Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Про добровільну несвободу

Важко мені.
За багато-багато років я звикла до того, що можу писати абсолютно все, що мені хочеться. Редактора наді мною - немає, самоцензура - мінімальна, тільки щоб не нашкодити людям. Можливі проблеми з владою - так бути у когорті тих, кого не люблять м*даки - почесно, взагалі-то :) Від м*дацьких зазіхань на мої речі і мою свободу рятував, знову-таки, розголос. Так я жила 10 років, абсолютно вільна.
Недолік у такого становища - єдиний: сам-один ти можеш написати гарний вірш чи статтю, але не можеш нічого змінити - ні на фронті, ні в державі, ніде. А патріотизм словесний, без конкретної дії - щонайменше, якийсь неповний патріотизм.

Як і всі, хто пішов на фронт, як усі, хто став членом певної спільноти, я погодилась на обмеження моїх особистих свобод заради спільної перемоги. Але міру й глибину цього обмеження відчуваю лише тепер.

Майже весь час я проводжу на фронті і на прифронтовій базі, а також по мірі можливості допомагаю у розбудові руху Дмитра Яроша, якому, єдиному лідеру за моє життя, прийняла рішення довіряти беззастережно. Справа не лише в тому, що на фронті я бачила його абсолютну особисту безстрашність, якої і близько немає у наших чинних керманичів. Довго пояснювати, але є така порода людей, які можуть особисто тягати поліна на суботниках - але не задля справи і навіть не з любові до мистецтва, а одразу з прицілом на високе крісло і великі гроші. У нас таких розвелося зараз явно більше, ніж потрібно. Так ось, Ярош не такий. Він знає, причому не розумом - розумом ми всі це знаємо - а серцем, що гроші і влада - не самоціль, а лише інструмент, причому гранично важкий, незручний і непривабливий, у праці таким інструментом є щось від самопожертви.

Це - причина, з якої я стала людиною Яроша. У цьому теж є щось від самопожертви. Як людина публічна, я дуже давно знаю, що не буває поганого піару, окрім некролога. І раніше мені було роздолля - пишу, що хочу, інформую людей, а вату і просто ідіотів провокую на бурхливу реакцію, лайку, обзивання, коротше, просто живу своїм життям - і тихо тішуся з якісного безкоштовного піару, який вони мені забезпечують. Але то коли я була сама по собі. Тепер я є людиною Яроша і не можу підставляти рух під критику, нападки і наїзди, яких можна уникнути. Серйозна і амбітна структура не може собі дозволити мати скандальну репутацію, це може їй нашкодити. В результаті - вмикається самоцензура, і працює на повну. Тому що нашкодити, при тій кількості ворогів, яку ми маємо, може практично будь-яка інформація. Кожен клаптик інформації - це ніби виступ у стіні, у який обов'язково вчепиться ворог (брешу, не ворог, а конкурент, конкуренти гірші за ворогів), щоб видряпатись трохи вище - трохи ближче до нашої горлянки.

На фронті - не легше, бо там одразу дві військові таємниці і дві необхідності їх зберігати. Одна - звичайна, зрозуміла кожній людині: коли йде війна, багато про що не можна роповідати публічно. Але крім цього, є ще наша, УДАшна таємниця: ми мусимо робити так, щоб люди знали, що ми постійно на фронті - бо тільки люди є нашою підтримкою і захистом - і при цьому не можемо навіть викласти відео з бойових дій, бо на кожному відео хоч-не-хоч буде прив'язка до місцевості. Фронт маленький, обов'язково хтось там колись побував і напише в коментарях: "Так це ж населений пункт N!". А різні діячі нетрадиційної (в поганому розумінні) орієнтації наші сторінки моніторять. Побачать - і вилетимо ми з фронту.

Уявляєте, по якій тонкій грані доводиться ходити - щодня? Треба про щось писати, а куди не поткнися - писати про це не можна.

Чесно, для мене, людини, що звикла воювати передусім в інформаційній площині - це пекло.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 42 comments