June 28th, 2019

Фронт зима

Мій перший вихід

Я поїхала на війну навесні 2014-го, але перший мій розвідувальний вихід стався значно пізніше, 28-30 червня. Так що сьогодні, можна сказати, кругла дата - 5 років, як я воюю. Публікую, з невеликими скороченнями, історію про цей перший вихід - главу з моєї книги "ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА", яка незабаром вийде з друку.



16. МІЙ ПЕРШИЙ ВИХІД
28-30 червня 2014


Нарешті я дожила до свого першого розвідвиходу. Йдемо на засідку - в околиці села Желанне-1, за Карлівкою, за лінією розмежування. Завтра неділя, хочемо підловити невелику групу бойовиків (на минулому виході хлопці бачили, як вони їздять у село за горілкою), «хлопнути» їх і забрати зброю.

Нас 12 бійців, в тому числі кулеметний і гранатометний розрахунки. Другі номери, що тягнуть на собі вантаж, іменуються "поняшками", від слова «поні». Фотографуємося на базі в повній екіпіровці - здається, мені вдалося започаткувати традицію: всупереч всім забобонам, фотографуємося до і після виходів. Фотографує і проводжає нас наш старий київський друг Станіслав, відмінний стрілець і завзятий мисливець, учасник всіх наших страйкбольних псевдоігр, тепер наш постійний волонтер.

Група сильна. Попереду вся війна, будуть і інші сильні склади, але такого - вже ніколи.

Вольф. Швед. Каталонець [з якими читач вже знайомий з попередніх глав]. Юний романтик Григорович. (Григорович він тому, що справжнє ім'я Тарас Шевченко). Сяє - сьогодні у нього день народження, йому 19, випросив-таки собі подарунок - перший вихід. Трохи пізніше, вперше взявши до рук РПГ, він з другого пострілу влучить у тарілку, і стане першокласним гранатометником. Ніяковіючи, буде показувати мені свої вірші... На жаль, його військовий шлях не буде довгим – дасться взнаки старе поранення в руку, отримане ще на Майдані.

Азід, як і Швед, сапер екстра-класу і теж наш старий друг по чорному копу. Родом з шахтарських країв, зі світлою головою, золотими руками і манерами донбаського босяка. Сьогодні він з гранатометом; в підрозділі нашому пробуде до весни 15-го, але потім ще не раз приїде «поставити - зняти - допомогти - навчити».

Барс. Першокласний розвідник, командир «групи Барса», з якою ми познайомилися вже на базі і фактично об'єдналися в одну. На цій війні він дістане чотири поранення.

Морпіх, Володя Байдюк, сільський хлопець з Франківщини, з нереально високою мораллю, яку нечасто зустрінеш у сучасних чоловіків. Він рубався за те, щоб жінок не брали на бойові - але віддавав мені, що сиділа у найбезпечнішому місці, наш єдиний на групу бронік, і, пізніше, вже коли служив у ЗСУ, довго, важко жалкував про те, що в день загибелі друга не стримався і вдарив полоненого бойовика. Одного разу він попросить мене пофоткати його, щоб було що послати мамі. «А то раптом мене вб'ють, а вона й не побачить, як я воював». Пізніше він піде в 74-й ОРБ і загине пізньої осені під ДАПом, підірвавшись на міні, разом із Сєвою Воловиком.

Самбіст. Наш снайпер на цей вихід. У нього СКС на ім'я Сніжана. Йому 21 рік, разом з батьком і молодшим братом пройшли Майдан. Родом із Сум, але виріс на Уралі: "Ми не росіяни, ми комі-пермяки". Після армії заради зарплатні ненадовго записався у "Беркут", пізніше відкрив свій бізнес - «кофебус». Чемпіон області з боїв без правил. В одному з боїв йому пошкодили око, і коли почалося, він хотів до рідної бригади, але у військкоматі відбракували, так і опинився в нас.

Макс, лікар-стоматолог, який постійно живе і працює в Канаді - але з початком війни приїхав сюди воювати. Запитав: «Через кілька місяців це закінчиться?». Вольф відповів: «Ця війна на довгі-довгі роки».

Двоє молодих унсовців, які пізніше перейдуть у 131-й ОРБ. І я. Мій перший розвідвихід у ворожий тил.

...Виїхали з настанням сутінків. Проїжджаємо два наших блокпости - «двадцятки» і ще чийсь. Їхати уздовж довгих посадок страшно - в машині відчуваєш себе в залізній пастці, хочеться йти пішки (повністю придушити в собі це відчуття мені, вочевидь, не вдасться до кінця війни). На блоці у солдатів при вигляді нас паніка, вона відчувається фізично. «Спокойно. Опусти оружие. В машине группа. Сейчас я включу в салоне свет, покажу. Только спокойно, не дергайся. Включаю свет». Мружусь на світлі. «О, а дівчина що тут робить?» - дивується солдатик і перестає боятися. Приходить командир, з ним домовлено, що ми виходимо, пропускає.

На останньому посту нам дають «Урал», він їде попереду і висаджує нас там, звідки минулого разу забирали нашу розвідку. Біля того поста, за ним, у кущах сидів підліток з мобілкою і відзвонювався комусь – напевно, що з блока вийшла колона і пішла туди-то.

Collapse )