Морпіх

Як придбати мою книгу "Щоденник нелегального солдата"



Книга про мої 2014-2017 роки на фронті, коли я була снайпером у складі ДУК "Правий сектор" та Української Добровольчої Армії. Книга абсолютно документальна, у ній тільки справжні імена, справжні діалоги і опис тільки справжніх подій.

Обсяг книги 584 сторінки (друге видання - 592 сторінки). 360 кольорових фотографій (у другому виданні - біля 400 фото), 13 карт-схем наших бойових операцій.
Тверда обкладинка. Розміри 24×17, товщина 3,5 см. Друк дуже високої якості, яку розміщені тут фото, на жаль, не передають.

Вартість: 400 грн + пересилка Новою поштою, платити можна після отримання.

Для отримання книги необхідно повідомити такі дані: ім'я і прізвище отримувача, його телефон, місто і номер відділення Нової пошти. Ці дані потрібно надіслати на мейл o.bilozerska@gmail.com чи зв'язатися телефоном +380667486613, на якому є Телеграм і Вайбер.


Заздалегідь дякую.
Щиро ваша,
Олена Білозерська,
у 2014-2017 доброволець (снайпер) ДУК ПС та УДА, нині офіцер морської піхоти ЗСУ.

СТОРІНКИ КНИГИ:



Collapse )

ВСІ ВІДГУКИ І РЕЦЕНЗІЇ НА КНИГУ ЗІБРАНІ ТУТ:
https://bilozerska.info/?p=1866
Морпіх

Річниця 19 січня 2014



Завтра річниця 19 січня - переходу Майдану з мирного глухого кута у силове протистояння. Якби тоді на Грушевського, біля стадіону "Динамо", "силові підрозділи Майдану" не пішли на прорив - що б тоді було? Ну, як мінімум, у половини тих, хто це читає, була б зараз судимість :)

Це була, без перебільшення, велика історична мить. Яку мені вдалося зафіксувати - перехід мирного стану в немирний, перше розбите скло у першому поліцейському автобусі. Я працювала тоді на Грушевського майже безперервно добу. Була останньою, кого повстанці зняли з того-таки автобусу перед тим, як його розгойдувати, а потім палити.



Пам'ятаю, як мене вразило тоді, як буквально за годину-дві смшне (оте насміхання над ЗЕКонами, коли люди вийшли в каструлях, тазиках і паперових пакетах) переросло у зовсім не смішне. Все було правильно. Добре, що наважились і змінили історію.



[caption id="attachment_6700" align="aligncenter" width="1100"] Pro-European protesters attack a police van during a rally near government administration buildings in Kiev January 19, 2014. Up to 100,000 Ukrainians massed in the capital Kiev on Sunday in defiance of sweeping new laws aimed at stamping out anti-government protests. The rally, the biggest this year in a cycle of pro-Europe protests convulsing the former Soviet republic for the past two months, was spurred by the legislation rushed through parliament last week and which the opposition says will lead to a police state. REUTERS/Gleb Garanich (UKRAINE - Tags: POLITICS CIVIL UNREST CRIME LAW TPX IMAGES OF THE DAY) - RTX17L7V[/caption]

Фото Рейтерс, де в кадр потрапила я.









Посилання на мої фоторепортажі того дня:

Мирний Майдан 19 січня до початку силового протистояння:
https://bilozerska.info/?p=6264
або
https://bilozerska.livejournal.com/800903.html

Початок сутичок на Європейській площі і Грушевського 19 січня 2014 р.:
https://bilozerska.info/?p=5948
або
https://bilozerska.livejournal.com/801482.html

Продовження сутичок (коли почало горіти):
https://bilozerska.info/?p=5991
або
https://bilozerska.livejournal.com/801556.html
Морпіх

З приводу повернення до Росії і негайного затримання Навального

Ну, по-перше, в особистій сміливості цьому чуваку не відмовиш. Путін явно узяв ставку на поступову ізоляцію Росії від цивілізованого світу, а Навальний формально порушив правила перебування на умовному терміні - отже, тепер його можна відправити до в'язниці і прирізати там руками якого-небудь зека, якому немає чого втрачати.

Але, по-друге, в Росії, схоже, існує певна група впливових осіб, які зробили ставку на Навального (хтось же злив чи то йому, чи то західним спецслужбам телефони ФСБшників, яким він дзвонив). Умовно кажучи, "других секретарів", які хочуть посісти місця перших. Вони могли пообіцяти Навальному, що підстрахують його. Але то таке. Я б на його місці на них не покладалася.

Взагалі, такого ще не було - щоб людина після того, що пережив Навальний, повернулася до Росії. Високі ставки у хлопця.

Третє і головне. Не бажаючи, звісно, Навальному смерті, я не хочу, аби він опинився на чолі Росії замість Путіна. Путін, як каже мій чоловік - дешевий позер, нездатний створити ефективну систему управління. При ньому Росія гниє і буде гнити далі, і почне розвалюватись, і лише тоді знову відкриється питання "чий Крим", ну і всі інші питання. Бо не розвалившись, Росія не віддасть ані шматка загарбаного, такого в її історії ще не було.

За Навального Росія розвалюватись, скоріше за все, не буде. Він сміливий, креативний, зубастий, не розмінюється на дрібниці і явно отримує насолоду від ефективності своєї роботи. Кого ми йому такому протиставимо? От чесно - кого?

До того ж, на Заході він сприйматиметься як адекватна людина, з якою можна мати справу. На ньому не висять злочини путінського режиму. Проти нього не буде санкцій. Ну, і як нам повертати Крим і гнати "русскій мір" з Донбасу?

Ні, хай краще Путін. Хай краще з Путіним Росія догниває. Єдине, чого не хотілося б - щоб він помер своєю смертю.
Морпіх

З ПРИВОДУ БЛОКУВАННЯ АКАУНТУ ТРАМПА У ТВІТТЕРІ

Всі знають, що я не підтримую Трампа. Як українка, бо якби була американкою – можливо, що голосувала б за нього, бо правоконсервативні цінності мені ближчі, аніж лівацькі. Але як українка я здогадуюсь, майбутнім якої держави намагався заплатити Трамп Путіну за допомогу на виборах, і бачу, як раділи в Росії, коли він переміг, і як засумували, коли програв. Для мене цього достатньо.

Але. Блокування акаунту Трампа, як і будь-чийого іншого акаунту, я засуджую і готова долучитись до кампанії, якщо така буде, за його відновлення. Тому що з Трампом за його вчинки повинен розбиратися американський суд, а приватним компаніям-монополістам затикати йому, як і будь-кому іншому рота зась. Вони не бачать і не можуть бачити різниці між закликами "на Капітолій" і закликами, наприклад, на Майдан, і не повинні блокувати за такі заклики.

Яку інформацію отримувати людям, а яку не отримувати, раніше, за часів СРСР, вирішували у Політбюро. Тепер це почали вирішувати так само кілька осіб – власники соцмереж. Знайдіть три відмінності, як то кажуть.

Між цими двома етапами був ще проміжний – «невгодну» інформацію не забороняли, але засмічували потоками неконструктивної критики, на кшталт «Автор розумово обмежена путінська консерва» (це я, ви зрозуміли, політкоректно пишу, щоб і мене не забанили). Це дратувало, але краще так, як було – з тролями, ботами і проведеним у психушку Інтернетом, ніж отак, як стає зараз.
Хтось ще пам’ятає часи, коли Інтернет був територією свободи? Як вільно тоді дихалося, і як бракує тих часів зараз. Зараз це територія цензури. І самоцензури, егеж, бо коли у тебе є акаунт з великою кількістю підписників, ти починаєш активно займатися самоцензурою, бо ж шкода, якщо забанять.

Я навіть лазила у Даркнет, наївно думаючи, що свобода, можливо, перекочувала туди. Але фіг – наскільки я зрозуміла, там нема інформації, є тільки продаж незаконних товарів, переважно наркотиків, що мене абсолютно не цікавить.

Усі популярні блогери банять тих, кто нападає на них у коментах. І отримують в результаті теплу ванну, свою власну бульбашку. І часто навіть не уявляють собі, що робиться за її межами. Я ніколи не баню за лайливі коменти. Я ніколи не скаржуся на акаунти політичних противників та ідеологічних опонентів, навіть якщо вони переходять усі межі моралі – глузують, наприклад, з наших загиблих. Я хочу знати своїх ворогів, хочу бачити їх в обличчя і вільно читати, що вони пишуть. Крім цього, наших опонентів більше, ніж нас, і їм простіше забити нас скаргами, аніж навпаки. Так що краще не грати за такими правилами.

Я розумію, що населення, пересічного обивателя слід захищати від руйнівного впливу ворожої пропаганди. Це робиться і буде робитися – шляхом ускладнення доступу на ворожі ресурси. Обиватель лінивий і недопитливий, і в масі своїй, якщо для того, щоб почитати ворожий ресурс, треба буде докласти певних зусиль, він цього не робитиме. А допитлива людина знайде, як обійти заборони. І це нормально. Бо таких мало, і не вони вирішують, хто переможе на виборах. Так що помірні обмеження, розраховані на широкі маси – це норм, певніше, це сумна необхідність, викликана ситуацією. Але повністю знищувати якусь інформацію, як вчинили з акаунтом Трампа – я вважаю це злочином.

UPD. В коментарях багато хто питав про моє ставлення до проросійських мас-медіа. Відповідаю. Проблема не в конкретних медіа, а в російських газорублях, які нескінченним потоком йдуть в Україну. Треба перекривати надходження цих грошей, а їхніх отримувачів, вони ж власники каналів, судити за державну зраду. Тоді канали можна не чіпати, вони самі частково зникнуть, частково змінять наповнення.
Морпіх

"Кольорова революція" в Штатах

Прихильники Трампа захопили Капітолій у Вашингтоні. Ну, нічого собі.
Американців абсолютно не шкода. Цей бардак їм за оте зверхнє до нас - "немає військового вирішення" etc.

До речі,, хто з наших можновладців тепер готовий поїхати у Вашингтон роздавати печеньки перед Капітолієм? А то ще Трамп переможе :)

Якби я вважала Путіна не тим, ким він насправді є, а чимось більшим - сказала б, що він помстився Вашингтону за Тбілісі і Київ: там тепер "кольорова революція". (Хоча кольорові якраз за Байдена :)

А Трамп-то, Трамп! Уявляєте, чого і скільки він за ці роки накоїв, що тепер на таке пішов?

Тепер може статися, що всій американській освяченій століттями демократії, виборчому праву, двопартійній системі настане такий самий гаплик, як і Трампу. Воістину, історію творять особистості, а не закономірності. І після того, як вся оця їхня фігня закінчиться, ми з ними разом сядемо і подумаємо, як жити далі і чим все оте застаріле й нежиттєздатне замінити.
Морпіх

"І будуть люди". Серіал про українські граблі



Подивилася, як і збиралася, на свята серіал "І будуть люди". Перед цим писала рецензію на інший український серіал, "Сагу", в якій звернула увагу на обхід авторами "контроверсійних" моментів української історії. Хтось з коментаторів тоді написав, що це "радянський патріотичний фільм українською мовою".

"І будуть люди", серіал Аркадія Непиталюка за одноіменним романом Анатолія Дімарова - абсолютно інший. По-перше, на порядок краща гра більшості акторів. Українська мова у їхніх вустах - абсолютно природна і не ріже вухо, на відміну від "Саги", до того ж дуже (але не до відчуття штучності) багата.

Це не радянський, а стовідсотково український фільм, в якому максимально правдиво показано українську історію з 1900 по 1932 рік. Оскільки час дії фільму - лише 30 років, а не сто, як у "Сазі", усіх героїв, від юності до зрілості, грають ті самі актори, їх не доводиться довго запам'ятовувати і потім губитися, де є хто. Це однозначний плюс.

Головні, як на мене, сильні сторони фільму:

1. Особистості героїв показані в динаміці, в розвитку, з плином часу вони міняються - причому всі герої, не лише головні.

2. Так само опукло і в розвитку показані історичні події - зокрема, поступове наростання й посилення тиску червоної влади на селянство і реакція на це людей.

3. У фільмі, за рідкісними винятками, немає чорних та білих кольорів, тільки хороших або тільки поганих героїв. Абсолютно всі вони роблять помилки, а деякі й скоюють злочини, як і годиться живим людям. Розподілу на "хороші-погані" немає також за представниками ідеологій - мовляв, всі, хто представляють "червону" сторону - погані (а то й взагалі неукраїнці), а ті, хто за суверенну Україну - всі світлі герої. Колись давно я читала статтю 20-річного на момент її написання (1937 рік) Олега Штуля-Ждановича, в майбутньому одного з провідних діячів ОУН. Оскільки, як любить повторювати Вольф, "процеси не міняються, міняються лише технології", сто років тому відбувалося приблизно те саме, що зараз. Молодий Олег Штуль нарікав на нездарність і неспроможність українського керівництва організувати пропаганду, співставну за якістю і, відповідно, за впливом з ворожою російською. До поразки Визвольних Змагань, на думку Штуля-Ждановича, призвело саме те, що Україна програла битву за розуми й серця молодого покоління українців, в результаті значна його частина пішла за червоними. Саме так: ніякі вороги не змогли б перемогти українців, якби їм не допомагала значна частина самих українців. І у фільмі це показано дуже круто.

4. Представники тієї самої ідеології або нації - дуже різні. Ось один з небагатьох стовідсоткових негідників - голота і недоумок майже в медичному розумінні Максим Твердохліб, який бере собі ім'я Володька (на честь вождя), довислужується в кінці до голови сільради і стає катом власних односельців і навіть родичів. А ось попередній голова сільради - Василь Ганжа, в юності бідняк і наймит, потім засуджений, у тюрмі познайомився з "політичними", здобув сяку-таку освіту, став переконаним більшовиком, через багато років повернувся у рідне село на керівну посаду. Він робить усе, що від нього залежить, щоб захистити односельців від репресій, не підставляючи при цьому до пори й себе, але коли доходить до насильницького відбирання харчів у людей, він виступає на нараді з протестом і відправляється у табори.

Ось його коханка Ольга - чиновниця від освіти, яка заради нього пішла працювати директором у сільську школу і навіть допомогла головній героїні Тані отримати омріяну нею роботу вчительки, незважаючи на її "вороже" класове походження. Але на нараді, коли всі голосують за виключення Василя Ганжі з партії, закохана в нього Ольга голосує теж.

Ось ровесник і головний антагоніст Василя Ганжі - заможний господар Оксен Івасюта. Щиро віруючий і неймовірно працьовитий, він хоче лише одного - газдувати на власній землі і щоб його ніхто не чіпав. Він добре ставиться до жінки, дітей, односельців - але до спротиву червоній владі не долучається, і задля порятунку власного здоров'я і свободи навіть виказує червоним комісарам родича-повстанця.

Ось голова райкому Гінзбург, син бідного єврея-шевця, ідейний комуніст до мозку кісток. Показаний епізод з його дитинства - як його побили сільські діти, обзиваючи за національною ознакою. Коли доходить до Голодомору, Гінзбург пише листа Сталіну про неприпустимість насильницьких методів колективізації, цього листа, ясна річ, перехоплюють чекісти, Гінзбург, розуміючи, що його арештують, стріляється.

Ось Микола - єдиний, хто вижив, із селянського повстанського загону, який знищував червоних комісарів і палив сільради. Загін потрапив у засідку, Микола втратив батька, брата і всіх побратимів. Він утікає до Львова (тоді це закордон), вступає там в Українську Військову Організацію (з якої згодом постала ОУН) і через кілька років таємно приїздить у рідне село, щоб знайти і організувати людей, здатних на спротив червоній владі. Один колишній (церкви вже закрили) священник, якому було запропоновано підтримати майбутнє повстання, злякався розправи і відмовився. Після цього Микола вбиває його разом з жінкою - вбиває двох невинних людей, просто щоб ті випадково чи під тортурами не виказали його. І згодом гине сам, не принісши своїй справі майже ніякої користі, якщо не рахувати вбитих ним пари рядових чекістів.

Ось Федір - попівський син і червоний командир, начальник карного розшуку у райцентрі - той єдиний, кому зрештою вдається знайти і знищити невловимий партизанський загін. У 1932 році він втрачає посаду, бо відмовляється зректися вже давно покійного батька-священника, і йде у кочегари - і вся його велика родина виживає в Голодомор, зрештою, завдяки йому.

Ось Тетяна - сестра Федора і молода дружина вдівця Оксена. Пішла за нього без любові, виконуючи волю батьків. Вона погана господиня, нудиться в осоружному їй шлюбі, нікого в соціальному чи політичному плані не підтримує, але вона вчителька від Бога і використовує кожну можливість, щоб навчати дітей - і зрештою саме їй вдається вижити, врятувати своїх дітей і знайти своє кохання.

Ось Олег - студент-медик, юнацьке кохання Тетяни. Воїн УНР. Коли його підрозділ розбили, щоб вижити, прикинувся червоним полоненим. Повернувся в сусіднє село під чужим ім'ям і працює лікарем, врятував безліч породіль і дітей.

5. Вперше на моїй пам'яті зроблені спроби показати спротив селян владі, яка їх винищувала. Не знаю, чи відповідають ці моменти історичній дійсності, але негідника Володьку Твердохліба в кінці, у 1932 році, вбивають повстанці.

6. Коли дивишся фільм, душа просить хепі-енду. Через це важко дивитися історичні фільми, коли з підручників знаєш, чим усе закінчилося. Тому в таких фільмах має бути хепі-енд якщо не в масштабах держави й нації, то хоча б для героїв, що полюбилися. Якщо це про Голодомор - вони мають помститися конкретному негіднику, а самі вижити. В серіалі "І будуть люди" це є. Твердохліб убитий, Оксен Івасюта і Василь Ганжа зустрілися і примирилися в таборах, давши слово підтримувати один одного, Федір з дружиною, Тетяна, її коханий, їхні діти - втекли у місто і вижили.
Є, звичайно, в фільмі і негативні моменти, куди ж без них. Негатив у кіно - це для мене завжди неправда, коли я дивлюся і думаю: "Не вірю". Це, передусім, відмова у 1932 році і Тетяни, і Федора, у яких голодні малі діти, зректися батька, який помер років 15 тому. Вибачте, не вірю. Зреклися б, ще й як. В такій ситуації всі зречуться. А потім назвуть дитину на честь цього батька. Надурили радянську владу, щоб вижити. Все норм. Всі так робили.

Не вірю і в те, що коли в селі вже валялися трупи померлих від голоду людей, від гадьониша Твердохліба, зрозумівши, який він негідник, пішла його молода дружина. Нікуди б вона не пішла, як би сильно не зненавиділа - бо біля нього, як начальничка, була можливість вижити і прогодувати близьких.

А взагалі, в цьому фільмі показане все те, що притомні люди давно знають і так: спочатку українці, нацьковані ворогами, заморочені пропагандитськими картинками чи власним бажанням "піднятися", знищують один одного, а потім, коли залишаються лише нездатні на активний спротив, їх забирають у ярмо. Так було всю нашу історію і так триває. Ми чемпіони з традиційного національного спорту танців на граблях :(
Морпіх

Конкурентка

Колись, коли я готувалась робити одну важку і серйозну роботу, у мене раптово намалювалася конкурентка.
Мотивована й наполеглива, вона від природи перевершувала мене за здібностями, необхідними для цієї роботи, до того ж була набагато молодша і мала кращу освіту.

Мене не заміняли нею, ні - але я розуміла, що на її тлі, поруч з нею виглядатиму, м'яко кажучи, блідо. А я цього ой як не люблю.

В якийсь момент навіть плакала і благала близьку людину зробити все можливе, щоб ми з нею опинилися на різних ділянках роботи. Щоб не було цього щоденного порівняння не на мою користь.

Близька подруга казала мені, що даремно я боюся конкуренції, адже досвід, який, як відомо, не проп'єш, з нас двох є лише в мене. Я відмахувалась: з такими здібностями вона стане досвідченою за місяць-другий.

Закінчилося все сумно і повчально. Я змушена була звідти піти, через обставини, ніяк не пов'язані з тією дівчиною. Вона з роботою не впоралась - при всіх здібностях і відмінних показниках їй забракло чогось, якоїсь риси характеру, яка від природи була зі мною й дозволяла іноді робити неможливе.

З цієї історії я винесла простий урок: спробуй не перейматися заздалегідь, бо ніколи не знаєш, чим усе закінчиться. З приблизно таким настроєм входжу в наступний рік.
Морпіх

Моя книга - фіналіст конкурсу на здобуття Шевченківської премії



А в мене є чим пишатися! Моя книга "Щоденник Нелегального Солдата" потрапила до "короткого списку", тобто, вийшла у фінал конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, у номінації "Публіцистика, журналістика". Це мене дуже тішить - як зі зрозумілих особистих мотивів, так і через те, що в Україні таки щось змінилося, тепер шанс здобути офіційне визнання отримало молоде покоління, яке пише на теми, що не обмежуються українським фольклором і давньою історією. Асєєв от, наприклад, написав про концтабір у сучасному Донецьку. Кіпіані опублікував документи з судилища над Стусом. Олена Герасим'юк пише вірші про тюрму й війну у гранично некласичній формі.

Так що, навіть якщо не виграю конкурс, все одно задоволена, бо це вже дуже велике досягнення.
Морпіх

Кейс Навального: ну, й довбні

Подивилася і я, нарешті, те відео, де Навальний розмовляє телефоном з одним з ФСБшників, що робили на нього замах, і той в усьому зізнається.
Хороше відео. Гарний ляпас усім західним путінським утриманцям, типу Меркель, і західним же розвідкам, які стільки часу майже нічого не могли "нарити".

Нарешті стало ясно, як усе було: убивці з ФСБ проникли у порожній готельний номер Навального, нанесли отруту на його спідню білизну (спеціфічний стиль Путіна), але Навальний вижив через швидку посадку літака і кваліфіковану допомогу лікарів "швидкої". Далі убивці всіляко намагалися ліквідувати докази злочину: вимили непритомне тіло у лікарні і двічі дезінфіковували одяг. Але сліди отрути залишились у крові і сечі Навального, а також на пляшці, з якої він пив.
Гарний ляпас вийшов і конспірологам, схильним казати "хотіли б убити - убили б" - і я зараз зовсім не про кейс Навального, а набагато ширше.

От ми ж усі знаємо про всі наші щоденні недоліки і відверті п*деци. Знаємо і мовчимо, бо так треба. Не замислювались, чому при такому рівні наших загальних відвертих щоденних п*деців путінські танки ще досі не в Києві?
А ось чому.
І виключно цьому.
Тому, що на тому боці - ще більші довбні, ніж ми. І так було завжди.

Ми їх ідеалізуємо, певніше, демонізуємо, самі собі вигадуємо, що вони круті. А у них - не дурний підліток, а цілком дорослий працівник спецслужби, причетний до спроби вбивства, що вийшла на геополітичний рівень, обговорює це вбивство телефоном. Із незнайомою людиною. Отак.
Не буду казати, що вони на 100% усі такі довбні. Але відсоток їхніх довбнів достатній для нашої відносної безпеки. Бити їх, таких, можна і треба. Пам'ятаймо про це.

І другий момент. Вразив захмарний рівень, на якому вів розмову Навальний. Я думаю, це гідно працівника спецслужб - такого, якими вони мали б бути - з величезним досвідом. Ясна річ, професіонали могли трохи повчити, "піднатаскати" Навального, але ж сам він таким професіоналом все одно не є. До того ж, деякі коментатори пишуть, що російський опозиціонер сильно ризикував, проводячи цю розмову особисто, адже його голос могли впізнати. Але ніхто, окрім Навального, який живе темою цього отруєння всі останні місяці, думає про нього щохвилини - про те, як помститися, і про те, як витягнути з цього для себе максимальну кількість бонусів (він політик, для політика це нормально), тільки Навальний, який знає про цю історію все, що теоретично може знати людина, для якого це його власне життя, а не завдання по роботі - тільки він міг розмовляти так.
Молодець. Аплодую стоячи.

Вчимося ще одній давно відомій істині: хочеш, щоб робота була зроблена якісно - роби її сам.

І третя істина. Якщо Навальний стане президентом Росії, він ніколи не поверне нам Крим. Бо це проти інтересів Росії.

Тому наш "запроребриковий" інтерес - не у зміні тамтешньої влади на якусь "притомну" чи навіть "проукраїнську" (це неможливо), а в максимальному, будь-якими шляхами досягнутому, ослабленні Мордору. У розпаді його і загоні під геополітичну лавку. Поки цього не станеться - лізтимуть, стрілятимуть і труїтимуть, хто б там на чолі не був.
Морпіх

Ще дві ілюстрації Ірени Миколів до "Щоденника нелегального солдата"



"Врагі сожглі родную хату - спалили рідний наш бліндаж". На малюнку наш боєць намагається загасити перекриту щілину, підпалену ворогом



"Новорічна граната". "Ввечері хлопці ставлять в їдальні ялинку, обвішують її гранатами, гранати переважують, ялинка падає. Її зі сміхом ставлять на місце".