Олена Білозерська (Olena Bilozerska) (bilozerska) wrote,
Олена Білозерська (Olena Bilozerska)
bilozerska

Восьма річниця "України без Кучми"


Сьогодні - не лише день народження Тараса Шевченка, а ще й восьма річниця розгрому акції "Україна без Кучми". Хто знає, що це таке - знає, хто не знає - пояснювати марно. 18 лідерів і активістів УНА-УНСО відсиділи за це від 1 до 3 років, разом – більше тридцяти. На сьогодні ніхто з них не реабілітований. Хоча дехто має ордени "За мужність".

Викладаю спогади про те побоїще його безпосередніх учасників, записані мною у 2006 році. У скороченому вигляді вони друкувалися в унсовській газеті "Замкова гора". А це повний варіант, певніше - дослівна розшифровка з диктофону.



Василь (Живосил) ЛЮТИЙ:

Бравурно підійшли до будинку вчителя. Побачили кількість міліції. Вона теж нас побачила. Поки шикувалися біля пам’ятника Грушевському, вийшло так, що черкаська команда з поворотом ліворуч вийшла першою. Основний удар першого штурму ми прийняли на свої ребра. Плюс частина київської команди.

Біль просто не відчувався. Якась металева перегородка, чиясь нога, в результаті удар в живіт, і куртка не допомогла. Ззаду натиснули свої, і добре що ззаду знаходився Володя, який мене витяг, в результаті у нас обох відірвали підошви.
Деякі невеличкі групи потрапили в засідки. Беркуту спочатку стояло десь 5 рядів, потім стало десь рядів 8, бо побачили, що ми боєздатні. Ми змушені були відбирати зброю, тому що нас нею гамселили. Це була війна, однозначно, важко сказати, вулична чи громадянська. Важко було розібрати команди. Це був варіант штурму, який нагадував взяття Зимнього.



Треба була з’ясувати, скільки людей знаходиться за Беркутом, і що там відбувається.
Нам було поставлене завдання вилізти на дах боковий біля Університету і розгледіти, що там відбувається. Можливо, пізніше ми застосували б тактику „спаду зверху”. Моїм завданням і тих десяти осіб, які були покладені на мою відповідальність, було прорвати кордон зверху. Я не знаю, чому це не сталося, тому що всі були захоплені проривом по центру, а ми стояли, як дурні, нагорі і очікували.
Поки ми чекали, поки на правий фланг підуть наші, нас швидко викупили ті люди, що стояли нагорі і оператори і журналісти. Ми не знали, хто це. Тепер, звичайно, зрозуміло, що це були службові, тому що навіть на записі видно, як один з них штовхає мене на мого чергового міліціонера, який мене і злапав, по суті.



Нормальним явищем було б, що якщо нас запасли, то треба відходити. Немає сенсу прориватись. Але з появою 1-го міліціонера Таня Чорновіл побігла і чомусь почала його скидати з даху.
В результаті сили маленької Тані проти сили того міліціонера були замалі, і він її не відпускав. Все йшло до того, що її можуть заарештувати або скинути з даху. Ясна річ, це був не джентльменський і не унсовський, а просто чоловічий вчинок – дівчину не можна було залишати в такому становищі, і ми побігли на перейми. А поки добігали до Тані, міліції чомусь стало більше на даху, і далі вже почали розбиратись, кому скільки більше перепаде міліціонерів, хтось там полетів вниз, було тільки видно кашкети, когось не пускали на дах, когось пустили, бо якби тільки з одного боку вони вилазили, ми змогли б утримати форпост, але вони вилазили з багатьох боків. В результаті ми зрозуміли, що ми в оточенні. Якась частина людей відірвалася, змогла відбігти, а Микола, я, Таня, ще хтось, - попалися. Ну, з ким не буває. Висоти-то я не боявся, навіть просто не думав, що можу полетіти головою вниз без усякої страховки. Сподобався мені цей м’який прийом – падіння просто на руки „Беркуту” з подальшою грою у футбол. Ногами потовкли. Їх стояло чоловік 11, вони один одному заважали, так що чоловік 5 може по мені попало. Ну, я вже не боявся, бо вже байдуже було, тільки скроні затулив. Потім вдягли наручники, посадили біля металевої загорожі. Миколу схопили за вуха і роз тарабанили носа об металеві грати. Кров так шикарно бризнула, що я подумав, що наступний буду піддаватись тортурам я, бо Таню я не бачив, думаю, де вона. Ну, поставили на коліна, хтось там натискав на п’яти... Ну, я розумів, що інакше вони не можуть. Потім автозак, ясна річ. В автозаку нас ще відгамселили, тут вже й руки і кийки пішли в хід. Мені перепало тільки за те, що я попросив віддати документи назад.


Василь у сутичці на даху

Нас завезли у райвідділ. Про тюрму тоді взагалі ніхто не думав, а про те, що будуть гамселити далі, думали всі. На щастя, у Тані посвідчення журналіста і мобільний не забрали, вона дуже швидко зв’язалася з кимось, і нас не дали вивезти кудись далі. Приїхав Григорій Омельченко, нас відвезли на Михайлівську площу і відпустили. Загальна кількість арештованих зранку була 8 чол. – всіх відпустили. І я, хоч кульгав, повернувся до лави, бо – "життя триває, точиться війна".

Наступного дня, після вечірнього погрому штабу, заночували на одному з київських офісів, 10 ввечері вирушили з бази на Лівому березі. Постанови такої не було, це вирішував не я одноосібно, я просто поставив це на голосування, бо був єдиний представник командного складу УНСО.
Ми провели спільне засідання, на якому вирішили, що треба відступати, бо більше 20 людей в одному помешканні, могло статися все.
У мене була найбільша група – 10 чол., в основному черкащани, був один херсонець. Йшли 32 години, майже весь час пішки.

Я не відчував травматизму через відповідальність – чотовий, 33 особи, нікого немає, наступного дня після розгрому з 33 з’являється 5 осіб, і я не знаю про долю інших. Слава Богу, обійшлося, що наймолодший склад я зберіг – не я, Бог зберіг, змогли щасливо добутися додому.
Далі був карантин, бо всі були хворі. У мене були тріснуті 2 ребра, але болю я спершу не відчував, бо весь час у русі і на морозі. Мене так ця ситуація приголомшила, що болю я спершу не відчував. Спочатку зрозумів, що не можу лежати на спині, певніше, зранку, не зміг встати з ліжка. А потім почалася паралізація правої руки, і я ночував сидячи. А розумів, що інвалідність – це дурнувата тема, бо кому ти такий потрібен? Ну, обійшлося, все буває…

Ігор МАЗУР (Тополя),
голова Київської міської організації УНА, політв’язень:



Тополя, 9 березня 2009 р.

Зранку, полюбивши дружину і поцілувавши доцю, пішов я на війну. З кучмівським режимом.
9 березня визначальне хоча б тим, що в різні періоди історії України відбувалися події, які впливали на хід історії. У ХІХ ст., у день народження Шевченка, і в ХХ столітті, коли відбувався дисидентський рух. Якраз в цей день спалене тіло Романа Шухевича вкинули у річку Збруч.
2000 рік почався з подій 9 березня. Коли був захоплений і підпалений офіс комуністичної партії України. 2001-й рік став початком найбільшого судового процесу в історії України проти опозиції.
День був звичайний. А який він міг бути? Після 8 березня, коли всі знаходять причину для свята, хто визнає це жіночим міжнародним, хто не визнає...

9-го невелика група людей, коли я підійшов, була біля пам’ятника Грушевському. Порівняно з тією кількістю міліції, яка взяла в кільце пам’ятник Шевченка, це була справді маленька жменька. Була сотня унсовців біля пам’ятника, десь сотня студентів з об’єднання «За Правду» і різні невеличкі групи опозиціонерів, які вийшли на намети, перезнайомилися і які 9 березня завжди проводять біля пам’ятника Кобзарю.
О 8 годині було десь чоловік 250, потім народу трошечки побільшало, підтягнулися люди з областей, яким вдалося приїхати, які проявили свою волю в цей день добратися з самого ранку в Київ. Тому що з’явитися десь о 8 ранку, це потрібно було справді... Приїхали люди, котрі були готові цілий день до політичних боїв.
Коли ми з Русланом Зайченком обійшли те каре, котре стояло навколо парку Шевченка, намагалися десь пройти, тому що у нас були посвідчення журналістів. Але ряди міліції по всьому периметру стояли стіною і не дивлячись ні на які посвідчення, не пропускали. Казали, що з хвилини на хвилину буде Кучма, і посилалися на різні постанови про охорону посадових осіб. І раз ми не входимо в ту масовку, яка імітувала український народ, радісний від споглядання вождів з вінками, то нам там нема чого робити.
Пізніше це призвело до того, що навіть Валентина Семенюк отримала в голову, коли не прислухалася до міліцейських інструкцій.

Тополя у наметах УБК, зима 2000-2001 рр.

На деякий час територія біля пам’ятника Шевченку перестала бути територією України. Вона стала територією держави Кучми. Ті, хто міг хоч якось зашкодити або принести як щось своє до пам’ятника у той момент, коли там був Президент, вони були персонами нон-грата, незалежно від свого статусу депутатського, громадянського, навіть якщо це були іноземні представники, преса... Вільна дорога була тільки для своїх...
Не було ніякого бажання проливати кров тих солдат, яких виставили наперед. Було відчуття, що якби нас було більше, то ми б проштовхнулися туди і змогли підійти до т.зв. Президента і сказати йому слова ганьби, відкрити йому очі на позицію активної спільноти, щоб він пройшов між нами, як крізь стрій шпіцрутенів. Під прицілом очей людей, що ненавиділи його, як це було у новорічну ніч, коли він підійшов до палатки Гії Гонгадзе.



9 березня цього не сталося, стались інші події. Проштовхнутись крізь ряди міліції клином, як ми це іноді це виконуємо під час акцій чи під час вишколів, чи за рахунок певних обманних маневрів – ми намагалися через дах одного з червоних корпусів університету... Це було все важко, нереально, виходячи з кількості 3700 міліціонерів. Якщо підрахувати всіх, хто був на той час орієнтовно на 9 годину ранку, коли почалася оця сутичка між міліцією і опозицією, було десь біля 400 чоловік. Половина з них не була готова до силової акції, 200 чоловік і майже 4 тисячі – це було несерйозно, але ми не могли спокійно відреагувати на те, що для нас закрита дорога до пам’ятника Кобзарю. І якби нас було у 5 разів менше, ми все одно намагалися б пройти.

Тому що ми мали набагато більше права стояти біля пам’ятника і говорити про те, що відбувається у державі. А творити політичний цирк за участю різних там посадових осіб, хитрих нардепів, які пристроїлись біля Кучми і співали йому хвалебні пісні, журналістів, які писали заказні статті. Коли все ж таки нам вдалося пройти через ряди міліції, не дивлячись на те, що нас було мало, відчувалося піднесення, ми йшли гордо...



Владислав МИРОНЧУК, УНА-УНСО,
політв’язень


В організації заворушень 9 березня я участі не брав, бо організував їх тодішній кучмівський режим. З нашого боку це була реакція на грубе попрання наших громадянських прав і свобод. Нормальна чоловіча реакція: коли тобі плюють в обличчя, ти б’єш кулаком у відповідь!
На початок акції я трохи запізнився. Коли підійшов і побачив оце все, що діялось навколо парку Шевченка, то це мене збісило! Що ж це робиться, хто є джерелом влади – міліція чи народ? Вийшло, що держава проти народу. Ну, а ми – Українська Народна Самооборона, от і оборонялися, як народ.



Біля адміністрації Президента було кинуто дві пляшки із запалювальною сумішшю. Одна – не знаю, хто її кинув – не загорілася. А інша – моя – „спрацювала”. Потім цю пляшку почали приписувати іншим підсудним – моїм побратимам. І вийшло, що одну пляшку кидали чи не п’ять чоловік. Щоб уникнути несправедливості, на суді я визнав себе винним. Зразу мені дали 4 роки, а потім апеляція скинула півтора роки. Ну, і свої 2,5 я відсидів повністю.


Олег БУРЯЧОК, УНА-УНСО, політв’язень:



Тягнуть Олега Бурячка

Тягли мене в “Обличчі протесту” не 9-го березня, а 3-го, коли було знищено наметове містечко акції “УБК”. А от 9-го березня мене вже зранку вразило, що вся обстановка була знервованою та тривожною. Пам’ятаю, що, проходячи від Майдану до Контори (контора тоді знаходилася на вулиці Димитрова, 6), мені довелося тричі показувати “аусвайса” патрульним. Це при тому, що район вулиць Л.Толстого, Б.Хмельницького, Хрещатика та бульвару Т.Шевченка був оточений мало не бронетехнікою. Мені це почало нагадувати комендантську годину, коли до пам’ятника свого поета народ міг проходити тільки через паспортний контроль та металошукачі.

Але найбільше мене вразило те, що в першому ряду очеплення, а потім і атаки міліціянтів, були використані солдати в\ч 3030, в народі названої “ЗОЗО”. Бійці цієї частині в основній своїй масі є і були солдатами строкової служби, яких призвали до лав ЗС захищати Батьківщину, а потім кинули на своїх же батьків, дідів та сестер. До цих пір не можу пробачити тим товстопузим генералам та полковникам, які, як я бачив на касетах оперативної зйомки, ховалися за спинами не тільки цих молодих хлопців, а поставили ще перед собою всі підрозділи міліції, які були на той час в м.Києві, такого не офіцерського поводження.


Фото з книги "Справа 9 березня" + кадри з фільму "Обличчя протесту".
Tags: лютий, мєнти, тополя, україна без кучми, уна-унсо, фото
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 29 comments