January 16th, 2014

На Покрову-2006

Майдан. Ніч випробування на готовність (ФОТО)



Обіцяної спроби розігнати Майдан, на щастя чи на жаль, цієї ночі не сталося. Вочевидь, вона буде в одну з найближчих ночей, а сьогодні влада лише перевіряла готовність мітингувальників до оборони.

Ми відчергували на Майдані всю ніч, з дванадцятої до шостої, майже весь час під дощем. Що можу сказати? Людей, якщо чесно, було трохи замало, щоб втримати "Беркут", якби вони одночасно почали штурм в різних точках периметру. Втім, дуже імовірно, що основні сили знаходились у будівлях - бо там, навіть побіжно глянувши, можна було помітити чималенько бійців.
Люди дуже спокійні і до штурму готові. Як влучно відмітив мій колега, на Майдані взагалі завжди спокійніше, ніж в Інтернеті :)

Майдан усю ніч жив своїм життям. Співали гімн, молилися, виконували пісні і танцювали під ці пісні. Працювали кухарі. Чергували медики. У будинку профспілок заклопотано і впевнено то вгору, то вниз ходили зі своїми справами бійці самооборони і решта волонтерів. На Хрещатику грали у пінг-понг. Біля намету анархістів молодь з’юрмилася навколо Полежаки, якому я, скориставшись нагодою, висловила респекти за мега-вірш "Господин Киселев, в Киеве страшно!"

Священики різних конфесій разом обійшли і освятили всі барикади Майдану.

Багато хлопців і дядьків по формі. У багатьох - засоби самооборони (у вигляді кийків та інших підручних засобів). Каски - усіх можливих фасонів. На барикадах - посилена охорона. Біля Інститутської барикади бійців Майдану навчають відбивати атаки "Беркуту". З огороженого майданчику під сценою людям роздають дощовики.

І всі такі спокійні-спокійні. "Нам нема чого боятися, нема чого втрачати", - кажуть хлопці з кийками, у військових шоломах. Один з Харківщини, другий з Луганщини.

Над барикадами будують оглядові вишки. Над однією з барикад майорить російський триколор - притомні росіяни теж тут.

У прес-центрі журналісти сидять під стінками і сплять на підлозі, поклавши на животи нетбуки.

Звісно, є й нерви, і помилки. При мені стався прикрий інцидент - охоронець однієї з барикад неввічливо повівся з журналістами, причому акредитованими. Прийшов старший, перед журналістами вибачились, пояснили, що в таку ніч усі на нервах, провели у периметр. Один з журналістів все зрозумів і претензій не мав, другий, через якого, вочевидь, і почався конфлікт і який швидко десь подівся, був з "антимайданівського" ЗМІ. Уявляю, що вони сьогодні покажуть :(

О шостій на сцені з’являється комендант Андрій Парубій та інші політики. Співають разом з усіма державний славень.
Минула ще одна ніч.

Collapse )
На Покрову-2006

Домахалися. Ліхтариками

Всі зараз лають владу. Отак підступно, отак зненацька... Вчора ніхто й не чув нічого про ці закони, йшлося лише про прийняття бюджету, а сьогодні ми всі опинилися у Північній Кореї.
Але ж треба було дурнем останнім бути, щоб не розуміти, що якщо Янукович стільки часу не йде на жодні поступки - значить, влада готує удар.
Отримали?
Задоволені?
Подякуймо ліхтарикам. Подякуймо безсенсовим майже двохмісячним танцям на центральній площі столиці, які не давали перемог, але давали ілюзію "революційної ситуації" - тобто, відчуття, що тепер з владою можна робити все, що завгодно - крім, хіба що, бити її та стріляти у неї.


Ми втратили неймовірну кількість часу і зусиль - і добилися тільки того, що певну частину киян почали дратувати барикади у центрі міста, бо вони перестали розуміти, навіщо це потрібно. Все.

Тепер оці всі, хто зі страху або інших причин не хотіли рішучих дій і закликали нас палити ліхтарики і не піддаватися на провокації, втечуть за кордон, і буде їм там цілком комфортно. Їх там вітатимуть, бо вони ж - відомі борці з диктатурою. І грошей у них достатньо, щоб жити там не на "пособіє".
А от якби вони закликали до бунту - тоді зовсім інша річ. Бунт міг би захлинутися, а Європа статус політбіженця могла б і не дати.

Не кажу про всіх, щоб не було повальної критики, бо є серед нашої політичної еліти розумні і рішучі люди. Але перемогла не їхня лінія поведінки. В результаті - маємо те, що маємо.

Я не хочу емігрувати за кордон - у жодному статусі.
Я не хочу сидіти тут у в’язниці - там мають сидіти Зеки.
Я не хочу навіть просто жити у поліційній державі, де за кожним моїм кроком стежать.

Кожна мама, що має дитину-студента, розуміє, що її син чи дочка, навіть не будучи якимись там активістами, могли піти на мітинг просто за компанію з одногрупниками і бути там покалічені "Беркутом". А сьогоднішні закони більшості пересічних громадян нібито не стосуються. Вони не носять шарфи на обличчі і каски на голові, а їхні розмови ніхто не буде прослуховувати, а якщо й буде - що небезпечного він там може почути? Тому я не вірю, що люди через ці закони вийдуть на вулиці так само масово, як через побиття дітей. Вони не розуміють, що рано чи пізно кожен з них впритул стикнеться з бєспрєдєлом владних бандитів, а захистити їх буде вже нікому - опозиційні політики, журналісти, громадські активісти будуть хто в тюрмі, хто за кордоном, хто заляканий і мовчазний. А хто й перефарбується, звісно.
Втім, я й тоді не вірила, що через відміну євроінтеграційного курсу почнеться революція. І помилилась. Хочу помилитися знову.

Тож збираймося ще раз - у такій самій кількості і з такою ж рішучістю, як напочатку. Берімо з собою ліхтарики тільки для того, щоб освітлювати собі дорогу, якщо буде темно, чи підсвітити щось. А тих, хто надалі буде закликати не піддаватися на провокації (ви зрозуміли, про що я) - акуратно берімо за руки-за ноги і виносимо за межі периметру.


P.S. І ще я дещо хотіла сказати. Хай ніхто не думає, що в жахливому закручуванні гайок, яке зараз торкнеться всіх, винен Майдан - як подія чи як спільнота людей. Це просто історичне розгалуження шляхів у нас зараз. Для України прийшов час обрати шлях - бути Європою чи Північною Кореєю, третього не дано. І довго тупцятися на цій розвилці все одно не було можливим.