І словом не збороть.
Так і стою, розкривши рот –
Народ! Який народ!
Марина Цвєтаєва
Нема у мене, друзі, часу і сил писати мемуари про ТІ дні.
Звісно, щось за ці роки я написала – статті, листи, коментарі у ЖЖ френдів. Зараз насмикаю, що є, а ви не судіть суворо.
******************************
Напис на колоні Головпоштамту: „Слышь, козел, ты ошибся: мы не быдло, мы народ!».
…незнайома дівчина з Чернігівщини: „Ви без рукавичок, мабуть, руки померзли, візьміть, у мене дві пари”.
«…передайте наш номер у наметове містечко, може, комусь треба переночувати, помитися, випрати речі. Може, хтось захворів, ми й лікувати вміємо».
…з машини з російськими номерами мужик вимахує помаранчевим прапором. Кричить: «Русские - за Ющенко! Москали - за Януковича!».
…в кінотеатрі – фільм про Олександра Македонського. Коли героям подають помаранч, зал скандує „Ю-щен-ко!”.
…звертання до незнайомого: «Гей, Українцю!»…
Ніч з 21 на 22 листопада, Майдан. У мене, між іншим, тоді була температура під 39. Зараз дивлюсь на фото - не видно. І не відчувалося майже
Триває підрахунок голосів. На це табло тоді дивилися, як у 41-му слухали голос Левітана
******************************
У моїй родині не було ні катів, ні жертв режиму, Бог милував. Я молодша за тебе на 8-9 років, соціалізм у мене в крові, не витравлюється, а от генетичного страху вже майже немає. І коли я виходила на Майдан у 2004-му, я не те, щоб не боялась, я просто нічого не розуміла. За півроку до того я різко змінила своє життя, і мені здавалося, що безперервні помаранчеві мітинги - це просто звичайна частина цього нового, у чому я тепер живу. От все одно як перебрався ти до Америки - а там на вулицях багато негрів. Нормально. Америка ж. І коли о 6-й ранку 22 листопада на ще порожньому Майдані ми зустріли приятеля, який пройшов дві війни, і він запропонував нам усім сфотографуватися на згадку, бо "невідомо хто з нас де завтра опиниться" - от тоді на мене й накатило. Відчула, що буде ЩОСЬ. Якась стихія, що може і потрощити, і по стінці розмазати. Єдина емоція була - не пропустити! На очах відбувається історія. І я не йшла з тих наметів, навіть не спала у перші дві-три доби - скільки вистачало сил. Пам’ятаю - відрубаюся у наметі з думкою: чи встигну вискочити і дістати фотоапарата, якщо почнеться штурм :) Що була реальна небезпека, довелося подумати, коли все вже давно закінчилося.
Вечір 22 листопада. Хлопці встановлюють намет, у якому я прожила 9 діб
Одна з перших ночей
Чи не єдині мої фотки у наметовому містечку. Не до того тоді було
***********************
Кожен, хто з оранжевою стрічкою, - брат. Нехай на кілька діб. Але це відчуття варто того, щоб мокрими задубілими ногами годинами місити талий сніг. Того, щоб, захворівши і маючи квартиру в самому центрі, з високою температурою ночувати в наметі. Ніколи не бувши людиною натовпу, кричу разом з усіма: „Ми разом! Багато! І нас не подолати!”. („El pueblo! Unido! Jamás será vencido!”). Вперед, вперед, Альєнде батальйон... У нас все закінчиться інакше.
…звертання до незнайомого: «Гей, Українцю!»…
************************
Під ранок я вилізла з намету, не вдягнувши рукавички. Поки повернулась, пальці задубли повністю. Спробувала відкрити свою палатку, смик-смик – і відірвала „собачку”. Так ми до кінця й користувалися блискавкою без „собачки”, незручно було. Та „собачка” у мене зараз – як реліквія.
************************
…Дзвінок знайомих з-за кордону (надивились російського ТБ). Що ми їмо (адже у нас тут порожні полиці), як добираємось на роботу (адже всі вулиці у Києві перекриті) і чи нікого нам не підселили (адже прибулих на акції підселяють у квартири киян).
Два найкращих - геніальних! - гасла Майдану
***********************
Унсовці тоді чергували у великому наметі з великим написом «Прес-центр». Від слова «пресувати», звісно. Відваджувати звідти журналістів було нелегко :) Такі тоді дні були, було можна.
Багатогодинні стояння під сценою...
...і сама сцена
Безсоння, і втома, і холод, і тривога постійна – а страху не було. Ні в кого. І віддавали незнайомим людям останнє. Це ми, «понадкусювачі». А тоді – віддавали.
Наша вечеря
Перші дні...
...і останні
Потім був автопробіг «Поїзд дружби» на схід і південь...
Братання у Харкові з «януковцями»...
Поїздка спостерігачем у Єнакієве – у помаранчевій символіці (ледь не закопали :)
************************
Кажете, Ющенко не виправдав наших сподівань? Різні тоді були сподівання.
Пам’ятаю, стою в оцепленні під сценою, у чорній шкірянці, що з пов’язкою УНСО - брехати не буду, не було тоді на мені пов’язки. На сцені Ющенко, вже закінчив промову, страшний, зі спотвореним обличчям, стоїть, ледь похитуючись… "Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!" - гримить, мабуть, на кілометри. А він стоїть, очі в себе, знесилений усміх, і тільки пальцем відбиває ритм – раз-два-три, раз-два-три…
А поруч мене камерад один стоїть, дивиться на нього закоханими очима і шепоче: «Фюрер…»
Я теж тоді думала: матимем тирана. Ну не міг він після того, що з ним зробили, не озлобитись, не переродитись...
Різні були сподівання. А деякі ще справдяться.
http://deep-water.ru/?http://bilozerska.livejournal.com/100137.html
← Ctrl ← Alt
Ctrl → Alt →
← Ctrl ← Alt
Ctrl → Alt →