?

Log in

No account? Create an account
березень 2019   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31


Людина-епоха. Дай їй Боже дожити і побачити ту Україну, якою вона має стати...
З Днем народження, Ліно Василівно!

Вірші Ліни Костенко у моїх російських перекладах (зроблених біля 10 років тому).

* * *
Что ж, авторучку - не рвануть из ножен.
Не брызнет вражья кровь из-под пера.
И гетман не приехал - не положен.
Не время. Дождь. И все-таки пора.

Пора, пора!
Глядишь на мир, как с Этны.
Позор веков лишь магмою прорвет.
Слова, слова... Зато они бессмертны.
Уймите гнев. Их пуля не берет.

* * *
Под горою Машук, на снегу, покрасневшем от крови,
В каземате - ну что ж, я судьбу и такую приму.
Эта доля достойна поэта, она ему вровень,
И она не убьет - только горечь подарит ему.

Но спокойствие это, уют усыпляющей фальши,
Неприметное древо в чудовищном этом раю!
Благоденствие это... Простите - но это не наше.
До свидания. Все. Возвращаюсь в стихию свою.

* * *
Моя любовь! Вот я перед тобою.
Бери меня в свои благие сны.
Не сделай лишь послушною рабою
И крыльев не обрежь, что мне даны.

Не допусти, чтоб свет сошелся клином,
Оставь мне то, ради чего живу.
И подари над строем тополиным
Довлеющего солнца булаву.

Не дай мне оступиться, мелочиться,
Не дай мне отступиться ни на миг -
Чтоб кости не ворочались в гробницах
Суровых, гордых прадедов моих.

Им тоже от любви темнели дали
И изгибало судорогой рот,
Их женщины за стремена хватали -
Но что поделать - только до ворот.

А там, а там... Далекий клекот боя
И звон мечей до третьей до весны.
Моя любовь! Вот я перед тобою.
Бери меня в свои благие сны.

* * *
Не знаю - и не надо - где Вы, с кем.
Не знаю, или свидимся однажды.
Но главное - что где-то вдалеке
Есть кто-то жарче негасимой жажды.

Я не подам чужому счастью весть.
Ни отзвука туда не долетает.
Я думаю о Вас. Я знаю, что Вы есть.
В моей душе и от того светает.

КОРРЕКТНАЯ ОДА ВРАГАМ

Мои родные, милые враги!
Признаться разрешите вам в симпатии.
Когда вас нету рядом - хоть беги.
Без вас - сплошные приступы апатии.

Мне так приятен ваш ажиотаж.
Я вас делю на виды и на ранги.
Привычный, ежедневный мой тренаж,
Мои гантели, турники и штанги.

В спортивной форме быть приятно всем,
И нудно обходиться без баталий.
А человек, живущий без проблем,
Жиреет сердцем и теряет талию.

Спасибо, что вы тоже крепыши -
Ведь мелочь недостойна быть врагами.
Я накачала бицепсы души
Лишь в результате поединков с вами.

Итак, хвала вам!
Больше ни гу-гу.
И вежливо предупредить позвольте:
Что если и согнуть меня в дугу -
Дуга эта, конечно, будет вольтовой.

Лина КОСТЕНКО
Перевод с укр. Олены Билозерской

Ефір на Радіо Культура. "Культурна дипломатія за участю українських ветеранок і ветеранів. У студії - ветеран Олексій Барановський".
З 29:50 Дар'я Зубенко і я розповідаємо про те, як нас приймали у НАТО і чого нам вдалося досягти нашою дипломатичною місією.

http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=2185112&fbclid=IwAR2gFKl5alrleayfngnpTzh2y2GhKcL0G1tnXgGyGp8X_hGITtcauvqlTfM

#InvisibleBattalion
#НевидимийБатальйон
#Ambassador_ветеранська_дипломатія

Фронт зима

З Днем добровольця!

Posted on 2019.03.14 at 16:42

Десятиліттями після Другої світової (та й Першої також) у художніх творах піднімалася тема, як війна ламає, чи пак перекроює людські долі. Хтось був студентом-відмінником, на нього чекало майбутнє блискучого науковця - але почалася війна і він став танкістом. І так далі.
Мене це теж стосується - в енному ступені, мабуть.


За першою освітою я бібліотекар-бібліограф. Колись дуже давно працювала в Національній парламентській бібліотеці. Потім, після вдало написаної статті, мені запропонували роботу в газеті, і 10 років, з 2004 по 2014, я працювала у журналістиці.
Паралельно беручи участь у різноманітних військових вишколах. Коли я цим займалася, не вірила, що колись реально буду воювати. Бо, по-перше, як і більшість, не вірила, що в Україні можлива війна, по-друге, вважала, що навіть якщо вона почнеться - воюватимуть лише військовослужбовці, в т.ч. ті, що з початком війни запишуться в армію добровольцями. Я тверезо дивилася на свої можливості, в першу чергу фізичні, і розуміла, що ніхто мене до війська не візьме. Я була дитиною "від книжки", а не "від спортзалу", і до того ж дівчина. Думала, що моя особиста участь у війні, якщо вона все ж почнеться, зведеться до написання репортажу з блокпоста, з якого іноді буде чутно автоматні черги (бо далі мене ніхто не пустить).


АЛЕ ВИНИКЛИ ДОБРОВОЛЬЦІ.
Різного віку, різних політичних поглядів і освітнього рівня. Багато старих. Багато хворих. У "форме №8" ("что достали, то и носим"). Меншість, як наша група, вивчили тактику ще до війни і були екіпіровані на рівні сьогоднішніх ЗСУ. Більшість - у кросівках і казна в чому, воювати не вміли, в атаки ходили приблизно так, як на Майдані, несли шалені втрати - але звільняли українські населені пункти.


Тоді й стало зрозумілим, що абсолютно всі проблеми і перешкоди - ніщо, що має значення лише мотивація. Це стало неофіційним девізом, з яким живу й досі.


З бібліотекарки і журналістки вийшов воїн - далеко не найкращий, але ж і не найгірший теж. Оце коротко про те, що таке добровольчий рух.


Я була в добровольчому русі - спочатку в ДУК ПС, потім в УДА - близько 4 років. Сьогодні я офіцер Збройних Сил України. У мене буває враження, що мої батьки досі не усвідомили, що їхня донька брала участь у бойових діях і є нині військовослужбовцем. Якщо чесно, я ще сама це не до кінця усвідомила :) Абсолютно чужа доля, ніби вичитана з книжки, яка стала моєю. Бувало різне, але я жодної миті не пошкодувала про це.


Доля була милостивою до нас - більшість моїх побратимів дожили до сьогоднішнього дня. Багато хто досі воює. Не оформлені офіційно добровольці потроху починають отримувати визнання - щоправда, поки що лише на регіональному рівні. На фото посвідчення, яке сьогодні, у День добровольця, за довіреністю вручили моїй мамі.


Ми тут, ми нікуди не ділися. Наша війна триває. Ми добровольці. Усі, хто на фронті - добровольці, по суті.
З Днем добровольця!






Моя співрозмовниця - літня жінка з Макіївки, ввічлива й вихована, назвемо її Тамара. Все життя пропрацювала електромеханіком на АТС, чоловік - рятувальник на шахті. У них є донька і син, від доньки - онук, від сина - онучка.

Коли почалися обстріли, каже Тамара, було дуже страшно. Люди розчистили старе радянське бомбосховище і ховалися у ньому. Щоправда, там була така задуха, що надовго їх не вистачило, за кілька днів покинули сховище і почали пересиджувати обстріли вдома.

"Я таке бачила, - розповідає Тамара, - молода сім'я, батько веде малесенького хлопчика за руку, а в мами немовля на руках..." - і починає плакати. Я мимоволі очікую на продовження: прилетіла міна і на очах у Тамари вбила цих двох дітей. Але ні: молода родина з дітьми просто йшла ховатися у бомбосховище. Це найстрашніше, що моїй співрозмовниці довелося побачити за війну. Згадує - і плаче.

Влітку 2014 року її син з невісткою якраз збиралися у Ніжин до батьків дружини - показати їм дворічну онучку, яку вони ще не бачили. І тут почалися обстріли. Всі були впевнені, що це ненадовго. Так, вдягнені по-літньому, і поїхали. І не повернулися більше. Восени Тамара через родичів передала їм туди теплі речі.

Донька з чоловіком і онуком саме в цей час збиралися до Києва. Онук Тамари, старшокласник, дуже здібний хлопець, самотужки вивчив географію - настільки, що виграв всеукраїнську олімпіаду і був направлений на міжнародне змагання до Європи. На цьому змаганні він посів друге місце, повернувся до Києва і вступив до університету Шевченка (склавши іспит з української мови, якою в побуті ніколи не спілкувався, краще за всіх інших абітурієнтів). Провчився там два курси, за цей час досконало вивчив німецьку мову і сказав, що рівень викладання в універі його не влаштовує. Подав документи у два європейські виші - в Осло і в Берлін, в обох його прийняли. Він обрав Берлін, зараз живе у Німеччині, навчається, працює, повертатись до України не збирається. Його батьки живуть і працюють у Києві, винаймають житло.

Тамара раз на кілька місяців їздить до Києва й Ніжина - провідувати свою родину. Скаржиться на дуже дорогі продукти в "ДНР", мізерні пенсії, які там звуться, здається, "пособіями", і мріє, щоб закінчилася війна. У квартиру, де жив її син з родиною, безкоштовно, лише за комуналку, пустили жити родичів. Дім, де жила донька, хочуть продати, але ніхто не купує, або пропонують зовсім уже сміховинні гроші.
Раджу почекати - закінчиться війна, житло зросте в ціні. Каже: ні, у нас немає чим платити за нього.

Про тих, хто воюють за "ДНР" - каже, що поняття не має, хто вони, бо не спілкується з ними, усе її молоде покоління в центральній Україні. Кажу, що має ж вона спілкуватися зі старшими людьми у тій-таки Макіївці, хтось же ж з їхніх дітей чи онуків має воювати. Вона каже: "Ні, ніхто зі знайомих не воює. Може, у нас просто коло спілкування таке - усі мають освіту й роботу. Такі не воюють".

Каже, що воюючих - мабуть, менше одного відсотка, а всі решта - звичайні люди, заручники ситуації. Каже, що Донбас "завинив" тим, що це прикордонна з Росією територія. Якби, каже, Черкаська область була прикордонною, зараз там було б те саме.
Вона хоче, щоб усе було як до війни, боїться тільки, що коли Україна повертатиметься на Донбас, знову будуть важкі бої і будуть гинути мирні люди. Припускає, що з бойовиками можна домовитися, щоб вони склали зброю без бою. Але, схоже, не дуже в це вірить.

Постараюся коротко і об'єктивно.
Наскільки мені відомо, значних фронтових заслуг у Т.Чорновол немає. Вона епізодично бувала на фронті, але не встигла або не змогла здійснити нічого, гідного нагородження орденом.

Водночас в особистій мужності їй не відмовиш, і це ще дуже м'яко сказано. До того, як стала народним депутатом, вона:
- билася з ментами під час акції "Україна без Кучми" (березень 2001 року), під час цього її скрутили і скинули з даху;
- невдовзі після цього разом з іще однією дівчиною прикувалася до рейок перед їдучим потягом, щоб привернути увагу ЗМІ до катувань ув'язнених активістів;
- брала участь у безлічі протестних акцій, блокувань, захоплень будівель, сутичок з поліцією і тітушками, неодноразово бувала затримана. Не сумніваюся, що в той період вона вже мала "дах", який порятував би її від в'язниці - але на ній це не написано, і безмозкі дуболоми з кийками запросто могли її покалічити. Одного разу, під час Майдану, її було серйозно побито. Усі, хто бачив відео, як вона тоді боролася за життя, намагаючись втекти від переслідувачів на значно потужнішій машині, були вражені її витримкою. Без сумніву, це не було подвигом в інтересах держави, але це свідчення її характеру.

Я в той час знаходилась приблизно там само, де й вона, тобто на тих самих акціях, в такому самому статусі - журналіста, але і близько б не наважилась так "нариватися". Бо не хотіла, щоб мене покалічили.

Ці її вчинки, звичайно, можна оцінювати по-різному, в залежності від ставлення до самої Тетяни. Можна - як самопіар чи пошук "дози" адреналінового наркомана, а можна - як корисні для держави патріотичні вчинки, пов'язані з ризиком для життя і здоров'я.

Якщо наші можновладці, включно з президентом, вважають, що це був саме другий варіант - Тетяна, безумовно, заслуговує на нагороду. Але - не таку, які дають фронтовикам за ФРОНТОВІ подвиги, не бойову, а якусь іншу. Щоб не знецінювати державні бойові нагороди.
У мене все.


Фронт зима

Ток-шоу "Право на владу"

Posted on 2019.03.08 at 16:03


503 окремий батальйон морської піхоти рулить :) :)

Ток-шоу на 1+1 "Право на владу". Тема - як досягнути миру на Донбасі (шестеро кандидатів у президенти пропонували свої рецепти).

Повністю передачу можна подивитися тут:





Мої "спічі" на 00:05:50 і на 00:55:00. Казала про амністію після війни для тих бойовиків, які не скоювали військових злочинів (катування і вбивства полонених, розправи над цивільними тощо), обіцянка якої спонукає їх скласти зброю; про те, що основний шлях повернення окупованих територій військовий, а всі решта - допоміжні, і про необхідну процедуру "розватнення", за аналогією з денацифікацією у післявоєнній Німеччині.

Враження від передачі - перш за все, високий професіоналізм ведучої Наталі Мосейчук. Що ж до гостей, то практично всі політики, а особливо перед виборами - страшні популісти. Усі вони, крім відвертих ватників, спочатку кажуть ніби розумні речі, а потім, коли доходить до того, як це можна реалізувати - починають нести щось схоже на те, що казали 5-6 річні діти в перебудову, коли у них брали інтерв'ю (тоді це було модно) і питали, що б вони зробили, якби стали президентом. "Я б зробив так, щоб усі люди були щасливі". "А як би ти це зробив?". "Я б видав указ, щоб люди ніколи не сварилися", "Щоб на всій землі ніхто нікого не кривдив", "Щоб усім дітям купляли багато морозива". І т.п.

Будь-який політик, який каже нам з вами, що ми за його каденції будемо жити заможно - бреше. Якщо все робити правильно, заможно житимуть наші діти. Ті, які ще не народилися або, принаймні, ще не ходять до школи. 15-20-25 років, не раніше. Треба це усвідомити і прийняти, тоді припиниться масовий психоз постійного популізму згори і постійного розчарування знизу.

У політиків і суспільства в цілому мають бути зараз лише дві мети: перемога у війні і поступове зменшення, наскільки це можливо, корупції у державі. Тоді наші діти будуть жити, як мінімум, краще за нас.


Служу українському народові.








Я вже на службі, і поспіхом, бо зовсім немає часу, пишу звіт про поїздку групи дівчат-ветеранок і діючих військовослужбовців до штаб-квартири НАТО у Брюсселі. Писатиму, як завжди, правду, підозрюю, що не все всім сподобається, але то таке, враховуйте, що це виключно мої особисті враження.


Метою поїздки було продемонструвати у штаб-квартирі НАТО фільм «Невидимий батальйон» про участь українських жінок в російсько-українській війні, і таким чином нагадати світовій спільноті, що ця війна йде просто зараз, і що вона їх теж стосується. «Невидимий батальйон», зініційований свого часу Марією Берлінською – це не тільки назва фільму, а ще й материнський проект жінок-військових, а «Амбасадор – ветеранська дипломатія», в рамках якого ми й поїхали – один з дочірніх. Як не крути, порівняно з паркетними політиками в костюмах дівчата-фронтовички у формі виглядають і звучать переконливіше. Плюс гендерна тематика – це зараз світовий мейнстрім, яким варто скористатися для донесення наших меседжів. Нас ніхто не посилав і ніхто (маю на увазі офіційні структури) не уповноважував. Схоже, західні дипломати не дуже у це повірили, але про це нижче.


Крім мене, з героїнь фільму поїхали: Андріана Сусак-Арехта, колишній штурмовик «Айдару», нині один з лідерів жіночого ветеранського руху, та Даша Зубенко, з якою я познайомилася ще у 2015 році, вона була тоді парамедиком у 8-ій роті УДА «Аратта», а нині сержант, інструктор в одному з навчальних центрів ЗСУ. Решта троє дівчат – не героїні фільму, але активістки руху: Майя Москвич (служила у Нацгвардії, демобілізувалася за станом здоров’я, виграла золото на «Іграх нескорених»), Галина Клемпоуз «Перлинка», донедавна аеророзвідниця у 54-ій бригаді, і Яна Зінкевич, беззмінний комбат батальйону «Госпітальєри». Треба сказати, що в нас була ідеальна психологічна сумісність, компанія була тепла, дуже спокійна, нам було комфортне одна з одною. Хоча в цілому поїздка була нелегкою, особливо важко прийшлося Андріані і Даші, бо з нас шістьох вони найкраще володіють англійською, можуть абсолютно вільно нею спілкуватися, тож основний дипломатичний тягар ліг на їхні плечі, ну, й Янині, звісно.


ДАЛІ (БАГАТО ФОТО)Collapse )



Мій вчорашній виступ у Штаб-квартирі НАТО в Брюсселі (+субтитри англійською і українською). Перепрошую за погану англійську, за 5 років війни я добряче її підзабула, плюс хвилювалася сильно і не стежила за вимовою.
Прохання поширювати, я і всі інші дівчата з нашої ветеранської дипмісії дуже старалися

***********
We Ukrainians are fighting not for "peace at any costs", not for "cessation of fire", but for the liberation and return of our land.

In 2016 I took part in a reconnaissance mission near Mariupol, where we captured the military map made by a Russian officer, and on this map the positions, forces and facilities of our enemy were designated, including those officially belonging to the Armed Forces of the Russian Federation.

It was written there clearly: Russian Armed Forces.

May I ask you what it looks like in the light of the unabated Russian assertions that their military do not participate in the combat in Donbass region?

I want to tell you: Dear, dear foreign friends! Please do not help us to seek agreement with Russia. Any agreement with that country is hopelessly futile and counterproductive.
Only the tough line of the whole free world towards Russia, a wide complex of military, economic and diplomatic measures is capable to stop it.

Europe has to understand that every barrel of oil, every cubic meter of gas purchased from Russia turns into new missiles, shells and bullets which kill my countrymen today, and might quite possibly kill your countrymen tomorrow.

And, as a matter of fact, not only tomorrow. We all remember 300 innocent people of the flight which were killed by the Russian missile, the attempt of coup d'etat in Montenegro [organized by Russia] to prevent that country from joining NATO,the actions of Russian assassins in the Great Britain, and so on and so forth.

As anybody can see it's not just a Ukrainian problem. It's a problem of the whole free world.

We do not urge you to fight for us. In fact, we are fighting for you. We Ukrainians defend the whole free world from Russia.

But we need your support in forms of weapons, ammunition and anti-Russian sanctions.

Do it now, and future generations of Europeans will be forever thankful to you!


********************
Ми, українці, воюємо не за "мир за будь-яку ціну", не за "припинення вогню", а за звільнення і повернення нашої землі.

У 2016 році я брала участь у розвідвиході поблизу Маріуполя, де ми захопили військову карту, зроблену російським офіцером,

і на цій карті були позначені позиції, сили і засоби нашого ворога, в тому числі ті, що офіційно належали Збройним Силам Російської Федерації.

Там було написано чітко: "Збройні сили Росії".

Чи можу я запитати вас, як це виглядає у світлі безперервних російських тверджень про те, що їхні військові не беруть участі у боях на Донбасі?

Я хочу вам сказати: дорогі, шановні закордонні друзі! Будь ласка, не допомагайте нам домовлятися з Росією. Всі угоди з цією країною безнадійно марні і контрпродуктивні.

Тільки жорстка лінія всього вільного світу по відношенню до Росії,
широкий комплекс з військових, економічних і дипломатичних заходів
здатний її зупинити.

Європа повинна зрозуміти, що кожен барель нафти, кожен кубометр газу, придбані у Росії, перетворюються на нові ракети, снаряди і кулі, які сьогодні вбивають моїх співвітчизників, і, цілком можливо, вбиватимуть ваших співвітчизників завтра.

І, власне кажучи, не тільки завтра. Ми всі пам'ятаємо 300 невинних людей з повітряного рейсу, які були вбиті російською ракетою, спробу перевороту в Чорногорії [організовану Росією], щоб перешкодити цій країні вступити до НАТО, дії російських вбивць у Великій Британії тощо.

Як кожен може побачити, це не лише українська проблема. Це проблема всього вільного світу.

Ми не закликаємо вас воювати за нас. Насправді це ми воюємо за вас.
Ми, українці, захищаємо весь вільний світ від Росії.

Але нам потрібна ваша підтримка у вигляді зброї, боєприпасів і антиросійських санкцій.

Зробіть це зараз, і майбутні покоління європейців будуть вічно вдячні вам!



Летимо в дипломатичну місію - представляти українських фронтовичок у штаб квартирі НАТО. Для мене це вже друга поїздка туди.
Будемо демонструвати фільм "Невидимий батальйон" - про участь українок у російсько-українській війні, та виступати перед очільниками НАТО.

Особисто я проситиму зброю і боєприпаси.

Тримайте за нас кулачки.


Фронт зима

Доброволець офіційно

Posted on 2019.02.21 at 22:46




Мене можна привітати. Сьогодні в Києві вперше зібралася Комісія з питань надання на території міста Києва посвідчення бійця-добровольця, який брав участь у захисті територіальної цілісності та державного суверенітету на Сході України. І я стала однією з перших кількох киян, хто отримав цей статус.

Подяка всім, хто допомагав, але найперше - Юлії Матвієнко, Ользі Герасименко, Катрусі Стрілі.

Принагідно хочу сказати, що в КМДА вже Європа. Сучасні приміщення і обладнання. Ввічливі охоронці, доброзичливі працівники. Ніяких черг. Все робиться дуже швидко, з повагою до людей і бажанням допомогти. І навіть краще, ніж у Європі. Бо працівники – не безликі клерки зі стандартною посмішкою і набором стандартних ввічливих фраз, а якось по-нашому душевні й небайдужі. Хто пам’ятає те, що було раніше, все оте презирство, зверхність і хамство персоналу, починаючи від гардеробниці і прибиральниці і закінчуючи найвищими посадовцями міста («я цар і бог, а ти тут жалюгідний вбогий прохач») – небо і земля. Коли подавала документи, поруч зі мною сиділа ватно-совкового вигляду відвідувачка, весь час підвищувала голос, верескливо вимагала чогось. Чого хотіла, притомно пояснити не могла - можливо, сама не знала. Їй жодного разу не відповіли різко, хоча вона встигла вивести навіть мене.

На саму комісію замість мене ходила мама, бо я на службі. У неї такі самі враження, як і в мене. Навіть яскравіші, бо вона краще совок пам’ятає.

Взагалі, те, що нам належить за законом, тепер все частіше можна отримати, не витрачаючи неадекватну кількість часу і не зазнаючи принижень. Така Європа мені дуже подобається.


P.S. Фотка ця, скоріше за все, буде у моєму посвідченні :)



Я на дереві у Маріїнському парку 18 лютого 2014



Цей текст я мусила написати дуже давно, ще 5 років тому. Мусила записати спогади про цей день для історії. Але щоразу щось заважало. Не буду брехати, що було страшно чи боляче – банально не могла самоорганізуватись, завжди знаходилось щось більш термінове.
Я наївно думала, що завжди встигну, бо нічого не забуду. Ага, зараз :(. Кілька років на війні, плюс контузія – і позабувала значну частину подій.

Зараз я на службі, і в мене знов обмаль часу. Але треба. Як пам’ятаю зараз, сьогодні, так і напишу. Без фотографій, на які могла б спертися, бо вони позникали, коли у перше літо війни я не мала чим сплатити за хостінг. Коротше, можливо, я щось пам’ятаю неправильно. Але відтягати далі вже точно нема куди. Пишу. Це будуть дуже особисті спогади, тільки моїми очима, через мої відчуття.

Отже, 18 лютого 2014 року зранку колона з Майдану прийшла в Маріїнський парк. На чолі колони йшли політики – точно пам’ятаю, що був Олег Тягнибок. Я бігла з фотоапаратом попереду і потрапила до парку в числі перших. Майже одразу залізла на високе дерево, за мною туди заліз громадський активіст, колишній військовий пан Олександр Ушинський. Він хотів прив’язати високо на дереві український прапор, прив’язав його і залишився – вочевидь, підстрахувати мене.

Що будуть сутички з «Беркутом» – в принципі, було зрозумілим, бо протести вдруге (як перед 19 січня) зайшли у глухий кут, і похід до Верховної ради, явна спроба з нього вибратись, передбачувано мав закінчитись новим побоїщем. Але масштабів його я, звичайно, не могла собі уявити.

Силовиків і мітингувальників розділяв паркан з металевих секцій. Попереду повстанців стояла котрась із сотень, всі в одностроях і металевих касках. Силовики (вочевидь, ВВшники) були у чорній формі, в екіпіровці, зі щитами, у три ряди. За ними на певній відстані стояли «тітушки», теж непогано екіпіровані, деякі в одностроях, деякі в касках. Дуже скоро «прогалина» між ВВшниками і тітушками заповнилась «беркутами». Повстанців було багато, але фізично здатних битися (молодих підготовлених чоловіків) було явно менше, ніж їхніх противників, і я ще якийсь час думала, що на атаку вони не наважаться.

Наважились. Першим в атаку пішов лівий фланг, за ним напіддав центр, беркути відступили ближче до ВР і почали відстрілюватись гумовими кулями. У поліцію летіли коктейлі Молотова, ті кидали у повстанців гранати. Тітушня, використовуючи замість щитів дверцята від вуличних біотуалетів, жбурлялася камінням.

Я встигла побачити «беркута», що цілиться у мене, і сховалась за стовбур, куля влучила у дерево. А якби влучив у мене – гарантоване падіння з дерева і зламаний, враховуючи висоту, хребет. Нагадаю, що ніякої зброї при мені не було, були в одній руці фотоапарат, в іншій відеокамера, також на мені був помаранчевий жилет і шолом з написами «Преса».



В якийсь момент театр воєнних дій склався таким чином, що між противниками опинилася довша за кидок гранати нейтралка, і якраз на цій нейтралці дерево, де сиділи ми з паном Ушинським. Було зрозуміло, що якщо беркути з тітушнею захоплять цю територію, вони стягнуть нас із дерева і заб’ють ногами. Але нам було не до того, бо пан Олександр побачив внизу різні музейні експонати, на кшталт зірваних з «беркутів» погонів, і зліз, щоб їх позбирати. У цей момент бою як такого майже не було, і мене розібрали заздрощі, бо я теж великий любитель таких експонатів. Отже, я злізла і почала збирати й собі. А потім стало ліньки знову дряпатись на дерево, тим більше, що саме в ту мить у Маріїнці нічого особливо цікавого не відбувалося. Одночасно я почула звуки вибухів десь з боку Інститутської і пішла подивитись, що робиться там. Схоже на те, що цей вибір врятував мені життя, бо хвилин за 10 у Маріїнці почався Армагеддон.

Далі я знімала на Інститутській. У мене була дуже вигідна позиція – у ніші, звідки можна було знімати одночасно обидві сторони – і силовиків, і повстанців. Туди не залітало каміння і кулі, але періодично забігали «беркути», коли їм вдавалося відтіснити майданівців і захопити нову територію. За деякий час поліцію відганяли на «старі рубежі», і ця ситуація повторювалась кілька разів. Один із «беркутів» забіг у нішу, вдарив мене кийком по ребрах і зірвав із шиї журналістський бейджик.



Було багато вибухів, газу, каміння.

В якийсь момент поруч зі мною в ніші опинилася літня жінка. Вона затулялася металевим щитом, підібраним десь на полі бою. Була дуже злякана. Я сказала їй віддати щит котромусь із хлопців, йому він потрібніший, а її за цей щит беркути просто уб’ють. Вона не одразу зрозуміла, що я їй кажу, але зрештою послухалась.

ДАЛІCollapse )



Пам'ятаєте мою прекрасну фронтову собаку Ефку?
Ми з нею не бачились більше року... Коли поїхала вчитися на офіцерські курси, вивезла її з фронту, віддала родичам і досі ніяк не можу забрати...
Відео про нашу зустріч.

Фронт зима

Репутація

Posted on 2019.02.08 at 18:19
Деякі люди викликають замилування :)
Був у мене знайомий - трохи перетиналися на фронті. Конфліктів ніколи не мали. Але вже кілька років, як тільки він бачить у соцмережах якісь згадки про мене, одразу ж пише у коментарях різну гидоту.
За що він так мене не любить, не маю навіть найменшого уявлення і абсолютно не переймаюся цим. Ну, не любить і не любить, буває.

Але днями - пісня. В приватку прибуває месідж від нього з проханням допомогти поширити якийсь його пост. Мабуть, щиро думав, що поширю.

Нічого собі репутація в мене, га? :( Мене не один раз за життя намагалися завербувати українські і російські спецслужби і задіяти у своїх інтересах політики й олігархи. Так ось, жодного разу мені за співпрацю не пропонували гроші - завжди намагалися примітивно надурити і використати всліпу, за так. Ніколи на це не велася і не поведуся, і від грошей би теж відмовилась, але так вони, принаймні, показали б, що не вважають мене безвідмовною ідейною лохушкою, на якій можна їздити всім, хто знає, звідки ноги ростуть і гроші беруться.

Я була журналістом. Була воїном-добровольцем. Нині я офіцер морської піхоти. А репутація все та сама. Карма :)

Фронт зима

Є така думка

Posted on 2019.02.02 at 19:56
Є така думка, що новий президент, хто б ним не став, продовжить війну з Росією.
Бо здати Донбас = придбати квиток на прямий рейс до Ростова.
Обирають-то президента пасивні обивателі, а мати йому потім справу - з активними громадянами.


"З сумом у серці згадуємо мільйони загублених тоталітарним нацистським режимом життів. Ці болісні роздуми – застереження для нас і для майбутніх поколінь, до чого може призвести політика нетерпимості та ненависті" (Петро Порошенко про Холокост).

Терпіти не можу, коли українські політики використовують модну нині "західну" термінологію.
Не "політика нетерпимості", а відсутність держави і армії. Якщо ти слабкий, завжди знайдеться хтось, хто забажає тебе пограбувати, вигнати чи вбити - не під однією ідеологією, так під іншою. Словосполучення "собирание земель русских", на відміну від "Остаточного вирішення єврейського питання", наче й не містить нетерпимості, але закінчиться, якщо ми дозволимо, тим самим.

Покоління євреїв, що пережило Холокост, добре це усвідомило і ні з якою "політикою нетерпимості" не боролося. Вони вчилися бути сильними і доволі жорстокими методами фізично знищували своїх геополітичних конкурентів.

Толерантність можуть дозволити собі ті держави, які живуть у ситості і безпеці (чи вважають, що так живуть). І те - до певної межі. В Австрії, наприклад, днями на 14 років засудили лідерку якоїсь ідіотської організації, яка закликала Путіна ввести війська і передати їй владу. 13 її прихильників теж отримали тюремні строки.

А в нас, мабуть, трохи складніша ситуації, ніж в Австрії. Так що даєш політику нетерпимості і ненависті до ворогів.

"Если победит Порошенко, то нас будут ждать тяжелые времена. Я думаю, в этом случае начнется полномасштабная война с Россией. Будет введено на всей территории страны военное положение, будет военный диктатор, будет тотальная мобилизация, будет конфискация частной собственности, все будет национализировано. В этом случае война с Россией начнется и затянется лет на 15", – считает Соскин".

Дніще не в тому, що цей "політичний експерт" бреше - усі вони брешуть, тим більше, зараз. А в тому, що апелює до наймерзенніших обивательських інстинктів, підживлює, підгодовує те, що треба випалювати розпеченим залізом.

Скоріше б пройшли і закінчилися вибори, одні і другі, і держава після них вціліла.
Це дуже специфічні вибори. Цього разу не так важливо, хто саме на них переможе, як те, що може початися наступного дня, якщо комусь, не дай Боже, спаде на думку не визнати результати виборів. Це точно буде не повномасштабна війна з Росією, а щось значно гірше - спершу громадянська війна, а потім окупація.

Фронт зима

Зв'язок - це життя

Posted on 2019.01.24 at 22:35
Ірина Дворецька



Якщо хтось ще не чув - цю дівчину, Ірину Дворецьку, за повідомленням її земляка, депутата Олевської райради В.Рабоша, вночі висадили з маршрутки кондуктор з водієм, бо вона не мала 25 гривень, щоб заплатити за проїзд. Вона збилася з дороги і замерзла насмерть.
Історія нещасної дівчини, природно, викликала неабиякий резонанс. Переважна більшість людей емоційно обурюються діями покидьків, що вчинили так з нею, одиниці кажуть - мовляв, щось тут не те, можливо, вона неадекватно поводилась, чому сіла в маршрутку, не маючи грошей, чому заблукала, якщо до села з того місця, де її висадили, було лише 2 км, і т.ін. Деякі навіть примудряються приплітати сюди політику.

Скажу те, про що на хвилі емоцій, вочевидь, забули сказати.

Ми не знаємо усіх подробиць і обставин, що передували трагедії, тож не можемо наразі робити адекватні висновки.

Окрім одного.

В далекі "домобільникові" 90-і мій батько подовгу жив один в селі. До пошти, яка не завжди працювала, було пішки більше години, і він виношував ідею якоїсь самопальної радіостанції - для зв'язку з Києвом. Щоб ми з мамою не хвилювалися, і щоб мати можливість, якщо що, швидко покликати близьких.

Мене з дитинства привчили: зв'язок - це головне, основне і священне. Я можу забути про що завгодно - але ніколи не забуду зарядити мобілку і взяти її з собою. Як би сильно я не була зайнята, я ніколи не вимикаю телефон. (Можу не підняти слухавку, так - але не коли телефонують близькі). Вночі теж - мобілка лежить біля мене на подушці. До мене можна дозвонитися у будь-яку годину дня і ночі.

Зв'язок - це сила. Зв'язок - це благо. Зв'язок і фортифікація, між іншим, - єдине, чим на війні перевершує нас супротивник.

Якби ця дівчина та її близькі друзі і родичі жили за таким самим принципом - вона зараз була б живою. Бо максимум за пару годин її забрали б із будь-якої точки земної кулі і напоїли гарячим чаєм чи кавою.

Молоду вродливу дівчину вже не повернеш. Співчуття її близьким. Але щоб її смерть була не марною - хай вона хоч когось навчить: заряджений мобільник (і заряджений powerbank у кишені) у деяких випадках означає життя.

Фронт зима

Містерія війни

Posted on 2019.01.22 at 20:22

Містерія війни. Це коли в День Соборності України за Україну на Майдані гинуть вірменин і білорус (не пам'ятаю, хто вперше звернув на це увагу, але краще не скажеш).





Михайло Жизневський (Локі)




Коли випадкове, не дуже якісне фото, яке робиш на бігу, зреагувавши на знайоме обличчя ("О, Локі") і біжиш далі, за якихось кілька тижнів стає відомим усім, і зовсім не з веселої причини. Я була на Майдані з фотоапаратом з першої хвилини до останньої, знімала барикади і бої, але у підсумку зробила лише одне фото: портрет Жизневського.




Це коли вже п'ять років триває нескінченна ніч з 18 на 20 лютого (теж, на жаль, не моя фраза).



Це коли ти розумієш, що з плином століть процеси не міняються, міняються лише технології.



Що останнім кремлівським кандидатом у Президенти України був Янукович. Після нього в Кремлі більше не роблять ставку на конкретних політиків - лише на процеси.



Коли за 5 років тобі стає пофіг майже все, окрім близьких і перемоги у війні…


Фронт зима

Девочки уходят на войну

Posted on 2019.01.13 at 14:13


Мені присвятили пісню.
Автор – херсонський журналіст і громадський діяч Володимир Марус.
Дякую. Зворушена.


Фронт зима

Мої підсумки-2018

Posted on 2019.01.01 at 00:39
Tags:
Хто сильно застудився і зустрічає, як лох, новий рік з температурою у ліжку – той я :)
На щастя, я не забобонна і весь 2019 рік хворіти не збираюся. Попереду багато справ – насичені військові навчання і, звісно ж, передова.

А поки що коротко – мої особисті підсумки 2018-го року. Він був переламним для мене.



Спершу було закінчення навчань на офіцерських курсах у НУОУ ім.Черняховського і отримання мною первинного офіцерського звання молодшого лейтенанта. Такі моменти зазвичай згадують як неймовірний і неоціненний досвід, дякують педагогам і побратимам за спільно пережите. Все справді так і було. Зі мною разом навчався мій найближчий побратим Каталонець, з яким у нас за плечима три з половиною роки війни у «підрозділі Вольфа», а також побратими по УДА друзі Смерека, Покутяка, Шугай і подруга Стріла. Ніколи не забуду і педагогів, а особливо – генерала Дісяка, якого, на жаль, звільнили з вузу і він не довчив нас до випуску, і полковника Матковського, людину унікальну по своїй суті ;) А також полковника Гусаренка, який страшенно мордував нас прийняттям рішень на карті, і завдяки якому я нині на службі у тих картах трохи вже не туплю :) Але як людина чесна, скажу, що найбільше з того навчання мені запам’яталося щоденне фізичне і розумове виснаження, сльози через отримані на «літучках» двійки і трійки і сон по 2 години на добу – бо вроджений перфекціонізм не дозволяв вчитися погано. Зрештою я закінчила навчання на «відмінно», але після того довелося добряче полікуватися – виснажений організм почав давати збої.



Далі був щемний момент прощання з Українською Добровольчою армією і перехід на службу у Морську піхоту ЗСУ. Зараз я командую взводом САУ у вже легендарному #503_ОБМП і намагаюся стати справжнім українським офіцером.



Крім цих двох головних для мене подій було ще кілька важливих моментів. Це вихід, зусиллями Артура Закордонця, збірки «ВОП. Війною ограновані поезії», до якої увійшли кілька моїх фронтових віршів, і книги Жені Подобної «Дівчата зрізають коси» - це історії 25 фронтовичок, зокрема, й моя.



Мушу згадати і про переможний крок Україною і світом фільму «Невидимий батальйон» - про дівчат-фронтовичок. Моя особиста участь в його просуванні мінімальна, було, чесно кажучи, не до того, але все-таки я є однією з його героїнь і дякую Марії Берлінській, Андріані Сусак, Оксані Іванців та іншим дівчатам за поширення у світі, через «жіночу» тему, інформації про російсько-українську війну.



Також за цей рік я написала власну книгу спогадів – про мої 3,5 роки війни в ДУК ПС та УДА. Вона вже має назву – «Щоденник нелегального солдата» і - сподіваюся, скоро побачить світ.

У самому кінці року я отримала високу державну нагороду - орден «За мужність». Указ Президента про нагородження був підписаний ще у жовтні, добровольців, удостоєних державних відзнак, Президент нагороджував у Дніпрі, а я, оскільки була на службі, отримала нагороду 29 грудня, з рук командувача Морської піхоти ЗСУ.



Я дякую Провіднику Дмитру Ярошу, полковнику Соколу і всім, з ким разом було пройдено цей нелегкий спільний шлях, який ще не закінчено.

Дякую своїм новим колегам по службі – офіцерам, сержантам і матросом. Ви всі дуже класні, допомагаєте мені успішно адаптуватись на новому місці.

Дякую своїм найближчим. Дякую волонтерам, які допомагали нам і продовжують допомагати.

Вітаю всіх нас з новим роком. Він не буде легший за попередній, але він трохи наблизить нас до перемоги. Оскільки в цьому році вибори, закликаю всіх бути максимально обережними і пам’ятати, що головне – не розвалити державу через чиїсь – чиї завгодно – політичні амбіції.

З новим 2019 роком, друзі! Хай повиздихають наші вороги :)

Пише командувач УДА Дмитро Ярош:

17 грудня у форпості української державності місті Дніпро Верховний Головнокомандувач Петро Порошенко нагородив командирів та бійців Української Добровольчої Армії.

Орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня:
1-го заступника Командувача УДА, командира 8-го Окремого батальйону друга "Червня"
Командира 5-го Окремого батальйону друга "Чорного".

Орденом Богдана Хмельницького III ступеня:
Командира Окремого легкопіхотного загону "Волинь" друга "Тихого"
Заступника командира Окремого легкопіхотного загону "Волинь" друга "Дізеля"
Заступника командира 8-го ОБАТ УДА друга "Марадону"

Орденом “За заслуги” II ступеня:
Командира медичного батальйону «Госпітальєри» УДА подругу Яну Зінкевич

Орденом “За мужність” II ступеня:
Командира роти розвідки 8-го ОБАТ УДА друга "Зеника"
Лікаря медичного батальйону “Госпітальєри” інструктора з тактичної медицини навчального центру УДА друга "Юзіка"
Командира III роти 8-го ОБАТ УДА друга "Ведмідя"

Орденом “За мужність” III ступеня:
Заступника командира роти 8-го ОБАТ УДА друга "Ваху"
Снайпера 8-го ОБАТ УДА друга «Тихого»
Заступника командира взводу снайперів 5-го ОБАТ УДА друга "Баріка"
Командира резервної роти 5 ОБАТ УДА друга "Рембо"
Командира штурмової роти 5-го ОБАТ УДА друга "Дельфіна"
Заступника командира роти вогневої підтримки 5-го ОБАТ УДА друга "Муху"
Командира розрахунку СПГ штурмової роти 5-го ОБАТ УДА друга "Пограна"
Заступника командира штурмової роти 5-го ОБАТ УДА друга "Музиканта"
Командира 1-го взводу штурмової роти 5-го ОБАТ УДА друга "Жнеця"
Заступника командира Окремого легкопіхотного загону «Чорний туман» УДА друга "Сержанта"
Оператора ПТУР Окремого легкопіхотного загону «Чорний туман» УДА друга "Мисливця".

Відзнакою "Іменна вогнепальна зброя":
Заступника командира Військово-польової жандармерії УДА друга "Швагра"
Начальника Штабу УДА "Сокола"
Командувача УДА Дмитра Яроша

Також,
Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня нагороджено заступника командира Служби Військової Розвідки УДА друга "Бандери", який відійшов у вічність після тривалої хвороби. Нагорода буде передана рідним нашого побратима.
Орденом “За мужність” III ступеня снайпер взводу снайперів окремого легкопіхотного загону «Вольф» УДА подруга Олена Білозерська, яка зараз проходить службу в Морській піхоті ЗСУ. Нагорода направлена командуванню подруги Олени.

Честь.
Слава Україні!

Фронт зима

Про збіг інтересів

Posted on 2018.12.17 at 22:08
Колись давно, коли я була ще малою, мої батьки судилися з районною владою, яка відмовила їм у приватизації нашого житла. Проблеми виникли через те, що в тодішньому законодавстві не були чітко прописані правила приватизації комунальних квартир, його можна було трактувати по-різному, а наша квартира у самісінькому центрі Києва, відповідно, була ласим шматком.

Нам пощастило. Цілком випадково у такій самій ситуації, як ми, опинився впливовий чиновник. Заради приватизації власного житла він домігся внесення у закон поправок, якими й скористалися під час суду мої батьки і багато інших родин, у яких була така сама проблема. У своїй промові на суді представник районної влади на емоціях заявив, що той чиновник «протягнув» зміни виключно з власних інтересів. Мої батьки резонно відповіли: «Це правда. І що?».

Я часто згадую ту ситуацію, коли думаю про наших можновладців. Практично все, що вони роблять – роблять, виходячи з власних інтересів. Але у випадках, коли їхній особистий інтерес збігається з державним, їхні дії слід підтримувати.



Колись давно, у середині 2000-х років, я редагувала християнську газету. Її девізом, одразу під назвою, було: "За Українську Помісну Соборну Православну Церкву". Ми постійно агітували за її створення, але російська церква мала тоді настільки сильні позиції, що це здавалося нездійсненним.

В монастирях УПЦ МП тренувалися проросійські бойовики. Я бачила їх на власні очі. УПЦ МП регулярно проводила "хресні ходи" з імперською символікою, ми виходили проти, нас пакували в автозаки, ми знову виходили...

На день хрещення України-Руси до Києва приїздив російський патріарх Кірілл. Відбувалася ватна Хресна хода. Наступного дня ми проводили "альтернативну", українську - живу, різнобарвну, потужну, на яку з власної волі виходили навіть атеїсти й язичники, бо розуміли, що це не "тьорки між конфесіями", це боротьба за Україну.

Ми пікетували Києво-Печерську лавру. "Наш патріарх Кірілл!" - скандували ватники. "Ваш патріарх гамадрил!" - бадьоро закрикувала їх українська молодь. На згадку лишалися гігабайти фото і відео.
Це протистояння здавалося вічним.

І так помалу, помалу вода точила камінь. Води виявилося замало. І тоді пролита кров довершила справу.

Перша відзнака в моєму житті - грамота від Патріарха Філарета за участь в захисті храму УПЦ КП від московських рейдерів. А тепер вже немає ні УПЦ КП, ні УАПЦ, є просто єдина українська церква, а "старші брати" тепер неканонічні безблагодатні розкольники. Хто скаже, що в світі нема справедливості?

Дивне відчуття, коли історія твориться в тебе на очах, ще й за деякої твоєї участі.




Юлія Матвієнко, снайпер:

«Для мене головне, коли хлопці живі й цілі, головне – вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці... Але якщо мої хлопці десь у біді, я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних».

Оксана Якубова, 30-а і 54-а окремі механізовані бригади:

«Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину – без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що – не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений – хлопця рятував».

Юлія Філіпович «Вега», «Правий сектор» / Українська добровольча армія:

«Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці домівки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало – хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога – це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій».

Юлия Толопа «Валькірія», батальйон «Айдар» / батальйон «Донбас-Україна»/ 58-а окрема механізована бригада

«З жорстких моментів – підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців – ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас – і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року».

Ольга Бенда, 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців:

«А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі... І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий – куди вже…»... Потім я почула голос побратима... Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість... Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає».

Валерія Бурлакова, окрема добровольча чота «Карпатська Січ» / 93-я і 54-а окремі механізовані бригади / 46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»:

«Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок»... Вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, «сєпари» щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув... Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій».

Юлія Паєвська «Тайра», волонтер-парамедик:

«Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде – буде гірше... Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав».

Олена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія / 503 Окремий батальйон морської піхоти:

«Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не було складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли прогавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, – за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали ледь не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався. Підтвердити може напарник, якщо він бачив у добру оптику, що ціль вражена. Ще коли відеофіксація є. Або – і це найчастіше і найточніше – перехоплення їхніх перемовин розвідкою. Того разу вони саме з перехоплення і дізналися».

Більше уривків зі спогадів 25 дівчат-воїнів – тут:
https://www.radiosvoboda.org/a/photo-25-istor…/29648410.html

Скачати книгу повністю можна тут:
http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/divchata_zrizaiut_kosy.pdf


Попередні 25