Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

"Верь мне, и я буду с тобой в этой драке" (20 років тому загинув Віктор Цой)


(По-русски читать тут)
Про самого Цоя не буду. Писано-переписано.
Я про той час. Про нас.
Пишу, як у порожнечу, у цілковитій впевненості, що ніхто не пам'ятає. Занадто давно це було.
Моя мама пам'ятає похорон Сталіна. Він якось більш недавно. Був сталінізм, потім розвінчання культу і хрущовська відлига, потім брежнєвський застій, далі перебудова і незалежність. Потім з'явилися комп'ютери і мобільні телефони, з яких почалася наша ера.
Всі знають, як це було, всі пам'ятають.
Нє-а, брешу. Цього теж не пам'ятають. Все, що було до Інтернету, вже забули. Янаєв, Павлов, Бакланов - хто такі?

"Ты должен быть сильным, ты должен уметь сказать:
"Руки прочь, прочь от меня!"
Ты должен быть сильным, иначе зачем тебе быть?
Что будут стоить тысячи слов,
когда важна будет крепость руки?"


Його фізична смерть була миттєвою - в одну секунду розбився на машині. Офіційна версія - заснув за кермом. Чутки ходили різні. Але не в цьому справа.
Це зараз вбили якого-небудь Качинського - і через місяць забули.
А смерть Цоя розтягнулася на роки.

Потік листів відчаю в усі редакції. Спроби самогубств. Вірші та пісні, переважно, звісно ж, бездарні, присвячені "Вітькє" (який він вам, дурники малолітні, Вітька?). Юні дівчатка, яким він уві сні "диктував вірші". Багаторічні обговорення - "а що ж там відбулося насправді". Портрети, схожі й не дуже, намальовані на аркушах в клітинку і настінній штукатурці. І кіптявою свічки на стелі підвалу. У кожному великому місті був підвал, краще розгалужене бомбосховище, і не одне, де вдягнені у все чорне "кіномани" до ночі співали під гітари цоєвське і "цоєподібне".

Безгоспні підвали у центрі Києва - можете уявити? Які ЖЕК закривав гратами, а один із прутів акуратно втиху спилювали, і всі пролазили у дірку? Там можна було робити - і робили - концерти в електриці. Сусіди чи то нічого не чули, чи то мовчали. До неминучого приходу міліції і розгрому вже обжитої і рідної домівки могло пройти кілька місяців. Після чого все починалося спочатку.
І пиво пили, і "травку" іноді курили. Тільки не було тоді чомусь грошей на пиво, а "травку" чомусь багато хто просто не знав, де дістати. Не посміхайтеся - особисто я не знала.

А запах, запах звідти хто-небудь пам'ятає? Пройдіться взимку по Майдану, по центру, повз вентиляції, звідки виходить тепла пара з "Глобуса" - але це, звичайно, не те. А справжнього андеграунду вам не понюхати - у них давно офіси і бронедвері.

Світ рушився, і ось він-то рушився не миттєво - і цей кінець якимось чином співпав і наклався на загибель однієї людини і намертво зв'язався з нею.

За його простоту (на відміну від "заумного" БГ і епатажного Кінчева), "акинність" і абсолютну віру в кожне своє слово - йому вірили, він став вчителем, орієнтиром, захисником. Для більшості - вже після смерті. І були дівчата, що місяцями й роками жили на Богословському цвинтарі в Пітері, де його поховали. А решта їздили туди, як паломники. Тікали потай, батьки знімали тих, хто помолодше, з поїздів і електричок, і це було для них велике горе.
Це був протест, але протест одинака - навіть коли він співав: "Мы идем, мы сильны и бодры, замерзшие пальцы ломают спички, от которых зажгутся костры". По-іншому б не повірили. "Подросший ребенок, воспитанный жизнью за шкафом, теперь ты видишь солнце, возьми, это твое".

"И я стою, подобно всем подросткам,
На перекрестке тысячи дорог.
А в Ленинграде спит на Богословском
Единственный, кто мог и кто помог"
. Це вже моє - тих років...

У Києві теж були "цоєвські місця" - озеро Тельбін на Березняках, де знімалася дипломна робота молодого режисера, заради участі в якій Цой не злякався Чорнобиля, що якраз бахнув тоді... Але збиралися все-таки в центрі. А на Тельбін - як на екскурсію.

...Ніякого ГКЧП і ніякої незалежності більшість із нас не помітили. Це була "політика", тобто повз і поза нас, щось таке, про що й говорити соромно. Це потім на демонстраціях можна було побачити 15-16-річних. А тоді...

...Фєнєчка на руці в однієї дівчини з написом по-англійськи "Сліпа віра". Це було - ух! Це було правильно, це захоплювало. Це зараз ми давно знаємо, що сліпою вірою фанатиків користуються покидьки, заробляючи на них гроші. Що бути лохом - соромно, що треба завжди пам'ятати про свій інтерес. А все одно серце завмирає - ах... А все одно захоплюють здатні померти за безглуздя - просто тому, що у нього вірять...

"Смерть стоит того, чтобы жить,
А любовь стоит того, чтобы ждать".


Тепер, мабуть, хтось повністю "клавіатурний" такою ж чорною заздрістю заздрить тій же мені, у якої в житті хоч щось іноді відбувається.


...Чорна книжка з важким, з чорних і білих плям, портретом на обкладинці, "Біблія кіномана", що починалася зі спогадів Маріанни... Найперший плакат - двосторонній, де на одній стороні були дрібні фотки і тексти пісень.
Це тепер виходять товсті книги у твердих палітурках, це тепер можна дізнатися пікантні подробиці його біографії, на зразок платонічного роману з дружиною Майка, а тоді написали те, що поспіхом встигли написати і видати - не все, не точно, з випадковими помилками і навмисними перекручуваннями інформації - і все це знали назубок, як "Отче наш". Невідомих фоток теж не було - всі існуючі давно були вирізані з журналів і газет і підклеєні в зошити. Погані ксерокопії з журналу "Корьо Сарам" були страшним дефіцитом.

Будь-який гітарист, що себе поважав, знав не менше половини пісень з його репертуару. А ті, що вперше взяли до рук гітару, вчилися переставляти акорди - а нумо, згадали, на якій пісні ми всі вчилися? Am-C-D-Em - що це за річ? Будь-хто, хто вміє хоча б щось на гітарі, підсвідомістю пам'ятає цю послідовність.

І головне - це була не данина моді! В усіх все було серйозно. Така колективна спроба дати бій тому, що інстинктивно не сприймалося, і разом пережити те, що насувалося.
Весь цей брєд, типу "кислотних" реміксів та ідіотського пам'ятника на мотоциклі, почався набагато пізніше.

А крім Цоя - ну, звичайно ж, "Все это рок-н-рол", та "Не спеши ты нас хоронить", та "Ой-йо! (Достали, достали...)" та "Рок-н-ролл мертв, а я еще нет"... Касети переписували один в одного, всі були з рукописними обкладинками, пісні з альбомів йшли не в тому порядку і не на тій швидкості, і хто співає, ми часто взагалі не знали... Почуєш яку-небудь річ "на дописці" - і бігаєш-питаєш, намагаєшся наспівати - що це, хто співає? Трохи пізніше багато хто почув так Янку. Я, наприклад, на самопальному записі в чужому виконанні.

"Знаешь, Спартак, люди в мире делятся на две категории..." - згадали? "Одни сидят на трубах, а другим нужны деньги. На трубе сидишь ты." - не геніальний, взагалі-то, фільм "Игла" теж був біблією і цитатником. Ми збиралися у тих, у кого був відеомагнітофон, і дивилися його по 2-3 рази за вечір. Здається, це було останнє, що ми робили всі разом, усією однією шостою земної кулі.

Ми повірили йому. Потім усвідомили втрату і звиклися з нею. Потім стали старшими за нього.
З нас вийшли бізнесмени, робітники, таксисти, філологи, люди всіх інших кваліфікованих і не дуже спеціальностей, безробітні одержувачі допомоги у ситій Європі і один-два бомжі. Зараз такі хлопці, підростаючи, йдуть у комп'ютерники. А тоді ми були вже були занадто дорослі, коли з'явилися компи. У музиці, здається, не зміг затриматись ніхто.
І все, що в нас залишилось, - поблажлива посмішка.
Чи ні?

Оглянись. Эта драка без права на отдых.
Лишний день. Днем больше - днем меньше.
Ночь - окурок с оплавленным фильтром,
Брошенный тем, кто хочет умереть молодым.

Верь мне! И я сделаю все, что ты хочешь.
Верь мне! Я знаю, нам надо быть вместе.
Верь мне! И я буду с тобой в этой драке.
Дай мне все, что ты можешь мне дать!
Tags: музика, статті мої, історії з життя
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 77 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →