Ті, хто добре знають мене в реалі, цю історію вже чули. Для тих, хто не знає – будемо вважати, що я вже достатньо стара, щоб писати мемуари :)
Придністров’я. Замерзлий Дністер біля Кам’янки. По той бік - Молдова
Коротше, діло було у Придністров’ї, чотири роки тому. Ми перетнули кордон вже затемно і опинились у прикордонному селі майже вночі. Були там уперше. Не знали нікого.
Всі вікна темні. Побріхують собаки. Іде мокрий сніг.
– Треба шукати, де живуть українці, і грати на національній солідарності, – кажу я. (Бо дві третини там - росіяни й молдовани).
– А як розбереш, де українці?
– Там, де хата добротна і паркан міцненький, – роблю припущення.
Відшукуємо саме таку хату – велику, гарну, з двометровим кованим парканом. Кажу хлопцям заховатися, щоб господарів не налякати, лишаю їм наплічника, сама перелажу через паркан, стрибаю в сугроб… Хух! Собаки, слава Богу, немає.
Стукаю у вікно і за хвилину бачу, що не помилилася. Відкриває двері дядько – хоч на рекламу «Ласкаво просимо!» його. Років сорок, невеличке черевце і довгі пшеничні вуса.
– Дядьку, ми з Києва, їдемо до Кам’янки, застрягли трохи. Пустіть переночувати, ми люди порядні, ніякої шкоди не зробимо, а зранку скинемось, якусь копійчину заплатимо.
– А скільки вас? – подумавши трохи, питає дядько.
– Ще четверо хлопців, – зізнаюся.
Дядько думає довше. Потім хитає головою:
– Ні. Не пущу. Якби тебе не було – взяв би, а з тобою – не візьму!
У мене щелепа відвисла. Майнула думка про якусь його ревниву жінку – та ні, дурниці, зрозуміло ж, що ми здалеку і він бачить нас уперше.
– Добре, дядьку, справа хазяйська. Але якщо Ви чотирьох хлопців не боїтеся, яка ж від мене може бути шкода??
І тут він не поспішаючи так, з розстановочкою, видає:
– Зрозумій мене правильно. Люди ви чужі. Я вас не знаю. Не дай Боже, ще накоїте мені чогось. А я не останній мудак – з «калаша» по дівці!!!
Це був перший українець, якого ми зустріли у ПМР.
