December 24th, 2009

Морпіх

Як мене на гроші кинули

(По-русски читать тут)
Я - погана християнка.
З дуже багатьох причин, але головна - не можу навчитися пробачати.
Людиною себе не відчуваю, коли згадую, що десь спокійно живе мерзотник, що наступив був мені на хвіст, а я не маю поки що змоги нічого йому зробити.
Про велику кривду - не тут і не зараз, а про маленьку - чому б і ні?


Мене кинули на гроші раз у житті. Було це у 2005 році, під час першого прем’єрства Тимошенко.
Один дуже заможний бізнесмен (як з’ясувалося згодом - кримінальник, "браток" часів 90-х, що не облишив своїх звичок і став нещодавно героєм кримінальних розборок у владі) придбав десь ікону Богородиці в українському стилі. За спиною у Діви Марії було українське село, сама вона була вдягнена у народний одяг, а обличчям і зачіскою трохи нагадувала Юлію Тимошенко.

Бізнесмен вирішив "підкотитися" до Юлі і подарувати їй цю ікону. Але з помпою - спочатку організувати про неї кілька статей, а потім хресну ходу з нею до офісу прем’єрки.
Коротше, він знайшов мене і запропонував за статтю 100 доларів. У статті мені треба було розказати про ікону та її історію, не називаючи власника, і згадати про її зовнішню подібність до Тимошенко (яка справді була) - тож я вирішила, що ніяким моїм переконанням це не суперечить, і погодилась.

Ікона була сфотографована мною з усією любов’ю, стаття написана і надрукована у визначений термін. За кількома примірниками газети приїхав водій на розкішній іномарці.
Але тут Ющенко зняв Юлю з прем’єрства, і бізнесмен втратив до неї будь-який інтерес.
Я зателефонувала йому щодо грошей, він почав морочити мені голову. Потім ховався і вимикав телефон, а врешті-решт прямим текстом сказав, що нічого не заплатить, бо Юля уже не прем’єр.
Так він, мабуть, і став багатим - кинув кілька тисяч дєвочок на 100 баксів кожну - й забагатів.

Справа тут, звісно, не в грошах. Набагато частіше, ніж за гроші, я працювала за так, і ніколи про це не шкодувала. Справа у приниженні і ставленні до мене, як до лоха - цього не пробачу нікому.
Я стежу за життєвим шляхом цієї персони, і як тільки у мене будуть хоч найменші для цього можливості - вбити не вб’ю, але сидіти буде.