Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

"Волошка"

Читаю листування Олени Теліги.
Більше половини з відомих її листів адресовані подрузі, теж поетесі, Наталі Лівицькій-Холодній. "Волошка - це твій колишній псевдонім?" - питає Олена в Наталі.

З цього приводу в кінці листа примітка від упорядника, Надії Миронець: "Під псевдонімом "Наталка Волошка", а пізніше "Волошка" у тижневику "Воля" 1921 р. з'явилися публікації перших віршів Н.Лівицької. Мешкаючи в той час у Тарнові, молода Н.Лівицька, яка почала писати вірші з 12 років, передала деякі свої твори другу родини М.Трепету. Той показав їх поету О.Олесю, який тоді жив у Відні і який, у свою чергу, передав їх на розгляд В.Піснячевському, видавцеві "Волі". Саме В.Піснячевський надрукував поезії Н.Лівицької без її відома і вигадав їй псевдонім "Волошка". Н.Лівицька-Холодна сама ніколи не користувалася псевдонімом, і коли вона опублікувала підбірку віршів у літературному альманасі "Сонцецвіт" (Тарнов, 1922), то підписалася власним ім'ям". (Теліга О. Листи, спогади. - 2-ге вид.,випр. - К.:Вид-во ім.О.Теліги, 2004. - С.59.)

Від цієї історії з псевдонімом минуло рівно 90 років, але обурення в мене, коли я це прочитала, було таке, ніби це вчора і зі мною так вчинили.
Як я це розумію, я ж теж щось подібне проходила.
19-річна на той момент Наталка Лівицька була донькою відомої в еміграції людини - голови уряду УНР в екзилі Андрія Лівицького. Можливо, саме через це редактор вважав неетичним публікацію її дівчачих віршів під справжнім прізвищем. Але ж він мав написати їй, викласти свої міркування і спитати дозволу, і щоб вона сама вирішувала (можливо, порадившись із батьком), чи публікувати їй свої вірші і під яким ім'ям.

Як би пояснити, щоб усі зрозуміли, яка в цьому є величезна неповага... Ну, це як би я бігала цілий день з фотоапаратом, можливо, на морозі, можливо, з ризиком для здоров'я мого і техніки, потім всю ніч робила би репортаж, а наступного дня у якомусь ЗМІ з'явилося б: "Як пишуть у блогах..." і далі майже слово в слово мій репортаж. До речі, раніше дійсно так бувало. Зараз, дяка Богові, вже ні.

Публікація під псевдонімом, якщо це не воля самого автора (псевдоніми можуть бути різними - "Волошка", "блогосфера", "наші дєвочкі" тощо) - це та сама крадіжка, з однією різницею: крадій не привласнив вкрадене, а викинув його десь у людному місці.

А ще - це одвічна проблема неповаги тих, хто вважає себе "положеними", до початківців, більшість з яких, звісно, нездарні, але трапляються і талановиті. Колись давно працювала я в одній редакції, і до моїх обов'язків, крім іншого, входило читати кореспонденцію від читачів. Листів була величезна кількість, і мало не в кожному третьому була жахлива віршована графоманія. Через пару тижнів такої роботи я читала перші два-три рядки і викидала листа у кошик.
Але одного разу трапився талановитий вірш, написаний, якщо не помиляюся, немолодою людиною з села. Я показала його головному редактору (мало не фізично примусивши прочитати, бо ж і він чудово знав, яку "творчість" нам зазвичай шлють), він визнав мою правоту і вірша надрукував. Але... так його відредагував, що убив майже повністю. Редактор він був хороший, але Божої іскри у ньому, на відміну від тієї малоосвіченої людини з села, не було.
Мені, пам'ятаю, було так соромно, ніби це я убила вірш.

От пишу я це - і ловлю себе на думці, що багато хто мене не зрозуміє. Бо більшість людей звикли до колективної знеособленої праці...
Tags: література, теліга, філософія і психологія, історія україни
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 53 comments