Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Поїздка до Ладижинської колонії. Фотощоденник. Частина 2

21 травня ми з Андрієм Діденком, координатором програм Харківської правозахисної групи, їздили до Ладижинської виправної колонії №39, що знаходиться у с.Губник Тростянецького району. Це колонія максимальної безпеки для раніше судимих чоловіків. Також там є сектор максимального рівня безпеки для довічно ув'язнених.

З одним із таких довічників ми й зустрілися і спілкувалися більше години. По його справі згодом буде окремий матеріал, а поки що я розповідаю про саму поїздку, колонію і зустріч.

Перша частина фотощоденника нашої поїздки тут:
http://www.bilozerska.info/?p=7482
або тут:
http://bilozerska.livejournal.com/623159.html

Отже, підійшли ми до колонії.


У нас був дозвіл на зустріч, інтерв’ю та зйомку з одним засудженим. Фотографувати на території колонії, в принципі, не дозволяється, тому я (справа в першу чергу, а справою нашою був цей конкретний в’язень) намагалася не зловживати наявністю у мене фотоапарата :) Але трохи, звісно, все-таки знімала - не могла втриматись.


Фасад




Вартове приміщення


До вартового приміщення входить працівник колонії зі своїм найпопулярнішим у цих краях транспортом


Двері КПП на територію колонії

Дошка оголошень біля цих дверей:





Альтанка біля входу. У ній ми, віддавши на КПП наші дозволи і посвідчення, очікували хвилин 20.
В альтанці сиділа молода, дуже приваблива дівчина. З її телефонних розмов ми зрозуміли, що вона теж служить у колонії. Ось це мені зрозуміти важко. Так, поки існує держава як інститут, існуватимуть тюрми, і в них сидітимуть в’язні, а отже, мають бути ті, хто за ними наглядає і забезпечує функціонування в’язниць. Але в голові не вкладається, як люди можуть добровільно йти на таку роботу.



Періодично я робила короткі фотовилазки у радіусі кількох десятків метрів.






Будівля ліворуч - це КПП (вигляд збоку), ліворуч від неї видно дошку оголошень.




Альтанка з іншого боку. В альтанці - Андрій Діденко готує документи для передачі в’язню.


На те, що в кадрі я, а фото підписані моїм прізвищем - не звертайте уваги. Ясна річ, їх зробив Андрій Діденко, але програма "прокопірайтила" всі фото однаково, а я запізно звернула на це увагу :(



Скоро за нами вийшов оперативник, який попросив не називати його імені. Він провів нас до начальника колонії підполковника внутрішньої служби Усенка Віталія Юрійовича. Ми спитали в нього, скільки у нас буде часу на спілкування із в’язнем. Той відповів, що ніхто нас по часу не обмежує, поправив тільки згодом, що правильно казати не "в’язні", а "засуджені". Розповів нам, що у колонії утримується більше 600 засуджених і трохи менше сотні "довічників". Принагідно, як і обіцяла, дякую начальнику колонії за максимальне сприяння нашій зустрічі та інтерв’ю із засудженим. Справді, усі працівники колонії спілкувалися із нами дуже люб’язно і намагалися надати нам максимальну допомогу - аж до бронювання квитків на автобуси. Також не було жодної паперової "волокити", нас оформили і пропустили всередину дуже швидко.

Як адміністрація колонії ставиться до в’язнів - чесно скажу, не знаю. У розмові із засудженим, яка відбувалася у присутності працівника колонії, ми навмисно не піднімали це питання - задля того, щоб максимально повно отримати від нього інформацію про катування та інші порушення під час розслідування кримінальної справи і суду. Але засуджений з власної ініціативи сказав, що нарікань на поведінку адміністрації у нього немає.


Заходимо до "адміністративної частини".



Піднімаємося сходами, дорогою - швидкий кадрик через вікно...


Залишаємо речі у кімнаті оперів. Всередині вона схожа на звичайний кабінет працівників міліції. У стіну вмонтований акваріум з двома золотими рибками:

Я намагалася з’ясувати, хто з оперів затятий акваріуміст і хто доглядає рибок, але вони не розкололися, сказали - усі потрошку :)

Біля вікна у цьому кабінеті був прикріплений плакат "Моя родина - СССР" з великим радянським гербом (не сумніваюся, що це щира правда, батьківщина цих установ - таки СРСР), а також ось такий плакатик зі Сталіним внизу:


У цьому кабінеті ми залишили всі наші речі, включно з мобільними - зустрічатися із засудженими, маючи при собі мобільний, не дозволяється. Також залишили речі і копії документів, які мали передати в’язню - начальник колонії сказав, що після зустрічі ми матимемо змогу оформити це все як передачу йому. Взяли з собою лише документи, фото- та відеотехніку.

Нарешті усі формальності закінчені (знову кажу, що все відбулося на диво швидко і необтяжливо), і ми йдемо до в’язня (от не можу казати "засуджений", це для мене офіційна мова, якою люди не розмовляють).


Заходимо на КПП, залишаємо там наші документи, проходимо через рамку. Рамка зреагувала на мою курточку, де були металеві елементи, я зняла її і пройшла ще раз - рамка мовчала. Мене не обшукували - зазирнули лише у великий чохол для штативу.

Потрапляємо у двір колонії - білий і світло-сірий колір, багато стін і колючого дроту.


На табличці напис "Сектор максимального рівня безпеки для тримання засуджених до довічного позбавлення волі".

Спускаємося сходами униз... Я страшенно нервуюся і цілий день безпідставно смикаю Андрія, чи не загубив він мій штатив, який носить на плечі від початку нашої поїздки. Мені весь час здається, що сьогодні цей штатив день загубиться... Взагалі, там атмосфера, яка з незвички дуже б’є по нервах.


Працівник колонії стукає кулаком у двері. Нам відчиняють...


Перші двері, які ми бачимо. Далі там довгий коридор, багато залізних дверей, грат і засувів.

Нас проводять до кімнати майже одразу біля входу. Напроти дверей - крихітна клітка на одну людину. Біля дальньої стіни - стіл, за цим столом під час нашої зустрічі постійно сидів працівник колонії.

Нам дають час роздивитися, розчохлитися, встановити техніку на штативи, і коли ми кажемо, що готові, приводять в’язня - немолодого худорлявого чоловіка. Він вдягнений у темно-синю "уніформу", на грудях бірка з прізвищем та ініціалами і абревіатурою "ДУ" - вочевидь "довічне ув’язнення". Його вводять у наручниках, у клітці їх знімають, починається спілкування, яке тривало більше години.









В кінці зустрічі я питаю у засудженого, як він проводить свій час, чи є в нього якісь хобі. "Я малюю, - сором’язливо посміхається він. - Тут, у колонії, почав малювати". Я засмучуюсь, що він не здогадався взяти малюнки з собою - мені хотілося б їх подивитися і сфотографувати. "Якщо Сан Санич дозволить, - каже в’язень, - мої співкамерники можуть їх передати". "Сан Санич" одразу ж погоджується, і за кілька хвилин малюнки в кімнаті для побачень. Це портрети - як співкамерників, так і відомих людей, перемальовані з маленьких фоток у журналах і навіть газетах. У всіх зображених людей, навіть якщо це відомі політики чи артисти - очі в’язнів.


Не знаю, чий портрет, але малюнок ефектний


Цього діяча, думаю, усі впізнають. Я впізнала одразу.


Юлію Тимошенко художник намалював, коли вона вже сиділа.

Зустріч закінчена. Тиснемо руку в’язню, бажаємо домогтися перегляду справи і звільнення.

Оперативник пропонує нам пообідати у їхній їдальні. Уздовж "фасадної" стіни (там, де покажчик "кімната для побачення" і табличка "вартове приміщення") ідемо до їдальні. У будівлі, в якій вона знаходиться, давно не було ремонту:


але у самій їдальні дуже чисто і затишно:


Працюють там надзвичайно милі і люб’язні жіночки, їжа проста, але дуже смачно приготована. Зараз покажу цінник - впадете:

Тут ще треба взяти до уваги, що наприклад, борщ - це така порція, яку я, наприклад, з’їсти не в змозі. І я, і Андрій замовляли по половинці порцій, тобто, в реалі вийшло ще майже вдвічі дешевше.

Ми затримались, і автобус на Київ, у якому нам забронювали місця працівники колонії, пішов, а нам ще треба було оформити нашому засудженому передачу - електричні лампочки, копії документів, чай, шоколад тощо. Що ми й зробили, дуже швидко, у спеціальному приміщенні неподалік від входу. Приймали передачу дві жінки - одна старша, друга зовсім молода, обидві ввічливі і люб’язні, у строгій формі, але молодша - у гарних елегантних босоніжках :)

Дорогою туди-сюди все-таки намагаюся знімати.





Покінчивши зі справами і попрощавшись з адміністрацією, обходимо колонію з іншого боку, знімаємо:






Задля гарного ракурсу вилажу на металеві штуки, які перегороджують проїзд автотранспорту.










Знімаю фото і відео. Охоронець у будці, схоже, трохи нервується :)

Все, роботу зроблено! Тепер треба думати, як дістатися до Ладижина, аби там купити квитки на автобус до Києва. Просто біля колонії зупиняємо ось цю вантажівку:



Водій безкоштовно підвозить нас до ладижинської траси. З високої кабіни цієї фури дуже зручно знімати дорогу. Від звуку перевантаженого мотора, не голосного, але якогось специфічного, у мене сильно закладало вуха :)





Нарешті у нас є нагода перевірити слова тьоті Ліди з магазинчика у Губнику, яка скаржилася на просто жахливі дороги. На дорозі справді траплялися вибоїни, і навіть доволі великі, але в цілому, як на мене, по всій Україні, крім великих міст, такі самі дороги.






Зустрічний транспорт :)

Попрощавшись із водієм вантажівки, на Ладижинській трасі ми майже одразу за символічні гроші піймали попутку до Ладижина, а там взяли машину до автовокзала.


Ладижинський автовокзал. Тут ми купили квитки на автобус до Києва і десь півтори години його чекали.

Наскільки я зрозуміла, цей автовокзал розташований десь скраєчку міста, навколо нього не було нічого, цікавого для фотографа :) А ходити кудись на прогулянку ми не захотіли, бо була страшенна спека і не так багато часу до від’їзду.

Хіба що оцей магазинчик насіння і грубувато зроблені фігурки лелек і півників біля нього, які продавалися:




А ще - магазин і бар під назвою "Екстрим". Сфотографувала тому, що ефектно виглядав на тлі труб і диму :)




Коли я від нема чого робити підійшла сфотографувати розквітлий кущ і підвішену до нього дрібну пляшечку, мене гукнули таксисти, які, припаркувавши машини біля автовокзалу, нудьгували поруч. Зрозумівши, що ми журналісти, вони, жартуючи, стали просити: "Сфотографуйте оцю машину і розмістіть у газеті!".
- А що в ній такого особливого? - питаю.
- Ну, як? Гарний мущина всередині!
- Гарні мущини, - кажу, - мене зараз не цікавлять. У нас інше завдання.
- У відрядження у Губник їздили, - додає Андрій.
- На зону? - питають таксисти. - А ви не ті журналісти, які займаються несправедливо засудженими? Ми підвозили туди адвоката, і він сказав, що скоро за ним поїдуть журналісти.

Адвокат - ясна річ, з нашої команди, захисник нашого в‘язня. У кишені в Андрія - особисті мобільні номери цих таксистів, передані нам адвокатом "про всяк випадок". Світ тісний.

Аж ось прибуває автобус, і ми їдемо до Києва. Кілька кадрів з вікна - ріка Південний Буг:




Поїздка вдалася. Будемо сподіватися, що вона була не лише цікавою, але й результативною. Але для цього треба ще попрацювати...
Tags: подорожі
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 15 comments