Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

6 липня - річниця бою під Карлівкою

03

6 липня - річниця першого повноцінного бою Добровольчого Українського корпусу "Правий сектор". Це була розвідка боєм під Карлівкою.

Рік тому, по свіжих слідах, я коротко розказувала, як усе було. Тепер настав час написати щось на кшталт мемуарів про ту подію. Пишу на ходу в машині, перепрошую за відсутність стилю.

Для мене це теж було перше боєзіткнення. Того вечора нам вперше і, здається, востаннє на базі подали на вечерю неякісну їжу (зіпсовану печінку), і всі, хто її поїв, включно зі мною, отруїлися. Вночі, перед виїздом, мені стало погано, піднялася температура, але я вирішила перетерпіти. Думаю, в бій лише зранку, до того часу має минутися, а якщо не минеться, залишуся на крайньому блокпості з армійцями.
Десь о третій ночі були ми на тому блокпості. На під'їзді нас, до речі, обстріляли армійці, незважаючи на те, що була домовленість, що ми приїдемо. Тоді, рік тому, це траплялося дуже часто. Коли по нашій колоні почали стріляти з автоматів, мені дуже захотілося вистрибнути з машини і перекотитися на узбіччя, але командир наказав усім залишатися у машинах, і це було правильно, бо узбіччя були заміновані.
У нас вистачило витримки не відкрити вогонь у відповідь (хоча вночі, у темряві, не знаючи точно, скільки метрів (чи, можливо, навіть кілометрів) до того блокпоста, ми не могли бути впевнені, що то стріляють наші, а не "сепари"). Командир послав друга Кота на переговори. Той підняв руки, закричав: "Не стріляйте, я йду!". За кілька хвилин непорозуміння владналося.

До ранку майже всі хлопці не спали - через адреналін. Розбилися на маленькі групки і балакали стиха. А мені було настільки погано, що, пам'ятаю, просто спитала у когось з армійців: "Чи тут не заміновано?", лягла на узбіччя і вирубилась.

2

Годині о п'ятій нас розбудили, і з'ясувалося, що я у буквальному розумінні не стою на ногах. Мене хитало, бліда була, як смерть. З'явилася велика спокуса залишитися на тому пості і нікуди не йти, але всі подумали б, що я злякалася і наступного разу не взяли б. Довелося йти. Зняла с себе абсолютно всю снарягу, зняла каску і флягу. Залишила тільки гвинтівку і у нарукавній кишені трохи набоїв до неї.
Каску - чеський "Шуберт" - поклала у кузов однієї з наших машин, сказала, що на базі заберу. До бази, на жаль, каска не доїхала. Чи випала на якійсь ямі, чи, може, хтось і вкрав. Таке на жаль, теж іноді трапляється.

У цій операції брали участь ми - новостворений ДУК ПС, "донбасівці" і 93-я ОМБР у вигляді їхньої артилерії. Нам обіцяли дати кілька "коробочок" (одиниць бронетехніки) з солдатами, але не дали. Вже потім ми дізналися про ідіотський наказ командування взяти Карлівку силами двох взводів, що, враховуючи кількість живої сили і озброєння супротивника, було абсолютно нереальним.
І ми пішли. Йшли пішки ланцюжком уздовж траси, притискаючись до зеленки, але не заходячи у неї (бо міни) десь кілометрів зо два. Потім ще стільки ж через поле. Спочатку мені було дуже важко йти, але потім, звичайно, адреналін підлікував. (Зараз уже б фіг - якщо мені погано, то погано, якщо виснажена - буду спати під шалену стрілянину, під що завгодно).

Зайшли в село. Пам'ятаю, воно справляло враження покинутого. Але всі будинки були цілі. Зустріли лише одного місцевого мешканця, спитали його, чи є в селі озброєні "сепари". Він відповів, що в селі немає, усі вони на дамбі (800 метрів від крайньої вулиці). Ми спокійно спустилися цим порожнім селом до крайнього двору, і тут, як було домовлено, почала працювати наша арта. Ми лежали під парканом, притиснувшись до розривів наших "градів" (300 метрів від них до нас), і чекали, поки закінчиться артпідготовка, щоб спробувати штурмувати оту дамбу.

01

Отже, чекаємо. Я знімаю на мобілку веселих хлопців і командирів. Уламки від градів летять над нашими головами і з дзенькотом вдаряються в електростовпи. Їхні снайпери потроху стріляють по нас - чутно СВД і щось калібром побільше. Чекаємо.


Але артилерії одразу не вдалося подавити ворожі вогневі точки. По нас почали працювати крупнокаліберні кулемети і АГС. На дзвіниці місцевої церкви була позиція важкого кулеметника і снайпера. З цієї позиції вони забрали життя не одного солдата, а наші артилеристи дуже довго боялися стріляти по церкві. Вони казали, що коли починають робити розрахунки, з якого боку не зайдуть, виходить число диявола - 666. Не знаю, правда це була чи відмазка, але пізніше туди привезли толкового батюшку, і він пояснив, що число диявола виходить тому, що у церкві засів диявол. Що церква є Божим домом лише коли у ній моляться, а якщо звідти стріляють, то це вже обитель диявола. Отже, диявола треба вигнати, а потім відбудувати і наново освятити храм. Після того артилеристи знищили ту позицію, і Карлівку було взято.

Але це було пізніше, а поки що для штурму цих позицій нам явно бракувало сил. Десь півсотні недосвідчених правосєків з легкою стрілецькою зброєю проти "крупнокаліберних" снайперів і важких кулеметів. Смішно і сумно було, коли один сміливий, але зовсім недосвідчений хлопець, ставши у повний зріст, шмаляв по важких кулеметах (відстань 800 метрів!) з АКСУ.

Далі вороги зрозуміли, що ми для них можемо бути легкою здобиччю, і почали обходити нас зліва. Всією операцією з нашого боку керував начштабу друг Вольф, у якого це вже третя війна. Він їхній маневр зрозумів і вчасно віддав наказ відходити малими групами. Першою групою безперешкодно вийшла розвідка. Друга група теж вийшла без проблем, а третьою групою пішов Дмитро Ярош з "особистою гвардією" і я. Було нас десь людей із п'ять. І по нас почався шквальний автоматний вогонь із хати - з відстані, може, 40 метрів. Перед хатою - густий зарослий садок, хто і звідки стріляє, не видно взагалі. У мене гвинтівка, болтовик - де факто зброя на один постріл, я закотилася у високу траву і намагаюся побачити ціль - не в оптику, бо оптика тут не потрібна - через відкритий приціл під нею.
Дмитро Ярош тим часом падає на одне коліно і дає довгу чергу у напрямку вікон. Вікна були закриті якимись фанерками, і у просвіт між листям я бачу, як, виламуючи ту фанерку, з вікна наполовину вивалюється тіло. Охоронці Яроша теж відкрили вогонь, перестрілка тривала секунд 15, після чого з тієї хати більше не стріляли. Ми підхопилися і побігли. Короткими перебіжками, з укриття до укриття. Хати "ожили", з них по нас стріляли, ми відстрілювались. І так два кілометри. Мені вдалося не відстати від хлопців лише тому, що вони всі були в броні, а я без нічого.

Нашим хлопцям, що йшли за нами, прийшлося ще сутужніше - по них стріляли мало не звідусіль. Як мені розказали, врятував сиуацію друг Каталонець, "оператор ПК" - просто мало не вщент розніс хату, в якій засіла велика кількість супротивників.

Командир потім сказав, що це вони встигли обійти нас і зайти у ті хати. Але хіба можна було зайняти позиції у хатах так, щоб ми нічого не почули? Мені здається, що вони там сиділи від самого початку і чекали, поки важкі кулемети і АГСи з дамби змусять нас відступати, щоб потім захлопнути пастку.

Командир, друг Вольф, з невеликою групою відмовився виходити, бо чекав Шведа, який пішов у розвідку і зник. "Це моя людина, я не можу його покинути". Я переконувала, що Швед - розвідник екстра-класу і якщо живий, то відлежиться десь у кущах і по темряві прийде на армійський блок, до якого лише 4 км. А якщо не живий, то йому не допоможеш. Але командир мене не послухав і все-таки дочекався Шведа, який, не звертаючи уваги на щільний обстріл, заліз на дах якоїсь сараюшки і звів-таки нарешті наш "град" на цю дамбу. У супротивника того дня на дамбі було 52 загиблих. Ну, і ми, поки виходили, теж якусь кількість у тих хатах поклали. Так що не даремно сходили.

На початках нам дуже щастило. Того дня було лише троє або четверо легкопоранених.

Армійці тим часом, почувши, що у нас бій і є поранені, послали нам на допопогу бетер. Він проїхав 2 км від блока до поля і чекав нас там. Я знала, що буде цей бетер, і, чого гріха таїти, дуже сподівалася, що разом з пораненими він забере й мене. Бо реально два кілометри бігти, падати, стріляти, знову бігти - а спека пекельна - коротше, я видохлась.

І от останній шматочок шляху - треба від посадки через відкрите поле перебігти на трасу, де нас трохи прикриють дерева на узбіччі і де, як я сподіваюся, чекає бетер. І тут зліва по нас починає працювати кулемет. Ми, звісно, прилипаємо до землі. Хто кричить: "Вперед!", хоче, щоб ми рухались, але нічого не зрозуміти. Виявляється, це був наш кулеметник. Він добряче ризикував - з відкритого місця стріляв через наші голови у напрямку супротивника, щоб прикрити наш відхід, але ми про це попереджені не були і втратили через те якийсь час. Врешті-решт ми зрозуміли, що кулемет - наш, і як рвонули на ту трасу! Вибігли на асфальт, супротивник продовжує стріляти у наш бік, але то вже безпечніше. І я бачу, що бетер уже пішов. Їде собі, обліплений хлопцями, які встигли на нього. Засмутилась я трошки і пішла потихеньку разом з хлопцями у напрямку блокпоста. Але з бетера мене помітили. І здали назад! Відкрили люк, я застрибую всередину і бачу, що там іще багато місця. Кличу хлопців, щоб залазили, а ніхто не хоче! Зверху на броні їхати веселіше, бо в разі чого є шанси зіскочити, а всередині - згориш заживо, страшно. Мені теж було страшно, але я вирішила, що 2 хвилини переляку і ти в безпеці - це краще, ніж 2 км під обстрілом плестися пішки.

04

І от мене щасливо випустили із залізної пастки, я лежу на травичці і п'ю воду. (Під час виходів ніколи не п'ю, навіть на спеці). Просто лежу і п'ю воду. Це відчуття описати неможливо. А потім збираються всі, і Дмитро Ярош звертається до хлопців, і я знімаю це на відео, знімаю погано і безтолково, не тямлячи, що фіксую історію. Знімаю Яроша, Вольфа, Хорвата, знімаю стрій - Шведа з маскувальним "гніздом" на голові, Каталонця з порожньою кулеметною стрічкою, Морячка, Морпєха, який пізніше загине, юдея-рабина М., який і сьогодні воює в ПС... І коли Ярош питає, чи будуть якісь питання чи побажання, єдине, що сказали з лави - чи не варто нам лишитися на тому пості з армійцями, підсилити їх...

А потім ми просто поїхали на базу. Далі у мене провал у пам'яті, але думаю, що не лягла спати, а як у Києві після акцій, сіла монтувати відео... Потім, напевно, спала добу. А через три дні нас знову підняли у бій.

Три відео, зняті того дня:

Початок подій - до відходу з перестрілкою:
https://www.youtube.com/watch?v=KNCiHOqqjIk

Дмитро Ярош звертається до бійців після бою:
https://www.youtube.com/watch?v=S08KVFJScEM

Трошечки відео, де в кадр потрапила я:
https://www.youtube.com/watch?v=3wgtXnBZuSA
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 70 comments