?

Log in

No account? Create an account
жовтень 2019   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31


"ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА" - книга про мої 2014-2017 роки на фронті, коли я була снайпером у складі ДУК "Правий сектор" та Української Добровольчої Армії. Книга абсолютно документальна, у ній тільки справжні імена, справжні діалоги і опис тільки справжніх подій.

Обсяг книги 584 сторінки. 360 кольорових фотографій, 13 карт-схем наших бойових операцій.
Тверда обкладинка. Розміри 24×17, товщина 3,5 см. Друк дуже високої якості, яку розміщені тут фото, на жаль, не передають.

Вартість: 450 грн + пересилка Новою поштою, платити можна після отримання.

Для отримання книги необхідно повідомити такі дані: ім'я і прізвище отримувача, його телефон, місто і номер відділення Нової пошти. Ці дані потрібно надіслати на мейл o.bilozerska@gmail.com чи зв'язатися телефоном +380667486613, на якому є Телеграм і Вайбер.


Заздалегідь дякую.
Щиро ваша,
Олена Білозерська,
у 2014-2017 доброволець (снайпер) ДУК ПС та УДА, нині офіцер морської піхоти ЗСУ.

СТОРІНКИ КНИГИ, РЕЦЕНЗІЇCollapse )

Фронт зима

Наше свято

Posted on 2019.10.14 at 13:25


Ось так, 14 років тому, починалося наше свято. Бійки з червоними газорублівцями, які намагалися не пропустити "нацистів" на Хрещатик, бійці спецпідрозділу "Барс", прорив, страшно сказати, майже до самого Майдану і молебень під ментівським кордоном...
Я була на цьому святі щороку, аж поки не почалася війна.
Завтра мене теж не буде в Києві, але я побачу фото і відео з Маршу. Порівняю масштаби і тихо помилуюся змінами, що відбулися в головах і в державі. Незважаючи навіть на нинішню "гібридну" політичну ситуацію.
Зі Святом Захисника нас усіх!



ЩЕ ФОТОCollapse )


Фронт зима

Попався

Posted on 2019.10.02 at 19:11
У російської пропаганди є давня стандартна фішка: взяти на озброєння якесь слово і ним усіх лякати. Сказали на когось це слово - наприклад, "фашист" - і йому вже кінець, він уже ніколи не відмиється, бо все, на нього ж сказали це слово! Ще й повторили 250 тисяч разів, ще й проплатили за те, щоб на Заході його теж повторювали - то що тепер можуть значити будь-які докази чи аргументи?

Тим не менш, державу, де прем'єр-міністр - етнічний єврей і представники інших нацменшин теж від влади не відсторонені, ставало дедалі кумедніше називати фашистською. Тоді страшне слово поміняли на інше, ще страшніше: корупція. Це був безпрограшний варіант, адже некорумпованої влади в Україні справді ще не було. Корупційна Україна, де процвітає корупція, з корумпованою владою, на чолі якої стоїть корумпований президент, який не бореться з корупцією, мала швидко втратити підтримку світової спільноти, в першу чергу Сполучених Штатів.

Сполучені Штати дійсно почали вимагати, щоб Україна подолала корупцію. Тобто, за кілька років зробила те, на що в інших держав пішли століття. Втім, як з'ясувалося, і століття не завжди допомагають. Бо, наприклад, нинішній президент США - класичний корупціонер: використовуючи своє службове становище, він вимагав, ще й під запис, від президента іншої держави дати компромат на свого політичного опонента. Ось ці люди - маю на увазі і законослухняність їхню, і превеликий розум - забороняють нам колупатися в носі.

Як людина з військовим досвідом я добре знаю: карають не за те, що зробив щось погане, а за те, що попався. Так що імпічмент, вочевидь, таки буде. Маю на увазі Трампа.



Увага! Прошу поширення.
Нарешті вийшла з друку моя книга "Щоденник нелегального солдата". Це про мої 2014-2017 роки на фронті, у складі ДУК "Правий сектор" та Української Добровольчої Армії. Книга абсолютно документальна, у ній тільки справжні імена і опис тільки справжніх подій.




Подій унікальних, якщо подумати - бо колективний герой цієї книги - "група Вольфа", добровольчий підрозділ, який, як і решта неоформлених добровольців, три з половиною роки воював без стабільних зарплат, без жодних пільг, статусів і гарантій. Ми - обличчя свого часу, одне з ненайгірших облич.

Особливість цієї книги в тому, що кожна репліка, сказана її героями, справді була ними сказана і процитована мною дослівно. Це книга-фотографія, фіксація на папері відтинку реальності - наших боїв, нашого побуту, нашої мови, почуттів, емоцій. Я написала її для того, щоб майбутні історики, автори майбутніх художніх книг і сценаристи художніх фільмів знали подробиці, без яких немає правди: не лише про бої, а й те, як ми добували зброю, у що вдягалися, як розмовляли, що їли, що пили, з чого сміялися, якими лайками лаялись...

Це моя данина усім побратимам, живим і мертвим. Це рукотворний пам'ятник унікальному явищу - українському добровольчому руху.

Обсяг книги 584 сторінки. 360 кольорових фотографій, 13 карт-схем наших бойових операцій.
Розміри 24×17, товщина 3,5 см. Друк дуже високої якості, яку розміщені тут фото, на жаль, не передають.

Вже сьогодні цю книгу можна придбати у автора, з автографом :).
Вартість: 450 грн + пересилка Новою поштою, платити можна після отримання. Киянам можлива передача при особистій зустрічі в центрі міста.

Дані для відправлення книги "Новою поштою" (ім'я і прізвище отримувача, його телефон, місто і номер відділення Нової пошти) скидайте або на мейл o.bilozerska@gmail.com чи на тел. +380667486613, на якому є Телеграм і Вайбер.


Прохання до тих, хто придбає і прочитає книжку, за бажанням, звісно, написати про неї відгук на своїй сторінці. Мені як автору буде цікаво прочитати, плюс це посприяє просуванню книги.

Заздалегідь дякую.
Щиро ваша,
Олена Білозерська,
у 2014-2017 доброволець (снайпер) ДУК ПС та УДА, нині офіцер морської піхоти ЗСУ.




ЗАЗИРНУТИ У КНИЖКУCollapse )


Все, Микола Карпюк розставив всі крапки над "і". Заявив публічно, що Дмитро Ярош і Валентин Наливайченко непричетні до його викрадення. Чесно сказав, треба бути мужньою і щирою людиною, щоб так сказати: "Це була моя власна дурість. Я не уявляв, наскільки у Росії поширене беззаконня".

Саме так. Кожна людина оцінює незнайоме за аналогією зі знайомим. Наприклад, рівень беззаконня в Росії - за нашою українською "лайт-версією". Реальність переговорів заступника голови Правого сектора Миколи Карпюка із президентом РФ Володимиром Путіним (чи навіть з кимось з його найближчого оточення) - як з українськими президентами, з якими політики і громадські активісти зустрічалися досить часто, і в цьому не було нічого дивного.

Через вищезгадану особливість сприйняття, вочевидь, Микола і зробив свою помилку, за яку заплатив тортурами і 5,5 роками ув'язнення. Страшна ціна. Що ж, хай оговтується, набирається сил, розбирається у всьому, що пропустив за ці роки, і підключається до боротьби.

А секті ненависників Яроша і всім любителям плескати язиками, вбиваючи чужу репутацію, яких я стільки років заспокоювала: "Почекайте, поки повернеться Карпюк і сам все розкаже, хто його туди посилав чи не посилав", нарешті маю хрестоматійну приємність сказати: "А я ж казала!".


Я дуже радію звільненню наших військовополонених, а особливо Миколи Карпюка, якого знаю особисто багато років, ще по УНА-УНСО. Чекаю від Миколи, що він, як тільки відпочине і підлікується, розкаже всю правду про те, як опинився у Росії. Конкретно: мене цікавить, чи він з власної волі, попри відмовляння побратимів з керівництва Правого сектора, пристав на російське запрошення на перемовини, чи поїхав туди за наказом Дмитра Яроша. Якого не один рік звинувачували в тому, що він нібито навмисно відправив Миколу на заклання з метою захопити одноосібну владу в новоствореній організації.

Тепер нарешті ми почуємо правду і в історії з цими звинуваченнями буде поставлено крапку.

Якщо раптом журналісти забудуть поставити Карпюку це питання, я згадаю старе і особисто під час відпустки візьму в нього інтерв'ю.

Це так, наболіле. В цілому ж, закликаю не забувати, що мета будь-якої війни - перемога, а досягнення у будь-якій війні - знищені вороги і взяті під контроль території, а зовсім не обмін полоненими.

Багато хто вважає, що Україна не може перемогти в російсько-українській війні через неспівставність ресурсів. Але вона гарантовано може бути в числі переможців Четвертої світової, не забуваймо про це (Третя була Холодна). Не даваймо світові підстав думати, що російське питання можливо розв'язати без перемоги над нею.


Фронт зима

Не болить :)

Posted on 2019.09.05 at 10:41
Сьогодні на вулиці. Маленька дівчинка впала з триколісного велосипеда і голосно рюмсає:
- Ааааа! Ууууууу!
Дідусь:
- А ты не плачь! Ты на вавку подуй.
- Не могу-ууууу!
- Почему?
- Потому что оно и так не боли-и-ит!

Фронт зима

Про Youtube і Роскомнадзор

Posted on 2019.08.18 at 18:31
Як же все-таки Росія вміє вести інформаційну війну! Вони знищують або принаймні, намагаються знищити навіть нейтральну інформацію, якщо вона не проросійська.
Дивіться, яке повідомлення вчергове надіслав мені Ютуб:

"Здравствуйте,
Компания YouTube получила уведомление от Федеральной службы по надзору в сфере связи, информационных технологий и массовых коммуникаций (РОСКОМНАДЗОР) о том, что нижеуказанные материалы нарушают Федеральный закон Российской Федерации № 149-ФЗ “Об информации, информационных технологиях и о защите информации”. Роскомнадзор добавил следующий URL адрес (адресa) в запрещенный список материалов... Если Вы не удалите контент, компания Google может быть вынуждена заблокировать контент.

http://www.youtube.com/watch?v=N9Pz_Ztl_4k

С Уважением,
Команда YouTube"

На цьому відео, яке Роскомнадзор включив до списку заборонених і вимагає від Ютуб видалити - жодної політики, це просто спільне заняття українських і американських військовослужбовців з надання першої невідкладної допомоги пораненим.
Звичайне, не екстраординарне, "побутове" відео з навчань Сібріз, що має трохи більше тисячі переглядів.

Усвідомлюєте масштаб російського інформаційного наступу?

Ми маємо, умовно кажучи, Портнікова, Арестовича й Бабченка - і нуль системної інформаційної роботи на державному рівні.

Ми в найкращих традиціях обзиваєио один одного різними політичними лайками - а Ютуб вже заблокував канал Ореста Лютого і "Всесвітньо-Броварське телебачення". Інші відомі відеоблогери години проводять у листуванні з Ютубом - мовляв, це помилка, дане відео не є таким, що порушує "правила спільноти". :(

Давайте, може, подумаємо разом, що тут можна вдіяти. Можливо, варто ініціювати спрямовану на Захід кампанію з метою зробити так, щоб американський Google припинив нарешті реагувати на скарги Роскомнадзора?

Хто що думає?




Автор мульта - Juli Fuchs.
Ляльку, використану у мультику, звуть Розвідниця Оленка, її зробив Богдан Савлюк.

Ось вона:





Буся-Бусеня-Буссоль. За тиждень буде три місяці.
Відучається кусати людей :)
Музика за кадром - "Баллада о борьбе" Висоцького у виконанні "Мельницы" - абсолютна випадковість, але відеоряд ліг на неї доволі так непогано...




Фронт зима

Взяття Авдіївки

Posted on 2019.07.30 at 19:11
Сьогодні 5-а річниця звільнення Авдіївки, у якому я мала честь взяти участь.
Публікую главу про взяття Авдіївки зі своєї книги "ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА", яка у вересні має вийти з друку.




23. ВЗЯТТЯ АВДІЇВКИ. 29-30 липня 2014

29 липня. У нас молебень, капелан, отець Петро Бурак, святить зброю. Сьогодні в бій. Просто з Пісків їдемо зачищати Авдіївку.

Виїжджаємо на наших рідних, звичних уже, дуже тряских машинках, виставивши у вікна стволи. Їду в санітарному пікапчику, з Яною Зінкевич. В полі зустрічаємося з танкістами з 93-ої, командири й розвідники радяться, розклавши карти. Спека, соняшникові поля, жахливий пил, їдемо через поле довгою колоною автомобілів, ніхто не знає дороги, намотуємо чи то три, чи то чотири кола, щоразу повертаючись туди, звідки виїхали. Пару разів то одна, то інша машина глохнуть, блокуючи інші, їх виштовхують спільними зусиллями. Яна, якій все це набридло, вилазить з пікапчика, зриває соняшник, щипле його, напівлежачи на сидінні, закинувши ноги на дверцята машини (їздимо з опущеним склом, за півгодини таких поїздок усі чорні, як шахтарі). Потім їдемо далі, і раптом - БУХ! Янін водій «завтикав», і наш санітарний пікапчик влетів у броньовик, що їхав попереду. Пію.єжеккапчик вщент розбитий, Яну вдавило у переднє скло, мене злегка вмазало вилицею об спинку переднього сидіння. Вискакую з машини, намагаюся витягти Яну, але її затиснуло. Прибігають хлопці, допомагають Яні вилізти. У неї добряче розбита голова, але вона повністю зібрана, миттєво наповнює чимось шприц і біжить до постраждалих. Тільки зараз помічаю, що є постраждалі: всі хлопці, які сиділи в кузові нашого пікапа, травмовані. У Фашиста зламані обидві ноги. Яна коле хлопцям знеболювальне, я витираю серветками кров з обличчя в Яни та в них.
(Санітарну автівку разом з більшою частиною медикаментів нам доведеться кинути, медикаменти, ясна річ, розікрадуть).

В результаті замість пізнього ранку ми в'їжджаємо в Авдіївку, коли вже сідає сонце. Їдемо через якесь поле, за полем багатоповерховий будинок, і звідти по наших розпластаних, видних як на долоні автівках відкривають вогонь з автоматів і кулеметів. Вистрибуємо, біжимо по напівсухій траві в зеленку. Вольф намагається залишити половину бійців на прикритті, але хлопці ще недосвідчені, страх сильніший, прикривати залишається мало хто. Падаю в зеленку, намагаюся побачити ворога, але не можу навіть підняти зброю: сонце в очі і в оптику, треба міняти позицію... Переходимо через якісь рейки, залітаємо у вулицю... Вольф вказує мені позицію у великому і густому кущі, каже прикривати хлопців, що заходять у вулицю, щоб їх не обстріляли ззаду. Але кущ маскує лише від тих, хто спереду - і ніяк не від тих, хто дивиться на тебе зверху, з багатоповерхівки. Я навіть не встигаю залягти - мене відразу ж обстрілюють зверху, з одного з вікон. Стріляють двоє - чергами і одиночними. Ще пару секунд намагаюся в приціл зловити того, хто по мені працює, але кулі ламають гілочки біля голови, і я через кущ, крізь який у мирний час проповзе хіба що кішка, на животі, тягнучи за собою «Карлушу», вилажу на зворотній бік до своїх. Якимось чином вдається ще й розвернутися в цьому кущі, ідентифікатором - жовтим скотчем на плечі - вперед, щоб не підстрелили свої. І точно: перше, що бачу - двох наших бійців, які тримають на прицілі підозрілий ворухливий кущ, і полегшено опускають зброю, побачивши на мені жовту мітку.

(Я страшенно засмучена - провалила дане мені завдання, нічого не зуміла зробити, мало не загинула, а сама навіть не побачила, хто і звідки по мені стріляє. Але мене на повному серйозі хвалять: поки я борсалася в кущі, відволікаючи на себе ворожих стрілків, усі наші хлопці безперешкодно зайшли у вулицю).

ДАЛІCollapse )




Для бійців 503 ОБМП співають Злата Огнєвіч і Олександр Лозовський.
Дуже мені сподобався концерт. Одразу видно рівень - що це не КСП, а професійні артисти, хоча й співали камерно, без підсилення, під звичайну гітарку.
Пісні були дуже різні - і сучасні, авторства Злати, і народні, і твори українських композиторів, що вже стали класикою, і ліричні, і кумедні. Шкода, що я відзняла не весь концерт - принаймні одна дуже яскрава річ не потрапила на цей запис, але я обов'язково її дістану і викладу пізніше.



Мене вразила якась особлива врода Злати. Коли вона просто стоїть, спілкується, посміхається - вона вродлива і привертає до себе увагу, але просто як симпатична дівчина, яку можна зустріти будь-де. А от коли починає співати - з її пластикою, з її грою оченятами, з отими милими мармизками, які робить під час виконання смішних пісень, з отими "вау!" чи "скрр-скрр" - вона настільки неперевершено чарівна, що це навіть важко словами сказати :)

Зазначу, що Сашко не поступався харизматичністю Златі. Як вона сама сказала, "він відповідає за брутальність, я - за красу" :)

А привезла музикантів легендарна Тайра - парамедик Юлія Паєвська. Ввечері, за півдоби до концерту, зателефонувала мені, сказала, що Златі дуже хочеться співати для наших військових - і ми за півгодини все владнали.
Нашим хлопцям і дівчатам, трохи забалуваним увагою артистів, надзвичайно сподобався концерт. Вони стали просити Злату заспівати на біс, а коли вона спитала, що саме співати, попросили Гімн України.
Від нас Злата і Сашко поїхали співати до шпиталю. Вони таки великі молодці.



ЩЕ ФОТОCollapse )

Час минає, скоро вже буде рік, як я служу у Збройних силах. За цей час мені було видано і мною випробувано практично все з одягу, взуття і т.ін., що належить видавати в армії. Нижче - мій власний маленький рейтинг речей, які не лайно. Тобто - які реально можна носити і які витримують конкуренцію з імпортним "волонтерським" одягом і спорядженням, які я носила у 2014-2018, коли служила в ДУК ПС та УДА.
Думаю, більшість військовослужбовців зі мною погодяться.



Отже, позиція 1. Як не дивно, шкарпетки. Літні. Вони товсті, махрові, я довго не могла зрозуміти, як таке можна носити у спеку. Звикла носити влітку максимально тоненькі шкарпетки "в сіточку", але берці мала "Хаікси", в українські "Талани" такі не поносиш, миттєво розітреш ноги.
Врешті-решт я спробувала, і скажу, що це справді Річ! Облягають стопу, м'які, і, як не дивно, в них майже не жарко, нога не пітніє. Практично всі мої співслужбовці носять такі шкарпетки, а це таки показник якості - адже шкарпетки річ недорога, і якби армійські були погані, люди б купували собі інші.
Щоправда, я не люблю високі шкарпетки і підгинаю їх донизу. Також вони натуральні і після прання дуже довго сохнуть.

ДАЛІCollapse )




Грунтовна стаття, з великою кількістю коментарів і посилань на законодавчі норми, про службу жінок в армії, про їхні права (у динаміці з 2014) і сучасний стан цього питання.

В тому числі автор брала коментар у мене. Ці уривки розміщую тут, повністю стаття за посиланням:
http://www.kolo.news/category/suspilstvo/15118


– Я ніколи не займалася волонтерством і не захоплювалася медициною, надавати першу допомогу навчилася вже на фронті. А тактику ведення бойових дій, роботу диверсійних груп вивчала ще до війни, вміла непогано стріляти. Вибір був, швидше, між бійцем і військовим кореспондентом, адже до війни я десять років пропрацювала журналісткою. Повагавшись, вибрала стати бійчинею, – пригадує лейтенантка Олена Білозерська, командирка взводу самохідних артилерійських установок у 503-му окремому батальйоні морської піхоти.

– До прийняття усіх цих законів я б не могла обіймати посаду, яку обіймаю зараз – командир взводу у самохідній артилерійській батареї. До речі, один представник командування був дуже проти мого призначення – саме через те, що я жінка. Але, поспілкувавшись зі мною, він змінив свою думку, – зазначає Олена Білозерська. – Я не можу судити про армію загалом – лише про свій батальйон. У нас, у 503-му окремому батальйоні морської піхоти, гендерна нерівність відсутня. Наприклад, особисто я після прийняття змін до Статуту внутрішньої служби, заступаю в наряди черговою по частині. Раніше жінок у наряди не ставили.

– Я складала іспит [на право носіння берету морського піхотинця] нарівні з усіма, хто прослужили у батальйоні не менше як півроку і не має дисциплінарних стягнень. На приблизно сотню бійців було орієнтовно 5 дівчат. Насправді в підрозділах морської піхоти служить багато жінок, більшість із них – медики, зв’язківці, діловодки, працівниці тилових служб. Жінок, які безпосередньо воюють, небагато, але вони є. Непересічне, чи пак, поки що поодиноке явище – не жінка у морській піхоті, а жінка на офіцерській посаді в артилерії. Але сприймають мене цілком нормально. Якщо й трапляються якісь проблеми – то не через мою стать, а через м’який характер. Я ніколи не кричу на підлеглих і не караю їх за дрібні провини. Але що вони цим зловживають, – теж не сказала б.

Фронт зима

"Disabled veteran"

Posted on 2019.07.15 at 21:53


Цікава зустріч на Одеському вокзалі (верталися після Сібрізу). Присіла в залі очікування біля літнього чоловіка у кашкеті з американським прапором і написом "Disabled Veteran". Він побачив, що я у військовій формі, і несподівано питає англійською: "Ви військова?"

Наша розмова тривала кілька годин. Він американець з Пенсильванії, колишній військовий, сержант, снайпер 57-ї групи "зелених беретів". Служив в армії 7 років, у кінці 60-х - початку 70-х, двічі був у відрядженнях у В'єтнам. Має більше 300 стрибків з парашутом і результативний постріл на 1400 м з гвинтівки 50-го калібру. На руках у нього старі шрами від дрібних осколкових поранень.

Після першого відрядження у В'єтнам з їхньої групи живими вийшли 13 чоловік. Щоправда, я не запам'ятала, скільки було на початку. Всього втрати їхньої групи за в'єтнамську кампанію - біля 200 загиблих.

Розповідав дуже цікаві речі. Кілька років тому на одному з форумів читала запеклу суперечку на тему, чи використовував американський спецназ під час автономних виходів на територію, контрольовану противником, автомати Калашникова. Спитала сьогодні про це у діда. Каже, використовували ще й як. Бо їхня штатна зброя у тропіках миттєво зіпсувалася б. Та й заморочуватися з тяганням боєприпасів не хотілося, завжди можна знайти трофейні.

З кумедного розповідав, як під час чергового хлібного... перепрошую, у них, мабуть, рисового перемир'я вони, знаходячись в автономці на території, контрольованій регулярною північнов'єтнамською армією, заклали вибухівку (якщо не помиляюся, 15 кг С-4) під міст і довбонули його під час проходження танкової колони, в результаті чого міст разом з Т-54 опинився у воді. Після повернення до своїх отримали страшенних люлів з місцевого "штабу ООС" - мовляв, навіщо підірвали міст. Хлопці зробили очі розміром з чайні блюдця і відповіли, що під вагою танку міст обвалився сам. Процеси лишаються незмінними, міняються лише технології. "Хто стріляв?!" - "Ніхто не стріляв. Сєпари невдало снаряд розкручували".

Ще розказував, що сучасна штатівська армія теж потерпає від некомплекту. Що люди не хочуть служити - одні тому, що їм страшно, інші тому, що звикли до комфорту, а деякі вже мають більш цікаву для них роботу. Теж все як у нас.

Після демобілізації він довгий час працював водієм фури. Розлучений, має дорослого сина і пса на ім'я Бандит (обох, судячи з інтонацій, страшенно любить), зараз мандрує світом і приїхав подивитися Україну. Вже був у Києві та Одесі, зараз їде в Дніпро. Україна йому подобається - каже, гарні міста і люди сердечні.

Подарувала йому на згадку шеврон свого батальйону. Він пригостив нас кавою. Провів до автобусу, допоміг дотягнути речі. Попрощався фразою: "Thank you for your service". Таке...




1. Колись до війни я багато займалася правозахистом і дещо тямлю у цьому питанні. Так ось, практично кожна людина, яку несправедливо кинули за грати – на неї особисто, а найперше на її близьких і всіх небайдужих людей, які хочуть допомогти, відбувається тиск за однаковою схемою: в жодному разі не здіймайте галас, не залучайте пресу і громадськість, не влаштовуйте акцій протесту, бо тим ви лише зашкодите ув’язненому. Дозвольте «нам» усе порішати келейно, по-тихому. Довіртеся професійним адвокатам і так далі.

Наскільки мені відомо, справа Марківа розвивалася саме за таким сценарієм.

Хто на це повівся – лох, і плата за цю помилку може бути дуже високою. Погані справи всі, без винятку, бояться світла. Я не знаю жодного випадку, коли несправедливо ув’язненому зашкодив би розголос і допомогло мовчання.

Дуже часто згаданий тиск здійснюють адвокати. Знайти класного адвоката складніше, ніж перлину в лайні. Бо хороший адвокат повинен не тільки добре знати закони і вміти виступати в суді – він ще й має орієнтуватися в процесах, в тому числі політичних, як мінімум - відрізняти замасковані під кримінал політичні справи від звичайних кримінальних. І бути готовим задля порятунку підзахисного – скажімо так, дуже багато на що. Свого часу мені пощастило такого зустріти, це був Сидір Кізін (Кізін Сидір). Якщо адвокат не такий – він більше помічник прокурора, ніж захисник.

Про Марківа слід було нагадувати світові щодня, як свого часу про Савченко. Щоб світова спільнота тиснула на Італію, як тоді на Росію. Врешті-решт, Савченко теж звинувачували у загибелі журналістів, але світовій спільноті це не завадило вимагати її звільнення. Італійські путінські утриманці – це далеко не сам Путін, натиснути на них спільними зусиллями було б у рази простіше.

2. Це нормально, коли цивілізований світ захищає журналістів і жорстко реагує на будь-яке насильство щодо них, пов’язане з їхньою професійною діяльністю. Але. На війні, навіть неоголошеній, діють інші закони. Стрінгер, який легально чи нелегально опинився в зоні бойових дій, на позиціях воюючої сторони - ризикує нарівні з військовими, робить це на власний страх і ризик і добре усвідомлює можливі наслідки. Стверджувати про умисне вбивство цивільних на війні можна у двох випадках: а) якщо це вбивство вже затриманої людини і б) якщо людина, яка була вдягнена у цивільне і не мала при собі зброї, загинула від кулі снайпера. Все. Більше випадків не знаю. Мінометний розрахунок не бачить, по кому працює. Та й навіть автоматник чи кулеметник, якщо відстань перевищує 200-300 метрів, не бачить, по кому працює і здебільшого не стріляє прицільно. Ні цивільний одяг, ні навіть цивільне авто (на яких у зоні БД ще й досі їздять військові) не порятунок для некомбатантів.

Не треба з’ясовувати, були чи не були на озброєнні у підрозділу Марківа міномети і де знаходився особисто він у момент загибелі журналістів. Це взагалі неважливо. Доведено, що журналісти були на позиціях бойовиків і загинули під час ведення бойових дій? Якщо так – значить, вони загинули тому, що поїхали на війну, цього достатньо.

3. Те, що італійське керівництво – утриманці і «кращі друзі» Путіна, бо відомо давно, так що нічого дивного не відбулося. Світові потрібно демонструвати силу, а не толерантність до ворогів. «За нашу силу пошанують нас, а наші скарги в комині запишуть» (с)


Фронт зима

#SeaBreeze

Posted on 2019.07.12 at 23:19





У рамках міжнародних навчань #SeaBreeze бійці #503_ОБМП "по-домашньому" обмінялися з американськими колегами досвідом з тактичної медицини та евакуації поранених з поля бою.
Ну, а я, не парамедик, згадала молодість і трохи взялася за камеру.
На відео спочатку американські солдати здійснюють патрулювання, вступають у "вогневий контакт" з уявним противником і евакуюють двох "поранених". Потім наші медики показують надання першої допомоги "пораненій", яку щойно доставили з "червоної зони".


Фронт зима

Мій перший вихід

Posted on 2019.06.28 at 21:31
Я поїхала на війну навесні 2014-го, але перший мій розвідувальний вихід стався значно пізніше, 28-30 червня. Так що сьогодні, можна сказати, кругла дата - 5 років, як я воюю. Публікую, з невеликими скороченнями, історію про цей перший вихід - главу з моєї книги "ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА", яка незабаром вийде з друку.



16. МІЙ ПЕРШИЙ ВИХІД
28-30 червня 2014


Нарешті я дожила до свого першого розвідвиходу. Йдемо на засідку - в околиці села Желанне-1, за Карлівкою, за лінією розмежування. Завтра неділя, хочемо підловити невелику групу бойовиків (на минулому виході хлопці бачили, як вони їздять у село за горілкою), «хлопнути» їх і забрати зброю.

Нас 12 бійців, в тому числі кулеметний і гранатометний розрахунки. Другі номери, що тягнуть на собі вантаж, іменуються "поняшками", від слова «поні». Фотографуємося на базі в повній екіпіровці - здається, мені вдалося започаткувати традицію: всупереч всім забобонам, фотографуємося до і після виходів. Фотографує і проводжає нас наш старий київський друг Станіслав, відмінний стрілець і завзятий мисливець, учасник всіх наших страйкбольних псевдоігр, тепер наш постійний волонтер.

Група сильна. Попереду вся війна, будуть і інші сильні склади, але такого - вже ніколи.

Вольф. Швед. Каталонець [з якими читач вже знайомий з попередніх глав]. Юний романтик Григорович. (Григорович він тому, що справжнє ім'я Тарас Шевченко). Сяє - сьогодні у нього день народження, йому 19, випросив-таки собі подарунок - перший вихід. Трохи пізніше, вперше взявши до рук РПГ, він з другого пострілу влучить у тарілку, і стане першокласним гранатометником. Ніяковіючи, буде показувати мені свої вірші... На жаль, його військовий шлях не буде довгим – дасться взнаки старе поранення в руку, отримане ще на Майдані.

Азід, як і Швед, сапер екстра-класу і теж наш старий друг по чорному копу. Родом з шахтарських країв, зі світлою головою, золотими руками і манерами донбаського босяка. Сьогодні він з гранатометом; в підрозділі нашому пробуде до весни 15-го, але потім ще не раз приїде «поставити - зняти - допомогти - навчити».

Барс. Першокласний розвідник, командир «групи Барса», з якою ми познайомилися вже на базі і фактично об'єдналися в одну. На цій війні він дістане чотири поранення.

Морпіх, Володя Байдюк, сільський хлопець з Франківщини, з нереально високою мораллю, яку нечасто зустрінеш у сучасних чоловіків. Він рубався за те, щоб жінок не брали на бойові - але віддавав мені, що сиділа у найбезпечнішому місці, наш єдиний на групу бронік, і, пізніше, вже коли служив у ЗСУ, довго, важко жалкував про те, що в день загибелі друга не стримався і вдарив полоненого бойовика. Одного разу він попросить мене пофоткати його, щоб було що послати мамі. «А то раптом мене вб'ють, а вона й не побачить, як я воював». Пізніше він піде в 74-й ОРБ і загине пізньої осені під ДАПом, підірвавшись на міні, разом із Сєвою Воловиком.

Самбіст. Наш снайпер на цей вихід. У нього СКС на ім'я Сніжана. Йому 21 рік, разом з батьком і молодшим братом пройшли Майдан. Родом із Сум, але виріс на Уралі: "Ми не росіяни, ми комі-пермяки". Після армії заради зарплатні ненадовго записався у "Беркут", пізніше відкрив свій бізнес - «кофебус». Чемпіон області з боїв без правил. В одному з боїв йому пошкодили око, і коли почалося, він хотів до рідної бригади, але у військкоматі відбракували, так і опинився в нас.

Макс, лікар-стоматолог, який постійно живе і працює в Канаді - але з початком війни приїхав сюди воювати. Запитав: «Через кілька місяців це закінчиться?». Вольф відповів: «Ця війна на довгі-довгі роки».

Двоє молодих унсовців, які пізніше перейдуть у 131-й ОРБ. І я. Мій перший розвідвихід у ворожий тил.

...Виїхали з настанням сутінків. Проїжджаємо два наших блокпости - «двадцятки» і ще чийсь. Їхати уздовж довгих посадок страшно - в машині відчуваєш себе в залізній пастці, хочеться йти пішки (повністю придушити в собі це відчуття мені, вочевидь, не вдасться до кінця війни). На блоці у солдатів при вигляді нас паніка, вона відчувається фізично. «Спокойно. Опусти оружие. В машине группа. Сейчас я включу в салоне свет, покажу. Только спокойно, не дергайся. Включаю свет». Мружусь на світлі. «О, а дівчина що тут робить?» - дивується солдатик і перестає боятися. Приходить командир, з ним домовлено, що ми виходимо, пропускає.

На останньому посту нам дають «Урал», він їде попереду і висаджує нас там, звідки минулого разу забирали нашу розвідку. Біля того поста, за ним, у кущах сидів підліток з мобілкою і відзвонювався комусь – напевно, що з блока вийшла колона і пішла туди-то.

ДАЛІCollapse )

Фронт зима

Берет

Posted on 2019.06.23 at 23:06


Разом з іншими бійцями 503_ОБМП склала іспит (кількакілометрову смугу перешкод) на право носіння берету морського піхотинця і отримала берет з рук комбата Вадима Сухаревського.
Це не просто головний убір, це символ, його не можна ганьбити ані на фронті, ні в тилу.
Жест комбата на фото, хто не знає - це традиція: "прибивання" кокарди до голови новоспеченого морпіха :)
За чудове фото подяка Ларисі Малій.




Об'єднати мене в одній статті з найрезультативнішою жінкою-снайпером у світовій історії - це, звичайно, перебір :) Але загалом стаття вийшла цікава, дякую її автору Наталі Сіробаб. Такий ностальгійний привіт з минулого, адже зараз я вже не снайпер.

Уривки з тексту:

ПРО ПРОТИВНИКА

"...обличчя в перехресті прицілу – це картинка з кіно, на реальній війні доводиться працювати по силуету. Зазвичай складно роздивитися не те що риси обличчя – навіть зріст і габарити супротивника. Жодного спеціального налаштовування не треба, побачив ціль – вистрелив, а якщо не встиг або не влучив – супротивник лишився живий і завтра, можливо, встрелить тебе або когось із твоїх побратимів, – говорить військова. – Працювати в артилерії набагато страшніше, адже помилка в розрахунках чи в елементарному наведенні може призвести до втрат серед своїх або цивільного населення. А від дій снайпера люди з твого табору гарантовано не постраждають".

ПРО ПУБЛІЧНІСТЬ

"Я на своїй землі, хай мої вороги бояться. По-перше, я була активісткою українських військово-патріотичних рухів ще задовго до війни, і мене добре знали російські й місцеві ватники. Тож навіть якби я на фронті була медиком і потрапила в полон, мене все одно назвали б снайпером і засудили щонайменше на 20 років, тож втрачати мені немає чого. По-друге, мій снайперський досвід припадає на службу в добровольчих підрозділах, які не влилися до офіційних силових структур. Я воювала неоформленою, офіційно мене вважали цивільною людиною. Тобто, якби не викладала постійно в Інтернет фото й відео про свою роботу, згодом мені було б складно довести, що я взагалі була на фронті й воювала, а не, наприклад, займалася мародерством, – резюмує військова".


ПРО ЖІНОК

"Чоловіки, буває, погано ставляться до самого факту участі жінки у бойових діях, не важливо у ролі кого. Траплялося, що мене не пускали, не брали на розвідувальні виходи, намагалися прогнати з передової. Всяке було. А зараз до жінок на бойових посадах усі вже звикли. Значною мірою це сталося завдяки ініціативі «Невидимий батальйон», з якої зараз народився жіночий ветеранський рух. Дівчата з цього проекту примусили можновладців переглянути законодавство – відтепер майже всі посади в армії, зокрема й моя – командир взводу в артилерії, відкриті для жінок".

Повністю тут:

http://kolo.news/category/suspilstvo/14696?fbclid=IwAR1eRAQATUKN0wZ49yjbZQoDy0as9YUgSZ0lpIypkvZ-lUEO191uBHPWnlo


Фронт зима

Взяття Маріуполя

Posted on 2019.06.13 at 15:24
Сьогодні - 5-а річниця звільнення Маріуполя. Сталося так, що я була присутня при цьому, і саме того дня вперше побачила бойові дії, і вперше і, вочевидь, востаннє брала участь у бойових діях не в якості солдата, а в якості військового кореспондента.

Публікую уривок зі своєї книги "ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА", яка зараз готується до друку.


*********************************
Глава 13. ВЗЯТТЯ МАРІУПОЛЯ

11 червня мені несподівано телефонує майбутній нардеп Ігор Мосійчук, кличе з собою на базу «Азова», обіцяє щось цікаве. Вольф відразу ж зрозумів: будуть брати Маріуполь. Їдь, каже, але без трофеїв не вертайся.

(З Мосійчуком ми були знайомі ще до Майдану. За часів Януковича його разом з активістами організації «Патріот України» Сергієм Бевзом та Володимиром Шпарою посадили за так званою «Справою васильківських терористів», звинувачених у намірі підірвати пам'ятник Леніну у Василькові. Я тоді ходила на всі суди, висвітлювала цей сфабрикований процес і телефоном прямо із СІЗО отримувала від Мосійчука найсвіжіші новини. Після Майдану засуджених «патріотівців» звільнили, з кістяка їхньої організації виник батальйон, пізніше полк «Азов»).

Вранці 12-го з Мосійчуком та Дмитром Корчинським приїжджаю автівкою у Бердянськ. Корчинський сипле афоризмами, каже, що ми зацікавлені, щоб АТО тривала не менше року - тоді за рік ми перейдемо перешийок, і це нікого не здивує; і що Донецьк і Луганськ повинні якомога довше залишатися полігоном для сафарі.

База «Азова» велика, красива, прямо за корпусами море і пляж. На базі бійців - чоловік 250. Кістяк - «патріотівці» в татуюваннях типу «100% racist», інші - люди різних поглядів, які бажають воювати, а не стирчати, як ми, на базах без зброї. Командир де-юре - новоспечений прапорщик МВС Володимир Шпара (Гуманіст), теж мій давній знайомий і один з «васильківських терористів», звільнених Майданом. Реальний командир - Андрій Білецький. В «Азові», крім наших, воюють три шведи, італієць і півтора десятка громадян Росії. Зі знайомих українців зустрічаю, зокрема, активіста «Дорожнього контролю» Андрія Дзиндзю, пізніше він візьме участь у бою за Маріуполь з рідкісним на той момент девайсом - екшн-камерою на шоломі.

Майже відразу ж їдемо з Мосійчуком на розвідку в Маріуполь. В районі вулиць Георгіївська і Грецька - барикада «сепаратистів», над нею майорить прапор «ДНР». Роблю з вікна машини фото. Я знаю: вже завтра воно стане історією, тому що барикади цієї тут більше не буде. Подекуди на стінах - ворожі графіті, на деяких стовпах намальований прапор «ДНР». Але в цілому неподобства небагато, української символіки на стінах, уявіть собі, більше.



Один таксист явно слідкує за машинами, які проїжджають блокпост. Мосійчук зупиняється, проводить з ним роз'яснювальну роботу (погрожує пристрелити).

ЧИТАТИ ДАЛІCollapse )




Єдина поки що новина виборчих перегонів, яка викликає у мене стовідсотково позитивні емоції - те, що Яна Зінкевич іде в парламент, 7-м номером за списками "Європейської солідарності", тобто, прохідної партії і, отже, майже стовідсотково буде в парламенті.

Якщо комусь там місце, то саме їй. Не лише тому, що вона патріотка, була на фронті і врятувала багато бійців. А тому, що вона трудоголік - одиниці, навіть без інвалідності, здатні пахати так, як вона. Вона справді розумна, вона надпотужний організатор і в парламенті реально буде впахувати, а не виголошувати популістичні гасла.

Як же летить час. Я пам'ятаю Яну, яка погоджувалася фотографуватися тільки у балаклаві, інтерв'ю давала майже пошепки і відмовлялася заводити сторінку у соцмережі (завела, зрештою, лише тому, що зрозуміла, що з допомогою соцмереж можна збирати допомогу для поранених).

Я пам'ятаю Яну - тиху 18-річну дівчинку, яка роздавала таблетки в медпункті. Пам'ятаю її єдиним бойовим медиком ДУК ПС під час перших фронтових операцій. Пам'ятаю на чолі першої медичної команди з кількох чоловік. Один хлопець тоді сказав мені: "Я заприсягся охороняти Яну. Ця дівчинка буде комбатом". Тоді я, звісно, вирячила очі. Але рік потому вже знала, що Яна буде, як мінімум, міністром охорони здоров'я.

Яна Зінкевич - людина, яка тричі зробила неможливе: у 19 років створила одну з найкращих на фронті парамедичних служб; вижила після травм, після яких не виживають; вже після цього народила дитину, хоча лікарі казали, що це нереально. А ще вона обов'язково навчиться ходити.

В добру путь, Яночко! Пишаюся знайомством з тобою, вірю в твою місію першопроходця.

Попередні 25