Перші дні Помаранчевої революції. Підземним переходом (якщо не помиляюся, на площі Лева Толстого) ідуть кілька священиків різного віку і стиха розмовляють між собою не по-нашому. У деяких поверх облачення - помаранчеві стрічки.
Перехожий напідпитку - товаришу (матюки опускаю): от, мовляв, такі-сякі, мало, що попи, так ще й не наші, приїхали, не в свою справу лізуть...
Подвійна безпека хаму: іноземці не зрозуміють, а священики не полізуть бити пику :)
Тут один рослий батюшка обертається і каже по-російськи, з легким акцентом: "Я хоть и священник, но в зубы дать могу". Перехожий втік.
Священики були з Грузії. У дні, коли чекали штурму наметового містечка, до українського духівництва зверталися з проханням стати попереду з хрестами. Переважна більшість відмовилась. А панотці з Грузії не побоялися.
Наша черга платити борги?
