September 5th, 2016

Після Савур-могили

"Життя P.S."

Нарешті дістала і прочитала книгу Лєри Бурлакової "Життя P.S.". Мабуть, потужніше про цю війну вже не напише ніхто.
Лєрка - оголений нерв цієї війни. Боєць, воїн, гранатометник - і при цьому жінка-жінка: фарбування очей зранку у бліндажі, селфі під час обстрілів, пронизлива беззахисність у коханні. Бог дав їй два таланти: вміння помічати й відчувати і здатність втілювати це в слова. Це не журналістський, це суто письменницький дар. І ось тут вражає, просто б'є по голові: художній текст найвищого гатунку - кожне слово в якому правда. До найменшої подробиці. До позивного. Фантазії автора - нуль. Точність описів і замальовок така, що в епізодичному герої книги - хлопцеві, який телефонує, щоб висловити Лєрі співчуття після загибелі коханого - я впізнаю мого давнього приятеля Азіда (всі ви пам'ятаєте його відео). Я впізнаю Азіда, навіть незважаючи на те, що його слова перекладені українською, якою він у побуті не користується.

Вся книга - про почуття жінки, кохання якої урвалося у найвищій точці, і коханий не зрадив, а загинув в бою, давши Лєрі моральне право оплакати його на всю Україну й не тільки (вірю, що ця книга буде перекладена не однією мовою). І про війну - про щоденне життя на шахті Бутівка.

Лєрчина сила слова - не горем продиктована, вона вміла писати на такому рівні задовго до того, як зустріла свого Морячка. Мабуть, невипадково доля, чи власний теперамент (відкрито зізнається, що не може вже без війни) веде її через Піски, шахту Бутівку і Світлодарську дугу. Саме їй треба бути там, бо інакше - хто ж розкаже?

Collapse )