Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Містечко

mistechko

Мені часто кажуть, що після війни я маю написати книгу. По-перше, до кінця війни ще треба дожити, а по-друге - чесно кажучи, не зовсім уявляю, про що може бути ця книга. У нас тут паралельна реальність, абсолютно не схожа на те, що залишилось у Києві, але при цьому цілком буденне життя. Ніби й нема про що писати. Настільки буденне, що я ледь-ледь примушую себе фотографувати, наприклад, двері наших кімнат з прикольними написами, які бачу щодня по багато разів. Головою розумію, що це історія, яка має бути зафіксована - розумію, але не відчуваю.

З іншого боку, я ж не маю чекати, поки прийде час тієї гіпотетичної книги, а мушу розказувати якось, що у нас в державі робиться. Поки є час та можливість, поки я через щоденні тренування застрягла на базі - ніхто не знає, чи довго ще тут сидіти мені і як воно буде потім - спробую.

Всі ми знаємо, що українську армію і добровольчі батальйони утримує український народ. Мається на увазі не сплата податків, частина з яких іде на оборону держави - а напряму. Що люди скидаються грошима, купують продукти і спорядження, що волонтери возять, часто ризикуючи життям, що кожне найменше село, мабуть, вже скинулось хоча б на один бронежилет для українського вояка...

А хочете знати, як це виглядає зсередини, з нашого боку? Ну, крім щоденних машин з гуманітаркою у нас на базі, про які ви, певно, чули?

Невеличке містечко на межі Дніпропетровщини і Донеччини. Як у Києві, як всюди - в усіх можливих місцях вивішені і намальовані українські прапори.
Цим містечком проходимо ми - де-юре банда, незаконне збройне формування. При мені зброя, на мені форма вудленд, прислана українцями з діаспори, і старі важкі бєрци, куплені років вісім тому (не встигла перевзутись, коли за мною прийшла машина - тренуюся навмисно у важкому). Навіть у сні мені не привиділося б тоді, що - ну, добре, я, людський вік доволі довгий - що ці бєрци, які я носила "у хвіст і в гриву", доживуть до війни! А сказав би мені хтось, що зимова форма, куплена мною під час Майдану, буде вперше випрана на війні...

Отже, ідемо ми тим містечком. Заходимо у магазин вибрати людині годинник. Працівниці - миловида жіночка (вочевидь, хазяйка магазину) і дівчата помолодше. Вони усі впізнають мене, і не як журналістку Білозерську, а як героїню ролика про Добровольчий Український корпус. Вони там, виявляється, всі наші відео дивляться. До них якось і Дмитро Ярош заходив, вони сфотографувалися з ним і кличуть заходити ще. Шкодують, що не додумалися попросити візитку.
Скільки ж теплих слів ми вислухали! Вибрали, врешті-решт, годинника за 140 грн. Нам продали його за 90. "Отак я допомагаю фронту, - каже хазяйка. - Я не плачу невідомо куди по 5 гривень. Краще візьму пачку шкарпеток і солдату віддам, хай носить".

Виходимо. Йдемо на місцевий базарчик - купувати різні дрібнички, типу електролампочок і крему для взуття. Усе нам продають з величезними знижками. На розі стоїть старий дід, по формі, з автоматом, з військовою виправкою, яка не зникає з віком - і з ним двоє зелених хлопців, теж озброєні. Дід, побачивши мене, церемонно підіймає кашкета, хлопці просто салютують піднятою рукою. "Це хто такі?", - питаю. "Територіали".

З машин нас вітають, сигналячи. Деякі цивільні водії піднімають руку у вітанні - їм теж хочеться долучитися до містерії "Здрастуй, я свій". Їздять військові. Салют вам, свої.

Жодна бочка меду не буває без ложки дьогтю. Шукаю перукарню, бо таки треба - не відвідувала скільки я тут, на голові просто жах. Знаходжу. Маленький такий зальчик, клієнток нема, лише три немолоді перукарки. Ті тільки бачать мене по формі: "Ой, девочка, миленькая, к нам нельзя, у нас того нет, сего нет, и все по расписанию, к нам клиентки записаны, сейчас онипридут". Схоже було, що їх хтось залякав.
Оскільки хамства не було, я просто пішла звідти. Якби нахамили - сіла б у крісло, поклала пістолет на коліна і ввічливо попросила б: "Обслужіть мене, будь ласка".

Наступна перукарня, яку я знайшла, була дорожча, називалася "Салоном краси", у ній працювали молоді й привабливі жінки. Обслужили мене з половинною знижкою.

Чи не єдине, що нам того дня продали без знижки - нашийник від бліх Ватничку.

І в усіх на устах одне питання: "Сюди вони не дійдуть?".
І наша тверда відповідь: "Не дійдуть. Не пустимо".

Переважна більшість людей у цьому містечку - російськомовні. І звідти (ну, майже звідти) видно терикони.
От і скажіть мені, що таке сакральне відбувається, що кардинально змінюється, якщо проїхати кілька десятків кілометрів на схід?
Та нічого. Просто сюди не пустили озброєну запутіну, а там жували соплі і пустили.
Tags: війна, правий сектор
Subscribe

  • З приводу співпраці "Правого сектора" і ВО "Свобода"

    Нещодавно у деяких ЗМІ з'явилася інформація, що члени політичної партії "Правий сектор" нібито підуть на місцеві вибори по списках ВО "Свобода". З…

  • Дві історії про свободівців

    Перша про Юрка Сиротюка, якого суд відправив на 2 місяці у СІЗО за участь в подіях під Верховною Радою. Якось, коли Сиротюк був нардепом, зустріла…

  • Післясмак виборів

    Дуже цікаві речі спали мені зараз на думку, поспішаю з вами поділитися. Перше. Не можу нічим це довести, але вибори, що відбулися, справляють на…

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 51 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →

  • З приводу співпраці "Правого сектора" і ВО "Свобода"

    Нещодавно у деяких ЗМІ з'явилася інформація, що члени політичної партії "Правий сектор" нібито підуть на місцеві вибори по списках ВО "Свобода". З…

  • Дві історії про свободівців

    Перша про Юрка Сиротюка, якого суд відправив на 2 місяці у СІЗО за участь в подіях під Верховною Радою. Якось, коли Сиротюк був нардепом, зустріла…

  • Післясмак виборів

    Дуже цікаві речі спали мені зараз на думку, поспішаю з вами поділитися. Перше. Не можу нічим це довести, але вибори, що відбулися, справляють на…