Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Корпус "Правий сектор". Інтерв'ю

Просто розкішна розповідь нашої Алли Мегель про поїздку на передову до Дмитра Яроша.

Strila,Yarosh,Alla
На фото: Стріла, Дмитро Ярош і Алла Мегель

Серед яскравої публіки ДУКу цей підрозділ найбільш харизматичний. При чому, харизма їхня – не спільна, а індивідуальна. Кожен з них виразний і цікавий по-своєму. Вони, якими б монолітними не були, напрочуд різні попри спільність задачі. Це – охорона Провідника. Їх запам’ятовуєш в лице відразу й назавжди. Кожного зокрема. Але є одна риса, котра єднає таких різних і незвичайних чоловіків. Вона – напрочуд зворушлива: піклування про Першого. Прискіплива й дотошна мамка так не глядить свою дитину, як глядять Яроша його охоронці. Саме їх піклування стало причиною нашої поїздки в справжнісіньку зону АТО. А попросту кажучи, на лінію фронту.

Увечері 3-го зателефонував мені Влад Василь – голова інформаційної служби політ виконкому й повідомив про те, що на Першому національному нам дають аж 30 хвилин для передвиборчої агітації. Безкоштовно. У нашому випадку – це щедрий подарунок. Підозрюю, що це чиясь політична воля (навіть здогадуюсь, чия) – ігнорувати здобутки «Правого сектора» у цій війні. Здебільшого, напряму коментуючи події в Пєсках, чи аеропорту, ведучі новин говорять «бійці АТО», або «добровольчі батальйони». Лише ті журналісти, що не злякались поїхати на передову, напряму називають у складі захисників добровольців ДУК ПС. Я взагалі люблю спостерігати, як репортери за кілька годин перебування у колі правосєків переймаються специфічним веселим духом ПС. Було б непогано, сказав Влад, якби у ці тридцять хвилин ми вмістили кадри, де видно, як наші воюють. І ще – коротке інтерв’ю з Дмитром Анатолійовичем. Кадрів війни нам трохи хлопці назнімали. Дякувати волонтерам, що прислали камери GoPro, тепер ми маємо можливість знімати прямо на полі бою. Залишилось трошки – взяти інтерв’ю. Колись, починаючи цикл «Корпус «Правий сектор», я писала про те, що не готова брати інтерв’ю у Провідника. За час роботи в ДУКу не так часто довелось спілкуватись з Першим. Свідомо уникала цього, бачачи, як він зайнятий, і розуміючи, що на базі доста людей, щоб вирішувати найскладніші питання, - нема сенсу Провіднику голову зайвий раз морочити. І от він – той випадок. Ідемо зі Стрілою до будиночка Першого. Вона – мій вірний Санчо Панса, хоч візуально це виглядає навпаки: у мене статура Санчо, а у Стрілочки – Дон Кіхота, тільки набагато фігуральніше. Домовляємось по ходу, що запитання буде задавати вона, а я зніматиму. Ну, й коригуватиму в разі чого. Надворі – тихий вечір. Доволі темний вже. З негустої темряви виринає назустріч фігура охоронця, наче фантом матеріалізується нізвідкіля:

«Стій, хто йде?» - не вигукує. Але мовчки перегороджує дорогу. Ми пояснюємо ситуацію.

- Слухайте, - обурюється він, - майте совість! Дайте людині хоч трохи відпочити!

Ми почуваємось достоту так, ніби весь день набридали Провіднику своєю присутністю. Виправдовуємось, що, мовляв, ми б з радістю й самі вже спати пішли, але ж справи… Врешті домовились, що ми прийдемо зранку, годині о дев’ятій. Задоволені пішли спати, розраховуючи, що до дев’яти ми все встигнемо і прийдемо на ранкову зустріч красиві й елегантні, як два роялі.

Прийти-то ми прийшли. І навіть красиві й елегантні, тільки, як у тому анекдоті: як дурні з помитою шиєю. У будиночку Першого нікого вже не було, о шостій ранку він виїхав на передову – у Пєски, які наші тримають вже третій місяць. Ну, ясно, що звечора ніхто не знав про плани Команданте Яроша, але ж у нас – свої плани. Що робити? Звичайно ж їхати на передову. На базі, як завжди, немає машини? Методом добре продуманого скандалу здобуваємо машину. У мене не годиться апаратура для гарної зйомки? Як кажуть у нас – «говно – вопрос!» на базі два журналісти знімають фільм про правосєків, та за можливість перескочити на передок, вони мені хоч втікаючих сєпарів назнімають. Немає грошей на бензин? У моєму гаманці ще є дві двохсотки, а один з журналістів – Володя Демченко, оператор – витягає дві сотенних купюри.
- Правосєки рвуть стереотипи, - сміється Вовка, - зазвичай мені платять, щоб я кудись поїхав, а тут, щоб познімати правосєків, самому платити доводиться.
Збирають нас по всіх правилах бойового виходу – каски, броніки, тактичні рукавички. Мій натівський бронік для мене занадто важкий, тому його віддають Вовці, а на мене одягають Шведів кевларовий. Каска дуже незручна, тисне в підборіддя, але серйозність пацанів не дає приводу для капризів, - «бо то є вОйна!», як каже наш Кум. Нарешті вмощуємось, втискуємось серед автоматів з піддульними гранатометами, планками Піккатіні й оптичними прицілами – наша розвідка упакована волонтерами гарно (усім би підрозділам так).
- От не заздріть! - Уловлює мій настрій Швед, що вмощується на місце водія.

Ми реально – круті! Нас везе сам Швед, а поряд з ним – легендарний розвідник Бандера.
Мабуть, розвідники й повинні так виглядати, щоб ніхто їх не запідозрив у приналежності до розвідки. Тому ці два крутих персонажі аж ніяк зовні не схожі на тих, чия служба «і опасна, і трудна, і на перший взгляд как будто нє відна». Швед схожий на інтелектуала-доцента, що давненько втратив роботу з усіма наслідками втрати на лиці. А Бандера… Бачили фільм «Ліквідація»? Так от Бандера, так само як і командир розвідників Барс, запросто могли б там зіграти помітні ролі. Причому, з різних боків барикад. Тим не менш, умощуючись поряд з Шведом у нашу камуфльовану машинку, худорлявий, сухий Бандера у темних окулярах на пів обличчя наспівує пісеньку Франека Кімоно на вишукано-чистій польській, не зіпсованій жодним акцентом, і цитує Міцкевича. В оригіналі. Та це вже не дивує, позаяк Швед, що вже сидить за кермом на моє:
- Швед, а кажуть, ти вільно володієш чотирма мовами, це правда?
Кидає недбало:
- Брешуть. Трьома. Англійською, німецькою, шведською.

Вилітаємо. Крейсерська швидкість 120 кеме на годину зменшується тільки на блокпостах. Звиклі до їзди по фронтових дорогах, правосєки не рухаються повільніше.
- А пам’ятаєш, - звертається до Шведа Бандера, як на цьому блокпосту наші даїшників налякали? – І до нас, - ті вибігли навперейми, а наші двері відкрили, на коліно впали й стволи навскидку. Ті й присіли, й руки догори.
- Га-га-га-га! – Дружно регоче машинчина камуфльована, броньована й нашпигована зброєю начинка. Всі не люблять блокпостівських ментів, особливо беркутів.
- Стоять на постах, - жаліється Бандера, - нарядні, як півні: броня, каски, камуфло. А там хлопчики голі-босі під кулями.
- Зате напишуть їм «учасники АТО» - обурююсь я.
- Та, які вони учасники? – докидає Бандера, - так, «співучасники»!
Знову регіт. От так і народжуються байки правосєків.

- Увага новчакам, - раптом серйознішає Швед, - ми в’їхали у двадцятикілометрову зону. Це – територія перед останньою фронтовою смугою. Вважайте, що ми вже на фронті. Охорона, тримаємо зєльонку, наші передали, справа працює снайпер.
Притихлі влітаємо на останній блокпост. Нас там чекає конвой. Зустріч, як в кіно: закуті у броню, затулені балаклавами й касками, озброєні кулеметом бійці перелітають через борти броньованої «ельки». Сміх, жарти, обійми:
- Гюльчатай, відкрий личко!

Гюльчатаї – чорні від постійного осіннього сонця, припилені. Змінені обличчя, видублені запеклими боями, - навіть близьких друзів не відразу впізнаєш. Барс – командир розвідки – незвично суворий і зібраний. Про тилового Барса – такий собі типаж одеського конкретного пацанчика з опереточною золотою фіксою – можна забути. Чіткі команди, жорсткий тон. Барс проганяє Шведа з місця водія у кузов «ельки» й сам вмощується за кермо:
- Дівчинко моя, - ласкаво гладить кермо, скучила за мною? – І до нас, - ну, шо, покійнички, поїхали?

Ми реагуємо на фронтовий гумор якось кволенько. Відчуття нереальності посилюється. Мабуть, так діє адреналін: почуття загострюються, навіть зір, здається, стає гостріший. Я давно знаю за собою таку рису – концентруватись у екстремальній ситуації. Поряд виструнчена Стріла як ніколи нагадує натягнуту у тятиві справжнісіньку стрілу, така вона зосереджена. А один із журналістів – Коля – той геть переляканий і навіть не намагається цього приховати.

Машина йде зигзагами по поганенькому асфальту на швидкості сто п’ятдесят. Такі викрутаси, очевидно, мають ускладнити роботу снайперу. Зеленка по обидва боки майже зливається у суцільний зеленаво-жовтий фон. Скло опущене по обидва боки:
- Звиняйте, дами, - ґречно кланяється у наш бік Бандера з переднього сидіння, вистромлюючи у вікно автомат, - буде трохи холодно.

Дами не сперечаються, - холодно, то й холодно, аби не стріляли. В’їзд в Пєски навіює стан дежавю: я вже бачила цей пейзаж з елементами понівеченого техно на відео, знятому Богемою. Хіба цілої техніки стало більше, але вояки (абсолютно тверезі й неусміхнені) звеліли, щоб відео і фото, яке ми зняли про них, не з’являлось в ефірі протягом тижня. По вулиці, заповненій всякими залізяками з дулами, в’їжджаємо до оселі, в якій розташувався Ярош з охороною. Тут гамірно і людно: Яна, Дід, хлопці-медики. Вітаємось. Всі трохи здивовані нашій появі, але питань не задають і не осуджують, навпаки, поглядають схвально. До Першого ми не потрапляємо, йдемо спочатку дивитись побут наших бійців. Побут в стилі сюр. На фоні досить добротних пєсківських будинків, де-не-де розбомблених і обшарпаних, у підвалах і під навісами розташувались наші зі своїми стволами, столами, заставленими консервами, мангалами із закопченими казанами, стільцями й кріслами просто неба. Таке відчуття, що правосєкам незручно жити у чужих покинутих будинках і вони туляться у підвалах і гаражах. Хоча, може я й перебільшую, а в гаражах з погрібами просто безпечніше, коли криють градами. Хлопці, що вже давно тримають цю ділянку фронту, виглядають змученими. Особливо непокоїть молоденький Давінчі. Він – художник, як і мій Саша. Син навіть передавав йому зі мною альбом для ескізів, олівці й купу начиння для малювання. Щось так тривожно на душі за цього хлопчика…

Прощаємось тепло, обіймаємось. А у наступному дворі знову обійми, - з глибин гаража виходить на світ Божий наш Арістарх. Він медик і, здається, монах. Яскравий персонаж – статурний, світло-рудий, про таких кажуть, золотоволосий. А головне – очі. Добрі і мудрі. За Арістархом вибігає – виходить ще купа наших. З ними новенька білявка. На базі вона пробула щось із пару днів і відразу потрапила на передову у складі команди госпітальєрів. Це – велике досягнення, зазвичай Яна так швидко медика не вибирає. Ми цікавимось, що білявка робить у них, і чуємо, що готує їсти. Здається, у цих теж з’явилась мама-няня. Це дуже добре. Треба буде з нею поближче познайомитись.

Йдемо назад у розташування Провідника теж медійною дорогою, вона вже у кількох кліпах засвітилась. Але цього разу ми крокуємо швидко по стежці вздовж паркану в оточенні автоматників і бійця з кулеметом, - дорога прострілюється ворожим снайпером.
Подвір’я дому, де цього разу спинився Перший, явно колись було впорядковане ландшафтним дизайнером. Під навісом веранди – охорона.
- Тихо, - шипить друг Калина, - Провідник спить.

- Ліг о третій, а о в шість – уже в дорозі. Не будемо будити, - пояснює котрийсь.
Ми погоджуємось, що будити не будемо. Сидимо, розмовляємо про життя, війну, порядки й побут на базі. Розмова не завжди елегійна, часом переходить в гостру фазу. Тоді хтось шипить:
- Та, тихше, ви, не кричіть, бо збудите.

Посміхаюсь подумки, так колись моя бабуся шипіла, коли мої хлопчики спали, а хтось шумів. Нарешті виходить їх підопічний. Дивується нас побачивши, посміхається. Це треба бачити, як ці здорові й сильні дядьки, що не раз доводили свою вірність і звитягу в бою, дивляться на Яроша. Таке враження, що це вони його народили й виховали.
Швидко пояснюю Дмитру Анатолійовичу ситуацію, коротко обговорюємо тему розмови. Працювати з ним – задоволення, бо не треба зайвих подробиць, в’їзд в тему – моментальний, розмова про значимість події – зайва. Перший – розумник: треба – то треба, й ніяких зайвих мансів. Сіли. Почали. Стріла задає питання. Провідник відповідає. Моє побажання говорити більше, ніж запитують, враховує. Все йде, як по маслу. І раптом на дерево, що росте позаду, буквально вилітають дві кицьки.
- Я перепрошую, - не може стримати сміх оператор Вовка, - але вже байдуже, що Ви, друже Провідник скажете, глядач все одно дивитиметься на кицьок.
Ярош оглядається й сміється. Який же в нього гарний, відкритий сміх!

Очікуємо, поки кицьки позлазять з дерева.

- Ні, бо й справді, - виправдовується Вовка, - це надворі вони на віддалі, а у кадрі прямо у Вас над головою, наче зараз стрибне.
Перший все розуміє. Зосередились. Йдемо далі. Питання задаємо про команду, яка не тільки демонтуватиме існуючу систему, але й будуватиме нову. Ярош розповідає про своє бачення системних перетворень у суспільстві, які йтимуть швидко, якщо змінити підходи до формування професійних команд різного рівня. Я питаю про готовність ПС брати на себе відповідальність за радикальні дії.

- Я не люблю слова «радикальні», - посміхається Перший, - у зв’язку з певними політичними силами. Давайте будемо вживати термін «революційні». Правий сектор готовий брати на себе відповідальність за продовження національної революції. І так само готовий відновлювати, відбудовувати країну.
Намагаюсь запам’ятати дослівно, хоч і буде відеозапис розмови, який ми згодом розшифруємо. Можна буде спокійно перечитати, без канонади на задньому плані. Так, саме канонади, що складається з автоматних і кулеметних черг і погуркування мінометів. Добре, що це буде чутно на відео, ніхто не скаже, що запис вівся десь у затишному дворику в тилу.
Вовка підзнімає технічні моменти, а ми в цей час жартуємо й сміємось.

- От життя, - жартома жаліється Перший, киваючи в бік красуні-Стріли, - говоримо про політику з гарною жінкою. Треба би про любов. Сподіваюсь, цього не покажуть по телевізору? Я ж маю дружину.
Так весело, не звертаючи жодної уваги на мінометний фон, доходимо до наших машин. Фото напам’ять виходить органічно. Нарешті і в мене буде фотографія з Дмитром Ярошем. Тепло прощаємось. Гарна зустріч. Шкода, що мало. Хоча, я не думаю, що з людьми Ярошевої харизми, розуму і почуття гумору, колись було би досить часу, щоб наговоритись.

Відходимо. Нас знову обіймає війна, - охорона з автоматами й кулеметом, камуфльовані машини, швидкість на грані шкали спідометра. Але Господь милостивий до нас, додому вертаємось цілими й без перешкод. Кажуть розвідники, пощастило. На задньому дворі біля гаража вивалюємось з черева машин збуджені, почуваючи себе майже героями й полегшено зітхаючи, що не мали змоги перевірити рівень свого геройства. У одній з машин врубаємо музику на всю іванівську. Дискотека правосєків, що повернулись з передової – явище не до описання! Бандера, Швед, Барс, брородатий Педро, схожий на пірата з дитячого кіно, Вовчик у шоломі, Стріла в броніку з трояндою, зірваною у палісаднику будинку Першого, полегшено зітхаючий Колька з носом, задертим до неба від власного геройства, - ось саме зараз і вони теж трохи нагадують кіборгів.

Алла МЕГЕЛЬ
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=701240083293329&set=a.323077387776269.75212.100002220327986&type=1 /lj-cut>
Tags: війна, правий сектор, ярош
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 16 comments