May 8th, 2009

Між нами

"Не питайся, чия я..."

Коли я поступала до вузу, отримати на екзамені оцінку, необхідну для прохідного балу, без велетенського хабаря вважалося майже нереальним. Грошей на хабар у родини не було, тому я чесно й ретельно готувалася і в результаті (ще й сильно поталанило з білетом) склала іспит так, що зарізати не насмілились.
Потім мені розповіли, що на списку абітурієнтів напроти мого прізвища і вирваної у хабарників відмінної оцінки був олівцем намальований знак питання і написане слово "Чия?" :)

Зараз відчуваю подібний інтерес до своєї скромної персони з боку як певних структур, так і окремих людей.
Відчепіться, бо задовбали. Працюю на Україну, на себе і зовсім трошки на Ющенка.

http://bilozerska.livejournal.com/139497.html?format=light
http://deep-water.ru/?http://bilozerska.livejournal.com/139497.html
На Покрову-2006

Заради онуків (Спогади ветеранів Радянської армії і УПА)



(По-русски читать тут)
Завтра вчергове з більшим або меншим розмахом Україна відзначить День Перемоги.
Чи це Перемога?
Цілим світом роздавити одну маленьку Німеччину і пишатися цим сьомий десяток років - чи не ганьба??
Перемога!
Людей, які пройшли це пекло – які взагалі були здатні його пройти (уявімо на хвилинку там наших сучасників-менеджерів…)


Інших учасників війни – тих, що називають себе „комбатантами”, бо слово „ветерани” асоціюється у них із радянською системою, яка десятиліттями калічила нашу країну і їхні долі – вояків УПА – на святі не буде.
«В своїх серцях ми простили німців, японців, поляків, ми простили всіх, хто, можливо, був на другій стороні окопу. Ми не встигли простить тільки самих себе. Ветерани ВВВ, на жаль, поки що не подали руку ветеранам УПА. Я звертаюся до вас, знімаю перед вами шапку і прошу вас – подайте один одному руку, – казав Президент років зо три тому. – Шановні батьки, не передавайте нам цю проблему... Це не кращий багаж, який потрібно брати в дорогу. Подайте один одному руки, пробачте один одного у славу України, у славу ваших дітей та правнуків».
Марно.
На землю одних українців прийшов один окупант. На землю інших – одразу двоє. Оце і вся різниця. Боролися, як могли. Але всі аргументи марні.

«З точки зору національних інтересів України, 9 травня дійсно не було перемогою. Але заради цього дня воювали і гинули мільйони людей. Вони билися за свою Батьківщину, не замислюючись, як вона називається – Україна чи СРСР. Серед них були справжні герої. Це їхнє свято, це їхнє святе право», – писала я у 2005 році. І розпитувала ветеранів: чи готові вони пробачити?
Ні, відповідала більшість радянських ветеранів. 70 років комуністичного виховання – не засуджуймо їх!
Вояки УПА казали, що енкаведистам, які творили злочини на Українській землі, прощення немає. Але більшість із них не тримають зла на вояків, простих хлопців із сіл і міст Центральної та Східної України, які чесно воювали, захищаючи Батьківщину.

Перед вами – спогади ветеранів Радянської армії і комбатантів УПА. Солдатів тієї війни. Чоловіків і жінок. Наших дідів і бабусь, яким давно пора було б примиритися. Заради нас і наших онуків.

Collapse )