Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Леся Оробець «Роль соціальних медіа та Інтернет-активістів в умовах авторитарної держави».

Викладаю обіцяний конспект лекції Лесі Оробець на Lviv Social Media Camp, відео її виступу і фото.
Це була неймовірно цікава лекція, яку було важко конспектувати. Леся швидким, впевненим голосом без відволікань на несуттєві подробиці безперервно подає факти – для того, щоб записати все, треба було б робити стенограму :)
Фотографій забагато, бо вона фотогенічна, а в мене зараз нема сил відбирати :)



http://www.youtube.com/watch?v=xe2IwxXmiPI

Конспект лекції Лесі Оробець «Роль соціальних медіа та Інтернет-активістів в умовах авторитарної держави».

Уявіть собі, що в одному з великих міст вашої держави відбуваються масові акції протесту, наприклад, через підвищення цін і урізання зарплатні. Все місто протестує, перекривають залізну дорогу, беруть штурмом телеграф, пошту, органи центральної влади – і після цього відбувається розстріл маніфестантів. Є жертви, є засуджені, все місто ходить на допити.

Ви можете собі уявити, що ви, живучи в іншому місті, про це не знаєте? Не можете, бо ви люди іншої епохи.

Так ось, коли я про цю подію написала у 98-му році, пишучи олімпіаду з правознавства (мені трапилось питання «Приклади порушення прав людини»), то вчитель з історії і правознавства, який перевіряв мою роботу, сказав, що я все вигадала. І лише потім, коли я подавала зі своїм викладачем на апеляцію, ми підняли матеріали і довели, що так все і було.


(На екрані – слайд: валяються вбиті і поранені, решта людей тікають). Так виглядала площа у Новочеркаську 1962. Люди почали протестувати через недолугу економічну політику Хрущова, коли ціни на м’ясо раптово піднялися на 30%. А в цьому місті співпало так, що на найкрупнішому машинобудівному заводі підняли норми виробітку, отже, скоротилися зарплати. І невдало кинута фраза директора цього заводу – мовляв, раніше вам вистачало на пиріжки з м’ясом, тепер будете їсти пиріжки з лівером – була сірником, яка запалила бунт.
2 днів підряд місто бунтувало. П’ять тисяч людей вийшли на вулиці. Перекрили залізницю, зупинили потяг, який ішов з Москви, і почали антихрущовську демонстрацію.

У міністра оборони Малиновського здали нерви, і він наказав розстріляти демонстрацію. Два перші залпи пішли в повітря, наступний – по людях. Щонайменше 24 трупи. Все місто після того ходило на допит. Були закриті суди, семеро зачинщиків, яких відібрали по таємних фотографіях КГБ, були розстріляні, сотня була посаджена в тюрму на мінімум 10 років – і ми про це не знали до початку 90-х.

Наступного ранку поклали новий асфальт, щоб люди не бачили слідів крові.

Наступний слайд: теракт в Домодєдово, величезна кількість загиблих і ранених. Ми про це знаємо через кілька хвилин після того, як це відбулося. Це нас кардинально відрізняє від покоління наших дідів і навіть батьків.

Кожен з нас сам собі журналіст і історик, і має доступ до всієї інформації, що знаходиться в Інтернеті.



Авторитарна влада почуває себе завжди дискомфортно у ситуації, коли є конкуренція.
Коли потрібно конкурувати за місця в парламенті, за якість соціальних ініціатив, і в т.ч конкурувати в ЗМІ.
Інтернет їм настільки муляє, бо це місце, де пхають шпильки, де частіше критикують, ніж гладять по голівці. І якщо не платити так щедро ботам, то ти про себе начитаєшся такого, що мама рідна не впізнає.

Система стримувань та противаг: можна ламати руки – можна діяти разом. Поєднання цих двох шляхів неможливе.
Можна впроваджувати цензуру – а можна співпрацювати, йти до людей і сподіватися, що твої соціальні проекти будуть підтримані. Або будуть розкритиковані, вдосконалені і врешті-решт запроваджені в життя.

Влада визнає важливість соціальних медіа, через які можна вносити певні месіджі, і використовує їх по-різному.
Слайди: «Ми щойно зробили історію. Все це трапилось тому, що ви віддали мені свій час, талант і пристрасть. Все це сталося завдяки вам. Дякую!» - твіт Обами після виграшу президентських виборів. «С терористами надо продолжать бороться, не церемонясь, ликвидируя их без эмоций и колебаний. Трагедия в московском метро этому подтверждение» – твіт Мєдвєдєва.

Посилення ролі соціальних мереж призвело до появи терміну «Кіберцензура». Особливо загострилося це питання після Вікілікс, коли навіть в Америці, яка так труситься над свободою слова, Сара Пейлін у Фейсбуці обурилася і запропонувала зацькувати Ассанжа нарівні з БенЛаденом, а сенатор Джо Ліберман запропонував в Америці обмежити Інет на китайський зразок.

В авторитарних державах, в ситуаціях авторитарних і проблемних демократій, це перетворюється у фізичний пресинг. Не тільки в Ірані та в Росії, у нас теж блогерів викликають на допити, зміст їхнього блогу перлюструється, на них тиснуть, щоб там була інформація, яка приємна владі. Будь-який тиск на блогера, поки Інет не перекритий на китайський манер, дає зворотній ефект. Стільки друзів, як є у блогера, нема у жодного чиновника.

Зараз, коли ми маємо лише перші ознаки кіберцензури, треба об’єднати зусилля, щоб залишити інтернет-простір вільним. Наші досягнення мають залишитися з нами.



ПОТЕНЦІАЛ КІБЕРПРОСТОРУ
В Україні понад 10 млн. активних користувачів Інету. Хоча понад 70% відвідувань сайтів – це порносайти, але кількість толкових, активних молодих людей зростає.

В чому сила соцмереж? Їх важко контролювати, підкупити і відстежити. Лідери Інет-середовища позбавлені таких радянських болячок, як кумівство, чітка ієрархія, відсутність власної думки, активної позиції («моя хата з краю»), підлабузництво, запобігання перед старшими.

Рекордні 10 тис. коментів на знаменитий пост Навального, який розкрив, як нераціональним способом витрачаються державні кошти у сумі 4 млрд. доларів. Потрапив у найкрупніші міжнародні ЗМІ. Три тисячі згадок в офіційних медіа.

Якби він з цією інформацією звернувся до журналіста, ФСБ було б у нього через півгодини.

Соціальні мережі дають можливість мобілізуватися в реалі. 17 вересня, через 25 днів після того, як я народила Еріку, до мене звертаються через помічників дві жінки з Солом’янки, що в центрі Солом’янки, напроти центрального ЗАГСу, планують побудувати сміттєспалювальний завод. Я не повірила, але зробила пост у блозі, в якому попросила журналістів перевірити. Менш ніж за тиждень з’явилася інформація, що… завод уже побудований!
Цих жіночок навів на ці думки поганий запах. Їм по ночах погано пахло.

З’ясувалося, що цей міні-заводик спалює все сміття, яке проходить через Київ. А найближча школа і будинок знаходяться у 100 метрах, хоча по всіх нормативах має бути не менше 500. Ті, хто будували цей заводик, сказали, що ця фура переносна, тому на неї ці правила не розповсюджуються.



Блогосфера вибухнула, було більше сотні перепостів, які мобілізували, передусім, жителів Солом’янки. Ми добилися проведення громадських слухань, на яких накал атмосфери був більший, ніж у ЦВК в 2004 році. Бабок на квадратний метр було десь по п’ять, і вони кричали: «Ми проти!». Завдяки соціальним мережам прийшло біля 300 місцевих мешканців, які були проти. Хоча багато хто з цих людей міг ніколи не чути про фейсбук.

Завдяки Твіттеру один працівник Укрзалізниці, який мав совість, злив нам схему, що підвезуть бомжів, щоб зірвати слухання. Їх справді привезли, але ми завдяки соцмережам зібрали людей і переламали цю схему.
Я подала депутатське звернення до МВС і ГПУ, відкрита кримінальна справа, і на тому тижні ГПУ доповіла мені наступне: завод ліквідований. Я попросила блогерів перевірити і прислати мені фото. Ось це фото – заводу нема.

Наступний приклад мобілізації - жовтень місяць – 24 тисячі студентів, які воювали за відміну платних послуг в освіті. Я знаю, що вони координувалися через соціальні мережі і GoogleDocs. Того ж дня ця постанова була відмінена.

Раз це середовище настільки потужне, влада не спить, недарма їсть гречку і шукає протидію.

1. Залякування. Ми або пускаємо в своє серце страх, або не пускаємо. Фізичний тиск, побиття, допити, інсинуації з трибуни ВР – лише боротьба за ваш мозок. Чи буде йому страшно – залежить від вас.

2. Перетягування на свій бік, що значно підліше. У Путіна з’явився особистий блогер, Ілля Варламов, який ходить на всі його офіційні заходи.

Луценко зламався тоді, коли в коридорах ГПУ йому влаштували зустріч із сином.


3. Дискредитація блогерів. (Слайд: «Стоп тролінг!»). Раптом на моїх акаунтах почали з’являтися написи: «Я так у вас вірив, а ви стираєте мої критичні записи». Я перепитала, чи він справді коментував, бо різні ж помилки можуть бути. Під вечір таких придурків стає два. Дикредитувати можна будь-кого. Є така технологія: 2 % правди, решта брехня – і ви, не спілкуючись особисто з людиною, повірите.

4. Технічне обмеження. В Китаї спрацювало, в Єгипті ні.

Дорівнювання блогів та інших акаунтів до медіа. В Росії була така спроба, на щастя, неуспішна. На жаль, у блогерів немає можливості перевіряти інформацію, і блогера легко можна затягати по судах.

Що треба робити вже зараз.

1. Впровадження терміну «кіберцензура». Про це можна і треба казати вже зараз.
2. Професійні дискусії з виробленням спільної позиції. Знати один одного в обличчя. Можна повісити аватарку Анджеліни Джолі і більше ніколи не ходити у салони краси, але нас не так багато, і треба один одного знати.
3. Об’єднання.

4. Моніторинг порушень,
- допомога вітчизняних та міжнародних правозахисників,
- депутатські звіернення,
- юридичний супровід,
- публічні акції.

5. Класифікація та визначення рамок кіберцензури для запобігання провокаціям

6. Навчання:
- протидія кіберцензурі
- посилення впливу блогерів,
- громадська мобілізація,
- розробка навчальних матеріалів.

Питали, як депутати ставляться до медіаактивності Лесі.

Вона сказала, що перший її шок після потрапляння у Раду був, що «ми не такі, як по телевізору». Всі бояться, що побачать їхнє справжнє обличчя. Як негарна жінка реагує на свою фотографію – і замість докласти зусиль, щоб виглядати краще, критикує фотографа.
Тому мене по голівці не гладили. Зі мною колеги розмовляють: «Тільки це ж не для Твіттера».

(Тут я з Лесею не згодна. Те, як людина виглядає на фото, від її природної зовнішності і догляду за собою ніяк не залежить, а залежить майже виключно від фотографа. І якщо ти «Міс Україна» і щойно вийшла з салону краси, але у фотографа криві руки, тобі ніщо не допоможе. Так само і навпаки – можна бути невиспаною, хворою, без косметики – а на фото виглядатимеш гарно.
Догляд за своєю зовнішністю дає лише те, що ти гарно виглядатимеш в реалі, а фото з цим ніяк не пов’язане. – О.Б.)


Під час відповідей на питання Леся Оробець розповіла багато цікавинок – афористичних, я б сказала. У неї взагалі афористична мова, думаю, вона змогла б писати добрі оповідання.

Наприклад:
«В Інтернеті, на відміну від телебачення, треба постійно заповнювати собою ефір. І якщо ти брешеш, треба мати дуже добру пам’ять» :)

Розказувала, як по Оболоні йшов до ВР її батько, і опоненти купляли голоси за 20 грн. (кг гречки коштував тоді 1 грн.). Допоміг креатив. Розпустили чутки, що платили насправді 50 грн, а решту скрисили. Люди образились, взяли гроші, але проголосували за Оробця :)

Триста п’ятдесят штук зелені пропонували якось моєму батькові за одне натиснення кнопки. Зараз таких цін вже нема, комуністи зіпсували весь ринок :)


А далі відбулося те, що трапляється рідко. Мене вдалося переконати змінити позицію. Було так: я спитала у Лесі, навіть не спитала, а озвучила проблему, відповіді, як вирішити яку, нема і в мене. Кажу: «Ти сказала, що дорівнювання блогів до ЗМІ є великою небезпекою. Кілька годин тому я казала протилежне: що непідзамочні блоги – це ЗМІ або зародки ЗМІ». І пояснюю, що ось, наприклад, мій блог – він суто журналістський, робота над ним – повноцінне навантаження журналіста, але якби я спочатку не працювала паралельно в офіційних ЗМІ, а потім не стала співвласником інформагентства, я не могла б виконувати цю роботу, бо без посвідчення журналіста просто не всюди пускають, і це ще найменша проблема.


Можна, кажу, подивитися на цю проблему і з іншого боку: наприклад, газета «Вісник кактусоводів Холмщини», яка виходить двічі на рік накладом 100 примірників, але є офіційно зареєстрованою, раптом друкує у себе викладену з кактусів свастику з коментарем, що Гітлер, можливо, був не зовсім поганою людиною.
Якщо хто-небудь пильний цю газету побачить – уявляєте хвилю обурення? Газету миттєво знімуть з реєстрації, а у її засновників будуть неприємності.
А якщо популярний блогер, відвідуваність якого може перевищувати наклад цієї газетки у тисячі разів, і вплив на людей, відповідно, теж, зробить те саме – йому, виходить, можна? А де ж справедливість?

А Леся Оробець каже: Краще живеться тим сферам, про яких закон не написаний. Нема законів про захист наркоторгівлі чи проституції, і там все добре. Про журналістів закони є – і журналісти зникають. Краще хай про блогерів не буде законів.

Навіть липове посвідчення журналіста, каже Леся, - це краще, ніж закон про захист блогерів. Бо в недодемократичному суспільстві як у мультику: «Тебе вже посчитали». Щоб закон не провалився, як фіктивна пломба за зубі, мають бути громадські активісти, які матимуть вплив. А поки цього нема - може, краще затаїтися?
Якщо у популярного блогера раптом почнуть випадати зуби і волосся, жоден закон його не врятує. Над цим треба працювати.

Досі я стояла на позиціях, що блогерам треба зібратися і розробити законопроект про себе – відомим блогерам зібратися за круглим столом, решті взяти участь в Інтернет-голосуванні – і все-таки розробити цей законопроект. Виходила я при цьому з того, що це все одно неминуче, і якщо це не зробимо ми, то це зроблять інші – не в наших інтересах.

Але Леся мене переконала. Зараз дійсно краще без законів, бо нездатна сучасна влада будь-що робити в інтересах людей. Спочатку треба її поміняти, а вже далі решта завдань.



Леся Оробець сперечається з Олегом Тягнибоком








Tags: депутати, журналістика, львів
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 15 comments