April 27th, 2016

Після Савур-могили

Щоб не було соромно перед мертвими і живими



Це - наші загиблі.
Не всі, а лише ті, чиї фото були в мене під рукою.
З деякими з них я дружила, з деякими навіть не була знайома. Але в кожного з них були близькі, які їх любили.

Усі вони - мешканці всіх регіонів України - загинули за український Донбас. За перемогу у російсько-українській державницькій війні - за право нашої держави за існування.

Вони гинули не за (про)російську Україну, яку ми отримаємо, як тільки окуповані території проведуть вибори і отримають офіційне право блокувати усі ініціативи нашої держави, невгодні Кремлю.

Такого не було ні при Кучмі, ні при Ющенкові, а коли щось подібне спробував зробити Янукович - стався Майдан.
Якщо ми допустимо вибори і "особливий статус" - уся пролита кров, починаючи з Майдану, пролита марно. 25 років незалежності - коту під хвіст.

Спочатку перемога, потім процес, аналогічний денацифікації у післявоєнній Німеччині, а потім, років через 5, і вибори. Не раніше. Тоді - український Донбас без "п'ятої колони". Тоді - не соромно. Не соромно перед світом, перед загиблими, перед їхніми і нашими дітьми, перед нашими співгромадянами, яких ми покинули там, як непотріб, а вони, ризикуючи життям, щодня передають нам інформацію і чекають нас, чекають на український прапор у Донецьку й Луганську.

Уроди, які прикидаються, що займаються політикою, а насправді роблять бізнес за рахунок нашої держави - ніколи не опускатимуть очей перед мертвими на фото і перед живими дітьми. Це робити нам - усе життя, якщо ми зараз дозволимо їм програти цю війну.

Прошу репосту.