Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

"Зграя собак" з фотоапаратами

Трапили мені якось на очі цікаві спогади одного письменника, який разом з родиною - старими батьками і малими дітьми - утікав із "гарячої точки". На виході з міста, перетвореного бомбардуванням і обстрілами на смертельну пастку, цю родину біженців, яка змогла вибратися однією з перших, оточили журналісти - фотокори і оператори, які почали, відштовхуючи один одного, знімати колоритну сцену.

Так ось, цей письменник порівняв журналістів зі зграєю агресивних собак, і взагалі написав про них з великою злістю. Його злість можна зрозуміти - у такій ситуації людям потрібна будь-яка допомога - гроші, їжа, транспорт, теплий одяг, навіть просто інформація, де можна пройти і куди звернутися - а зовсім не спалахи фотоапаратів в обличчя і диктофони під носом.
А журналісти, навпаки, принципово у таких ситуаціях майже ніколи не втручаються. Бо кодекс журналістської етики наказує зберігати абсолютний нейтралітет.

Тобто, реакцію біженця зрозуміти можна. Але все одно неприємно різонула вона мене. Тим більше, що написав це письменник, тобто, людина, яка повинна розуміти вагу слова і фотознімка.
Ці люди, журналісти, у "гарячій точці" виконували свою роботу, ризикуючи, між іншим, життям. І було це у ті часи, коли не було смартфонів і ютубу. Тобто, якби не вони, ніхто у світі не дізнався б про цю війну, про біженців, про бомбардування жилих кварталів і знищення мирного населення. Єдиною інформацією були б прес-релізи агресора.

У ті часи фото- і відеозйомкою цієї війни пересічні очевидці не займалися, бо не мали такої можливості. Тоді, щоб знімати фото і відео, треба було бути або професіоналом, або фанатом-любителем. Бо всі інші люди, якщо й мали фотоапарати й відеокамери, обмінювали їх на їжу, викидали, щоб не тягнути з собою зайву вагу, просто не користувалися ними, бо не до того.
Зараз трохи по-іншому. Я не думаю, що у "гарячих точках" працюватиме Інтернет, але у молоді є звичка постійно щось знімати на смартфони і мильниці. І є розуміння, що бувають речі, які вдруге в житті не побачиш. Тобто, молоді люди знімали б те, що бачили, і вивозили б із собою на маленьких флешках.

Інформація, яку вони викладуть, коли доберуться до Інтернету, буде безцінною, але, по-перше, неструктурованою, по-друге, з’явиться із запізненням. Тому навіть зараз професійний журналіст із супутниковим зв’язком і постійними контактами з потужними ЗМІ має перевагу. Має й недолік - його матеріали майже напевно цензуруються. Але для того і є нині ті чисельні аматори, щоб не давати журналістам брехати. Інформаційний світ потроху стає таким, яким має бути. І без професіоналів нікуди, і без аматорів теж.

А в ті часи, якби не та набридлива "зграя собак" з фотоапаратами - цей самий письменник написав би спогади про пережите, а йому б ніхто не повірив. Бо де ж докази, що це справді було?
Tags: журналістика
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 4 comments