Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Три місяці кров і землю викачували з мене. Я тиждень не говорив - спогади ветерана УПА

Знаю пана Степана багато років...

Ветерану Української Повстанської Армії Степану БАБІЮ пенсії вистачає лише на один укол від раку!

Мама ходила в найми. Мій батько мав 75 років, та й ­захотів маму взяти. Мама казала: "Та де я за діда піду старого?" ­Погодилася, бо казали їй: "Старий за рік­два помре, а маєток ся лише, найдеш си молодого". Живе рік, а тато не вмирають. Пере йому, їсти дає. Народився я, за три роки, коли батькові було 78, ще брат. Тато 1932 року померли, а мама 1933-­го вийшла заміж за польського офіцера. Але він українець був, Максимів Микола звався, – тайно вчив українських партизанів військової справи. Він нас любив. Маю ще дві сестри від нього.

Поляки над українцями сильно знущалися. На Великдень хлопці­-дівчата співали, водили гаївки коло церкви. Поляки розганяли нас, нищили вінки. З могили січового стрільця польські поліцаї огорожу й хреста повалили, прапор зірвали. Ми – 14­-літні – камінням їх закидували, але вони відстрілювалися, то ми мусили тікати.

Коли 1939­-го прийшли червоні визволителі, все село вийшло їх зустрічати. Ми повісили прапор синьо­жовтий над клубом, стіл накрили: хліб­-сіль, горілка. Люди солдатам – яйця, молоко. Дівчата з квітами. "Харашо, молодці, – каже один червоний. – А ту тряпку зніміть", – показує на прапор. Ми не зняли, вони теж не чіпали. Їхній офіцер говорить: "А хто це так добре стіл накрив? Ходіть до нас. Ми вам добру роботу дамо". Записали на роботу п'ятьох хлопців. Одного за місяць зробили начальником пошти, того – завклубом, того – бібліо­текою, тому магазин – нормальна власть. ­Приходить 1940 рік. Тих п'ятьох визивають на завтра в воєнкомат. Як пішли – по сьогодні сліду нема. Їх усіх постріляла ­трійка. Десь у лісі під Стриєм. За те, що хлібом­сіллю стрічали. То що ми мали робити? Брати зброю та й бити їх.

Я закінчив шість класів і 1941 року, як німці прийшли, мій вуйко Семен, мамин брат, узяв мене вишколювати в юнацтво ОУН. Сітка була по всіх районах. Лекції читали з історії України, давали книжки. Вчили бити ворогів за ­Україну – чи поляк, чи німець, чи рускій, чи мадяр. 1941­го ­вітчима забрали воювати. Більше не виділися.

У нас із села, коли совіти відступали, бо прийшли німці, два хлопці­-брати втекли з ними. Ми ще співали пісню "Утікали ті совіти, як худоба з паші. А за ними утікали комсомольці наші". А повернулася радянська влада – вернулися й ті комсомольці. Один пішов начальником "стрибків" – так називали "истребительные отряды", з бандерівцями боротися. Наші хлопці його вичислили й ліквідували. Тоді влада зарядила: "Комсомолець сільський. Його вбили бандерівці". Поховали під клубом, під липою, і звізду поставили. На другий день – звізди нема. У школі в туалеті знайшли ту звізду.

Після проголошення Карпатської України ми на Великдень співали "В Закарпатській Україні сонечко сіяє, Закарпатська Україна своє право має. А ви, хлопці молодії, куйте кулі сталевії, нехай лютий ворог знає, що Вкраїна воскресає".

1941 року, коли німці прийшли – їх стрічали, бо думали, що вони дадуть нам вільну Україну. І ми були з німцями дев'ять днів – доки Бандера не проголосив у Львові вільну Україну, а тоді зразу 200 чоловік проводу німці заарештували. Вже не друг, а ворог нам німець.

Уперше вбив людину в 16 років. Голова сільради сказав, щоб я німця віз у Ходорів. Приходить до мене оунівка цьотка ­Марійка, мамина сестра: "Треба німця вбити, як будеш ­везти. На пістоль". Кажу: "Та я курку не вбивав, як я?" – "Ти присягав, що ворогів свого народу будеш бити". По мені аж мороз пішов. Об одинадцятій годині приходить німець із портфелем великим. Сів, поїхали. Дивлюся, а він пістоль напоготові ­тримає. "Партізан, партізан", – каже, тобто – від бандерівців у лісі. "Хочу, – кажу, – пісяти". Коні стримав, закрутив, ­німець сидить. Ну, як його бити – він не злазить? Нараз зліз і він. Став, а я ззаду 3–4 метри, даю в голову. Він айкнув і ­зразу впав. Я вмів стріляти. Коробку сірників із 25 метрів із мало­каліберки поціляв. Пістоль узяв у нього, аж тут коні як сполохались, біжу за ними з кілометр і боюся, чи німець не біжить за мною. Був страх і радість, сльози котилися. Відчував, що я щось зробив для України, одного ворога вбив уже. Удома цьотка каже: "Рот закрий, щоб і ніякий друг не знав. Ніхто".

1942 року УПА почало організовуватися. У лісі була ­сотня. І мені станичний вуйко Степан каже: "Будеш помагати". ­Листівки по селах носити. Перший раз – про те, щоб люди німцям не здавали м'яса, молока, бо ті вимагали, погрожували. Платили талонами, за які можна було потім щось купити.

У травні 1943­-го я переказав вуйкові від діда, що в селі ­Буянів німців бачено. Той сказав нашим. ­Упівці ­перебра­лися в німецьку форму й поїхали туди: "Гайль ­Гітлер!" Ті: "Гайль Гітлер! Ком гер". А наші їм: "­Генде гох!" – усіх на свою бричку, зброю забрали, повезли до лісу. За 2 години приїжджають три машини німців – село ­палити, бензин везуть. Але люди і священик – а до священика дуже дослухалися – казали їм, що то інші німці – що свої своїх ­забрали, що ніхто не бився. Повірили. А якби були наші у формі УПА – село згоріло б.

Раз розклеюю листівки, побачив німців – і викинув. ­Оточили, обшукали. Забрали на машину. З іншими хлопцями й дівчатами до Стрию у табір завезли. Ми залізну дорогу ремонтували, бо бомбили рускі. Нас було коло 500 ­чоловік. Німці з автоматами, собаки – не було куди втекти.

Нас збиралися вивозити в Німеччину. Але ми начулися, що там людей убивають, палять, рукавиці зі шкіри роблять. А ми молоді, 62 хлопців нас із району. Кажу: "Хлопці, давайте в німецьку армію підемо". Хочеться жити, 18 років. ­Німці нас на машини, в баню, дали обмундирування. ­Годували прекрасно – чотири рази.

У кімнаті нас 12 було. Приходить німецький лікар – перевіряє, чи ноги помиті. У одного піт учув – усіх змусили ­перемивати через нього. За годину знов перевірка – чи шкарпетки не наділи. Нога має дихати.

Ми мали синьо­жовту пов'язку. То, видно, для пропаганди – дух наш підтримувати. Були німці, які знали українську мову.

Видавали нам чомусь тільки по п'ять патронів. Коли одного ранку сімох наших недорахувалися – кожного 10­го розстріляли. А якось один одному по шнурочку передаємо: "­Готуємо зброю, вбиваємо німців, ідемо в ліс". Нас було 600–700 українців, тільки керівники німецькі, на машинах і на конях. Усі чекали першого пострілу. Як зачався бій – патронів не стає. Німець убитий – я дістаю патрони від нього, беру й б'ю другого німця. Бій тривав 2 години. Я добіг до ріки Сянок – більша, ніж Дністер. Під кущем чекаю, доки смеркне. Карабіна тримаю годину, 2, далі кидаю його. ­Гірська вода холодна, стояв у ній годин зо 5. Уранці забрали наші партизани з сотні "Летуна". Лікували мені рани й бронхіт. УПА в лісі мала склад зброї, медикаментів, харчів.

24 грудня 1944­-го на Корчівці оточили, як ми саме вечеряли. Ми бій прийняли. А в сусідньому селі Чертіж стояла наша сотня. Почули – й на допомогу. Тривав цілий день той бій. Багато наших погинуло.

Зліг я від бронхіту. Тому мене відправили в Дашаву – вчитися в сільськогосподарській школі на зоотехніка. У селі 10 свідків запевнили, що мене німці забрали, – то мене й спасло.

У моєму селі три вчительки приїхали зі сходу – Шура, Таня й Валя. Кажуть, дайте нам одну хату: "Як уб'ють бандери – щоб разом поховали нас". Ні одної не вбив ­ніхто. Самі тут заміж повиходили, одна ще й забрала із Сумщини маму й тата. Наші хлопці їм тільки сказали: "Учіть молодь, лиш у комсомол не заставляйте й не забороняйте в церкву ходити. І самі ходіть".

У сільськогосподарській школі я паралельно ­працював зав­госпом. Недалеко табір стояв із полоненими німцями й угорцями. Сім тисяч їх було. Ми з директором начальнику табору даємо горілку, а він нам – 25 угорців для роботи й двох автоматників. Веду їх на поле, а вони картоплю сиру – в шинелю й у рот, в шинелю й у рот. Такі ­голодні були. Раз сидить угорський офіцер зі мною в борозні, витягає платок із кишені: "Харош земля у вас, харош", – і за шию, душити ним. Я сюди, я туди, а він душить. Землю рукою бере – і мені в рот кидає. У цей час автоматники нас помітили, двох поранили. Три місяці в лікарні кров і землю викачували з мене. Я не говорив тиждень.

1947 року направили в Свердловськ Луганської області працювати в шахті. Недоїдали. Раз друг каже: "Є офіціантки, ­дівчата файні". Я з Олею, а він з Валею познайомилися. Вони вже нам окремо їсти давали, і по 50 грамів наливали. Українською говорили, та дуже калічили мову. За місяць дістаю листа: "Оставьте мою жену, а то я убью вас". Оля була заміжня, а мені казала, що дівчина. Говорю: "Ти ж чоловіка маєш". – "Я його не люблю, з тобою на край світа піду".

У грудні 1947-­го на шахті сталася аварія. Мене перекрила, як пса в буді, брила. 8 годин був під нею. Думав, кінець. ­Дістав тріщину хребта. Відкопали мене, в лікарню повезли. А ту Олю чоловік побив – привезли в ту саму лікарню. Вона – ­побита, і я – побитий. На милицях за два тижні приходить до мене. "От долюбилися", – кажу.

1 травня 1948 року в Свердловську якась банда пограбувала магазин, а начальника охорони обв'язали колючим дротом і кинули в підвал. Звідти його привезли в лікарню. Приїжджає його дочка з Москви – артистка Валентина Соловйова: "Как там мой отец?" – через вікно. "Та, – кажу, – нормально, я давав йому чайку". "А вы как?" – "Та загоряю, щось жінка моя до мене не приходить". – "А де ваша жінка?" – "Та ­котру першу зустрінете на дорозі – то моя жінка". – "То я буду за жену вам", – каже. Стала передачі приносити – ковбаси, булки. Мала "Победу" і шофера особистого. Так ­причепилася – бере костури мої під руку, акордеон на плечі, й ідемо на ставок співати.

5 травня мене виписують. Валя на "Победі" приїхала. ­Забрала до своїх батьків погостювати. "Мама, – каже своїй матері, – я познайомилася з хорошим хлопцем, западніком". Послала моїй мамі свої фото у вишитій сорочці, щоправда назвала її "мамашею". Але курила. "Валя, – говорю, – нічого не вийде, я страшно не люблю, як жінка курить". – "Я брошу, брошу". Поїхав я додому, а вона – в Москву на роботу. ­Писала. Та брат домовився з поштою, щоб йому давали листи, і до мене не доходили. Брат і мама не хотіли, щоб я москвичку мав. Та я й сам не хотів.

Минули два місяці. Пише газета "Правда": "Валентина Соловьева – лауреат Сталинской премии". 200 тисяч ­рублів дістала. Заслужена артистка СРСР. Брату кажу: "Бачиш – мав би гроші, вам би дав". – "Ні, не хочемо тих грошей".

1949 року я женився. Учительку взяв. Працював зоо­техніком. Пропонували мене головою колгоспу. Не хотів. ­Могорич виставив, щоб не вибирали, але люди мене добре знали й бажали. Старого голову не любили.

1956­-го голова сільської ради Іван Возняк, з УПА зв'язаний, каже: "Давай, Степане, на Покрову покажемо, що в нас є бандерівці ще. Повісимо наші прапори на арці – де Ленін стоїть. Я вже прапори дістав". Ми двоє на цілий район були безпартійні. Кажу: "Івасю, в своєму селі не можемо вішати, бо ми безпартійні – вони нас вирахують". Сіли ми на Покрову на два жеребці й поїхали з прапорами в село Луківці, за 7 кілометрів. Ленін на арці був за склом, упав – задзвенів, аж коні заіржали. Ми повісили наші прапори, червоний зірвали й подерли. На коні – й додому. Область підняли всю, що є бандерівці. І до мене дзвонили: "Арка як стоїть в тебе, нормально?" – "Нормально, а що таке?" – "Та бандери є" – "Як є? Що ви кажете?" Питали людей, де я був уночі. А не догадалися піти на стайню – подивитися на коней, що ті мокрі. Хана би нам була.

1958 року визивають на килим до партійного начальства. "Чого ти в партію не вступаєш? Ти що, проти Совєцького ­Союза? Тобі з ліса підказують?" Я спокійно кажу: "Я Леніна читав – який комуніст повинен бути. А з такими комуністами, як у моєму колгоспі, не хочу робити. Злодії. ­П'яні валяються". Їм то свиню заріж, то яєць дай, то риби. А я не даю – вони мене давай знімати. Їм невигідний був такий голова. Мене знов зробили простим зоотехніком.

У Київ переїхав 1977 року. Дружина раніше померла. Одружився з другою, яка теж померла через три роки. Працював начальником готової продукції на винзаводі до 1994­го. ­Потім 12 років – у будівельній охороні. Аж до свого 80­ліття.

За життя тричі на роботу спізнився: перший раз жінка родила, то я чекав до 11.00, хто народиться, другий – коли святкував у Києві 60 років, третій – через ­затори.

Познайомився в Києві з полькою. Станіслава ­Войцеховська, переписалася на прізвище "Бабій". Каже: "Я за тебе вийду". А вона в Києві родилася, по­рускі балакала. Відповідаю: "Як будеш по­українськи розмовляти, женюся. Даю тобі півроку". Вона говорить: "Штрафуй мене за кожне російське слово. На карбованець". То було 1987 року. Перший місяць – 462 карбованці, другий – 197, третій – 43. За три місяці вивчила мову, мусив женитися.

Ветеранів УПА в Києві людей 25–30.

Раз їхав трамваєм вулицею Фрунзе. Кінець літа 1997 року. Купив яблук додому. Двоє молодиків сиділи коло мене, третій ззаду. Я мав значок синьо­жовтий. Кажуть: "Ти – бандерівець". – "Я – бандерівець". – "Ух ти, бандіт, ти бив ­наших". На зупинці: ходи, розкажеш нам про "бандерів". Кинули мене, давай копати. Хтось визвав "швидку", та мене забрала.

Цього року був у Пущі­-Водиці в лікарні. У палаті нас було шестеро, троє – запеклі комуняки. Двох перевиховав: згодилися, що ми правильно робили, телефони дали, руки ­тиснули.

24 тисячі рублів мав на книжці. Знецінилися. Думав дачу купити, машину, квартиру – все пропало. У комуналці в жінки жив. Був у черзі на житло. Запропонували будинок для людей похилого віку. Шкодую, що погодився, – дітям нічого не лишиться.

Рак торік виявили. Я не вірив, але другий лікар, ­третій підтверджують. Треба раз на місяць робити укол, що пригальмовує біль. 1200 гривень коштує. А пенсія моя – ­тисяча. Два депутати з Білої Церкви недавно дали по 200 гривень. "­Свобода" визиває на Покрову до Білої Церкви – дає по 500 гривень усім, хто з київського Братства УПА. ­Націоналісти з КУНу дали грошей на один укол. ­Хочуть сказати ­священику, але я прошу: "Не треба, хлопці, щоб на мене гроші збирали в церкві".

Зараз би пішов до війська, якби взяли. Найбільше не можу змиритися: як можна було міністром оборони не українця поставити?


Степан БАБІЙ, 87 років, стрілець Української повстанської армії, псевдо "Голуб"

Народився в селі Монастирськ Жидачівського району, тоді – Ходорівського, Львівської області. У 16 років склав присягу члена ОУН.
1942 року перебував у німецькому таборі.
1942–1946-го воював у лавах УПА.
1947-го направили на шахту в Свердловський район Луганської області.
У 1949–1958 роках був головою колгоспу в селі Григорів Рогатинського району Івано-Франківської області.

Сини: Богдан Ярослав і Юрко – діти від першої дружини. Одружений втретє із Станіславою Войцеховською, яка є інвалідом II групи.
Онуки – Тарас, Павло, Андрій, Петро, Маруся, Назар.
З 1977 року живе в Києві.
З 2000-го – в державному будинку для осіб похилого віку на Троєщині. Із дружиною займають там 1-кімнатну квартиру, платять за неї 300 гривень на місяць

розмовляв: Северин НАЛИВАЙКО
Джерело: Gazeta.ua

via stkachuk2 отець Сергій Ткачук

Tags: упа
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 118 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →