Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Стаття про невідомого дотепер соратника Олени Теліги

Вийшов новий номер журналу з купою моїх статей. Буду потрохи викладати в ЖЖ.

ПОЕТ ЯКІВ ГАЛЬПЕРІН: Огидний ренегат чи патріот України?

Коли два народи століттями живуть пліч-о-пліч, стосунки між ними не можуть бути безхмарними. Не завжди просто складалися і стосунки українців з євреями, котрі здавна жили на нашій землі. Одні дотепер стверджують, що євреї завжди служили ворогам українського народу, інші – що всі українці антисеміти (особливо, за традицією, дістається українським націоналістам).
Історія молодого поета, єврея за національністю, котрий залишився під час війни в Києві, суперечить примітивним уявленням про цю проблему.

ТАЄМНИЦЯ ОСТАННЬОГО ЛИСТА


Восени 1941 року, з відходом радянських військ, у Києві з'явилися члени Організації Українських Націоналістів. Вірячи в можливість відродити українську державність в умовах німецької окупації й знаючи, що ризикують життям, вони узялися за це впритул.
З еміграції приїхала видатна поетеса, салонна красуня і безстрашна підпільниця Олена Теліга. Народилася під Москвою, росла в Петербурзі, українську вивчила майже дорослою – і назавжди пов'язала свою долю з ідеєю незалежної України.
У 41-му вона повернулася до Києва і з немислимою енергією узялася за роботу. Очолила Спілку письменників і літературний тижневик «Литаври», де відмовилась друкувати нездарщину і прославляти німців. Стоїчно виносила холод і голод моторошної зими, допомагала десяткам змучених і виснажених творчих людей. Їй вдалося виявити багато молодих талантів – більшість із них потім згинули у м'ясорубці війни.


Олену Телігу розстріляли німці в лютому 1942-го. Її ім’ям у Києві названа вулиця.

В останньому листі – за три тижні до арешту – Теліга пише: «Я. засипає мене тепер дуже добрими віршами, з присвятами й без присвят мені, але віршами наскрізь «нашими».

Хто ж такий цей Я.?
У листах Теліга часто заміняла імена ініціалами. Коментуючи опублікованого листа вже після війни, її побратим О. Штуль-Жданович пише, що Я. – молодий поет караїмського походження, великий патріот України, ім'я якого не розголошується, оскільки після відходу ОУН на Захід юнак залишився в радянському Києві. У збірнику вибраних творів Теліги, що вийшов на її сторіччя, упорядник Осип Зінкевич пише, що ідентифікувати Я. не вдалося.

Це вдалося автору цієї статті.  

Талановитого київського поета звали Яків Гальперін. Його вірші і доля заслуговують на те, щоб про них знали.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Київський поет і літературознавець Ріталій Заславський був, здається, першим, хто вивів ім'я Якова Гальперіна із забуття. У книзі «15 поетів – 15 доль», виданій у 2002 році, він розповідає про тих, чиї твори з тієї або іншої причини лишилися невідомими. Наводить і окремі, вкрай скупі відомості про Гальперіна, отримані від його вцілілих знайомих.
Яша народився в Києві у 1921 році. Був невеликого зросту, кругловидий, з кучерявим темно-русявим волоссям і розумною, ледь уїдливою посмішкою. Мав звичку щільно стискати губи – вочевидь, щоб надати обличчю виразу твердості.
Заславський згадує про єдину вцілілу його світлину, не уточнюючи, де саме її бачив. Сьогодні, після смерті Ріталія Зіновійовича, віднайти це фото буде проблематично.
До війни Яша відвідував київські літературні гуртки, полюбляв жваві дискусії з товаришами і друкував критичні статті в «Літературній газеті». Під псевдонімом Яків Галич.

Відчував, як майже всі тоді, наближення війни. Це потім стали говорити, що вона вдарила, як грім з ясного неба. Але це – тема окремої статті.

Вселенные рождаются и канут
в небытие, но ты вечна,
привычка умниц подымать стаканы
и не скулить в глухие времена.
Мы пьем, друзья. Не с тем ли, не затем ли,
что в нашем сердце, вашем и моем,
есть мужество, чтоб постоять за землю,
где мы родились и где мы умрем.


Але коли війна прийшла, до армії хлопця не взяли: він сильно кульгав. Хоча ходив швидко і обходився без ціпка.

ВІЙНА

22 червня 1941 року почалася війна. Для Києва – ударом з повітря по військовому заводу №43 на Брест-Литовському шосе.

Повернувшись із будівництва оборонних рубежів, 20-річний Яша потрапив у зовсім інше місто.
На перехрестях розставляли протитанкові їжаки. Їх робили із трьох шматків рейки, з'єднаних зварюванням. Будували барикади з мішків, набитих землею і піском. З тролейбусів зняли таблички, на яких були вказані кінцеві зупинки – «від шпигуна» (вважалося, що кияни знають маршрути напам'ять).
Люди спішно евакуювалися. Але Яша відмовився виїхати з Києва. Чому? Напевно, тому, що був поетом. А ще тому, що закохався.

19 вересня німці увійшли в Київ. В 14 годин 30 хвилин на дзвіниці Києво-Печерської лаври піднявся прапор зі свастикою.
З 20 по 23 вересня кияни розбирали барикади.


Зруйнований Хрещатик (1942). Ліворуч - ЦУМ

А потім з'явилися оголошення: «Всі жиди міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 години ранку на ріг Мельникова й Дегтярівської вулиць (біля цвинтарів). Взяти з собою документи, гроші й коштовні речі, а також теплий одяг, білизну та ін. Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний».
В ці дні Яша ховався у родині спадкових українських інтелігентів – Драгоманових. Допомагали друг-поет Борис Каштелянчук і його майбутня дружина Інна.

Хтось із друзів-українців звів Якова з членами Похідних груп ОУН, що прибули до Києва. Відразу уточнимо, що мова йде про «мельниківців» (як відомо, після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця в організації відбувся розкол на «мельниківців» і більш радикальних «бандерівців»). ОУН (м) на землях України очолював заступник полковника Мельника Олег Кандиба (Ольжич), поет, учений-археолог і підпільник зі стажем. Оунівці допомогли Гальперіну з фальшивими документами на ім'я Яків Галич – псевдонім, який він використовував ще до війни.

У Києві відкривалися українські газети, налагоджувалося культурне життя. Спілкуючись із новими друзями, Яків, котрий до війни писав вірші тільки російською, в окупованому німцями Києві став українцем і українським поетом. Його вірші, написані під псевдонімом Микола Первач, Олена Теліга публікувала в «Литаврах» – додатку до газети «Українське слово». Багато знайомих ніколи не пробачать Гальперіну такого «колабораціонізму», а деякі одноплемінники назвуть його «огидним ренегатом».


Кияни читають газету "Українське слово" (4 жовтня 1941)

«СМІХ»


Саме в «Литаврах» и було надруковано вражаючого вірша «Сміх», поштовхом для написання якого стали розстріли в Бабиному Яру. Скорочувати його не піднімається рука.

Ви чули, весняна злива прийшла,
жбурляючи град і грім.
Поетам сняться солодкі сни
про безліч блискучих рим.
Їм сниться: рима на риму йде,
мов крига на кригу - в удар.
У видавництві чемний касир
Сплачує гонорар.
Але не бачити музи їм,
не бачити музи їм.
Вона жагуча і навісна
і дасться лише навісним.
Але кажу їй - будь що будь,
з тобою життя пройду.
Бачу - біду, чую - біду,
передчуваю - біду.
Але залізо в очах моїх,
пломінь у жилах моїх,
а на губах - тонких та злих -
непереборний сміх.
Ох, не забуть мені, ох, не забуть
синіх осінніх днів.
Стали жорстокими очі мої,
в серці моєму гнів.
Заповідає коханка мені -
плач, скаженій, а пиши!
Де ти? - питаюсь я у душі,
та й не знаходжу душі.
Але відказує зненависть: є!
Помста відказує: є!
Бери тріпочуче горе це -
Воно по праву твоє!
Бери тріпочуче горе це,
та не здіймай каяття;
болями, радощами, слізьми -
приймаю тебе, життя!
Болями, радощами, слізьми -
Диханням останнім клянусь -
я іще, людоньки, посміюсь,
люто ще посміюсь!



Цей текст записаний зі слів Бориса Каштелянчука. В газеті «Литаври» від 30 листопада 1941 року опублікована трохи інша версія, яку ви можете побачити на фотокопії.

Публікація Якова Гальперіна в газеті "Літаври" (30 жовтня 1941, №3, с.2)

Виглядає газетна публікація як перша, слабша редакція вірша. Але є й одна суттєва відмінність: пам’ять Каштелянчука випадково чи навмисно не зберегла рядків: «Я цілував її губи п’янкі Та на руках ніс. Осінь ішла, хуга ішла – Зорі падали вниз».

Кому ж присвячені ці рядки і чому Борис – свідомо чи ні – їх не навів?

ЗАГИБЕЛЬ

 «Ще до війни, у школі, – пише Р.Заславський, – Яша покохав свою однокласницю Надю Г. Тепер вона стала його дружиною. В цьому шлюбі, вочевидь, не було щастя». Схоже, через любов до Наді Яша й відмовився залишити Київ.  
Чим займався Гальперін після лютого 1942 року, коли була заарештована й розстріляна Олена Теліга, а вцілілі оунівці виїхали з Києва? Ми не знаємо.
Відомо лише, що навесні 1943-го він побачив дружину з угорськими офіцерами. І, після важкої сварки, перейшов жити до Бориса Каштелянчука. 

Першотравневий мітинг у 1942 р. біля Київського Університету. Націонал-соціалісти теж святкували 1 Травня...

Дивно: ще до війни у Яші було хобі непомітно йти на вулиці за невідомими людьми і за одягом, рухами, мінімумом зібраної інформації вгадувати їхній характер і звички. Вочевидь, він був непоганим психологом. А дружину не розкусив.
Борис Каштелянчук згадує: у квітні 1943 року Надя прислала Якову записку, що дуже хоче його побачити, просила прийти. «Не йди, це пастка!» – сказав Борис. Але Яків, котрий продовжував кохати, пішов до неї на Михайлівську. Через дві хвилини він вийшов – у супроводі гестапівців.
Борис Каштелянчук, що спостерігав з іншого боку вулиці, йшов за Яковом до будинку гестапо на Володимирській, 33. Більше Яшу ніхто ніколи не бачив.
За свідченнями друзів, Яків Гальперін був не просто талановитим поетом, а обдарованим прозаїком, критиком, публіцистом. Він написав дуже багато. І все, крім декількох віршів, згинуло безслідно.
Надія після війни переїхала жити до Чернівців. У листі друзям Якова намагалася виправдатися… А Борис «не запам’ятав» рядки, присвячені їй.
Навіщо ж вона виказала Якова? Точних відомостей немає, але ситуацію можна спробувати реконструювати. Вочевидь, після загибелі одних і від’їзду на Захід інших друзів Яків залишився без засобів до існування. Це загострило стосунки між подружжям. Яків перейшов жити до друга, а Надія зійшлася з угорським офіцером. Вочевидь, квартира на Михайлівській була Гальперіна. Можливо, він навіть спробував виставити з неї невірну дружину, чим підштовхнув її до гіршої зради. Але всі ці припущення мають лише непрямі докази.

*   *   *
Мне к вам явиться не в чем -
Трещит по швам пиджак:
Я гол, как птичка певчая,
И весел, как дурак.
Но, багровея, все же
Приду на рандеву -
Я до лохмотьев дожил -
До фрака доживу.
                       
8 января 1943

Олена БІЛОЗЕРСЬКА

(журнал «Украинские Итоги», октябрь 2007)

Tags: гальперін, статті мої, теліга, євреї
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 8 comments