January 5th, 2014

На Покрову-2006

Мій і наш спільний 2013-й рік (моя колонка на сайті "Український тиждень")

Дехто вважає, що 13 - нещасливе число, я ж у прикмети не вірю. Рік був як рік. Доволі насичений, як виявилось. Усього було.

Якби мене спитали, що найбільше запам’яталося, я, не замислюючись, назвала б чотири події: власну тривалу хворобу, перемогу мого блогу на міжнародному конкурсі і наступний "нацистський скандал", візит до штаб-квартири НАТО і, звісно ж, Майдан.

Але насправді протягом року в мене на очах відбулося багато подій, значно важливіших за мої особисті болячки чи досягнення - але вони були або розтягнуті у часі, або просто відбулися зі мною не вперше. А згадувати слід про все.

Отже, найперше - це щорічні патріотичні заходи, які, здається, я майже ніколи не пропускала - день народження Бандери, день Героїв Крут, Покрова. Інші громадсько-політичні акції.

Безкінечні суди, суди, суди над політв’язнями і просто жертвами системи. Два найгучніші, але не єдині "мої" процеси - справи "васильківських псевдотерористів" і родини Павліченків. Відвідувати судові засідання, робити довжелезні конспекти того, що на них відбувається, крадькома, попри заборону суду і наїзди охорони, знімати фото і відео і потім це все оприлюднювати, взагалі прориватися у будівлі суду з фото- і відеотехнікою - це те, що, мабуть, найбільше вимотує і виснажує.

Зустрічі з ув’язненими і їхніми родичами. Зроблений нами документальний фільм про Володимира Панасенка, без вини засудженого до довічного позбавлення волі. Зустріч із ним була у січні, а фільм був готовий лише восени - через те, що кінець зими і майже всю весну я сильно хворіла, двічі валялася по лікарнях, а потім довго не могла повернутися у робочий режим. На ноги мене поставило задоволення від безкоштовного піару на цілий світ, подарованого українофобами. Почалося з того, що хтось (я навіть про це не знала) рекомендував мій блог на участь у міжнародному конкурсі, який проводив німецький медіахолдінг Deutsche Welle. За рішенням журі блог потрапив у число фіналістів, а потім за результатами Інтернет-голосування посів перше місце серед україномовних блогів і третє у всесвітньому конкурсі. Після оголошення перемоги місцеві українофоби нарили з мого блогу кілька цитат 4-6-річної давнини, цілком нормальних для українського патріотичного середовища, але неприйнятних для різноманітних, м’яко кажучи, меншин. Підключивши європейських лівих та українські голубі (в поганому розумінні, тобто, біло-голубі) організації, вони роздмухали скандал на цілий світ і врешті-решт домоглися скасування участі України в цьогорічному конкурсі. Дискримінація моєї держави, звісно, трохи зіпсувала втіху від цієї історії. Потім мене намагалися переконати, що це було сплановано заздалегідь, що це була мало не операція спецслужб сусідньої держави проти України - підлаштувати так, аби на конкурсі, організованому толерантними європейцями, переміг "нацистський" блог = українці голосують за нацистські блоги = Україна нацистська держава, її не можна приймати до Європи і треба віддати у пазурі Кремля. Але щось я в цю версію не дуже вірю, занадто складно.

Вразила колосальна кількість і щирість людей, які підписували тоді петицію на мою підтримку. Вдячна їм усім і досі.

Майже одразу після цієї історії їздила до Брюселю, у групі блогерів на запрошення штаб-квартири НАТО. Це була моя перша поїздка до Європи, не рахуючи Грузії, тому враження дуже яскраві. Зробила висновок про позицію західних демократій щодо України, який зараз підтверджується: вони нас підтримують, але воювати замість нас чи навіть платити гроші за те, щоб у нас було все добре, не будуть. І це правильно.

ЗАКІНЧЕННЯ ТУТ: http://tyzhden.ua/Columns/50/98213
На Покрову-2006

Панове революціонери, хто там відповідальний за утримання і оборону КМДА?

Перепрошую, але ви, здається, щось не те робите.
Вчора мєнти "замінували" намети на Майдані і хотіли обшукувати їх з собаками. Їх не пустили. Чудово. Далі вони приходять шукати "бімбу" в КМДА. Їх знову не пускають. Молодці. Коли дізналась, що не пустили, від серця відлягло, бо зрозуміло ж, що це не просто мєнти, а розвідка для подальшого штурму.

Аж щойно читаю на УП: "Київрада пожалілася міліції, що пікетувальники розкидали медалі". (http://kiev.pravda.com.ua/news/52c98e545ec86/). І там одне таке непримітне речення: "На місці події працює міліція, щоб з’ясувати, хто зламав двері до комори та розкидав пакунки з нагородами".

"Не мытьем, так катаньем", не бімба, так медалі радянських часів, так?
Друзі, навіщо ви пустили до КМДА групу розвідки? Чекайте тепер на штурм :(