Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Заради онуків (Спогади ветеранів Радянської армії і УПА)



(По-русски читать тут)
Завтра вчергове з більшим або меншим розмахом Україна відзначить День Перемоги.
Чи це Перемога?
Цілим світом роздавити одну маленьку Німеччину і пишатися цим сьомий десяток років - чи не ганьба??
Перемога!
Людей, які пройшли це пекло – які взагалі були здатні його пройти (уявімо на хвилинку там наших сучасників-менеджерів…)


Інших учасників війни – тих, що називають себе „комбатантами”, бо слово „ветерани” асоціюється у них із радянською системою, яка десятиліттями калічила нашу країну і їхні долі – вояків УПА – на святі не буде.
«В своїх серцях ми простили німців, японців, поляків, ми простили всіх, хто, можливо, був на другій стороні окопу. Ми не встигли простить тільки самих себе. Ветерани ВВВ, на жаль, поки що не подали руку ветеранам УПА. Я звертаюся до вас, знімаю перед вами шапку і прошу вас – подайте один одному руку, – казав Президент років зо три тому. – Шановні батьки, не передавайте нам цю проблему... Це не кращий багаж, який потрібно брати в дорогу. Подайте один одному руки, пробачте один одного у славу України, у славу ваших дітей та правнуків».
Марно.
На землю одних українців прийшов один окупант. На землю інших – одразу двоє. Оце і вся різниця. Боролися, як могли. Але всі аргументи марні.

«З точки зору національних інтересів України, 9 травня дійсно не було перемогою. Але заради цього дня воювали і гинули мільйони людей. Вони билися за свою Батьківщину, не замислюючись, як вона називається – Україна чи СРСР. Серед них були справжні герої. Це їхнє свято, це їхнє святе право», – писала я у 2005 році. І розпитувала ветеранів: чи готові вони пробачити?
Ні, відповідала більшість радянських ветеранів. 70 років комуністичного виховання – не засуджуймо їх!
Вояки УПА казали, що енкаведистам, які творили злочини на Українській землі, прощення немає. Але більшість із них не тримають зла на вояків, простих хлопців із сіл і міст Центральної та Східної України, які чесно воювали, захищаючи Батьківщину.

Перед вами – спогади ветеранів Радянської армії і комбатантів УПА. Солдатів тієї війни. Чоловіків і жінок. Наших дідів і бабусь, яким давно пора було б примиритися. Заради нас і наших онуків.


Василь Тимофійович ЖАРКІХ,
ветеран Радянської Армії, розвідник і артилерист:


– Форсували ми Одер. Пройшли вперед, а тили відстали. Було це на 8 березня 1945 р. Раптом німець пішов у наступ. А я в тилу вчився на артилериста, а на фронті став розвідником. І коли ми з піхотою пішли, дивимось, стоять наші гармати, а хлопці біля них всі побиті лежать. І ми з товаришем, з яким разом вчилися, – він за одну гармату, я за іншу. І почали прямою наводкою стріляти по німецьких самоходках. Чи я підбив, чи він – загорілося три самоходки. А далі вже пішли наші танки. І ми обидва отримали Ордени Слави ІІІ ступеню за це. Маю 4 ордени і 20 медалей. Після війни я закінчив Київське артилерійське училище і 25 років прослужив в армії. Служив у Владивостоку, далі на Курильських островах, Північному Кавказі (м.Майкоп), у районі вічної мерзлоти – бухті Тіксі. У відставку пішов полковником.
****************************************************************************


Василь СМЕРЕЧАНСЬКИЙ,
боєць УПА:


– У 1944 році я помагав УПА. Ми жили у Львівській області, у Добромильському районі (тепер це Старо-Самбірський). Біля нас був польський кордон. Я знав всі стежки і вночі переводив хлопців з УПА на Польщу, які воювали з польською Армією Крайовою. Траплялося переводити і назад – якщо бої були невдалі. Жодного разу не спіймали!
Півроку сидів у криївці, бо хотів піти у сотню, а мені сказали: „Ти ще молодий, зиму перебудь, а там візьмемо”. І з весни я пішов в УПА. Мого сотенного, Зеленого, і побратима Чумака убили в селі Тернава – запроданець виказав. У нашому селі кагебісти замордували дівчину-сироту, мою однокласницю, яка варила їсти хлопцям з УПА. Наші хлопці убили начальника КГБ Скородєлова – за цю дівчину.
Коли німці тікали від совітських військ, ми затримали їхнє угрупування. У нас були кулемети, гранати, і під лісом ми взяли в полон 18 німців, один німець був важкопоранений. Де його поділи, мені не сказали, бо я був молодий. У великих боях був два рази, і обидва з німцями.
Після загибелі сотенного хлопці мені сказали „піти з повинною і замельдуватися” (стати на облік). І мене одразу взяли до совітського війська. Бо зброї при мені не знайшли і не знали, що я був в УПА. Служив на Волині, де крадькома помагав нашим. Стояв на посту, а хлопці тихенько брали там зброю, патрони.
У 1950 році я добровільно поїхав на Сибір, у Архангельську область, до батькової сестри, яку туди вивезли дівчиною у 1947 році – за брата, який був в УПА. Поміг їй вижити, бо без мене померла б. Мені там дали квартиру, і я тітку з бараків забрав до себе. Працював слюсарем. Дев’ять років прожив у Сибіру, одружився там, маю двох синів. А у 1959 році назавжди повернувся в Україну
**************************************************************************.


Катерина Петрівна ЛУЦЕНКО (дівоче прізвище – КУПКА),
радянська партизанка:


Я родом із села Мочалище Бобровицького району Київської області. Була у партизанському загоні імені Щорса, яким командував Олександр Кривець. Такі страшні облави були... А ми допомагали фронту. Підривали ешелони. У нашій хаті була партизанська явка, лежав поранений партизан. Мою матір убили за те, що переховувала підпільників. Я тоді вже була у лісі. Жила в лісі з сорок другого по сорок п’ятий. Там ще були інші дівчата. Моя подруга Марія Глибина стояла на посту, її спіймали німці, познущалися з неї, як хотіли, і стратили. А наше село спалили 18 грудня 1942 року. Мені тоді 19 років було. Коли вбили маму, я лишилася зовсім сама і вийшла заміж за хлопця, з яким ми були у партизанському загоні. Ми вірили в Бога, молилися, чекали Перемогу.
Коли чоловік вперше з фронту прийшов поранений, каже: „Може, я не вернуся більше, нехай буде пам’ять про мене”. І в 1945 році народилася наша дочка. А у квітні 1945 року він був другий раз поранений, йому ампутували ногу.
Після війни я працювала у сільраді, а потім командир партизанського загону забрав мене до Києва, і я робила кухарем у піонерському таборі. Чоловік, Микола Степанович, помер у 1963 році. Лишилася я сама з двома дітьми. Щастя вам, здоров’я, і щоб ви ніколи не знали, що таке війна. Головне - щоб люди любили Бога, любили людей і любили працю. І щоб ми знову були з Росією, з Білорусією і усіма країнами, разом з якими ми воювали.
**************************************************************************



Ольга БОГАШЕВА (дівоче прізвище - ЗАВЕРБНА),
дочка підпільника з ОУН і сестра бійця УПА, політв’язень


– Мені було 14, коли мене вперше заарештувало КГБ. Мама кричить: „Куди ви берете дитину?” А вони: „Нічьо-нічьо, она щас придьот”. Дорогою везуть, питають: „Сколько у тебя ребер? Не знаєш? Ну, щас посчитаєм - узнаєш”. Ой мамо, думаю, будуть катувати. Брат був в УПА, тато – голова „Просвіти”, на підпільній роботі, забезпечував УПА провізією.
Мого батька попередили сусіди, що енкаведисти роблять обшуки. Прийшли до нашої хати. Один пішов в туалет, інші його чекають, курять. А батько взяв кошик, вийшов з іншого боку хати і втік.

Арештували мене тоді, а самі зайшли ще в іншу хату, а мене лишили саму. Я не втекла, бо думаю, попадуся іншим – суцільна облава йшла. І мене закрили у хаті, відібраній у куркуля, там був їхній штаб. Там було 4 двері, як в тамбурі електрички. Там кінь паршивий, там комора, а там прохід у магазин. Грудень місяць, солома під ногами, сиджу, тремчу, чекаю вечора. Дівчина, яка годувала коня, відкрила мені двері до коня і на горище, каже: „Тікай!”. Я увійшла до коня, залізла на жорна, з яких він їв, а підтягнутися на горище не можу. А тут мама приносить їсти. Вони до мене: „Виході, мать пришла!”, а мене нема. „Нічого, - кажуть, - щас поймаєм, убьем, как собаку!”. Я як це почула, за гриву вхопилася, мене сила Господня підняла, вилізла на горище, відкрила там хвіртку і стрибнула з даху. Впала на тік стодоли і втекла. Спочатку спокійно йшла, щоб постові не звернули уваги, а далі тікати. Вранці мене таємно вивели з села на Львів. Послали хлопця сказати мамі, що я втекла, бо вони вже розвалювали нашу хату, шукаючи мене.

Роман Шухевич порадив татові відправити мене у село Старі Збоїська, і там сказати, що ми з мамою переселенці з Польщі. Там завуч у школі був своєю людиною. І я там провчилася два роки, завдяки Шухевичу. Він приходив до нас щотижня...

Я не встигла ніяк допомогти повстанцям. Вчилася на курсах зв’язкових, але батько узнав і заборонив. Сказав: "Ми вдвох з твоїм братом боремось, нехай хоч одна дитина доживе і побачить вільну Україну". Так і сталося... Брата, Романа Завербного, поранили під Львовом, і він застрелився, щоб не потрапити в полон. Ми дізналися про його загибель по БіБіСі. Батько отримав 25 років таборів, з них 15 відсидів. В нашому сільському музеї (с.Миклашів Львівської області) зараз зберігаються фотографії батька і брата. І написано: "Перші патріоти нашого села".

Мене арештували у 1948 році - за те, що не донесла на батька. Дали сім років, бо була ще неповнолітня, а мамі дали десять. Відбувала в Комі у таборі суворого режиму – два листи на рік. Маю номер на плечах – П488. Кричали: "П488, подтянись, шире шаг!". Імені не було.
Познайомилася з чоловіком, коли розвантажували ліс. Хлопці за проволокою будували бараки. Заговорили зуби конвою, і полетіли нам записки. І мені падає під ноги записка: "Дівчині у львівському кожушку". А я перед тим казала дівчатам після роботи, що піду заміж тільки за східняка з голубими очима, високого і кучерявого. Так все і сталося. Піднімаю записку – східняк пише. Потім звільнилася з тюрми і ще п’ять років чекала майбутнього чоловіка. Він 12 років відсидів. А потім зустрілися, і дай Бог всім так! Маємо двох дочок.

У тому першому листі були його вірші:

* * *
Віє вітер, холодний, колючий.
Рідна пісня крізь сніг доліта.
А в серці такий сум пекучий!
То нехай і надія зроста.
І здається мені на чужині,
Що нема завірюхи, снігів,
Бо і тут у нас спів з України,
Як у затінку наших садів.
Бо і тут слова рідні лунають,
Як у наших безмежних полях.
Це ж бо наші дівчата співають –
Ті, що нам помагали в боях.
То ж вони, ті голубки безпечні,
Що із нами ділили нужду,
Що у горі тепер безконечнім
Знову ділять наругу й біду.
То ж сміліше, сміліше лунайте,
Наші рідні, любимі слова.
Так, співайте, дівчата, співайте,
З вами воля Вкраїни співа!

Записала Олена БІЛОЗЕРСЬКА


Заради онуків
Tags: війна, друга світова, упа
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 43 comments
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →
Previous
← Ctrl ← Alt
Next
Ctrl → Alt →