?

Log in

No account? Create an account
квітень 2019   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

10 березня 2019


Моя співрозмовниця - літня жінка з Макіївки, ввічлива й вихована, назвемо її Тамара. Все життя пропрацювала електромеханіком на АТС, чоловік - рятувальник на шахті. У них є донька і син, від доньки - онук, від сина - онучка.

Коли почалися обстріли, каже Тамара, було дуже страшно. Люди розчистили старе радянське бомбосховище і ховалися у ньому. Щоправда, там була така задуха, що надовго їх не вистачило, за кілька днів покинули сховище і почали пересиджувати обстріли вдома.

"Я таке бачила, - розповідає Тамара, - молода сім'я, батько веде малесенького хлопчика за руку, а в мами немовля на руках..." - і починає плакати. Я мимоволі очікую на продовження: прилетіла міна і на очах у Тамари вбила цих двох дітей. Але ні: молода родина з дітьми просто йшла ховатися у бомбосховище. Це найстрашніше, що моїй співрозмовниці довелося побачити за війну. Згадує - і плаче.

Влітку 2014 року її син з невісткою якраз збиралися у Ніжин до батьків дружини - показати їм дворічну онучку, яку вони ще не бачили. І тут почалися обстріли. Всі були впевнені, що це ненадовго. Так, вдягнені по-літньому, і поїхали. І не повернулися більше. Восени Тамара через родичів передала їм туди теплі речі.

Донька з чоловіком і онуком саме в цей час збиралися до Києва. Онук Тамари, старшокласник, дуже здібний хлопець, самотужки вивчив географію - настільки, що виграв всеукраїнську олімпіаду і був направлений на міжнародне змагання до Європи. На цьому змаганні він посів друге місце, повернувся до Києва і вступив до університету Шевченка (склавши іспит з української мови, якою в побуті ніколи не спілкувався, краще за всіх інших абітурієнтів). Провчився там два курси, за цей час досконало вивчив німецьку мову і сказав, що рівень викладання в універі його не влаштовує. Подав документи у два європейські виші - в Осло і в Берлін, в обох його прийняли. Він обрав Берлін, зараз живе у Німеччині, навчається, працює, повертатись до України не збирається. Його батьки живуть і працюють у Києві, винаймають житло.

Тамара раз на кілька місяців їздить до Києва й Ніжина - провідувати свою родину. Скаржиться на дуже дорогі продукти в "ДНР", мізерні пенсії, які там звуться, здається, "пособіями", і мріє, щоб закінчилася війна. У квартиру, де жив її син з родиною, безкоштовно, лише за комуналку, пустили жити родичів. Дім, де жила донька, хочуть продати, але ніхто не купує, або пропонують зовсім уже сміховинні гроші.
Раджу почекати - закінчиться війна, житло зросте в ціні. Каже: ні, у нас немає чим платити за нього.

Про тих, хто воюють за "ДНР" - каже, що поняття не має, хто вони, бо не спілкується з ними, усе її молоде покоління в центральній Україні. Кажу, що має ж вона спілкуватися зі старшими людьми у тій-таки Макіївці, хтось же ж з їхніх дітей чи онуків має воювати. Вона каже: "Ні, ніхто зі знайомих не воює. Може, у нас просто коло спілкування таке - усі мають освіту й роботу. Такі не воюють".

Каже, що воюючих - мабуть, менше одного відсотка, а всі решта - звичайні люди, заручники ситуації. Каже, що Донбас "завинив" тим, що це прикордонна з Росією територія. Якби, каже, Черкаська область була прикордонною, зараз там було б те саме.
Вона хоче, щоб усе було як до війни, боїться тільки, що коли Україна повертатиметься на Донбас, знову будуть важкі бої і будуть гинути мирні люди. Припускає, що з бойовиками можна домовитися, щоб вони склали зброю без бою. Але, схоже, не дуже в це вірить.

Попередній день  Наступний день