Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Журналісти і УДО: враження від семінару

Останнім часом я доволі часто потрапляю на різноманітні конференції, семінари і круглі столи. Причому роблю все, що від мене залежить, щоб потрапляти на них якомога рідше.

Без жодних претензій до їх тематики, учасників та організаторів – я ненавиджу їх як жанр. Мені усі вони здаються балаканиною, порожньою втратою часу. Бо на них, найчастіше, збираються розумні люди і кажуть правильні речі. Після чого нічого не міняється.

Варто кільком дівчатам чи хлопцям посмажити яєчню на Вічному вогні – і, безвідносно до того, як кожен з нас ставиться до цього вчинку – пристрасті у пресі, соцмережах і кухнях вирують місяцями. А без пристрастей і піару, на моє глибоке переконання, нічого суттєвого не робиться. Хіба що проходять бізнесові «тьорки», але бізнес – то не моє.

Так ось, вчора зранку, замість того, щоб одразу бігти під Печерський райвідділ, куди мали привезти затриманих активістів, довелося мені піти на семінар, присвячений взаємодії між журналістами та УДОшниками. Семінар називався «Взаємодія зі ЗМІ: Безпека журналістів та особливості роботи охоронних служб - український та міжнародний досвід». Пішла виключно тому, що там були люди, яких мені треба було побачити.

Семінар проходив в Інституті УДО, тобто на їхній території, за КПП. Під час проходження огляду речей мої фотоапарат і камера охоронців не зацікавили, а ось нетбук вони уважно роздивилися, переписали модель і номер. Я спитала, чому так, а вони: «Фотоапарат і камера – це ваше професійне, а ноутбук – це вже додаткова техніка, вона має бути облікована» :)



У семінарі взяли участь прес-секретар Президента Дарка ЧЕПАК (коли я приїхала, спізнившись на півгодини, бо центр міста мертво стояв – підозрюю, через проїзд її шефа – вона якраз давала у коридорі інтерв’ю про те, кого з журналістів пускають, а кого не пускають у Межигір’я, і всі представники ЗМІ були біля неї), начальник Навчального центру УДО Вячеслав ШТУЧНИЙ, представник «Репортерів без кордонів» в Україні Оксана РОМАНЮК, юрист Інституту масової інформації Роман ГОЛОВЕНКО (з яким ми готували наш законопроект про захист журналістів від допитів і обшуків), а також міжнародний експерт зі взаємодії між службами охорони та ЗМІ, колишній охоронець британської королівської родини Алан ДЖОНС.

Було оголошено, що сьогоднішній семінар – початок програми «Відкрита розмова», і що ближчим часом планується створення міжвідомчої робочої групи, до якої увійдуть правоохоронці, представники громадських організацій та журналісти.

Оскільки я квапилася під Печерський райвідділ, де сиділи затримані за яєчню хлопці, послухала лише виступи Головенка, Романюк і Джонса. Остання лекція була для мене найцікавішою, бо позиції наших діячів мені відомі.


Зал був великий і весь заповнений. Оці люди, що сидять попереду у два ряди, - це керівники департаментів УДО і їхні заступники. За журналістами з камерами – не стіна, як могло б здатися, а такого ж розміру частина залу, де сидять «пишучі» журналісти.

Роман ГОЛОВЕНКО казав про невід’ємне право людей на інформацію, яке не залежить від волі держави. Але це право на отримання інформації може вступити у конфлікт з інтересами безпеки найвищих посадових осіб держави

Він казав, що нема диференціації між журналістами і звичайними громадянами. Бо, припустимо, президент може виступати на площі, де серед натовпу є і журналісти, і не журналісти. Журналіст відрізняється тим, що збирає інформацію професійно.

Щоб збалансувати право журналіста на отримання інформації і тими випадками, коли воно може бути обмежено, приймаються відповідні законодавчі норми. Наприклад, ст. 25 і 26 «Закону про інформацію».

Знімати на вулиці, згідно ст. 19 української Конституції, може будь-хто. Інша річ, коли йдеться про фотозйомку конкретної людини, а не публічного заходу. Тут треба питати її згоду. А той, хто прийшов на публічний захід, сам себе добровільно виставляє на огляд і фотографування.

(З цього приводу я поставила пану Головенку питання. Конкретна ситуація, що трапилася зі мною позавчора. Під райвідділом міліціонер на підвищених тонах почав говорити з активістом. Як тільки я дістала камеру, цей міліціонер сказав, що він заперечує, щоб його знімали. Як бути у такій ситуації? З одного боку, міліціонер находиться у громадському місці, під час публічного заходу, з іншого боку – це все-таки не загальна зйомка заходу, а зйомка конкретної людини, яка проти цього заперечує. Як бути?

Роман Головенко відповів приблизно так: якщо я вважаю, що він скоював правопорушення, то можна знімати, щоб його ідентифікувати потім.


В’ячеслав Штучний зауважив на це, що згідно ст. 307 Цивільного кодексу людина має право на приватність, і що якщо вона заперечує проти зйомки, треба зйомку припинити, а вже відзняте видалити.

Дехто з журналістів почав казати, що є ще норма про суспільно важливу інформацію, яка переважає над приватністю. Якщо міліціонер не вдома, а на службі, його можна знімати.

На це пан Штучний відповів, що міліціонер і в суд може подати за порушення його прав. І виграти цей суд – за винятком випадків, якщо судом буде встановлено, що він робив якесь правопорушення.

Журналісти ж сказали, що будь-який європейський суд цей міліціонер програє. )


Повертаюся до виступу Романа Головенка.
Він казав, що у журналіста є права не розкривати джерела інформації, а також знімати місця масових безпорядків, стихійних лих тощо, куди звичайних людей не пускають.

(Знаю з досвіду зйомки двух пожеж у центрі Києва: куди пожежники і міліція не пускають пересічних громадян, туди вони не пустять і людину з журналістським бейджиком і камерою, і можна доводити їм все, що завгодно, і цитувати які завгодно статті. Вони глухі, тому краще зекономити свій час та нерви і спробувати пролізти десь з іншого боку непомітно для них – О.Б.).

Акредитація – обов’язок не журналіста, а суб’єкта владних повноважень. Відсутність акредитації ще не є підставою для обмеження допуску журналіста на публічний захід, який проводиться суб’єктом владних повноважень. Якщо це закритий захід, треба додатково узгоджувати аспекти роботи журналістів з охороною.

Питання життя і здоров’я президента та інших високопосадовців є важливими, тому необхідні обмеження для громадян, неможливість проносити підозрілі предмети, журналісти проходять огляд речей тощо. Проблема полягає в тому, що журналісти не поінформовані про режим, який застосовується.

Є певні інструкції для працівників УДО, які дії є забороненими, але журналісти цього не знають.

Існує наказ по УДО №210 від 27 травня, але з юридичної точки зору він не є якісним, бо у ньому не видно обов’язку УДО інформувати осіб, які перебувають у місці проведення охоронних заходів, про особливості режиму - наскільки близько можна підходити, що можна знімати, чого не можна.

Якщо людина вчинила дії, заборонені режимом, не знаючи про це, вона не зробила порушення. Європейський суд не визнав би нечіткий закон якісним.

Журналісти і пересічні громадяни не обізнані з режимом. Через що й виникають часто конфліктні ситуації. Наприклад, звідки людині знати, що є норма, яка забороняє знімати посадку і висадку високопосадовців з автомобіля? (Інша річ, наскільки доцільна є ця норма).

С.Андрушко, можливо, він незнання, у чомусь порушив режим - чи йшов занадто швидко, чи, може, вийшов за межі зони, де можна було знаходитись. Інша річ, що працівник УДО був неідентифікований, він не знав, хто його спиняє, почав цього працівника фотографувати, після чого його скрутили. Вочевидь, працівники УДО, на відміну від міліціонерів, у певних ситуаціях не повинні представлятися і розкривати себе. Але ж людина повинна знати, які у людини повноваження обмежувати її дії.

Інша людина на місці Андрушка могла б затіяти бійку, бо звідки ж їй знати, хто її зупиняє? А це могла бути навмисно спланована провокація для відвернення уваги охорони і здійснення нападу на високопосадовця.

Р.Головенко запропонував розпочати вироблення спільних з журналістами правил гри.

На що представник УДО зауважив, що у них вже років 7 як запроваджені спеціальні бейджі і значки.

«Треба на кожному заході мати спеціального працівника для взаємодії зі ЗМІ, - запропонувала Оксана Романюк. – Щоб сказав, наприклад: просимо вас не знімати висадку-посадку…».


Представник УДО довго розповідав, що зйомка може допомогти зловмисникам у підготовці замаху. Що жінка Януковича не хоче, щоб її знімали,і має на це право. А Роман Головенко відповідав, що в публічних людей права на приватне життя менше, ніж у звичайних громадян.


Також він згадав і про блогерів: «Грань між журналістами і нежурналістами стирається, кожен може бути журналістом».



Оксана РОМАНЮК виступала коротко, свої слова супроводжувала презентацією.

Працівник УДО має ідентифікувати журналіста за посвідченням, але й сам повинен ідентифікуватися.

Витримка, терпіння, знання роботи журналістів, знання законодавства, здоровий глузд. Якщо застосовуватимете фізичний вплив + словесні перепалки – виставите себе злісними порушниками прав журналістів.

Ви не маєте моральних переваг перед журналістами. І ви, і вони на роботі, ні ви, ні вони не є господарями становища. Слід активно допомагати їм виконувати їхні обов’язки, за умови, що вони не заважають вам виконувати ваші. Берегти техніку журналістів.

Якщо треба обмежити доступ журналістів у певне місце, треба надати їм інше зручне місце, звідки вони будуть знімати, щоб ви не заважали один одному. Інакше вони спробують обійти ваші кордони і втрутитись у вашу діяльність.

Ви не маєте ні законного, ні морального права видаляти або конфісковувати записи журналістів. Рішення про це може приймати тільки суд. Це європейська практика. якщо ви вже допустили, що щось відзнято – вимагати видалити не маєте права.

Журналісти – не вороги, з ними завжди можна і треба домовлятися.

Журналістам не потрібен дозвіл, щоб знімати в публічних місцях. Норма не знімати кортежі перших осіб – застаріла. На заходах має бути представник УДО для взаємодії зі ЗМІ.






Працівник УДО: як правило, все це робиться.

В кінці за ініціативою Оксани Романюк працівникам УДО роздали анонімні анкети з питаннями щодо їхніх стосунків зі ЗМІ, взаємовпливу і оцінки їхньої роботи.

Працівники УДО казали, що все це давно робиться. «У нас кожного журналіста зустрічають на вході і пояснюють, де можна стояти, де ні. Ви ж бачите, - казали вони. – Журналістів так багато, а випадки конфліктів з ними – одиничні!».

Алан ДЖОНС поділився досвідом Великої Британії.

- Коли ми плануємо якийсь державний захід, ми виробляємо так звану золоту стратегію, її частиною є взаємодія зі ЗМІ. Бо дуже часто перша особа хоче постати у гарному світлі. Якби не це, ми, охорона, могли б посадити їх у замок і взагалі нікуди не допускати.

Уявіть собі: у вашому місті з’являються 20 найвпливовіших людей світу. І, відповідно, тисячі протестуючих. Це якраз така ситуація, що була у Лондоні 2 роки тому. (Саміт G20 у 2009 р.)

Цього чоловіка, що на відео, штовхнули на землю, він встав, пройшов десь 150 метрів, знепритомнів і помер. Спочатку міська поліція Лондону казала, що не мала жодного контакту з ним. А потім ці картинки з’явилися в пресі. До цього моменту преса дуже гарно коментувала дії правоохоронців, які організували безпеку під час проведення заходів. Але коли з’явилися ці кадри, лондонську поліцію почали гостро критикувати за її дії під час акцій протесту.

Роль преси – з моменту її виникнення вона голос народу. Інколи вони говорять від нашого імені, інколи – не від нашого.
Свобода слова включена у закони. Кожен представник ЗМІ має свою власну точку зору, це треба брати до уваги. Не завжди те що ми читаємо і бачимо у ЗМІ – те, що нам хотілося б. Але це і є свобода преси.

Роль поліції – захищати людей. В т.ч. і ваша роль – охороняти першу особу. Преса теж добре повинна розуміти, в чому полягає роль правоохоронця.



Мене потішило, що серед видів преси британський експерт перерахував такі:

Газети,
Телевізійні новини,
Радіоновини,
Соціальні мережі,
Фейсбук,
Ютуб,
Твіттер.



(Щоправда, я не зрозуміла, чому соцмережі винесені в окремий пункт. Адже і Фейсбук, і Ютуб, і Твіттер – всі вони, по суті, є соціальними мережами).

Єгипетську революцію назвали першою твіттерською революцією, бо інформація поширювалася між учасниками акцій через твіттер.


Ці кадри – як поліцейські штовхнули того чоловіка, що потім помер - зроблені на мобілку. У нижньому правому куті стоїть лого «Гардіан» – це одна з найбільш тиражних британських газет. Це заохочує звичайних громадян завантажувати у цю газету власноруч зроблені зображення.
Поняття того, хто є журналістом, має змінитися.

Далі експерт представив дві серії слайдів: «Getting it wrong» і «Getting it right». По суті, це був поганий і, навпаки, гарний імідж поліції і влади, показаний очима ЗМІ або користувачів Інтернету. Вони можуть ганьбити поліцію влучними знімками. Іноді це просто вдалий ракурс, іноді поліцейські чи політики кажуть слова і роблять дії, яких не потрібно робити і казати.




Як приклад «Getting it wrong» - Ferenc Gyurcsany, прем’єр-міністр Угорщини у 2006 р. Після того, як вони отримали перемогу на виборах, він мав розмову у вузькому колі з наближеними людьми. І ніхто йому не сказав, що в цьому колі був радіожурналіст. І його слова: «Я не знаю, як ми виграли ці вибори, бо ми весь час брехали і дурили всіх» - пішли в національний ефір. Весь час його перебування на цій посаді йому нагадували ці слова, і зрозуміло було, що наступні вибори ця людина програє.


29 квітня 1992 почалися 6-денні заворушення у Лос-Анджелесі, в результаті яких було вбито 53 особи і завдано збитків на мільярд доларів. Перед цим звичайний чоловік передав свої кадри у пресу, і п’ятеро правоохоронців постали перед судом. Вони були виправдані, і саме це спричинило ці заворушення. Якби ці кадри не були передані у пресу, цього всього можна було б уникнути. (На цьому відео випадковий перехожий зняв, як п’ятеро білих поліцейських б’ють затриманого негра, який чинив опір при арешті - О.Б.). Але це не завдання преси, її завдання інформувати.

«Getting it right» - це гарна співпраця з пресою.

«302 моїх колег, - сказав Ален Джонс, - були вбиті терористами. Нерідко терористи отримували інформацію про цих правоохоронців із знімків, розміщуваних в газетах. Але коли ми почали взаємодіяти з пресою, вони почали допомагати нам і захищати нас, бо ми стали однією командою. Ми обмежували їхні права лише в тих ситуаціях, коли це було пов’язано з інтересами безпеки або правосуддя.
Інколи ми робили помилки, але ми визнавали їх. Ми розмовляли один з одним і розробили поняття, що є прийнятним, а що неприйнятним між нами».



Як приклад – парад оранжистів у 2005 році в Белфасті. Правоохоронців звинуватили у застосуванні брутальної тактики. Оранжисти заявили, що жоден з їхніх членів не брав участі у провокаціях. Тоді ми запросили ЗМІ, яким ми довіряли, і надали їм нашу оперативну зйомку. В результаті публіка побачила, як було насправді – постріли, каміння, запалювальна суміш у бік поліції, і так далі.


На цьому фото - колишній британських прем’єр Гордон Браун. Він тисне руку, як він думає, представнику ЗМІ. Але в дійсності це протестувальник з гуртка, який намагався зупинити будівництво доріжки в аеропорті. Він намастив руку клеєм і мертво приклеївся до руки прем’єр-міністра. Загрози бувають різними :)

З цієї ж серії – знамените кидання черевиком у Буша.

«Найкращий спосіб, коли ти співпрацюєш з пресою. Інколи люди, які протестують, чи хочуть щось заявити – вони хочуть щоб їх помітили. І їм потрібна преса. Нерідко, коли ми співпрацюємо з пресою, журналісти можуть вам допомогти, якщо щось розвиватиметься у хибному напрямку.



З найбільш складного за останні 20 років, що робилося спільно пресою і правоохоронцями, було королівське весілля у квітні цього року. 2 біліони людей дивилися його, 8 тис. журналістів були в цей день у Лондоні, лише від СНН було 50. І 5 тис. правоохоронців. 1 млн людей знаходилися на шляху від церкви до вестмінстерського палацу. На планування цього заходу пішов рік. Була дуже чітко спланована взаємодія між пресою та охороною. Королівська родина була зацікавлена у найкращому висвітленні.

Звичайно, преса там стала вухами і очима охорони. Використовуючи соціальні мережі Фейсбук і Твіттер, людям пропонувалося інформувати про всі підозрілі моменти. Пресі були виділені ділянки, звідки вони могли знімати. Журналістам були видані спеціальні перепустки Такі перепустки треба було отримувати за півроку до самого дня весілля.

І охорона, і ЗМІ спрацювали тоді якнайкраще.


Пам’ятайте, що, завершив британець свою доповідь:
- Преса на заході, щоб представити погляди всіх, а не тільки ваші
- Журналісти можуть допомогти поліції піймати злочинців
- Поліція обмежує їхні права, тільки якщо це абсолютно необхідно для того, щоб захистити життя або закон.
- Кожен є потенційним журналістом.




Найцікавіший випадок, який можна вважати підсумком семінару, відбувся в кінці. Після всіх отих гарних і обнадійливих слів, як тільки закінчилася лекція британського експерта, я зателефонувала Лисиці і дізналася, що затриманих хлопців привезли до Печерської прокуратури (яка знаходиться майже по сусідству з Інститутом УДО, де проходив семінар), і зараз будуть виводити з автозаків. Я миттєво запхала у сумку речі і побігла туди.

Але коли проходила через територію УДО, від будинку, де відбувався семінар, до КПП, звернула увагу на дві великі фігури у типовому такому радянському, «рабочєкрєстьянскому» стилі. Я рефлекторно націлилась на них фотіком.

- Девушка, тут нельзя снимать, это режимный объект!
- Та ну, - кажу, - вже й скульптуру сфотографувати не можна?
- Нельзя. Скульптура не относится к журналистскому семинару, на который вы приходили. Там надо было снимать.

Нічого страшного, звісно, не відбулося. Фото тієї скульптури мені й даром не потрібне було, і я сфотографувала її з іншого ракурсу, проминувши КПП, скоріше, з принципу.
Але сам факт – після цього про гарні слова про те, що право на інформацію може бути обмежене тільки в інтересах безпеки вищих посадових осіб або в інтересах правосуддя, можна казати скільки завгодно. Ми все одно знаємо, як насправді.

А насправді так. Якщо якийсь охоронець щось комусь дозволив, він несе за це відповідальність перед начальством. Якщо ж він взагалі нічого нікому не дозволяє, навіть на шкоду справі – принаймні, неприємностей не матиме. Це, як і багато чого іншого, злісні наслідки «совка».

І ще одне хочу сказати. Конфліктні ситуації, ясна річ, можуть виникати будь з ким, в т.ч. і з УДОшниками. Але з власного досвіду – вони далеко не є головною перешкодою для журналістів. Якщо не бути папарацці і не намагатися зняти у шпаринку в паркані дачу високопосадовця (ніколи не займалася цим і впритул не розумію, навіщо воно потрібно – і так же всі знають, як вони там живуть і за рахунок кого) і не бігти за посадовцем, виставивши перед собою мікрофон (цього я теж ніколи не робила, бо принизливо. Якщо йому є що сказати, хай запрошує журналістів і робить брифінг, а ми ставитимемо йому питання. Якщо ж не хоче спілкуватися – і не треба. Ми про нього тоді ТАКЕ понаписуєм :)) – якщо цього всього не робити, то УДОшники тобі не загрожують. На офіційних заходах, які вони охороняють, у більшості випадків, є який-не який порядок, визначені місця для преси, тощо.

Крім цього, я розумію, яка на них велика відповідальність. Адже на високопосадовця дійсно може статися замах, і вони відповідатимуть, якщо не захистять його, навіть якщо об’єктивно будуть невинні.

От хто реально заважає – так це менти. Вони не пускають всюди, куди можуть спробувати не пустити, а не тільки наблизитись до високопосадовця. Вони вимагають від тебе негайно злізти з ліхтаря, паркану чи будь-якого іншого підвищення, куди ти заліз задля гарного ракурсу. Вони часто хамлять. Вони, врешті-решт, можуть прийти до тебе додому і вилучити твої комп’ютери і фотоапарати, чого в житті не зробить найзлісніший УДОшник :)
Ось це в першу чергу треба долати. І подолаємо.
Tags: журналістика, круглий стіл
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 11 comments