Все життя високо ціную якісну гру слів і тих, хто вміє її творити чи бодай відчувати. На жаль, таких людей дуже мало. Якщо зараз хтось з них це читає – ось вам розкішний зразок, знайдений мною кілька днів тому:Все твои нападки – цирк на палке.
Все в упадке – и добро, и зло.
Как же впадлу выжигать напалмом
То, о чем и знать-то западло.
(с) Умка
Спочатку, звісно, я зацінила форму. Потім замислилась над змістом і була вражена його (не смійтеся) глибиною і відповідністю моєму нинішньому світовідчуттю.
Ось, приміром, стоїть десь у Києві потворна каменюка у стилі соцреалізму – який-небудь черговий Косіор. Спитай мене, де саме він стоїть – я ж не скажу. Якщо й бачила його колись – то подумала: «О, ще одна радянська каменюка, давно пора знести» - і забула одразу.
Аж ось до нашого умовного Косіора приходять невідомі патріоти і пишуть на ньому з балончика «Кат України». Мені про це повідомляють, я їду туди, фотографую і таким чином дізнаюся, а заодно й іншим повідомляю: там-то й там-то досі стоїть Косіор.
Комунальники змивають напис. За деякий час невідомі патріоти приходять по душу Косіора з кувалдами. Знову їду, знову фотографую. В Інтернеті вже вдруге з’являється матеріал про цей пам’ятник.
Далі, не приведи Господи, невідомі патріоти стають відомими - після того, як їх затримують. Я стирчу під відділками, ходжу на суди і мітинги на їхній захист: «Свободу політв’язням! Геть пам’ятники тоталітарного режиму!». Кожний матеріал починаю словами: «Сьогодні, такого-то числа, відбувся суд над такими-то, які зруйнували пам’ятник...»
Сподіваюся, ніхто не думає, що мені подобається цим займатися?
Та якби ж моя воля, я воліла б ніколи й не знати, де стоїть (стояв) отой Косіор. Його давно мала по-тихому, не привертаючи нічиєї уваги, демонтувати місцева влада в порядку якоїсь чергової реконструкції. Тихо й непомітно, не створюючи мені інформаційних приводів.
Або ще ось – у котромусь із київських райвідділів служать майор Хабаренко і сержант Хаменко. Мені ж насправді зовсім не цікаво, як конкретного з них звати, які у нього звання, посада, номер кабінету і які статті законів він порушує щодня. Я ціле життя прожила б, не знаючи цього і не бажаючи знати – але ж ці діячі (забула ще прес-секретаря Брехуненка) щодня непрохано з’являються у житті – якщо не моєму, то моїх знайомих. Мимоволі запам’ятовуєш їхні прізвища й фізіономії і складаєш чорні списки. І все це замість того, щоб робити щось приємне чи творити щось високе – того ж вірша написати, наприклад.
Виходить, для того, аби спокійно робити нормальні речі, які тобі подобаються, треба спочатку змінити ситуацію в державі. Ну, або бути повним «хатоскрайником», що теж не варіант.
