?

Log in

No account? Create an account
грудень 2018   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31



Юлія Матвієнко, снайпер:

«Для мене головне, коли хлопці живі й цілі, головне – вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці... Але якщо мої хлопці десь у біді, я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних».

Оксана Якубова, 30-а і 54-а окремі механізовані бригади:

«Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину – без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що – не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений – хлопця рятував».

Юлія Філіпович «Вега», «Правий сектор» / Українська добровольча армія:

«Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці домівки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало – хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога – це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій».

Юлия Толопа «Валькірія», батальйон «Айдар» / батальйон «Донбас-Україна»/ 58-а окрема механізована бригада

«З жорстких моментів – підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців – ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас – і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року».

Ольга Бенда, 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців:

«А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі... І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий – куди вже…»... Потім я почула голос побратима... Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість... Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає».

Валерія Бурлакова, окрема добровольча чота «Карпатська Січ» / 93-я і 54-а окремі механізовані бригади / 46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»:

«Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок»... Вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, «сєпари» щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув... Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій».

Юлія Паєвська «Тайра», волонтер-парамедик:

«Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде – буде гірше... Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав».

Олена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія / 503 Окремий батальйон морської піхоти:

«Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не було складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли прогавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, – за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали ледь не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався. Підтвердити може напарник, якщо він бачив у добру оптику, що ціль вражена. Ще коли відеофіксація є. Або – і це найчастіше і найточніше – перехоплення їхніх перемовин розвідкою. Того разу вони саме з перехоплення і дізналися».

Більше уривків зі спогадів 25 дівчат-воїнів – тут:
https://www.radiosvoboda.org/a/photo-25-istor…/29648410.html

Скачати книгу повністю можна тут:
http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/divchata_zrizaiut_kosy.pdf

Йду вчора ввечері – темно, сиро, холодно. І чую хриплі нерозбірливі крики.
Дивлюся – під багатоповерхівкою інвалід на візочку. Задер голову догори і кричить – явно кличе, щоб за ним спустилися. Ніхто не спускається.

Підходжу, питаю, з якої він квартири. Відповісти не може – схоже, не вміє розмовляти. Тільки продовжує кричати.
Думаю, що робити. На крики інваліда підходять ще троє людей – сім'я, чоловік і дві жінки. Під’їзд зачинений. Дзвонимо у перші-ліпші квартири через домофон – ніхто не відповідає. Інвалід продовжує кричати.
Стукаємо у вікно на першому поверсі. Звідти визирає якийсь дядько. Каже, що інвалід з шостого поверху, номера квартири він не пам’ятає. Просимо відчинити нам під’їзд… Він не відчиняє, але його мама викликає телефоном маму інваліда.

Виходить бабуся – невеличка, дуже старенька, дякує нам… Питаємо, як вона відпустила сина самого на вулицю.
- А он говорит: «Мама, я уже большой, я хочу гулять!».
- Да! Да! Уже большой, хочу гулять! – раптом радісно повторює інвалід.
Старенька виявляється не в змозі самостійно навіть закотити візочок з сином на пандус. Це робить чоловік, з яким ми разом натискали кнопки домофона і стукали у вікна. А далі ще сходи до ліфта. Старенька питає, чи нема з нами другого чоловіка. «Чоловіка немає, але є сильна дівчинка» - так, я ж у формі… Коротше, дядько затягає цей візочок вгору по сходах, я підштовхую знизу, зі сторони ніг інваліда. Як старенька досі робила це сама, залишається загадкою. Вона явно не в змозі це робити. Можливо, хтось із сусідів допомагає?

Просимо більше не відпускати його на вулицю самого. «Так он покатается вокруг домов, потом приезжает, покричит, я всегда слышу». Ага, чує…

Вочевидь, кожному з нас треба частіше зіштовхуватись із таким людським горем. Одразу стає ясно, що ніяких проблем у нас немає і в принципі бути не може.



Автор фото Віктор Залевський.



Уявіть собі, яке в мене зараз завантаження по службі у зв’язку з воєнним станом – писати про це, ясна річ, не можу, але ж ви здогадуєтесь… Однак я сьогодні встигла хвилин на 20 зазирнути на концерт – для нашого 503 ОБМП, певніше, для незадіяної у ці півтори години його частини, співав гурт «Білі куполи». Десантники. Було багато гарних пісень, але показую вам одну – хороший україномовний кавер на пісню «Статус кво» «Ти зараз в армії». Змонтувала нашвидкуруч кліп – веселу нарізку з концерту. Хай ця пісня також стане подарунком для всіх наших волонтерів, без яких і на сьогоднішній день не було б фронту. Ви прекрасні, мої рідні, наша вдячність вам безмежна.
Ну, і з Днем Збройних сил усіх причетних! Сил нам, терпіння і перемоги.

Про пропаганду. Без політики. На прикладі нещодавнього скандалу.
Хто не в курсі – коротко факти.

Факт 1. Приблизно за день до запровадження в Україні воєнного стану дітей з маріупольського реабілітаційного центру для сиріт привели на один день на другу або третю лінію оборони в районі Азовського моря «допомогти українським солдатам» (вочевидь, це був захід з патріотичного виховання, проведений з ініціативи директора дитбудинку). Хлопчики рили окопи, дівчатка висмикували траву. Подію висвітлив у своєму сюжеті маріупольський телеканал.

Факт 2. Ясна річ, це відео потрапляє на російські канали. Російський журналіст коментує відеоряд так: «Рядом с Мариуполем – это совсем не шутка – дети роют окопы в рамках введенного военного положения». Формально брехні майже немає, бо професіонали працюють саме так. «Диявол» у подачі: з цих слів, підкріплених картинкою, складається однозначне враження: українських дітей масово і примусово використовують для будівництва фортифікаційних споруд, бо більше рити окопи немає кому.

Факт 3. Під час ток-шоу на одному з центральних українських телеканалів «розвінчують фейк російських ЗМІ». Спочатку ведуча каже, що діти таки рили окопи, але все це було як добровільна допомога військовим, а потім виступає представник Збройних Сил, який заявляє, що відео з дітьми – фейкове, адже показаний у ньому військовослужбовець вдягнений не у статутний піксель, а в «мультикам», і, отже, не може бути українським військовим. Плюс на відео немає снігу, земля суха.

(Насправді військовий на відео не в мультикамі, а у бундесовому флектарні, і всі, хто бували на фронті, знають, що уставну форму там носять лише ті, у кого немає іншої. А земля суха тому, що 25 листопада, коли, скоріше за все, знімалося це відео (воно викладене на сайт телеканалу 26-го) у Маріуполі було сухо).

Факт 4. З усього вищевикладеного відверто стібеться ворог України Шарій. Наші, м’яко кажучи, непрофесіонали вчергове нагодували жирного кремлівського троля.

А тепер висновки з фактів.

1. Ідея з риттям дітьми окопів відверто шкідлива. Школярів варто було звозИти на другу лінію оборони для моральної підтримки військових і патріотичного виховання самих дітей, без залучення їх у навіть символічних роботах – саме через те, щоб цим не користалася ворожа пропаганда. Яка, не забуваймо, підсвідомо діє і на українську аудиторію – «якщо не проголосуєте на виборах певним чином, ваших дітей заберуть рити окопи». Також дітям необхідно дати знання, як поводитись під час різних небезпек, пов’язаних з війною, надавати першу медичну допомогу тощо.

2. «Спростовувати фейк» варто було правдою, сказавши, що це була приватна одноразова ініціатива директора одного з дитбудинків, яку ми вважаємо правильною чи неправильною. І все.

3. Абзац для професіоналів – моїх колишніх колег. Пропагандивні маніпуляції свідомістю під час війни, як би хто до них не ставився – річ неминуча, той, хто це заперечує - лицемірить. І дечому слід вчитися у росіян, які в мистецтві пропаганди перевершують нас на голову. Все, що ми називаємо «московитською брехнею» - як правило, не вигадані факти типу розіп’ятих хлопчиків (такого стає все менше), а маніпулятивна їх подача, ще точніше – «правильна» розстановка акцентів. Коли відео, на якому я знешкоджую трьох бойовиків, кілька годин обговорювали в прайм-тайм на російських каналах – а на відео звичайна на війні річ: знищення снайпером солдатів противника (а не, приміром, мирних мешканців) - тоді вони, пам’ятаю, зробили наголос на тому, що я нібито журналістка – з’їздила на Донбас «на сафарі» і назад до Києва писати статті. Передбачувана реакція на таке аудиторії – істеричне обурення (чому, власне? Але це вже інше питання).

Коротше, ніколи не брешіть по фактах! Допоки в Україні не відключений Інтернет – вас будуть ловити. Домагайтеся потрібного впливу виключно за рахунок розстановки акцентів – так, щоб довести, що ви збрехали, не міг найприскіпливіший суд. Якщо не маєте таланту для такої роботи або не бажаєте ПАХАТИ – не займайтеся нею, бо дуже сильно нашкодите. Будь-який непрофесіоналізм у публічній роботі – великий шматок м’яса для кремлівських тролів. Вони вже на нашому м’ясі такі жирні стали, що скоро луснуть. Час вже їм трохи поголодувати.


У найкращої, небайдужої частини нашого суспільства, у тих, з кого виходять фронтовики, а частіше волонтери і громадські активісти, є одна дуже суттєва, я б навіть сказала, страшна вада: абсолютна, тотальна, емоційна нетерпимість до будь-якої думки, бодай трохи відмінної від думки себе, коханого. В першу чергу через це, а не через амбіції дрібних "гетьманів", у нашому суспільстві немає єдності.

Я в жодному разі не закликаю толерувати ворогів і взагалі засуджую толерантність в її поганому, "європейському" розумінні. Так само не закликаю погоджуватись з будь-якою думкою лише тому, що її висловлює людина з гарною репутацією. Я закликаю навчитися думати і казати просту фразу: "Я вважаю, що ти неправий і ніколи з тобою в цьому питанні не погоджуся. Але це твоя думка, на яку ти маєш право".
Наче так просто, правда? Але мало хто на це здатен. На інакшу думку, як правило, реагують лайкою і звинуваченнями в продажності та інших видах моральної нечистоплотності. Навіть якщо опонент - людина не випадкова і має певний позитивний бекграунд. Якщо раптом з неба в Україну спуститься Ісус Христос і почне проповідувати, українці його розіпнуть, оголосивши перед тим двохтисячорічною консервою ФСБ.

Іноді сварки виникають навіть не через ідейно-політичні, а через смакові розбіжності. Якось я стала свідком сварки двох прекрасних жінок, однодумців, членів однієї організації. Одна з них, не маючи на увазі нічого поганого, назвала їхню спільну організацію "тусовкою". Іншу образило таке легковажне слівце, і вона різко накинулася на першу. Та теж не побажала стриматись, і пішло-поїхало...

До чого я це пишу? До того, що просто зараз, причому далеко не вперше, маю власну думку, чи пак оцінку подій, відмінну від точки зору більшості наших патріотів. І мовчу в ганчірочку, бо якби насмілилась висловити її публічно, одразу б стала "запроданкою", "агентом Кремля" і бозна ким іще, і мій п'ятий рік на війні нічим би в цьому плані не допоміг... Хоча дуже можливо, що за деякий час те, про що я мовчу зараз, не казатиме тільки ледачий...

Задля розкішної панорами видряпалась тоді майже на саму верхівку.


Фронт зима

Вітаю з воєнним станом

Posted on 2018.11.26 at 22:19
Ну що, вітаю усіх причетних і зацікавлених з воєнним станом. Нарешті.
Мене турбує, що він, здається, сильно урізаний, але не поспішатиму з оцінками, бо ще не читала тексту закону.
У будь-якому разі - не страшно. Перший млинець комом.
Усе як слід. Хтось, як це було споконвіку, пакує зараз валізи, а хтось наплечники.
А далі... Далі бій покаже.

Близькість виборів - як стихійне лихо. Варто висловити власну думку з будь-якого питання - і тебе одразу ж починають звинувачувати, що ти "зібрався у Раду". Час від часу і про мене таке кажуть.
У зв'язку з чим пояснюю:
1. Балотуватися будь-куди - не злочин і не аморальний вчинок. (Хоча я і проти проведення виборів під час війни).

2. Особисто я нікуди балотуватися не збираюся і не можу, бо я офіцер, військовослужбовець із 5-річним контрактом. Моя функція - бити зовнішнього ворога і забезпечувати належне функціонування мого підрозділу. Все. Я й публічно висловлювати свою думку з політичних питань не маю права, і дуже довго не робила цього, але після подій в Азовському морі не витримала і написала. Неправильно вчинила, але дуже боляче було дивитися на те, чому виправданням може бути тільки введення військового стану. В подальшому намагатимусь писати лише на нейтральні теми.

І ще одне: якщо сьогодні буде запроваджений військовий стан, я, мабуть, "продублюю" його у своєму блозі. Тобто тертиму коменти й банитиму деяких особливо наполегливих користувачів, чиї висловлювання шкодять інтересам воюючої держави.

А якщо не запровадять військовий стан - тоді свобода :)

Те, що відбувається в Азовському морі, як на мене – провокація з метою підставити Росію під чергові санкції. Порошенко навряд чи зробив би це, не узгодивши зі Штатами. Так що Україні вчергове відведена «шляхетна» роль наживки у протистоянні Заходу і Сходу.

Росія, як і минулого разу, наживку заковтала, нові санкції будуть. Інша річ, що Путін чхати на них хотів, треба буде – введе продуктові картки, і росіяни стерплять, на те вони й росіяни.

Станом на зараз ми в дуже прикрій ситуації – через те, що наші військові не відкрили вогонь. Перепрошую за «зраду», але армію, в даному разі флот, сьогодні опустили нижче плінтусу. На сухопутному передку от всі вже давно знають, що треба робити в такій ситуації: відкривати вогонь і казати, що це була отвєтка.

Одна-єдина, чарівна і дієва санкція зветься газовий вентиль. Єдиний нормальний вихід із ситуації, що склалася – Україна має ввічливо попросити західних партнерів забезпечити українським кораблям прохід і заборонити будівництво «північного потоку». Плюс Україна має розірвати дипломатичні стосунки з Росією і - дуже бажано - запровадити військовий стан.

В разі відмови або «глибокого занепокоєння» "партнерів" - перекрити вентиль. Європейські путінські утриманці лише таку мову і зрозуміють.

UPD. Турчинов повідомив, що опівночі відбудеться засідання РНБО, на якому розглянуть введення воєнного стану. Якщо введуть - все було зроблено правильно і гра коштувала свіч.

UPD-2. Все-таки не задля санкцій, або не тільки задля санкцій. Задля введення військового стану. Дай Боже, щоб Рада завтра не провалила.


Фронт зима

Вольвач

Posted on 2018.11.25 at 20:27
***
Уйти б в свободный стих. Но не дают
Осколки рифм и препинанья знаков.
И призрак той, которой нету тут –
Еще, уже – как смеха гайдамаков.

Бессилье слов и невозможность дел…
Но что-то шепчет в кровь, сквозь лень и жалость:
Похоже, все сказал я, что хотел.
Мне остается сделать, что сказалось.

Павло Вольвач
Перевод с украинского Олены Билозерской

**************************
ОРИГІНАЛ:

Піти б у вільний вірш. Але трима
Череп’я рим і розділових знаків.
І тінь тії, котрої ще нема –
Чи вже нема, як сміху гайдамаків.

Безсилля слів. Та в пошуках ходів
Щось шепче в кров із потаємних залоз.
Здається, все сказав я, що хотів.
Лишилося зробити, що сказалось.

Павло Вольвач



Щойно в Маріуполі біля пам'ятного знаку жертвам Голодомору відбулося вшанування їхньої пам'яті. Невеличке, тихе дійство. Місцева патріотична громадськість + військові. Я була в делегації від "борсуків" - 503-го бату морської піхоти. Державний гімн, хвилина мовчання, виступ очільниці місцевого товариства "Меморіал" Галини Захарової, покладання квітів, завершення мітингу. Все.

Ні, не все. Промову пані Захарової треба було чути. Літня інтелігентна жінка, російськомовна, з російським прізвищем, з несучасно-піднесеною, як тільки в людей старшого віку буває, манерою говорити. І ось така жінка простими словами переповіла кілька історій простих селянських родин 1932-33-го років. Батько пішов на пошуки їжі і не повернувся, мати затопила пічку бур'яном, напустила в хату диму, спитала в дітей, чи хочуть вони жити. Двоє старших відповіли, що так, і мати викинула їх з хати, а сама з трьома меншими вчаділа.
І завершення промови (не дослівно, але зміст такий): ми хочемо тільки того, щоб усі про це пам'ятали, і якщо наш північний сусід хоче затягнути нас у це жахіття знову, маємо стояти насмерть.
Ось так. Замість тисячі слів.




Фронт зима

СЄВА, МОРПІХ…

Posted on 2018.11.21 at 21:32




...21 листопада 2014 у нас велика біда. На виході під ДАПом, навпроти «пашиної посадки», загинули Сєва і Морпіх - Всеволод Воловик і Володимир Байдюк.

Морпіх - сільський хлопець з Франківщини, з нереально високою мораллю, яку нечасто зустрінеш у сучасних чоловіків. Він рубався за те, щоб жінок не брали на бойові - але віддавав мені, що сиділа у найбезпечнішому місці, наш єдиний на групу бронік, і, пізніше, вже коли служив у ЗСУ, довго, важко жалкував про те, що в день загибелі друга не стримався і вдарив полоненого бойовика. Одного разу він попросить мене пофоткати його, щоб було що послати мамі. «А то раптом мене вб'ють, а вона й не побачить, як я воював».

Він уже кілька місяців не в ДУКу - пішов служити в 74-й ОРБ. Був спільний вихід, виявили міну, позначили її й обійшли - але на зворотному шляху біля мінного поля їх обстріляв снайпер. Морпіх рвонувся в посадку, а там стояла ще одна міна - ОЗМ, підсилена додатковим зарядом. Осколок увійшов йому під каску, він загинув миттєво. Сєвка, який опинився поруч із ним, стік кров'ю. Решта бійців, крім неймовірного везунчика Шведа - поранені. Двох саперів з інженерного управління сектора осколки дістали на відстані 150 метрів.

Я дізнаюся про їхню загибель у машині, коли разом з Яною і Вогником вертаюся на базу. Зателефонували Яні... Не плачу, хоча дуже любила Сєву, і дуже сильно боюся за Вольфа.

З капітаном спецназу ГУР Всеволодом Воловиком, він же Сєвка Біс, Вольф познайомився у 2007 році, коли ми косили під «мирних страйкболістів» і брали участь в іграх. Ще не знаючи, хто він, відразу ж звернув увагу на його високий професіоналізм у військовій справі. Вольф говорив про Сєву: «Я це все знаю, а він це все вміє».
Під час нашої поїздки в Одесу на гру за афганськими мотивами Сєва кинув у дорожню сумку страйкбольний автомат, «муху» й антуражну моджахедівську форму. Дорогою задні дверцята бусика відкрилися, сумка випала, помітили кілометрів через два. Повернулися, підібрали і довго сміялися, що подумав би той, хто міг підібрати її раніше.

Про те, що робив Сєва під час Майдану, ми промовчимо, щоб не підставляти живих друзів. Коли почалася війна, він, спортсмен без шкідливих звичок, лазив окупованими територіями, вдаючи алкаша, і здобував безцінну інформацію. Провів 45 днів у полоні в «Лугандоні».
Після звільнення остаточно перебрався до нас, став начальником пішої розвідки ДУК, повинен був стати командиром розвідбату, який формувався на базі нашого підрозділу. Розвідбат так і не був сформований, тому що замінити Сєву елементарно не було ким.

Під час війни Сєва взяв у полон азербайджанця, який виявився близьким другом польового командира Абхаза (бригада «П'ятнашка»), і передав його в армійський розвідвідділ. Абхаз через своїх бізнес-партнерів в Україні запропонував за повернення друга 100 тисяч доларів, і за цим полоненим - кому він дістанеться - почалося тоді немислиме полювання офіційних силових структур.

По життю Сєвка був веселун. На штабі 93-ої в Тоненькому регулярно проводилися наради офіцерів усіх підрозділів, що працювали в районі ДАП. Майк, один з комбатів 79-ї аеромобільної бригади, полюбляв, щоб на нього всі звертали увагу. І Сєва втриматися не міг, щоб його не потролити. У штаб 93-ї він заявлявся то в величезному сомбреро, то у в'єтнамському солом'яному капелюсі часів Вьєтконга, в сандалях і з СКСом.

Він був справжнім другом і дуже тонко відчував людей. За два-три місяці війни у мене почали розвиватися комплекси: бігаю зі снайперкою, взяла участь у декількох перестрілках (щоправда, не з нею, а з карабіном), а де ж мій «встрелений сєпар»? Хлопці вже починали поглядати скоса, і я це відчувала. І ось Сєвка сам, без будь-яких прохань або скарг з мого боку, сходив в розвідку, нагледів місце, де нелякані бойовики на водопій ходять, а за 200 метрів посадка, де можна залягти... І беріг це місце для мене - обіцяв особисто відвести туди і попрацювати на прикритті, щоб я «відкрила рахунок». Ми не встигли це здійснити - мене відправили до Києва, а потім, коли я повернулася, група працювала вже трохи в іншому місці, і незабаром Сєва загинув. Будучи вже, по суті, комбатом, він не повинен був особисто ходити на виходи - але, звичайно, регулярно на них ходив... За тиждень до загибелі потрапив у засідку - постріл з РПГ ліг поруч з їхньою машиною, машина перекинулася, Сєва був легко поранений осколком.

Ввечері на базі Перший плаче (я вперше бачу його сльози), Вольф напивається і кричить: «Чому він, чому не я?». Мій тато, який погано розуміється у комп'ютері, примудряється під мою диктовку в моїх архівах знайти фото Сєви, якого ніколи не бачив і не знав в обличчя, і вислати мені для некролога...




Сьогодні у нашому #503_ОБМП був концерт до дня Гідності. Перед бійцями, не задіяними в нарядах та навчаннях, виступали учні 30-ї школи міста Маріуполь. Це завжди здорово, коли в таких заходах беруть участь дітки. Вони не завжди танцюють чи співають як професійні артисти, але вони завжди щирі. І роблячи щось хороше для нас, вони виховуються самі. Нове покоління Донбасу росте патріотами України, і десь у цьому є й наша заслуга, і це так класно усвідомлювати.



Я думаю, цим чудовим дітям буде приємно, якщо назвати їх поіменно і подякувати кожному. Це Катерина Сисоєва, яка грала на баяні народну пісню «Чом ти не прийшов?», і зовсім ще маленький Діма Овчинников – «Ой чорна я си, чорна». Це колектив «Мальви» - 4 шестикласниці-танцюристки, і гарнюня Діана Писаренко, яка співала пісню про Україну. Лунало багато патріотичних віршів – українських класиків і сучасних, «АТО»шних.
Ідея організувати для нас цей концерт належить Іллі Манченку – він викладач української мови і літератури, місцевий поет і волонтер з позивним Вчитель. З перших днів війни допомагає воїнам ЗСУ і добровольцям. Викладає у деяких з юних артистів – зокрема, читає мову і літературу у 6-му класі, де вчаться дівчатка з колективу «Мальви». Каже, на репетиції в них було тільки два дні.
Ну, хіба не молодці?
Зі святом їх і нас.

Фото з концертуCollapse )

Фронт зима

Солдатська стоматологія

Posted on 2018.11.16 at 21:34


Це пересувний стоматологічний кабінет, який працює на території нашої частини – 503 ОБМП. Вчора я полікувала там зуба.
«Зубний вагончик» організували волонтери. Коли батальйон на передку, медики їдуть за нами туди. Цілий сезон відпрацювали на Широкиному, на «Замку». Солдати просто з окопів бігали лікувати зуби.

Я думала – ну, солдатська стоматологія, місце, куди можна звернутися лише від безвиході. Адже з передка проблематично вирватись у місто до нормальної клініки. Та й під час служби на ППД теж, адже вільного часу зовсім небагато.

Так ось, у цьому вагончику найсучасніше обладнання – у Києві в клініці, де я лікуюся, такого немає. Є цифровий рентген – тобі одразу ж на величезному екрані показують всі твої зубні проблеми. Анестезія зовсім інша – тобі не «вимикають» півщелепи, у тебе взагалі нічого не німіє, і при цьому абсолютно не боляче. Там є багато інструментів, яких я раніше ніколи не бачила – залюбки б розповіла про них, але ж не знаю, як називаються :) І лікують взагалі якось по-іншому.

Але головне все-таки не обладнання, а люди. Це черкащанин Валерій - великий сивий Добрий Лікар, і його асистентка Олена (а наступного тижня будуть інші лікарі, з Харкова, вони працюють позмінно). Олена в своєму місті директор клініки, а тут звичайна асистентка стоматолога. Усі військовослужбовці в них «малиші» і «котики». За кожен зуб б’ються до останнього, як за пораненого бійця. Грошей ні копійки не беруть.

Моя мама каже, що такі люди – це Диво. Вважає їх великими подвижниками. Мабуть, не помиляється.


Сьогодні у кафешці в Маріуполі. Колупаюся в мобілці. Неподалік бухають троє немолодих місцевих.
Один із них робить мені плаский комплімент. Я не реагую.
Другий: "Оставь ее в покое, нехорошо так, она на войне".
- А зачем она на эту войну пошла? За баблом? Им так приплачивают...
- Да не за баблом! Я тебе скажу, почему она на войну пошла. Потому что ты - додик! Живешь один, а у нее кольцо на пальце. Она пошла на войну, чтобы мужика найти! И вышла замуж за парня из Львова, который клювом не щелкал.
- А я тебе говорю - за баблом!
- А я тебе говорю - мужика искала!
Роблю вигляд, що не чую.
- Девушка, милая девушка, не поймите неправильно! Вы зачем в армию пошли - за деньгами или замуж?
- Ну, вообще-то, я несколько лет воевала, не получая ни копейки денег. А замуж вышла за много лет до войны.
Ефект бомби, що вибухнула. Мовчання.
- А ты сама откуда?
- Из Киева.
- А в Мариуполь что тебя привело?
- Война.
- Какая война, где здесь война? В Мариуполе - война? Ты пришла сюда, чтоб меня защитить? От кого - от братьев моих?? Что ты вообще делала на этой войне? Ты, может бытЬ, десантница?
- Нет, не десантница. Была снайпером, сейчас морской пехотинец, артиллерист.
- Ты - снайпером? Я десантник! Я служил в 39-й ДШБ! Я видел снайперов. Ни один из них не признался бы, что он снайпер. Так что п*здишь ты все. Я тебе не верю.
- Дело твое, не верь.
- Тише, Васильич, сейчас времена другие, сейчас не прячутся.
- Нет, ну ты посмотри на нее. Снайпер, блин!
- Васильич, Ильич, мужики, пойдемте отсюда. Так, давайте, домой пора. Я ей верю...
Встали, побажали мені здоров'я - і за 10 секунд як не було.

Фронт зима

Я і мої звірі :)

Posted on 2018.11.09 at 21:34

Фронт зима

Сидіть до упору

Posted on 2018.11.04 at 14:27
Катерина Гандзюк, активістка, яку облили кислотою, за версією слідства, колишні добровольці УДА - померла.

Тепер убивці відповідатимуть за зовсім іншою статтею Карного кодексу. Даруйте, я не буду стримуватись. Скоти, любителі залишати за собою випалену землю - "після мене хоч потоп" - сидіть до упору.

Через кримінальні злочини, скоювані колишніми військовослужбовцями ЗСУ, суспільство починає погано ставитись до всіх фронтовиків. А тут ще й добровольці :(
До добровольців, людей, які пішли воювати за Україну без грошей, пільг і статусів, завжди було особливе ставлення - майже як до святих. С*ки, ви мали тримати цю планку. Натомість через вас і таких, як ви - ставлення буде, як до бандитів. Це ж не просто кримінальний злочин, не просто, приміром, робота кілера, який вбиває одного бізнесмена в інтересах іншого. Ви облили кислотою жінку! І ця жінка померла. Злочин на всю державу, на весь світ. Через кількох відморозків - не відмитися всім.

І ніякі ПТСРи, ніяка відсутність психологів чи їхнє невміння працювати - не виправдання. Я маю право це казати, бо теж воювала, і воюватиму далі, як тільки наш батальйон морської піхоти заведуть на ротацію. Через мій добровольчий підрозділ, в якому служила три з половиною роки, пройшло багато людей, з них біля двадцяти - "кістяк", мої старі побратими. Ніхто з них, включно зі мною, нічого подібного не робив. А якщо зробить у майбутньому - він мені більше не побратим, хай теж сидить до упору.

У 2015 році під Волновахою я везла в лікарню людину у вкрай важкому стані, майже помираючого. І мою машину заблокували ватники - три мужика і дві баби. Знав би хто, як мені хотілося вийти і постріляти їм під ноги. Але навіть у цей момент я думала про те, що скажуть: озброєні правосєки стріляли по мирних людях. І я не зробила цього.

Двіжувальники з двома звивинами, любителі риболовлі в каламутній воді, майстри напівкримінальних і відверто кримінальних бізнес-схем, люди з невичерпною кмітливістю, як схопити чи віджати все, що погано лежить, не замислюючись про наслідки - люди, які вже чотири роки вбивають добровольчий рух, від яких і відмовитись не виходить, бо це не допомагає - горіти вам у пеклі на тому світі. А на цьому - сидіть до упору.

Увага, друзі! Маленьке прохання від військових. Прошу репосту.
Наш 503-й ОБМП - молодий підрозділ, існує лише рік. Нам не вистачає статутів, щоб проводити заняття з військовослужбовцями. Статути - внутрішньої служби, гарнізонної та вартової служб, дисциплінарний і стройовий - повинні бути в кожному підрозділі. Прошу допомоги в цьому питанні - лише для свого підрозділу, батареї самоходок. Нам потрібні 3 або 4 збірки статутів. Але якщо буде більше, я з великою вдячністю передам їх "сусідам".
Ці статути, по-перше, можна просто купити. По-друге, знаю, що у старих в/ч їх багато, є зайві примірники. Можливо, хтось по-братськи з нами поділиться?
Буду дуже чекати!

І принагідно розповім свіжі враження. Я приємно здивована на новому місці служби. Вчора у нас було свято - перша річниця 503-го ОБМП. Чесно кажучи, я думала, що на ранковому шикуванні бракуватиме мало не третини бату, а решта матимуть пом'ятий вигляд. Так ось, нічого подібного. Всі на місці, жодного незаконно відсутнього. Я не вчора народилася і розумію, що запізнення одного-двох бійців командири могли приховати, у масштабах батальйону їхня відсутність була б непомітною. Але візуально, за кількістю, всі на місці. У моїй батареї і тих підрозділах, де я вже добре знаю людей - всі наявні. І всі охайні, наче нічого й не святкували вчора. Отак. Це було дуже приємно бачити.



Вітаю свій батальйон - 503-й окремий батальйон морської піхоти і його командира майора Сухаревського - з Днем народження, з першою річницею створення підрозділу!

Святкування пройшло з розмахом. У новенький ППД батальйону прибув командувач Морської піхоти генерал-майор Содоль. Разом із заступником мера Маріуполя і волонтерами вручав нагороди. На жаль, державна - орден "За мужність", була лише одна і та посмертно. Решта нагород були відомчими (від Генштабу та Міноборони) і волонтерськими. Для такого бату це несправедливо мало. Троє офіцерів - один молодший лейтенант і двоє старших отримали чергове підвищення у званні.

Після урочистої частини був невеличкий концерт на плацу, попереду ще великий концерт у Маріуполі. Але найцікавіша частина святкування - шоу для цивільних, переважно рідних і близьких бійців. На колишньому стадіоні були виставлені зразки більшості озброєння і військової техніки, що є на озброєнні батальйону, з табличками, як у музеї, і кожна людина, а в першу чергу діти, мала змогу потримати в руках снайперську гвинтівку чи покататися на зенітці, як на каруселі. Морпіхи розповідали усім охочим, як усе це працює.

Наостанок було щось схоже на невеличку реконструкцію - хлопці з розвідвзводу за підтримки "коробочки" "штурмували" уявні ворожі позиції. Був "зімітований" навіть свист куль. Дітям надзвичайно сподобалось. Особливо зворушливо, і водночас руйнуючи стереотипи, виглядали військовослужбовці-мами зі своїми дітьми :) Діток я назнімала від душі. А от фоток з офційної частини мало - зробила лише пару штук крадькома зі строю :)































Юрий Нестеренко
Лейтенант
Олене Билозерской

Ветер уносит листок.
Ночь накрывает страну.
Поезд идет на восток.
Поезд идет на войну.

Стыки под стуки колес
Мерно качают вагон.
Падают пряди волос
На офицерский погон.

Поезд во мрак погружен,
Только экран на столе
Светится, и отражен
Профиль в холодном стекле.

Клавиш касаясь, рука
Символы гонит вперед,
Только по виду хрупка -
Снайперский перстень не врет.

Но не войною она
Поглощена в эту ночь -
Та, что без сна у окна
В поезде катится прочь.

Строчка за строчкой бежит.
Тьма заполняет стекло.
Ложка в стакане дрожит.
Поезд гудит тяжело.

Не паровозный свисток -
Нынче уже не свистят...
Поезд спешит на восток.
Мысли на запад летят.

Нет, это все-таки бред -
Мир, где не важен талант,
Где бесполезен поэт,
Ибо нужней лейтенант.

Что она делает здесь,
Если виновники бурь -
Чья-то имперская спесь,
Чья-то трусливая дурь?!

Но за чужую вину
Лучшие платят всегда...
Поезд идет на войну.
Поезд идет не туда.

29 октября 2018



Ефір на громадському ТБ на тему "Добровольці на передовій". Учасники - Оксана Корчинська, Oleg Kuzko (Кулібін) і я.
Кулібін представляє ДУК ПС, що не виходить з фронту, я колишній боєць УДА, що підписала контракт із ЗСУ, пані Оксана - головний медичний координатор в ООС, яка дуже добре знає ситуацію в цілому.
Наша розмова в студії на 32:50 - 1:02:41.



Анонс від Громадського: "Ведучі цього блоку програми Анастасія Станко та Василь Пехньо проведуть дискусію із колишніми та нинішніми добровольцями воєнних дій на Донбасі щодо їхнього майбутнього. Два батальйони очолюваної Дмитром Ярошем Української Добровольчої Армії (УДА) виходять з передової, але «не виходять з війни» — про це сам Ярош 14 жовтня оголосив у Дніпрі. Якою ж буде доля бійців-добровольців і чому вони відмовляються підписувати контракти?"

Фронт зима

Хто правий, визначає війна

Posted on 2018.10.16 at 12:47
Років за п'ять до війни я випадково підслухала, що кажуть про мене поза очі двоє не дуже чемних і шляхетних дядьків.
Одному з них я перед тим мала необережність сказати, що якщо раптом в Україні почнеться війна, я піду на фронт і стану снайпером.
Ну, й вони, люди з бойовим досвідом, довго й зі смаком реготалися з мене, як з повної нікчеми. Я тоді ще не відростила собі товстої шкури і, почувши це, довго плакала.

Коли почалася війна, один з них став офіцером ЗСУ. І ми з ним абсолютно випадково зустрілися на передку. Я з СВДхою, у повному спорядженні, йшла заступати на позицію і раптом наштовхнулася на нього.
Він намагався удати, що не впізнав мене. Я не дала йому такої можливості, бо це був час мого маленького тріумфу. Не всім і не завжди так щастить.
Для повчальності ситуації було б непогано, якби він виявився якимсь боягузом і повним нікчемою. Але цього не було. Наскільки я знаю, воював добре.

А цю історію я розповіла не просто так, а до ситуації з Томосом. У мене зараз цілком схожі тріумфальні відчуття: це ж треба, нас стільки років називали "безблагодатними розкольниками", ми якось намагалися щось довести, з нас насміхалися - а всі крапки над "і" розставила тільки війна. Бо і патріарх Філарет, і патріарх Варфоломій, і Гундяєв, і Путін - усі ті самі, а єдиний "новий гравець" - Порошенко - вже точно не більший бандерівець, ніж був Ющенко. Що ж змінилося? А просто: ми пролили кров - свою і ворожу. І з нами стали рахуватися.

Фронт зима

Своя війна

Posted on 2018.10.15 at 11:49
Tags:


"Коли до нас у підрозділ прийшов воювати син мого чоловіка від першого шлюбу, то він мене спочатку називав "тьотя Лєна" і на "Ви", як звик з дитинства. А потім якось - ми в одному підрозділі, разом в розвідку ходимо, "тьотя Лєна" - якось воно по-ідіотськи виглядає. І спочатку він казав "Лєна, ви", а зараз називає "Лєна, ти".

А чоловік до мене звертається "Ваше благородіє", а про себе каже, що він "нижній чин" :)

Коли його син у нас з'явився, сину було 17 років. Перший його бойовий вихід був у 17 років. Провінційне невелике місто, роботи нема, особливо де вчитися немає, сім'я бідна - запхали хлопця у технікум, який йому був не до душі, і він, звичайно, там не вчився нормально. Чоловік ненадовго приїхав з фронту, йому поскаржились, що син погано вчиться. І він до нього пішов, показав йому в ноутбуці фотографії хлопців, яких той знав по довоєнних розкопках: "Цього пам'ятаєш? Цього пам'ятаєш? Цього? Їх уже немає. Вони загинули, щоб ти міг учитися. А оскільки ти вчитися не хочеш, збирай речі і поїхали на фронт. Я не можу посилати на смерть чужих синів і не посилати свого".

Забрали його до нас на базу, я навчила його збирати-розбирати зброю, трохи навчила стріляти... Спочатку ми думали, що до повноліття він не буде ходити на бойові. Але потім так сталося - у нас був дуже важкий вихід, з важкопораненим - ногу хлопчина втратив. Син мого чоловіка був там, це був його перший вихід. Допомагав з евакуацією і проявив себе дуже достойно. І от у цього хлопця - повного інтроверта, який тільки сидів в своїй кімнаті за комп'ютером і нічим особливо не цікавився - мій чоловік дуже сильно переживав, що його син таким росте, бо мріяв про сина-воїна, сина-офіцера - він казав: "Мій син не для армії", і це для нього була катастрофа. А потім, як то кажуть, гени не проп'єш - з нього вийшов першокласний воїн, першокласний розвідник - розумний, обережний, зі швидкою реакцією. Скоріше за все, він обере для себе військову кар'єру".

До свята Захисника України - велике інтерв'ю Юрія Бутусова зі мною, в рамках проекту "Цензора" #СвояВійна. Я там розказую про взагалі весь свій шлях на фронті, аж до вступу на офіцерські курси. Весело так розказую, з приколами - про бої, про чоловіка, про пасинка, взагалі про те, як "дійшла до життя такого" :)
Надзвичайно потужний матеріал вийшов, це заслуга двох Юріїв - Бутусова і режисера "Юри Козира, і команди операторів. Моє їм величезне спасибі.



"Вперше до мене прийшло розуміння, що це війна, не тоді, коли відчула, як свистять кулі, не тоді, коли побачила першого загиблого чи пораненого. Я відчула, що на війні, коли у формі з автоматом йшла по місту Дніпро, тоді ще воно називалося Дніпропетровськ. Був сонячний день, я вийшла з машини і пішла у напрямку готелю. Це було настільки нереально, і водночас це відбувалося зі мною".

Дві історії воїнів до Дня захисника України - Дениса Мерзлікіна, позивний Ескадрон, колишнього командира 2 батальйону 93 ОМБр, і моя:

https://fakty.com.ua/ua/ukraine/20181014-dvi-istoriyi-voyiniv-do-dnya-zahysnyka-ukrayiny/


Попередні 25