Хто не читав оригінал, мабуть, спершу краще прочитати (ось тут)
Якість перекладу як літературного твору, скажу вам правду, не дуже висока, але дух часу і дух спільноти схоплено, як ніде.
МОЇ ЧИТАЧІ
Хитрий дідок з полуденного міста,
що розпалює другу війну,
прислав до мене охоронця
на предмет чергових віршів.
Лейтенант, що водив розвідгрупи
крізь вогонь ворожих постів,
посеред ночі в провінційному готелі
намагався читати напам’ять мої вірші.
Невідомий, що посеред натовпу
Замочив нещодавно ще одного,
побіжно потиснув мені руку.
Подякував за мої вірші?
Скільки їх, сильних, злих і веселих,
що стріляли дичину та людей,
що вмирали від кулі на волі,
що гибіли заживо на зоні,
що є вірними нашій ідеї,
сильній, веселій та злій.
Тягають мої вірші в сумці з речами,
читають їх де і коли, я не знаю.
Забувають на проваленій «малині».
Я не ображаю їх неврастенією,
не принижую «душевной теплотой»,
не набридаю багатозначними алюзіями
щодо складових виїденого яйця.
Та, коли навкруги свистять кулі,
коли в зударі трощать кістки,
я вчу їх, як не боятися,
не боятися і робити, що повинно.
Коли жінка з прекрасним обличчям,
Єдино дорогим у Всесвіті,
Повідомить, що не кохає вас,
Я вчу їх, як посміхатися.
Посміхатися і не повертатися ніколи.
Коли надійде їх остання година
І червоний туман застилатиме очі,
я навчу їх без жалю згадати
це жорстоке і миле життя,
цю кумедну і трохи дивну країну.
Й попід осяйним престолом Господнім,
за його простими й мудрими словами
не очікувати справедливого суду.
Перекладач – Славко (вочевидь, Артеменко)
Друкувалося у 1990-і роки в унсовському часописі "Націоналіст"
