КИЇВ 1942
Холодний вітер натиска на груди.
Скоріше б вже забитися в нору.
Я думала, що гірше вже не буде,
Коли забрали батька і сестру.
Якби оце ще гірше нам не стало.
І не кажіть мені, що це прогрес.
Ото й різниці, що сидить гестапо
Там, де раніше був НКВС.
Оно стоїть - весь в чорному - на чатах.
Іди спокійно. Цей не загребе.
Якщо його впритул не помічати,
То він не зреагує на тебе.
Іди, іди. Попереду ще двоє.
Теж в чорному і ходять, як пани.
Іди, іди. Вони не за тобою.
(А може: за тобою не вони).
Щоденно балансуючи на вістрі,
Звикаєш чути кроки навздогін.
Іди, іди. Тебе чекає Бистрий.
А може статись, що не тільки він.
Я хочу знати, хто прийде на стрічу.
Не скоро, ой не скоро прийде час,
Коли навчуся бачити обличчя
І не шукати риси стукача.
Якщо їх стільки буде і надалі,
Ми всі ще дочекаємось біди.
Іде сусідська дівчина - Наталя.
І я не знаю, звідки і куди.
Я хочу подивитись в очі другу.
Гарячу страву з'їсти - хоч яку.
Отак би впасти, скинути напругу
І спати десь у теплому кутку.
І тиждень не виходити назовні.
Хоч кілька діб не бути на війні.
І просто: щоб постукати умовним -
І відчиняти вийшли - не вони.
Олена БІЛОЗЕРСЬКА
1-2.05.1999
