July 5th, 2011

Морпіх

Журналісти і УДО: враження від семінару

Останнім часом я доволі часто потрапляю на різноманітні конференції, семінари і круглі столи. Причому роблю все, що від мене залежить, щоб потрапляти на них якомога рідше.

Без жодних претензій до їх тематики, учасників та організаторів – я ненавиджу їх як жанр. Мені усі вони здаються балаканиною, порожньою втратою часу. Бо на них, найчастіше, збираються розумні люди і кажуть правильні речі. Після чого нічого не міняється.

Варто кільком дівчатам чи хлопцям посмажити яєчню на Вічному вогні – і, безвідносно до того, як кожен з нас ставиться до цього вчинку – пристрасті у пресі, соцмережах і кухнях вирують місяцями. А без пристрастей і піару, на моє глибоке переконання, нічого суттєвого не робиться. Хіба що проходять бізнесові «тьорки», але бізнес – то не моє.

Так ось, вчора зранку, замість того, щоб одразу бігти під Печерський райвідділ, куди мали привезти затриманих активістів, довелося мені піти на семінар, присвячений взаємодії між журналістами та УДОшниками. Семінар називався «Взаємодія зі ЗМІ: Безпека журналістів та особливості роботи охоронних служб - український та міжнародний досвід». Пішла виключно тому, що там були люди, яких мені треба було побачити.

Семінар проходив в Інституті УДО, тобто на їхній території, за КПП. Під час проходження огляду речей мої фотоапарат і камера охоронців не зацікавили, а ось нетбук вони уважно роздивилися, переписали модель і номер. Я спитала, чому так, а вони: «Фотоапарат і камера – це ваше професійне, а ноутбук – це вже додаткова техніка, вона має бути облікована» :)

Collapse )


Найцікавіший випадок, який можна вважати підсумком семінару, відбувся в кінці. Після всіх отих гарних і обнадійливих слів, як тільки закінчилася лекція британського експерта, я зателефонувала Лисиці і дізналася, що затриманих хлопців привезли до Печерської прокуратури (яка знаходиться майже по сусідству з Інститутом УДО, де проходив семінар), і зараз будуть виводити з автозаків. Я миттєво запхала у сумку речі і побігла туди.

Але коли проходила через територію УДО, від будинку, де відбувався семінар, до КПП, звернула увагу на дві великі фігури у типовому такому радянському, «рабочєкрєстьянскому» стилі. Я рефлекторно націлилась на них фотіком.

- Девушка, тут нельзя снимать, это режимный объект!
- Та ну, - кажу, - вже й скульптуру сфотографувати не можна?
- Нельзя. Скульптура не относится к журналистскому семинару, на который вы приходили. Там надо было снимать.

Нічого страшного, звісно, не відбулося. Фото тієї скульптури мені й даром не потрібне було, і я сфотографувала її з іншого ракурсу, проминувши КПП, скоріше, з принципу.
Але сам факт – після цього про гарні слова про те, що право на інформацію може бути обмежене тільки в інтересах безпеки вищих посадових осіб або в інтересах правосуддя, можна казати скільки завгодно. Ми все одно знаємо, як насправді.

Collapse )