Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

"Кривавий вівторок". Спогади учасників



Сьогодні - 13-а річниця "Кривавого вівторка" - побоїща під час поховання Патріарха Володимира на Софійській площі у Києві. Бійці спецпідрозділів МВС били й калічили учасників похоронної процесії, серед яких багато було літніх людей, а унсовці захищали віруючих.
Викладаю спогади безпосередніх учасників тих подій, записані мною у 2005 році.

Ігор Мазур (Тополя), керівник Київської організації УНА-УНСО:


Тополя на 10-й річниці "Кривавого вівторка" (18.07.2005)

Ніхто не чекав, що таке станеться. Думали, що у влади вистачить розуму піти на поступки. Ми скоріше чекали, що Московський патріархат може провести якісь ганебні акції. Марчук, на той час прем’єр-міністр, був за межами Києва, Кучма полетів у Прибалтику. Дуже довго тоді шукали, хто винен, „переводили стрілки” на генерала Буднікова, начальника київської міліції.


На Володимирській ми змушені були проривати загони міліції, їх стояло всього-навсього чоловік 150-200, які перекривали дорогу. Не піти на прорив означало програти. Свою роль зіграла і активна частина народних депутатів, які психологічно тиснули на керівництво міліції. А УНА-УНСО проти їхнього фактора сили застосувало свій. Нам вдалося добитися перемоги, дякуючи якій і з’явилася ця могила.
Кирки ми знайшли в офісах, які знаходилися по сусідству з Софією. Це був наш офіс, офіс КУНу... Хтось ще з дому попритягував. Наші і кунівці поїхали на машинах, притягнули ці кирки. Це не були знаряддя для бійки, а дійсно, щоб копати могилу. Це довелося робити досить швидко. Ми стояли перед фактом: якщо не поховаємо Патріарха на святій землі, то ніколи собі не пробачимо цю слабкість.


Вони ховалися за стінами Софії. Ховатися – це їхня функція. Вони тільки й вміли бити тоді, коли ми не чекали цього. А ми вважали, що справедливість на нашому боці, що маємо повне право поховати Патріарха біля дверей Софії. Щоб люди реально бачили – якщо Кучма не дає добро, щоб поховати таку людину, як Патріарх Володимир, на святій землі, то він має лежати біля дверей Софії – як знак всім тим, хто проти України, що є достатньо патріотів, які можуть будь-яку справу довести до кінця і кожному ворогу знайти кілька квадратних метрів української землі, якщо вони дуже цього хочуть.

Те, що потім була ця розправа... Нічого іншого ми не чекали, тільки ми думали, що це буде розправа в дусі сталінських часів, що будуть перехоплювати біля будинків, відкривати кримінальні справи... Сталося трошки по-іншому, вирішили розігнати, побити. У дусі Риги 1991-го року, коли саперними лопатками людей били на смерть, не дивлячись – жінки, діти...

Коли ми закінчували копати, вони почали потроху пускати сльозогінний газ, щоб люди відійшли від дверей. Ми заперли ворота на лом, щоб захистити собі тили. Пішов газ, люди відійшли, вони змогли відштовхнути палицями цей лом, і дали велику кількість газу – на відстані 3-4 метри нічого не було видно. Частина з їхніх попала під цей газ, тому що коли вони вибігали і товкли людей, у них був вигляд обкурених, їх хитало, і вони не бачили, кого вони б’ють.

Священики відбивалися лопатами, один крутив кадилом, відганяючи міліціонерів, які намагалися відкинути людей від могили, а люди – хто руками, хто ногами – закопували. Я був у рядах самооборони. Ми обороняли себе і тих людей, які були поруч. Нас застали зненацька, плюс газова атака, ми не були готові, нас досить швидко розсіяли, частину хлопців забрали і всю ніч товкли у Шевченківському райвідділі. Одному перебили селезінку. Переломи, струси мозку були майже у всіх.

Потім ми почали проводити мітинг, приїхав Шпек (заступник прем’єр-міністра з економічних питань), почав розбиратися, хто віддав наказ. А я якраз тримав мікрофона для всіх виступаючих, і він попросив слова. А я кажу: „Кучмівській владі сьогодні слова ніхто давати не буде. Ви своє вже сказали”. Так і не дали слова.
Було темно, ніч, люди запалили свічки. Це виглядало символічно. Там на площі, відбулася велика трагедія. І стало зрозумілим, що це дійсно антинародна влада. Ми чекали, що тоді може початися революція. На жаль, до революції лишилося чекати ще дев’ять років.
************************************************************************

Отець Тарас Романюк, син Патріарха Володимира:



Ці трагічні події дуже важко відтворювати у пам’яті. Запам’яталося криваве побоїще, коли всі місили один одного. Все змішалося. Це не забудеться до кінця життя. Мене не побили, бо коли нас відтіснили, ми вже не мали туди доступу. Там дозволили перебувати тільки народним депутатам, які мали мандати. Тільки той, хто показував мандата, - його не відганяли, а всіх інших, і мене також, відтіснили на сторони.

Батька пам’ятаю людиною, яка одержима ідеєю державної незалежності, незалежності церкви, яка все життя втілювала цю ідею. Він жив цією ідеєю змолоду і до останніх років. Він ішов на самопожертву, з готовністю себе віддавав цим ідеям. Все інше, особисте, тим більше матеріальне, відходило на другий план. Він себе спалив, можна так сказати. Він не дбав про особисте благополуччя. У нього було 5 інфарктів. Коли я жив з ним останній рік в Патріархаті, буквально по 3-4 рази на тиждень доводилося викликати швидку. Найменша сварка чи перепалка, найменший конфлікт могли призвести до трагедії. Серце не витримало.

("Україна Християнська", 2005, №11)
Tags: бійка, священик, тополя, уна-унсо, фото, християнство
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 21 comments