Сьогодні, 19 червня, продовжився суд над Віталієм Запорожцем, який у вересні минулого року застрелив у рідному селі Семиполки майора міліції Симоненка. Це було дуже важливе засідання – на ньому Віталій оголосив свої покази – свою версію подій, був допитаний всіма учасниками процесу, а в кінці прокурор Таран попросила перерву до 21 червня для підготовки постанови про зміну статті обвинувачення. Ми дуже сподіваємося, що це буде легша стаття.Покази Запорожця справді вражають. Я намагалася законспектувати їх якомога детальніше, і ви все зможете прочитати. Але хочу сказати ще дещо: я стільки часу ходжу на ці суди і взагалі займаюся цією справою – але лише сьогодні нарешті зрозуміла особистість Віталія Запорожця.
Те, що він має підсилене, порівняно з обивателем, почуття справедливості і власної гідності – це було видно і зрозуміло давно. Пройти крізь те, що він пройшов, і продовжувати добиватися, щоб усе було за законом і по справедливості, і щиро обурюватися, коли це не так – це треба вміти. У нашій державі це – боротьба з вітряками, і він продовжує цю боротьбу. Це викликає захоплення.
Крім цього, сьогодні я зрозуміла, що Віталій Запорожець – генетичний уламок тих українців, які жили на нашій землі до 1933 року. Не розбишак-отаманів, а отих хазяйновитих, анітрохи не агресивних дядьків, які зустрічали непроханих візитерів з рушницею і могли в разі чого підстрелити комісара, прикопати його десь і спати потім спокійно, із відчуттям, що зробили все правильно. І все село знало, де прикопаний комісар, і ніхто не виказував, бо теж розуміли, що все зроблено правильно.Після того, як генофонд нашої нації був практично знищений – у східній і центральній Україні Голодомором, у західній – розправою над націоналістичним підпіллям - такі люди зустрічаються дуже нечасто. Серед тих, кого я близько знаю (бо Віталія знаю не близько) – лише одна людина, і він не військовий, не бандит і, звісно ж, не політик. Він музикант. Велика таємниця – як зберігаються і прокидаються ці гени.
Коли Запорожець розповідав, як вічно п’яний Симоненко два роки чіплявся до нього, ображав, принижував, із явним задоволенням нецензурно лаяв, оббріхував перед селянами, називаючи крадієм – він аж сьогодні мало не тремтів від обурення, хвилювався страшенно. Про ту останню сутичку, про ту ніч, коли стріляв, розповідав майже спокійно – але коли згадував дворічні приниження, спокійним бути не міг. Дуже болісно цей чоловік реагує на неправду – малу і велику.
А Симоненко, вже пробачте мене за таке, можливо, недоречне у цьому контексті слово, знаєте, що робив? Він навмисно ТРОЛИВ Запорожця. Навіщо? Як усі тролі – щоб задовольнити власні комплекси. Бо був вічно п’яною нікчемою, яку за провинності і догани весь час переводили у гірші місця. А тут – юрист, людина, що користується повагою односельців, але головне – гарячкує і біситься, коли її ображають, а зробити нічого не може, бо менти ж у нас всесильні. Дрібні садисти дуже полюбляють отак знущатися. А Запорожець своєю реакцією ГОДУВАВ ТРОЛЯ, тобто – ображаючись і переживаючи, провокував Симоненка знущатися й далі. Якби відповів спокійно і ліниво «А пішов ти…» і більше не звертав на Симоненка уваги, невдаха-майор знущався б із селян і досі. Але Запорожець – вже занадто небайдужий, і при такому співвідношенні їхніх характерів трагічна для обох розв’язка була неминучою.
Далі – на Bilozerska.info >>>
