Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

У двох старих жінок відібрали дитину

Дуже хочеться допомагати людям. Не тільки абстрактно - висвітлюючи якісь важливі проблеми, але й цілком конкретно цілком конкретним людям. Зупиняє те ж, що зупиняє більшість - абсолютна неможливість перевірити, чи правду тобі кажуть і чи всю правду, і брак часу на те, щоб досконально вивчити кожну ситуацію - наприклад, отримавши скаргу від якоїсь бабусі, поїхати у її рідний райцентр і перебалакати хоча б із сусідами.

Але іноді є час, щоб вислухати людину не одним вухом і зрозуміти, що вона каже правду. Одну таку історію, одну з безлічі життєвих трагедій, я вам зараз розповім. Постраждала жінка щиро вірить, що розголос їй допоможе. Що ж, треба спробувати.

Одразу зазначу, що ситуація неоднозначна, і я не візьмуся огульно звинувачувати бабусиного кривдника, бо не розмовляла з ним і не знаю мотивів його вчинку - вони могли бути як ницими і підлими, так і цілком нормальними. Але вчинок залишається той самий - у двох старих жінок відібрали дитину, яку вони виховували шість з половиною років і яку не можуть забути, і не дозволяють їм з нею бачитись.


Віра Василівна Мартиненко підійшла до мене у холі Спілки письменників, куди я ходила з приводу наради про долю лаврських музеїв, а вона сподівалася дочекатися депутата Яворівського... Вірі Василівні 58 років, вона переїхала з Ніжина на Чернігівщині у село Велика Дорога Ніжинського району, щоб допомагати близьким - сестрі і старенькій мамі. Своїх дітей у Віри Василівни ніколи не було. Спочатку вона виховувала молодшу на 15 років сестру Надію, потім - її дітей. Від першого шлюбу у Надії залишився хлопчик, зараз він уже дорослий. У другому шлюбі, який протривав два роки, дітей не було, але через 11 місяців після офіційного розлучення Надія народила дівчинку Віку. Рахувалася офіційно матір’ю-одиначкою.

Віка народилася без великих пальців на обох руках. Чиновники довго не хотіли визнавати дитину інвалідом, але на шостому році життя таки визнали, і сім’я почала отримувати на неї "інвалідську" пенсію.

Три роки тому Надія загинула - їхала на велосипеді, і її збила машина. 31 жовтня 2007 року її поховали. Її дочці Віці на той момент було шість з половиною років.

Колишній чоловік приїхав на похорон. "На 9 днів, - розповідає Віра Василівна, - приїхав знову, з двоюрідним братом, і каже: "Я дитину забираю". Я кажу: "Як ти забираєш? У мене сестра була мати-одиначка, ми виховували дитину самі, ніякого батька ми не знаємо. Вона з тобою розлучилася, через 11 місяців народила дитину. Ти не признавався, що ти батько, не був у нас на порозі шість з половиною років, а тепер, як узнав, що ми виклопотали на дитину пенсію (сестра моя поотримувала рік і 3 місяці по 445 гривень пенсії на дитину), захотів забрати".

За словами Віри Мартиненко, цього чоловіка звати Єфимов Геннадій Віталійович (прізвище змінено з етичних міркувань - О.Б.), він живе у Ніжині, йому 48 років, він ніде не працює і не отримує пенсії, живе з 73-річною матір’ю на її пенсію і гроші від двох квартиранток, кожна з яких платить по 300 грн. "Ні городу, ні хазяйства - нічого немає". Віра Василівна переконана, що, оскільки він за 6,5 років, поки не загинула сестра, жодного разу не поцікавився дитиною, йому потрібна не дитина, а її "інвалідська" пенсія.

"Він приїхав, раз у нас украв дитинку, після похорон, я з міліцією приїхала до нього, забрала. Потім другий раз забирає дитинку, я знову з міліцією забрала, - вголос плаче Віра Василівна. - А потім він подав до суду. Поїхали і кажуть, що бабі 80 год, що баба не содержить дитини, раз батько знайшовся, хай він і содержить".

Суд визнав Єфимова опікуном. 2 лютого 2008 року він втретє забрав дитину.
"Судвиконавець не приїздив, суд був заочно, нас не звали. І приїхав він сам, забрав. Я поїхала до судвиконавця, а вони кажуть: було заочне рішення суду, значить, ми не маємо права їхати по дитину".

Ось уже два з половиною роки Єфимов не дозволяє бабусі і тітці бачитись із дівчинкою.
14 серпня Віці виповнилося 9 років. "І я на 9 год поїхала її провідати, купила плаття, шапочку, коробку конфет. Вибігає Віка, я її обняла, поцілувала, наділа їй шапочку... (плаче). Дитина кричить: "Папа, папа! Тьотя Віра коробку конфет принесла!". Він вибігає, жбурляє ту коробку, кричить: "Ах ти падлюка, їздиш, дитину хочеш забрать! Я тобі не віддам". А я кажу: "Я буду їздить до того, поки у тебе цю дитину не заберу. Ти не ростив цієї дитини і тільки через гроші її забрав". Дитина тоді, як забрав, багато днів плакала, а тепер потроху від нас одвикає..."

Віра Василівна переконана, що суддю Єфимов "підмазав". Але думаю, що суддя і без "підмазки" міг вирішити, що якщо є нестарий батько у Ніжині, який визнає своє батьківство, то дитині з ним буде краще, ніж з двома бабусями у селі.
До того ж, до кінця неясні мотиви батька. Не виключаю, що він довго сподівався створити повноцінну сім’ю з власними дітьми, але не зміг, а коли почув, що у його рідної дитини, можливо, єдиної (якщо це справді його дитина) загинула мама, а це ще й співпало з наближенням його старості, то він з кращих міркувань міг вирішити, що має забрати дитину до себе і піклуватися про неї. Те, що він не працює, нічого не означає - може працювати неофіційно, як половина населення України.

Але навіть в такому разі дуже негарно виглядає те, що він зовсім не цікавився дитиною, поки жива була її мати, і що тепер не дозволяє найближчим родичкам бачитися з нею.
По-хорошому, варто комусь з ніжинців потихеньку розпитати сусідів - що він за людина, чи не п’є, чи не ображає дитину, і т.д. (За справжнім прізвищем і адресою - до мене на o.bilozerska(собака)gmail.com).

Віра Василівна не покладає рук, мало не щодня їздить у Київ до уряду, до Верховної Ради, добивається до всіх, кого може. "Два рази на сесії Верховної Ради депутати Білозір і Гордієнко зачитували депутатські запити про мою дитину - і нічого...
Мати вдома, тужить за дитиною, вона вже на Божій дорозі, каже, я шість з половиною год дитинку колихала... Ну як це так - не допускать? Пішла я до директора школи, кажу: "Ми хочемо дитину побачити". А він відповідає: "Нам батько казав, щоб я вас дитині не показував!". Як це так - не показував? - плаче Віра Василівна. - Я ж рідна тітка, а це рідна бабуся..."

Спробувала я взяти у баби Віри телефон про всяк випадок - немає, каже. А як, питаю, з вами зв’язатися, якщо раптом хтось захоче допомогти?
- Дзвоніть на Велику Дорогу у сільську раду, мені перекажуть...

Tags: діти, старі люди, історії з життя
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 22 comments