Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

"Бог із машини" Василя Кухти

IMG_5619

Дожила до визначної події у своєму житті - вперше талановитий, шанований мною поет присвятив мені вірша. Цей вірш опубліковано у його новій книзі, про яку я й хочу вам розказати.

Я познайомилась із віршами Василя Кухти у 2000 році, коли мені випадково у бібліотеці потрапили до рук дві тоненькі поетичні збірочки. Вірші, які найбільше сподобались, набрала вручну на комп'ютері, розрукувала і зберегла. Значно пізніше, вже маючи блог у ЖЖ, я знайомила вас (старі читачі пам'ятають) з найбільш улюбленими його віршами:
http://bilozerska.livejournal.com/94660.html

За деякий час панові Василю потрапила на очі ця Інтернет-публікація, він написав мені і прислав свою нову на той момент збірку - "Гуцульський Париж", яка нині займає почесне місце у моїй бібліотеці.

Василь Кухта родом з Рахова Закарпатської області, його часто називають ужгородським або закарпатським поетом. Це і вірно, і ні. Бо, з одного боку, він давно переріс статус "регіонального поета", з іншого - майже вся його творчість нерозривно пов'язана з Гуцульщиною. Це і тематика, і "географія" віршів (що рясніють назвами на кшталт Рахів, Берлебаш, Сигіт, Баю-Тиса тощо), і лексика (велика кількість не зрозумілих мешканцям центральної України діалектизмів). А ще - якийсь впізнаваний після першої зустрічі український гірський світогляд, я б сказала, навіть, гірська естетика - навіть коли він пише про звичайну радянську установу (яка могла б функціонувати де завгодно), у якій "на шашелем побитому стільці" сидить класичний вахтер Петрович, який ввічливо вітає "солідних" відвідувачів і таємно зневажає молодих "жевжиків" у джинсах. З небагатьох віршів про українських козаків не віє оцей типовий для творів про них рівнинно-селянський дух. Це ріднить доробок Василя Кухти з творчістю українських поетів-емігрантів 30-х років. Вони могли бути родом звідки завгодно (Олег Ольжич, наприклад, був родом з Житомира), але всі вони писали приблизно так: якщо село - то від слова "селитися", а не від "ну ти сєло!", якщо степ - то "степова Еллада", не менше.

***
В світі глухім і чулім,
В світі церков й темниць
Три освятити кулі,
Вижати сто пшениць.

У громохкім, як бубон,
Тайнім, як Божий глас,
Двічі коханим бути,
А полюбити - раз.

З чорної сажі, дерті
Світлу сукати нить.
І не вклонятись смерті
Навіть в останню мить.


Немає більш невдячної роботи, ніж аналізувати поезію, але я все одно завжди це роблю. "Вижати сто пшениць" має означати "прожити сто років", адже пшеницю жнуть лише раз на рік. (Навіть більше ста років, бо маленькі діти не можуть жати). "Три освятити кулі" - знищити трьох ворогів. "Раз полюбити" має означати щасливу сім'ю з дітьми, адже коли щось із цим не складається, кохання рідко буває єдиним. "З чорної сажі, дерті світлу сукати нить" - це десь те, що ми з вами робимо щодня. Ну, наприклад, коли з того, що у нас є, і з тими, хто над нами є, будуємо собі державу, ще й гнидами не стаємо при цьому.
У підсумку отримуємо своєрідне кредо "дім-дерево-син" - але крізь призму вояцького світогляду. Достойно, чи не так?


Нещодавно пан Василь видав нову збірку віршів, яка називається "Deux ex machina" ("Бог із машини"). Відсотків на 80 вона складається зі старих віршів, відомих мені по "Гуцульському Парижу" і попередніх збірках. Решта - нові поезії, написані після Майдану і під час війни.

"Бог із машини", за допомогою якого розв'язували свої сюжети древні трагіки, в даному разі - це темна істота, яка закликає повстанців Майдану відмовитись від збройної боротьби:

"Слава усім, хто зречеться меча,
Прісно і нині...
Доля Медеї - вона до лиця
Вашій Вкраїні".

Подумавши трошки, я розтлумачила це так. Медея, героїня однойменної трагедії Евріпіда, найбільше відома тим, що задля помсти невірному чоловікові вбила власних дітей. Вбивство дітей розумію не буквально - як загибель Небесної сотні, а символічно - як спробу переконати Україну, відмовившись від боротьби сьогодні, знищити власне майбутнє.


Є у цій збірці і "післямайданівський" диптих - "Молитва до Богородиці слобідської, цариці козацької", перша частина якого написана нібито у 1775 році від імені козаків, які благають Богородицю дати Україні ще один шанс:

Дотанцювалися (...душить цей жаль!)
Скоком і боком...
Не розуміє мерзенний москаль
Штуки бароко.

("Штука", якщо хтось не знає, це мистецтво - О.Б.)

Мамо-Покрово... регоче Босфор...
Кров стогне в жилах...
Душі, пістолі під Твій омофор -
Все ми зложили.

Ось корогви, пірначі, бунчуки...
Дай, Мамо, сили!
Грішні, видать, не з тієї руки
Їли ми й пили!

Хліба не просимо, дай нам з вогню...
З грому покуту:
Кинути степ під копита коню -
Волю здобути.

Скуй для народу, що йде із торгів,
Гетьмана лати:
Змій вселукавий* для ворогів...
Нам - Dio dato!**

Ми пред тобою - недолі посли,
Скупані в муці.
Ти нам полковників грізних пошли,
Не срібролюбців...

* З анафеми Мазепі.
** Богом даний (лат.)



Другу частину диптиху цитую повністю.

2014
...Мамо-Покрово, високий Твій дар -
Таїнство тану.
Браму до Щастя штурмує "Айдар" -
Діти Майдану.

Ті, що коритись не хочуть й на мить
Звіра закону.
...Схлип вогнемета... начертано (щит!):
Вбити дракона!

Зваблена Раші чумним міражем,
Суне босота...
Заповідь перша: не стать вантажем -
Тим, що двохсотий.

Нашу відвагу помножує "Град"
На дилетантство.
(...Білий будинок. Штабісти сидять -
Пишне убранство).

Дай нам припасти без ран до ріллі,
Кожної п'яді, -
Греку, Гуцулу, Балкану, Золі,
Савченко Наді.

Розвідка боєм - луганський астрал,
Тільки б не всує.
(...Білий будинок. Сидить генерал,
Смертю торгує).

Ти захисти над од владних повій,
Сліз депутата.
Страх Божий зверхникам нашим навій
І сепаратам.

Дай подолать архітектам повстань
Вражу потугу...
Вижити й знову прийти на Майдан -
Заповідь друга.

Закути темні хисткого Кремля,
Вія зле око:
- Як там Мазепи проклята земля?
Ось їм... бароко!

Вдруге розвієм палаци, церкви...
Жменькою трини!
...Тінь нависає кривава Москви...
Єкатерини.

Мамо-Покрово, впадемо в бою...
Треба, то скропим...
Тільки дозволь нам вернути свою...
Власну Європу.

Ти - Україна в хрещатім вінку,
Меч біля трону...
Ніжно цілуєм козацьку дзвінку,
Грізну корону.

Це написано у липні минулого року. Просто диво бере, наскільки людина ще рік тому, на самому початку, розуміла ситуацію. "Страх Божий зверхникам нашим навій" - і вже лише після цього - "і сепаратам". (Тоді, рік тому, їх справді часто називали сепаратами. Потім міцно скоротилося до "сепари"). Спочатку - вижити у бою. Потім - більше завдання: вижити у війні, закінчити з війною і знову прийти на Майдан - навести лад у своїй державі, докінчити роботу, яку не дав завершити Путін. Звернемо також увагу на визначення Кремля - "хисткий". Не "страшний", "грізний" чи ще якийсь - "хисткий" (тому і звірствують, і лізуть, куди не просять). І найголовніше - "Тільки дозволь нам вернути свою... власну Європу". Європа - тут, у нас. Не там, де імперське мракобісся, і не в суспільстві виродженої толерантності. Не "Україна - це Європа", а Європа - це Україна. Яку ми маємо захистити зараз, а потім - будувати щодня.

Є у Василя Кухти й вірші про кохання. Але теж такі - крізь призму світогляду вояка:

***
У сповиточку, в білім конверті,
Плаче пташа сумне...
Ти - у весільнім... я - на портреті...
Ні, не цілуй мене!

Чуєш, не треба, мене цілує
Вітру хмільна струна...
Кахлю гуцульську гончар рихтує:
Шабля... пістоль... війна.

Але у тебе веселі очі,
Що тобі до війни...
Інший розстелить, інший столочить
Ніжні твої льони.

Але у тебе веселі очі,
Скрипка безжально тне...
Будеш ти мати усе, що хочеш,
Та не цілуй мене.

Ти не печалься, моя хороша,
Правда - вона одна:
Панові - слава, крамарю - гроші,
Ну, а мені - війна.


Ну, і насамкінець, трохи шаріючись, цитую вірш, присвячений мені.

ЛЮБОВ І ВІЙНА
Олені Білозерській

Зі степу прийшла вона, рвійна, мов ртуть,
Посланниця скитів-предтеч...
Чекає на помсту страшний її меч,
І ранить оголена грудь.

Бо жінка вона, амазонка вона,
Бо інша їй правда дана.
Всміхається вітру: "Любов і війна..."
Кіфари вмовкає струна.

Когорти дівоцькі... летять звідтіля,
Де вічності сонце встає.
Всотає насіння у лоно своє
Зневажена мати-земля.

І збудеться все, як судилось, сповна,
І неба розколеться дзвін.
І раптом не встигне (забариться) Він,
То світ порятує Вона.

Певно, не варто й казати, що я і близько не асоціюю себе із чимсь подібним, легендарним :). Сиджу зараз у старій, ще минулорічній, улюбленій футболці, подарованій волонтерами, старих штанях DPM, які зазвичай ношу на базі, і нових берцях кольору a-tacs, які треба розносити. На дві години чути кулеметні черги. Вночі низенько через наші голови туди трохи далі, де позиції, літали важкенькі залізні валізки. Це не романтика, не героїка - це побут. Іншого звідси не побачиш.
Через це, мабуть, і не можу сама писати вірші про війну. А їх нині так мало гарних...
Tags: література
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 65 comments