Охоронці, серед яких, між іншим, був багаторічний знайомий Манька, його не пропустили, посилаючись на наказ керівництва об’єднаної опозиції пропускати лише камери та іноземних журналістів (що прикро, але зрозуміти можна - одних камер і великих фотоапаратів було стільки, що ми один одному доволі-таки заважали знімати, а людям затуляли все, що можливо). Якраз у цю мить до сцени проходили лідери політичних партій, що, вочевидь, ще більше загострило обстановку. В. Манько наполягав, щоб його пропустили, один з охоронців (невідомий), за словами Манька, вдарив його, а другий присутній, схожий на голову Донецької "Батьківщини", вирвав з його рук смартфон і втопив у фонтані. Відео пан Манько виклав на своєму акаунті YouTube:
Звісно, ні в кого - ні в журналіста, ні в будь-якої іншої людини - не можна виривати смартфон і закидати у фонтан. Обидва винні мають бути знайдені і покарані.
Але я не про це хочу сказати зараз.
Сама я того дня весь мітинг просиділа на сцені. Потрапила до неї з іншого (лівого) боку, просто пройшла по парапету фонтана і піднялася на підвищення, з бейджиком на грудях і фотоапаратом в руках. І ніхто мені й слова не сказав.
Чому?
Вочевидь, тому, що моя зовнішність і великий фотоапарат аж ніяк не дають змоги запідозрити у мені ані "спортивного журналіста" (бандюка з журналістським посвідченням), ані зухвалого громадського активіста, який пройшов кудись, показавши журналістську корочку, щоб там, припустимо, облити політика фарбою.
Цих різноманітних псевдожурналістів в останні роки зробилося стільки, що міліція, охорона і їм подібні повністю перестали поважати журналістське посвідчення і зважати на нього. Якщо у тебе штатив і велика телекамера - ясно, що ти журналіст, а якщо нема - іди знай, що ти за один і чи справжня у тебе "ксіва".
Ці псевдожурналісти живуть, ніби сьогодні останній день, залишаючи після себе випалену землю і купу проблем іншим людям. Ні, я не дуже проти, коли справжніми і не зовсім журналістськими "корочками" користуються люди з метою зібрати і поширити інформацію: кудись потрапити, щось почути, побачити, сфотографувати, викласти в Інтернет. Бо все це де-факто є журналістською роботою.
Але коли мета у них інша - із цим треба щось робити. Не державі - держави у нас зараз все одно що нема. Вже давно йдуть розмови про прес-карти єдиного зразку, які видаватиме профспілка. Можливо, треба якось рухатися у цьому напрямку? Теж будуть зловживання, звісно, але, принаймні, у бандюків таких посвідчень не буде.
