February 15th, 2020

Морпіх

Руденко



Це Руденко. Українець, який емігрував до Сполучених Штатів, служить в американській армії і публікує дуже цікаві і пізнавальні відеоролики про тамтешнє життя і службу. Час від часу я з задоволенням їх дивлюся.

Але нещодавній його ролик, на тему, коли він повернеться до України, викликав у мене різке несприйняття. Спочатку там було про те, що в Україні проблематично відкрити власний бізнес, а далі про Брагаря. "Ребята, не молчите, ради Бога. Делайте что-то, потому что простое молчание уже ничего не приносит. Я знаю, у всех опустились руки, и большинство из нас считает, что уже ничего не изменить, но тем самым появляется все больше таких мальчиков в пиджаках, которые рассказывают бабушкам, как оплачивать с ее пенсии элитными щенками за коммуналку. Это очень печально. Не молчите, только не молчите. Нужно подниматься, нужно общаться, высказывать свою точку зрения, собираться в компании и добиваться справедливости".

У перекладі: я звалив, а ви поки працюйте, пашіть, ризикуйте. Робіть з України нормальну державу, а якщо зробите, тоді я, можливо, повернуся.
Фу-фу-фу. Сиди краще там.
Морпіх

Із друзями не розлучайтесь



Не люблю фільми, що закінчуються розлукою. Типу такий умовний хепі енд, де герої, яких звела доля і які стали близькими один одному, в кінці ідуть кожний своїм шляхом.
Це неправильно. Друзі розлучатися не повинні.
Подивилася вчора фільм "Дума" - про дружбу хлопчика з Південної Африки і гепарда. Хлопчик і його батько, фермери, знайшли кошеня гепарда, у якого загинула мама, і виростили його на фермі як хатнього кота. Згодом батько важко захворів і прийняв рішення відпустити гепарда у дику природу, але не встиг - помер. Мати хлопчика вирішує здати ферму в оренду, переїхати з сином у місто і знайти роботу. У місті вони разом з гепардом тимчасово оселяються у родички (гепарда мають днями забрати у заповідник), і першого ж дня непризвичаєний до міського життя хлопчик у школі стає жертвою булінгу, а гепард втікає, приходить у школу до хлопчика, починається паніка, на місце прибуває озброєна поліція, щоб застрелити хижака... Коротше, хлопчик з гепардом втікають і пробираються через всю Південну Африку на батьківщину гепарда, зазнаючи смертельних небезпек і долаючи перешкоди. Попутно хлопчик вчить гепарда полювати, але в того нічого не виходить. Дорогою вони зустрічають негра-втікача, який після кількох років у великому місті, поневірянь і тюрми намагається дістатися рідного села. Вони подорожують разом, не довіряючи один одному, але згодом за канонами будь-якого пригодницького фільму стають друзями і кілька разів рятують один одному життя. Закінчується їхній шлях у рідному селі негра, де той розуміє, що щастя його тільки тут, з родиною. Гепард, який до того часу навчився полювати, зустрічає самку, прощається з хлопчиком і починає вести життя хижака (для якого нібито народжений). А хлопчик повертається до мами, яка весь цей час відчайдушно його шукала - продовжувати шлях свого батька. Вони удвох все-таки залишаються на фермі.

Дуже сумно мені було це дивитися.

По-перше, гепард ніколи б уже не призвичаївся до життя на волі. Випустити таку тварину - це випустити її на смерть.

По-друге, розлука. Хепі енд має бути не такий! У процесі подорожей і пригод хлопчик мав вирішити одну-єдину проблему - як їм з матір'ю (і гепардом, звісно) прожити на фермі без батька. Він міг якимсь чином розбагатіти. Або, більш реальний варіант - отой негр, який, схоже, ховається від поліції, міг на кілька років піти на ферму робітником і допомагати їм, поки хлопчик не підросте. Або, ще простіше, мама могла вдруге вийти заміж - за порядного фермера, який полюбив би і хлопчика, і гепарда. Згодом уже дорослий хлопчик мав привезти на ферму дружину - собі і гепарду. І продавати кошенят. І жити довго і щасливо.

Все інше мені - ніякий не хепі енд. Душа не приймає. Надивилася я на такі розлуки друзів. Нічого в них доброго немає.