чи покататися на зенітці, як на каруселі. Морпіхи розповідали усім охочим, як усе це працює.

Наостанок було щось схоже на невеличку реконструкцію - хлопці з розвідвзводу за підтримки "коробочки" "штурмували" уявні ворожі позиції. Був "зімітований" навіть свист куль. Дітям надзвичайно сподобалось. Особливо зворушливо, і водночас руйнуючи стереотипи, виглядали військовослужбовці-мами зі своїми дітьми :) Діток я назнімала від душі. А от фоток з офційної частини мало - зробила лише пару штук крадькома зі строю :)






























Юрий Нестеренко
Лейтенант
Олене Билозерской

Ветер уносит листок.
Ночь накрывает страну.
Поезд идет на восток.
Поезд идет на войну.

Стыки под стуки колес
Мерно качают вагон.
Падают пряди волос
На офицерский погон.

Поезд во мрак погружен,
Только экран на столе
Светится, и отражен
Профиль в холодном стекле.

Клавиш касаясь, рука
Символы гонит вперед,
Только по виду хрупка -
Снайперский перстень не врет.

Но не войною она
Поглощена в эту ночь -
Та, что без сна у окна
В поезде катится прочь.

Строчка за строчкой бежит.
Тьма заполняет стекло.
Ложка в стакане дрожит.
Поезд гудит тяжело.

Не паровозный свисток -
Нынче уже не свистят...
Поезд спешит на восток.
Мысли на запад летят.

Нет, это все-таки бред -
Мир, где не важен талант,
Где бесполезен поэт,
Ибо нужней лейтенант.

Что она делает здесь,
Если виновники бурь -
Чья-то имперская спесь,
Чья-то трусливая дурь?!

Но за чужую вину
Лучшие платят всегда...
Поезд идет на войну.
Поезд идет не туда.

29 октября 2018




Ефір на громадському ТБ на тему "Добровольці на передовій". Учасники - Оксана Корчинська, Oleg Kuzko (Кулібін) і я.
Кулібін представляє ДУК ПС, що не виходить з фронту, я колишній боєць УДА, що підписала контракт із ЗСУ, пані Оксана - головний медичний координатор в ООС, яка дуже добре знає ситуацію в цілому.
Наша розмова в студії на 32:50 - 1:02:41.



Анонс від Громадського: "Ведучі цього блоку програми Анастасія Станко та Василь Пехньо проведуть дискусію із колишніми та нинішніми добровольцями воєнних дій на Донбасі щодо їхнього майбутнього. Два батальйони очолюваної Дмитром Ярошем Української Добровольчої Армії (УДА) виходять з передової, але «не виходять з війни» — про це сам Ярош 14 жовтня оголосив у Дніпрі. Якою ж буде доля бійців-добровольців і чому вони відмовляються підписувати контракти?"

Фронт зима

Хто правий, визначає війна

Posted on 2018.10.16 at 12:47
Років за п'ять до війни я випадково підслухала, що кажуть про мене поза очі двоє не дуже чемних і шляхетних дядьків.
Одному з них я перед тим мала необережність сказати, що якщо раптом в Україні почнеться війна, я піду на фронт і стану снайпером.
Ну, й вони, люди з бойовим досвідом, довго й зі смаком реготалися з мене, як з повної нікчеми. Я тоді ще не відростила собі товстої шкури і, почувши це, довго плакала.

Коли почалася війна, один з них став офіцером ЗСУ. І ми з ним абсолютно випадково зустрілися на передку. Я з СВДхою, у повному спорядженні, йшла заступати на позицію і раптом наштовхнулася на нього.
Він намагався удати, що не впізнав мене. Я не дала йому такої можливості, бо це був час мого маленького тріумфу. Не всім і не завжди так щастить.
Для повчальності ситуації було б непогано, якби він виявився якимсь боягузом і повним нікчемою. Але цього не було. Наскільки я знаю, воював добре.

А цю історію я розповіла не просто так, а до ситуації з Томосом. У мене зараз цілком схожі тріумфальні відчуття: це ж треба, нас стільки років називали "безблагодатними розкольниками", ми якось намагалися щось довести, з нас насміхалися - а всі крапки над "і" розставила тільки війна. Бо і патріарх Філарет, і патріарх Варфоломій, і Гундяєв, і Путін - усі ті самі, а єдиний "новий гравець" - Порошенко - вже точно не більший бандерівець, ніж був Ющенко. Що ж змінилося? А просто: ми пролили кров - свою і ворожу. І з нами стали рахуватися.

Фронт зима

Своя війна

Posted on 2018.10.15 at 11:49
Tags:


"Коли до нас у підрозділ прийшов воювати син мого чоловіка від першого шлюбу, то він мене спочатку називав "тьотя Лєна" і на "Ви", як звик з дитинства. А потім якось - ми в одному підрозділі, разом в розвідку ходимо, "тьотя Лєна" - якось воно по-ідіотськи виглядає. І спочатку він казав "Лєна, ви", а зараз називає "Лєна, ти".

А чоловік до мене звертається "Ваше благородіє", а про себе каже, що він "нижній чин" :)

Коли його син у нас з'явився, сину було 17 років. Перший його бойовий вихід був у 17 років. Провінційне невелике місто, роботи нема, особливо де вчитися немає, сім'я бідна - запхали хлопця у технікум, який йому був не до душі, і він, звичайно, там не вчився нормально. Чоловік ненадовго приїхав з фронту, йому поскаржились, що син погано вчиться. І він до нього пішов, показав йому в ноутбуці фотографії хлопців, яких той знав по довоєнних розкопках: "Цього пам'ятаєш? Цього пам'ятаєш? Цього? Їх уже немає. Вони загинули, щоб ти міг учитися. А оскільки ти вчитися не хочеш, збирай речі і поїхали на фронт. Я не можу посилати на смерть чужих синів і не посилати свого".

Забрали його до нас на базу, я навчила його збирати-розбирати зброю, трохи навчила стріляти... Спочатку ми думали, що до повноліття він не буде ходити на бойові. Але потім так сталося - у нас був дуже важкий вихід, з важкопораненим - ногу хлопчина втратив. Син мого чоловіка був там, це був його перший вихід. Допомагав з евакуацією і проявив себе дуже достойно. І от у цього хлопця - повного інтроверта, який тільки сидів в своїй кімнаті за комп'ютером і нічим особливо не цікавився - мій чоловік дуже сильно переживав, що його син таким росте, бо мріяв про сина-воїна, сина-офіцера - він казав: "Мій син не для армії", і це для нього була катастрофа. А потім, як то кажуть, гени не проп'єш - з нього вийшов першокласний воїн, першокласний розвідник - розумний, обережний, зі швидкою реакцією. Скоріше за все, він обере для себе військову кар'єру".

До свята Захисника України - велике інтерв'ю Юрія Бутусова зі мною, в рамках проекту "Цензора" #СвояВійна. Я там розказую про взагалі весь свій шлях на фронті, аж до вступу на офіцерські курси. Весело так розказую, з приколами - про бої, про чоловіка, про пасинка, взагалі про те, як "дійшла до життя такого" :)
Надзвичайно потужний матеріал вийшов, це заслуга двох Юріїв - Бутусова і режисера "Юри Козира, і команди операторів. Моє їм величезне спасибі.



"Вперше до мене прийшло розуміння, що це війна, не тоді, коли відчула, як свистять кулі, не тоді, коли побачила першого загиблого чи пораненого. Я відчула, що на війні, коли у формі з автоматом йшла по місту Дніпро, тоді ще воно називалося Дніпропетровськ. Був сонячний день, я вийшла з машини і пішла у напрямку готелю. Це було настільки нереально, і водночас це відбувалося зі мною".

Дві історії воїнів до Дня захисника України - Дениса Мерзлікіна, позивний Ескадрон, колишнього командира 2 батальйону 93 ОМБр, і моя:

https://fakty.com.ua/ua/ukraine/20181014-dvi-istoriyi-voyiniv-do-dnya-zahysnyka-ukrayiny/

Фронт зима

Наша заслуга

Posted on 2018.10.12 at 10:54


Вчорашня перемога над російською церквою, яку дехто вже назвав подією тисячоліття - виключно наша з вами заслуга.

Згадайте президента Ющенка, який ще 13 років тому узяв курс абсолютно на все те саме, що зараз робить президент Порошенко. Він теж прийшов до влади внаслідок Майдану, волею людей, які хотіли антиімперських змін. Його теж підтримували "західні демократії", а в Кремлі ненавиділи ще більше, ніж нашого теперішнього президента, хоч тоді війни не було.

Але в Ющенка - не вийшло. А в Порошенка - вийшло.
Чому?
Бо ми з вами п'ятий рік тримаємо фронт.
Доленосних змін не буває без лобового зіткнення. За справжню свободу доводиться платити кров'ю.

Вітаю Патріарха Філарета. Чи сподівався він до цього дожити?
(Ілюстрація - портрет Патріарха моєї роботи, з його благословенням).




В Національному Музеї Історії України тривають #ДніУПА. Сьогодні спочатку відбулася дуже цікава лекція Андрія Мацьківа про однострої і нагороди УПА, а потім була презентація надзвичайного фотоальбому під назвою "За Україну, за її волю!", у якому поєднані, тобто, розміщені поруч, світлини вояків УПА і бійців ДУК ПС, зроблені у 2014 році професійним фотографом Антоном Киреєвим, позивний Сифон, який воював у ДУК і загинув під ДАП восени 2014-го.
Упорядники альбому - Василь Гуменюк і Юлія Киреєва, дружина Антона. Профінансували проект закордонні товариства вояків УПА.

Це справді розкішне, якісно зроблене видання - краса, пам'ять, історія! Дуже продумано підібрані "пари" фотографій: зліва, приміром, упівці вмиваються в лісі, справа дуківці десь під Савур-могилою. Там і там копають окопи, ведуть спостереження за противником, тощо. Це дуже добре ілюструє головний меседж авторів-упорядників - що це та сама війна, і вона триває...
Ну, і просто приємно побачити на якісних кольорових фото, в якісному виданні безліч знайомих облич. І подивитися у незнайомі обличчя на чорно-білих фото.

Авторами їх, як розповіла мені аспірантка Аліна Понипаляк, є повстанський командир Дмитро Білінчук "Хмара" і його брат Василь Білінчук "Сибіряк". Їхній підрозділ - ТВ 21 Гуцульщина, діяв високо в горах у Верховинському районі, туди майже не діставалася СБ УПА, яка могла суворо, аж до страти, покарати фотографів, які, роблячи світлини, наражали повстанців на небезпеку... Фотоплівки, відзняті братами Білінчуками, були сховані у бідон, у якому й долежали до наших днів, і порівняно нещодавно їх знайшли місцеві мешканці... Правильно зробили бійці, що ризикнули і зняли ці фото. Бо що не зафіксоване - того не було.

Велика подяка усім причетним за зроблену справу.


Поет Юрій Нестеренко, політемігрант з Росії, який мешкає у Штатах, зробив переклад державного гімну України англійською.
Як на мене, вийшло просто нереально круто.
Насолоджуйтесь!

National anthem of Ukraine

Lyrics by Pavlo Chubynsky
Translation by Yury Nesterenko

Ukraine's glory, Ukraine's freedom did not disappear,
Fate will smile on us Ukrainians, our skies will be clear.
Our enemies will vanish like a sun-dried foam,
We will be the only masters in our dear home.

We will give our souls and bodies for our freedom
And will show that we are, brothers, in the Cossack breed born!

Сайт Юрія Нестеренка:
http://yun.complife.info

Фронт зима

"Війною ограновані поезії"

Posted on 2018.09.26 at 13:27
25 вересня у "Ветерано Ресто" відбулася презентація поетичної збірки "В.О.П. (війною ограновані поезії). - К.: ДІПА, 2018.
"Поезія від тих, хто на власні очі бачив війну, щира і чесна" - сказано в анотації.
Автори збірки: Артур Закордонець ("локомотив" книги, зусиллями якого вона й вийшла), Сергій Бородкін, Олена Білозерська, Назар Розлуцький, Влад Сорд, Костянтин Чабала, Роман Семисал, Петро (Патрік) Орішко.

Відео з мого виступу на презентації:


Фронт зима

Захарченко мінус

Posted on 2018.08.31 at 19:20
Люди, які мають владу, поділяються на договороздатних і недоговороздатних. Останніх вбивають.
Моторола, Гіві, тепер Захарченко, і десятки менш відомих злочинців. Кінець бєспрєдєльщиков передбачуваний, як закони природи.
Путіну приготуватися.



Як людину я Тетяну Чорновол майже не знаю. За її діяльністю як політика не стежу. Якщо чесно, мені взагалі до сьогоднішнього дня не було до неї діла.

Але сьогодні мене обурив бруд, яким її обливають після здобуття нею військового звання молодшого лейтенанта запасу. Обливають, переважно, у двох напрямках: що вона, нібито, вчилася лише на папері, і що в неї на присязі неправильна форма одягу.

Я навчалася на тих самих курсах, що й Чорновол. Це курси підготовки офіцерів запасу при Національному університеті оборони України ім.Черняховського. Випустилась взимку. Вона влітку, через півроку. Частину часу ми займалися разом. Я бачила, як вона навчалася.
У неї світла голова, вона опановувала навчальний матеріал швидше за інших. Вміє робити всі розрахунки зі стрільби й управління вогнем, які входили у нашу програму. Помилки, які при мені робила, були не в розрахунках, а в подачі команд. Вона реально вчилася, а не "рахувалася" у військовому виші. На лекції приходила по п'ятницях, як і весь її взвод (у них навчання один день на тиждень протягом двох років), а також в інші дні, коли мала час, долучалася до нашого взводу (ми займалися щодня протягом чотирьох місяців).

Так, зовсім звичайною курсанткою вона не була. Викладачі зважали на те, що вона депутат, йшли їй назустріч і часто займалися з нею окремо, за індивідуальною програмою, щоб вона могла випуститися раніше (бо інакше б випустилась аж за рік). Так, вона була разом з нами на зборах - кілька днів, і була присутня на бойових стрільбах, що дуже обурювало деяких моїх сокурсників, бо якби вона не була депутатом, вона б туди, ясна річ, не потрапила. Все це правда.
Тобто, Таня користувалася деякими "привілеями", які давав її статус, але використовувала це - для навчання. Вчилася жадібно, з великим бажанням. Так, був неприємний момент, коли її, наскільки ми зрозуміли, зібралися поставити, чи навіть поставили, на бойові стрільби, знявши задля цього одного з наших курсантів. Ми дуже обурювалися цим. Але наскільки я пам'ятаю (поправте мене, сокурсники, якщо помиляюся), зрештою відстрілялися всі, хто за рівнем власних знань міг це зробити.

Також якось наш заступник командира взводу попросив її допомогти розмножити довідник з топографії, потрібний нам для навчань. І вона досить швидко, без піару, розмножила для всього взводу (не свого взводу, причому). Більше мені про її навчання сказати нема чого.

Щодо майбутнього Чорновол. Мені особисто вона казала взимку, що після закінчення її депутатської каденції (а можливо, і раніше) наново балотуватися не буде, а піде в армію. Не знаю, чи й зараз у неї такі плани, але - за що купила, за те продаю.

Знаєте, що мене бісить? Незалежно від особи Чорновол - бо не любити її особисто має право кожен.
По-перше, мене бісить те, що людину висміюють за нестатутну форму одягу. Вона ніколи не служила в армії, звідки їй знати, як треба? Під час коротенького курсу підготовки офіцерів запасу нас не вчили, як правильно носити шеврони і заправляти китель. Години, відведені на стройову і таке інше, забирали під артилерію, щоб встигнути бодай чогось нас навчити. І правильно робили, бо на війні те, куди полетить снаряд, важливіше, ніж те, куди заправлені поли кителю. У військовій частині людині, яка порушує форму одягу, один раз зроблять зауваження - і знатиме. А стрільбі й управлінню вогнем так швидко не навчишся.
(Звичайно, я на місці Чорновол проконсультувалася б перед присягою з досвідченим військовим; даремно вона це не зробила).

Щодо правильного поводження під час військових урочистостей - у нас була парочка тренувань перед присягою, і все. І абсолютно всі, хто раніше не служив в армії, робили на присязі помилки. І я теж їх наробила. І якби була настільки публічною, як Таня, то зараз відео з моїми помилками тягали б по соцмережах і реготалися з мене. І було б мені соромно - за те, що воювала 3,5 роки, але не знайшла трьох тижнів, щоб нормально вивчити стройову.

По-друге, мене бісить, що як тільки публічна людина - будь-яка - починає чимось займатися, народ одразу піднімає крик, що це "піар", що за людиною "хтось стоїть", її "кудись проштовхують" і т.д. Може, конкретну Чорновол і справді хтось кудись проштовхує, звідки мені те знати? Як казала Ахматова, мене при тому не стояло. Але я бачила, як вона вчилася. Лише для піару і кабінетної роботи так не вчаться.

Мене свого часу всі вважали божевільною, коли я виклала відео своєї стрільби по бойовиках. А знаєте, чого виклала? В тому числі - бо дістали такі самі звинувачення - що я не воюю, а нібито тільки фоткаюсь і піарюсь і взагалі збираюся балотуватися у Верховну Раду. Особисто я нікуди балотуватися не збираюся, бо не хочу мати нічого спільного з гімн*ками, які там сидять, але хіба стати депутатом чи хотіти ним стати - саме по собі злочин??
Блін, простіше ризикувати життям, ніж вислуховувати, що "піаришся".

Що в нас взагалі за суспільство таке? Ми просто незрівнянні, кращі за всіх, коли треба допомагати слабким - хворим чи несправедливо скривдженим. Наша самоорганізація задля добрих справ, мабуть, не має аналогів у світі. Але як тільки хтось кудись висунувся - все, національний менталітет вимагає негайно його втопити. Бо а чого це він?!

Анекдот про котли у пеклі пам'ятаєте? Біля котла, в якому сидять євреї, на варті 10 добре озброєних чортів, бо якщо одному єврею поталанить вилізти з котла, він витягне усіх своїх родичів. Біля котла з росіянами стоїть пара чортів-аватарів. Бо далі кабака росіянин не втече. А біля котла з українцями взагалі немає охорони. Бо якщо якийсь українець висунеться, решта українців його одразу ж за ноги назад затягнуть.

І куди ми прийдемо з таким менталітетом?

Вам не подобається Чорновол як політик? Не голосуйте за неї. Напишіть статтю про те, чим вона вам не подобається. Наприклад: "Такі-то й такі-то її ініціативи завдадуть шкоди Україні, бо...", або простіше: "Мені не подобається, що вона багато кричить".

Але оцей бруд, яким її облили - не за політику, а за закінчення офіцерських курсів, і за те, що в неї при цьому неправильно заправлений китель - я вважаю, це ницість.




10 років пролітають як 10 днів, але насправді це до фіга багато.
10 років тому у цей день я хаотично обдзвонювала різноманітні редакції, намагаючись вибити собі відрядження у Грузію. Тобто, щоб їхати власним коштом, на власний страх і ризик, але мати хоч якийсь папірець, щоб не арештували за зйомку. Не дістала, люди не хотіли брати на себе відповідальність. (В цей самий час деякі штатні фотокори й оператори потужних ЗМІ відмовлялися їхати у Грузію, аргументуючи це тим, що "командировочні" замалі для такого ризику. Час іде, а нічого не міняється).

Тоді я хотіла їхати на війну фотокором, ні про що інше не могла навіть мріяти. Сьогодні в мене за плечима кілька років фронту, певна кількість власноруч знищених ворогів, я військовий, маю офіцерське звання і ось-ось стану бойовим офіцером. Якби мені хтось про це сказав 10 років тому - покрутила б, звісно, пальцем біля скроні.

Мій чоловік, який вже тоді вважав російсько-українську війну неминучою, сказав тоді, що коли у нас почнеться, всі нормальні грузини будуть тут.
Цей прогноз справдився. З перших днів війни і до сьогодні - скільки грузинів воюють пліч-о-пліч з нами! З яким кайфом, з яким блиском очей вони воюють - так можна битися тільки за своє. Снайпери, розвідники, артилеристи, інструктори з різних дисциплін. Мій інструктор зі снайпінгу - грузинський полковник, і перший учитель артилерії - теж грузинський полковник, знімаю перед ними капелюха.

Грузинські бійці місяцями воювали без зарплатні у добробатах. Маючи високі офіцерські звання у Грузії, йшли рядовими на контракт у ЗСУ. Наші брати по нещастю стали нашими братами по зброї.

Багато хто з них казав, що віддають борги за допомогу українців в абхазькій війні 1993-го. Відтоді вже минуло 25 років... Колись ми переможемо, і настане наш час віддавати борги. Ця війна триватиме, поки існує Росія.

საქართველო გამარჯო! Слава Україні!

Фронт зима

Вітати сюди :)

Posted on 2018.08.04 at 23:30



Архівне відео.



Два факти.
1. Державний департамент США опублікував "Декларацію по Криму", в якій він, далеко не вперше, не визнає російську анексію півострову. Але вперше у цьому документі звучить посилання на декларацію 1940 року, якою Штати не визнавали окупацію Радянським Союзом держав Балтії. Не визнавали більше 50 років (аж поки не розпався Союз) - звичайно, тільки на словах, маючи з Радянським Союзом дипломатичні і торгівельні відносини. "As we did in the Welles Declaration in 1940, the United States reaffirms as policy its refusal to recognize the Kremlin’s claims of sovereignty over territory seized by force in contravention of international law".

2. Спецпредставник Держдепартаменту США у справах України Курт Волкер закликав Україну продовжити дію закону про особливий статус Донбасу. В унісон з ним народний депутат Юрій Береза заявив: "Треба буде - приймемо, щоб клятий м*скаль подавився в своєму Кремлі і здох".

Щоправда, де-факто Волкер майже прямим текстом сказав, що цей закон - порожня формальність, він все одно не запрацює, але відмова його продовжувати дасть козирі у руки Росії. Але зважати треба не на те, що сказано, а на те, що підписано. Коли добровольці оформлювались у ЗСУ, їм часто обіцяли не розбивати їхні вже сформовані підрозділи. Але оскільки не буває такого, щоб у якомусь взводі чи роті були вакантними абсолютно всі штатні посади, хлопців і дівчат оформлювали на перші-ліпші вільні посади у різних взводах і ротах, а воювали вони здебільшого дійсно разом. Але потім, після виведення з передка на полігон, від них почали вимагати, щоб кожен служив тим, ким рахується на папері: снайпер завідувачем лазні, кулеметник електриком, стрілець-водій навідником гармати, і так далі. Те саме чекає й Україну - її рано чи пізно примусять виконувати те, що вона підписала. Тому не треба бути хитрожовтими - треба просто не підписувати те, що ми не можемо і не збираємось виконувати.

Це, вочевидь, і є той компроміс, про який домовились Путін з Трампом. США не визнають анексії Криму, але тільки на словах, санкції з РФ будуть зняті або суттєво послаблені, окуповані території Донбасу залишаться у складі України, але з "особливим статусом".

Це ніяка не "зрада" - це закономірний розвиток подій. Завжди кажу: розраховувати треба виключно на власні сили, а допомогу інших приймати, тільки допоки вони не вимагають поступитися нашими національними інтересами.

Підкреслю ще раз: ніякого "особливого статусу" і ніяких "місцевих виборів", навіть якщо Росія виведе війська. Тільки взяття територій під контроль українською армією і процедура "розватнення", за аналогією з денацифікацією у повоєнній Німеччині. Бо якби денацифікації не було, а просто Німечччину десь у 1944-му чи навіть 1945 році змусили припинити війну і провели у ній чесні вибори під міжнародним контролем - на цих виборах переміг би якщо не Гітлер, то Герінг, і нацизм залишився б офіційною ідеологією німців.

Донбас з особливим статусом - це ватний Донбас з державними і військовими злочинцями на чолі, який блокуватиме всі не проросійські ініціативи України.

Тому - не слухаємо різних міжнародних "доброзичливців" і воюємо до переможного кінця. А без допомоги все одно не залишимось. Бо допомагають не тим, хто йде на поступки, а тим, хто добре воює.





Попередні 25  Наступні 25