February 18th, 2019

Фронт зима

СПОГАД ПРО "НІЧ З 18 НА 20 ЛЮТОГО"



Я на дереві у Маріїнському парку 18 лютого 2014



Цей текст я мусила написати дуже давно, ще 5 років тому. Мусила записати спогади про цей день для історії. Але щоразу щось заважало. Не буду брехати, що було страшно чи боляче – банально не могла самоорганізуватись, завжди знаходилось щось більш термінове.
Я наївно думала, що завжди встигну, бо нічого не забуду. Ага, зараз :(. Кілька років на війні, плюс контузія – і позабувала значну частину подій.

Зараз я на службі, і в мене знов обмаль часу. Але треба. Як пам’ятаю зараз, сьогодні, так і напишу. Без фотографій, на які могла б спертися, бо вони позникали, коли у перше літо війни я не мала чим сплатити за хостінг. Коротше, можливо, я щось пам’ятаю неправильно. Але відтягати далі вже точно нема куди. Пишу. Це будуть дуже особисті спогади, тільки моїми очима, через мої відчуття.

Отже, 18 лютого 2014 року зранку колона з Майдану прийшла в Маріїнський парк. На чолі колони йшли політики – точно пам’ятаю, що був Олег Тягнибок. Я бігла з фотоапаратом попереду і потрапила до парку в числі перших. Майже одразу залізла на високе дерево, за мною туди заліз громадський активіст, колишній військовий пан Олександр Ушинський. Він хотів прив’язати високо на дереві український прапор, прив’язав його і залишився – вочевидь, підстрахувати мене.

Що будуть сутички з «Беркутом» – в принципі, було зрозумілим, бо протести вдруге (як перед 19 січня) зайшли у глухий кут, і похід до Верховної ради, явна спроба з нього вибратись, передбачувано мав закінчитись новим побоїщем. Але масштабів його я, звичайно, не могла собі уявити.

Силовиків і мітингувальників розділяв паркан з металевих секцій. Попереду повстанців стояла котрась із сотень, всі в одностроях і металевих касках. Силовики (вочевидь, ВВшники) були у чорній формі, в екіпіровці, зі щитами, у три ряди. За ними на певній відстані стояли «тітушки», теж непогано екіпіровані, деякі в одностроях, деякі в касках. Дуже скоро «прогалина» між ВВшниками і тітушками заповнилась «беркутами». Повстанців було багато, але фізично здатних битися (молодих підготовлених чоловіків) було явно менше, ніж їхніх противників, і я ще якийсь час думала, що на атаку вони не наважаться.

Наважились. Першим в атаку пішов лівий фланг, за ним напіддав центр, беркути відступили ближче до ВР і почали відстрілюватись гумовими кулями. У поліцію летіли коктейлі Молотова, ті кидали у повстанців гранати. Тітушня, використовуючи замість щитів дверцята від вуличних біотуалетів, жбурлялася камінням.

Я встигла побачити «беркута», що цілиться у мене, і сховалась за стовбур, куля влучила у дерево. А якби влучив у мене – гарантоване падіння з дерева і зламаний, враховуючи висоту, хребет. Нагадаю, що ніякої зброї при мені не було, були в одній руці фотоапарат, в іншій відеокамера, також на мені був помаранчевий жилет і шолом з написами «Преса».



В якийсь момент театр воєнних дій склався таким чином, що між противниками опинилася довша за кидок гранати нейтралка, і якраз на цій нейтралці дерево, де сиділи ми з паном Ушинським. Було зрозуміло, що якщо беркути з тітушнею захоплять цю територію, вони стягнуть нас із дерева і заб’ють ногами. Але нам було не до того, бо пан Олександр побачив внизу різні музейні експонати, на кшталт зірваних з «беркутів» погонів, і зліз, щоб їх позбирати. У цей момент бою як такого майже не було, і мене розібрали заздрощі, бо я теж великий любитель таких експонатів. Отже, я злізла і почала збирати й собі. А потім стало ліньки знову дряпатись на дерево, тим більше, що саме в ту мить у Маріїнці нічого особливо цікавого не відбувалося. Одночасно я почула звуки вибухів десь з боку Інститутської і пішла подивитись, що робиться там. Схоже на те, що цей вибір врятував мені життя, бо хвилин за 10 у Маріїнці почався Армагеддон.

Далі я знімала на Інститутській. У мене була дуже вигідна позиція – у ніші, звідки можна було знімати одночасно обидві сторони – і силовиків, і повстанців. Туди не залітало каміння і кулі, але періодично забігали «беркути», коли їм вдавалося відтіснити майданівців і захопити нову територію. За деякий час поліцію відганяли на «старі рубежі», і ця ситуація повторювалась кілька разів. Один із «беркутів» забіг у нішу, вдарив мене кийком по ребрах і зірвав із шиї журналістський бейджик.



Було багато вибухів, газу, каміння.

В якийсь момент поруч зі мною в ніші опинилася літня жінка. Вона затулялася металевим щитом, підібраним десь на полі бою. Була дуже злякана. Я сказала їй віддати щит котромусь із хлопців, йому він потрібніший, а її за цей щит беркути просто уб’ють. Вона не одразу зрозуміла, що я їй кажу, але зрештою послухалась.

Collapse )