Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Давно не писала про Ватничка

IMG_5569

Поки в мене є нечаста тепер можливість залізти в Інет - маю трохи розповісти про маминого теплого Комочка, про якого дуже давно нічого не писала.
Комочок, він же Кома, він же Комця, він же Ватничок, Жмутик Чорної Вати, Синка-Чорненька спинка - став зовсім дорослим. Нам уже рік, ми однолітки цієї війни.

Ще взимку ми були товсті й густошерсті, як ведмедики. Зараз ми виросли у довгоногого, стрункого хижака. Ми ловимо все, що бігає, повзає, літає - від мишей і пацюків до великих джмелів і шершнів. Ми лупимо і проганяємо з двору всіх котів і невеликих собак. Не боїмося нічого - крім несвободи.

У нас генетика вуличного котиська і виховання спадкового принца. І, можливо, через це - складний, нелегкий для близьких характер.

Ми не сидимо на руках. Взагалі. Ні секунди - одразу починаємо пручатись. Муркочемо при цьому - але пручаємось. Ми не сидимо на колінах. Нас не можна покласти у ліжко поруч із собою - ми одразу встанемо і перейдемо в інше місце.
Ми ходимо, куди хочемо, і повертаємось, коли хочемо.

При цьому ми, як і раніше, ніжно-ніжно любимо маму. Не бачивши її кілька годин, а потім побачивши, щасливим голосом кажемо: "Мрряв!". Підбігаємо до мами, тремося об неї підборіддям і вушками, лижемо їй руки і обличчя, а потім перевертаємось на спинку, підставляючи для чухання і цілування темно-коричневий пузик.

Спимо ми зазвичай разом з мамою, обійнявши чотирма лапами її руку. Але приходимо і лягаємо лише тоді, коли хочемо самі.

До жодних інших людей ми навіть не наближаємось. Нікому не даємо себе ні погладити, ні зловити. Не їмо в чужому місці і з чужих рук.

Ми вміємо відкривати зачинені двері і піднімати кришку сплячого ноута, щоб відправити замість мами пару листів її друзям чи змонтувати замість неї довге і складне відео, на яке витрачено чимало зусиль. (Щоправда, останнім часом на нас чекає прикра несподіванка у вигляді паролю, який ми, бідолашні, все ніяк не навчимося підбирати).

Наше повернення до мами після більш ніж місячної розлуки ледь не закінчилося трагедією. Деякий час тому мамі довелося багато поїздити, і Комцю залишили у родичів. Ми вели життя звичайного сільського кота, звикли до абсолютної волі і зовсім не зраділи перспективі більше десяти годин їхати невідомо куди у тісній переносці.

Першу половину дороги ми кричали, не перестаючи. Потім нам захотілося до туалету. Мама дістала з рюкзака спеціально заготовлений для цього випадку котячий поводок, швидким обманним маневром натягнула його попід наші лапки і наївно випустила нас ходити обабіч лісу.

Вперше в житті нас так злякали і, головне, так принизили. Вільних Комочків - як собаку, на ланцюг! Ми вирячили очі, завмерли на секунду - і жбурнули всі сили нашого молодого, дужого організму на те, щоб позбутися цього жахіття, цієї принизливої несвободи. Ми смикали поводок, намагалися його перегризти, розірвати кігтями, лізли на дерево, стрибали звідти і повисали вниз головою, билися на землі. На чорній мордочці з'явилася біла піна.

В якийсь момент ми раптово перетворилися на змію - гнучку мотузку без голови і без лапок, вислизнули з ремінців і галопом зникли у лісі.

Наступну годину мама бігала, стрибала, повзала через непролазний підлісок і кликала свого Комочка. Машина чекала. Командир лаявся. Комочок забився десь під корч і мовчав. Знайти його було нереально. Але мама бігала і шукала.

Врешті-решт злякане дитя, яке вперше в житті опинилося в лісі, закричало. Мама побігла на звук. Але Комця, все з такими ж божевільними очима, хапаючи повітря відкритим ротом, гасанув у кущі і знову зник.

До пошуків підключився командир. Кілька разів чорний Ватник дозволяв себе побачити і зникав знову. Ні наздогнати, ні підманити, ні ухопити його неповороткі людиська не могли.

Врешті-решт була розроблена ціла операція, гідна справжніх розвідників-диверсантів: командир вистежив Комочка, злякав його і погнав на сховану під великим корчем маму.

Певно, мама в бою так не хвилювалася, як у цей момент, бо розуміла, що другого шансу не буде. Стрибнула на метр убік і схопила-таки свою рідну, вусмерть перелякану, а ще більше ображену дитину. Сунула її командиру у руки, а сама побігла до машини за переноскою.

Коли Комця побачив машину і переноску, він зробив ще одну відчайдушну спробу звільнитися. І наскрізь розірвав командирові мочку вуха.

Вухо зажило.
Комочку нічого не було.
"Справжній воїн!" - з повагою каже про нього наш командир.

Далі буде...
Tags: тварини
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 63 comments