?

Log in

No account? Create an account
травень 2019   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
На Покрову-2006

Спогади про В’ячеслава Чорновола

Posted on 2007.12.24 at 15:56
Tags:
Сьогодні В’ячеславу Чорноволу виповнилося б 70 років.


В зв’язку з цим викладаю записані мною спогади людей, які близько знали В’ячеслава Максимовича. Це його дружина Атена Пашко, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Євген Пронюк і головний менеджер газети «Час/Time» (яку очолював В.Чорновіл) Микола Влащук.

А також цікаві фотографії з тих часів. Деякі з них, наскільки мені відомо, публікуються вперше.

Спогади про В.Чорновола його сина Тараса див. тут .


Атена ПАШКО, поетеса, дружина В’ячеслава Чорновола:
«НАС РОЗЛУЧИЛИ НА 13 РОКІВ»



В’ячеслав Чорновіл і Атена Пашко

Він був романтиком, ніжною, чутливою людиною. Великим українським патріотом. Хто довго спілкувався з ним, знав, що він ніколи не підведе – то була людина високої чесності. І одночасно незлобний, захоплений природою, любив пісні – дуже любив пісню «Гей, браття опришки». Ми забули там один рядок і придумали його самі: «Веселімось, браття, поки ще зелено, поки ще ті сонячні дні. Краще раз злетіти соколом у небо, аніж вічно жити в ярмі». Ці слова підходили і до його життя. Безстрашний був.

Я допомагала йому у боротьбі, переносила його журнали, перевозила в Україну те, що він писав у тюрмі і на засланні... Писав на папіросному папері, маленькими літерами. Чи не хотілося мені, щоб чоловік облишив боротьбу? Була, звичайно, мрія, щоб ми жили спокійно, щоб все було добре, але щоб він заради цього міняв свій спосіб життя – ні, ніколи. Від обшуків, арештів тільки зростало обурення на ту систему і бажання її змінити.

Він був заарештований у 1972 році, а повернувся у 1985-му. Нас розлучили на 13 років. Коли він був ув’язнений, нам не дозволяли побачення, бо ми тоді ще не були розписані. Не встигли одружитися офіційно, і вони цим користувалися. 5 років я їздила до нього «під ворота» і на короткі побачення. Це була мука страшна… Йому дозволяли писати 2 листи на місяць. Але оскільки він писав ще до батьків, я одержувала тільки одного листа на місяць…

А коли він вже був на засланні в Якутії, ми написали заяву, щоб нам дозволили одружитись. Я їздила до нього у відпустку, і ми там розписалися. У мене тоді мама вмирала, і я не могла назовсім перебратися туди.


В’ячеслав Чорновіл і Атена Пашко в Якутії, Чаппанда, липень 1978

Я жила у Львові, працювала інженером-хіміком. Їздити до нього могла, тільки коли дозвіл був з КДБ. Він звертався, щоб дозволили побачення, і я зверталася до свого керівництва, а вони вже до КДБ. Працювала на роботі, як під тюремним наглядом – навіть вийти полікувати зуба не могла без дозволу КДБ.
Коли він повернувся, ми майже не розлучалися. Раз на рік їздили разом у відпустку. Він не любив їздити на море, де всі депутати. Але останній рік ми з ним були на морі... Любив Карпати, але відпочити не міг – люди йшли до нього з цілого Закарпаття.



Коли я бачу щось погане, мені здається, якби зараз був В’ячеслав Чорновіл, так би не було. Він би цього не допускав. Його слухав народ, слухали друзі і остерігалися вороги.


Євген ПРОНЮК, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, Герой України, народний депутат ІІ скликання:
«ЗА ВБИВСТВОМ ЧОРНОВОЛА СТОЇТЬ МОСКВА»



Євген Пронюк

Славної пам’яті В’ячеслава Чорновола я знав давно. Познайомився з ним за рекомендацією Євгена Сверстюка десь у 1965 році. Ми зналися, спілкувалися, а вже після повернення з ув’язнення спільно працювали в Українській Гельсінській Спілці. Ми були членами Виконкому і мали багато спільних справ.

В’ячеслав з повною самовіддачею робив все для української ідеї, відновлення української держави. У 1964 р. мені вдалося запустити у самвидав свою статтю «Стан і завдання українського визвольного руху». Після тої статті у В’ячеслава змінилося ставлення до мене – почав дослухатися.


В українському парламенті. Зараз таких облич там уже не побачиш

Був такий момент, коли керівник прес-групи Верховної Ради так побудувала телепередачу, що на ній надавали переваги Симоненкові, а мене «забивали». І потім я дізнався, що В’ячеслав підняв великий галас навколо цієї несправедливості. На такі речі його не треба було спонукати. Наші депутати звикли, що В’ячеслав завжди виривався вперед і говорив, що вважав за потрібне. Ми визнавали його лідером.
Хейфіц, в’язень комунізму, навіть назвав його «зеківським генералом». Любив бути першим, любив себе стверджувати, але при цьому завжди віддано служив справі.



Місяці перед його загибеллю були напружені – і у внутрішніх стосунках в Народному Русі, і в цілому в державі. У 1998 році Славко говорив, що настає час, коли будуть відстрілювати наших діячів. Як у воду гледів.
Те, що сталося з Чорноволом, ми називаємо вбивством. У нас є висновок експерта, що водій «Камазу» міг тричі розвернутися і звільнити дорогу, але не зробив цього. Вважаю, що за вбивством стоїть Москва, котру підтримує «п’ята колона» в Україні.


Микола Влащук, головний менеджер газети «Час – Time», шеф-редактором якої був В.Чорновіл:
«ВІН ЗАВЖДИ ЗАЛИШАВСЯ ДОСТУПНОЮ ЛЮДИНОЮ»



В’ячеслав Чорновіл і Микола Влащук

«Час – Time» для В’ячеслава Максимовича був другою домівкою. На власні іменини, зазвичай, здолавши усілякі офіціози, перед поверненням до хати приїздив до колег- журналістів на дружню бесіду. «Ну, тепер можна спокійно посидіти», – казав. То були зовсім не офіційні вечорниці. Спогади, мрії, жарти, поздоровлення від усього колективу і побажання усіляких гараздів кожному – від шефа. В’ячеслав Максимович тішився отою своєю другою родиною, ревно оберігав її. Це було те місце, звідки він починав нести своє слово у люди. Сам писав актуальні й досі передовиці, щось доручав колегам – журналістам. «Мені про це ходить сказати» – фраза, яка для нас означала надзвичайну важливість теми. Або ж «що ж я скажу людям» – означала проблему, відповіді на яку ще не знайдено.


В’ячеслав Чорновіл і Маргарет Тетчер

Оте «що ж я скажу людям» - характерне для В’ячеслава Максимовича. Потреба спілкуватися з людьми жила в ньому постійно. Може, через те, будучи великим політиком, він завше залишався доступною людиною.


Чорновіл і Кравчук

Пригадую, жінки з цеху експедиції «Укрпошти», які щотижня важко перекладали тонни тиражу «Час – Time» для поширення Україною, усе кепкували з нас, менеджерів:
– То ви хоч раз привезіть та покажіть нам того Чорновола.
– Якось привеземо, – відказуємо.
– Ага. Портрет.
Їдемо до шефа. Кажемо: «Народ хоче говорити з вами». В’ячеслав Максимович одразу погоджується, але застерігає:
– Ви тільки подумайте, з якої причини я там з’явлюся. А то ще клопотів додам начальству… (Дружби з В.Чорноволом на той час ще побоювалися чиновники).
То було навесні.
– Поїдемо вітати з 8 Березня, – знаходимо рішення.
– О! Точно. Запишіть це у мій графік.
Напередодні «жіночого дня» пакуємо дарунки, торти і з’являємося на порозі цеху.
– Узагалі-то ми не визнаємо цього комуністичного свята, – каже за столом лідер Руху. – Жінку треба шанувати щодня. Але вже така у нас традиція склалась. Будемо вважати, що це жіноче свято весни. І ми вас з ним і вітаємо.
Через якийсь час уже й забулося, чого ми сюди приїхали. Точилася спокійна і доброзичлива бесіда про життя, політику, Україну. І про газету.
В’ячеслав Максимович не забув подякувати за працю жінок, які випроводжали наш часопис в дорогу по Україні. Не можу зараз передати точно, але він це зробив у такий доброзичливий спосіб, що усі відчули свою винятковість у тім житті і рівність з такими політиками, як В’ячеслав Чорновіл.
Не помітили, щоб до нас, менеджерів, опісля зустрічі дівчата з експедиційного цеху стали відноситись по-іншому, а от те, що «Час – Time» для них став майже рідним – факт.

Спілкувалася Олена БІЛОЗЕРСЬКА

ДОВІДКА

ЧОРНОВІЛ В’ячеслав Максимович (1937-1999) – відомий український політик, державний діяч, публіцист, один з лідерів дисидентського руху в Україні.
Народився 24 грудня 1937 р. у с. Єрки Звенигородського району Черкаської області у родині сільських учителів.
1960 р. закінчив КДУ ім. Т.Г.Шевченка (факультет журналістики). Вже у вузі зазнав політичних переслідувань за свої погляди.
Працював на Львівській студії телебачення, пізніше на будівництві Київської ГЕС, писав наукову роботу з історії літератури, але не був допущений до навчання в аспірантурі через політичні переконання.
Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом та ін.
У 1967 р. за документальну збірку «Лихо з розуму» був засуджений до 3 років ув’язнення в таборах суворого режиму. Після звільнення працював спостерігачем метеостанції, землекопом, вагарем.
1972 р. за видання підпільного журналу «Український вісник» знову заарештований і засуджений до 6 років таборів і трьох заслання.
З травня 1979 р. – член Української гельсінської групи.
У квітні 1980 р. знову заарештований на засланні і засуджений на п’ять років позбавлення волі.
У травні 1985 р. повернувся в Україну.
1988 р. ініціював створення і став співголовою Української гельсінської спілки (УГС) – першої в Україні відкритої опозиційної КПРС організації.
Восени 1991 р. – кандидат у Президенти України (2 місце, 23,27%).
З грудня 1992 р. – голова Народного Руху України.
Народний депутат трьох скликань.
Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час – Time».
25 березня 1999 р. загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем.

("Украинские Итоги", 2007, грудень-січень)

Previous Entry  Next Entry