?

Log in

No account? Create an account
лютий 2018   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28


Віктор Цой, "Пачка цигарок"
Скрипка: друг Скрипаль
Ритм-гітара: Олена Білозерська
Партія ударних: ворожі САУ (аритмічний супровід)
18+ (ненормативна лексика!)


Додумалась щойно, що робити з українськими артистами, які їздять на гастролі до РФ.

Можна було б заборонити їм це законодавчо. Але оскільки в Росії значно вищі заробітки, артисти ігноруватимуть цю заборону, а спроби притягнути їх до відповідальності викликатимуть хвилі ліберального обурення.

Також можна зривати їхні концерти в Україні силами "невідомих патріотів". Але такі спроби - гарантовані збитки патріотам і заробітки кремлівським пропагандистам.

Ось що треба зробити: російські гастролі не забороняти, артистів за них не переслідувати - ні юридично, ні морально. Але. ОБКЛАСТИ КОЖЕН ВІЗИТ ДО РОСІЇ ВИСОКИМ ПОДАТКОМ, ЯКИЙ ДО КОПІЙКИ ВИТРАЧАТИМЕТЬСЯ НА ПОТРЕБИ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА. Сума податку має бути великою, але такою, щоб їздити за поребрик все одно залишалося вигідним.

Артистів після повернення з Росії нагороджувати грамотами - "За допомогу ЗСУ". Широко розповсюджувати інформацію, хто з них скільки грошей привіз для української армії. На гроші котрогось особливо за поребриком популярного придбати, скажімо, танк. Назвати його іменем. Зняти про цей танк сюжет для центральних каналів. І так далі.

Здогадуєтесь, що буде далі? Дуже скоро їх у Росії на поріг не пускатимуть :)


Мушу й собі сказати кілька слів про ситуацію з бійцем, який зарізав цивільного.

Проблема не в напівміфічному (для мене) посттравматичному синдромі (за майже 4 роки війни не пережила сама і не пережив ніхто з побратимів, тому мені важко судити, наскільки реально його отримати), і взагалі не в окремих категоріях людей, таких як "АТОшники", "маршруточники" тощо.

Проблем насправді у нас три.
Перша. Загальна низька культура населення. Чому обов'язково "АТО"шник - хіба цивільний "ботанік", роздратований чимсь попередньо, не міг вдарити когось ножем за хамство? Отже, навчіться не хамити, спілкуйтеся ввічливо - і гарантовано будете живі і здорові.

Друга. Юридична і, як наслідок, ментальна відсутність у нашому суспільстві війни. Це ненормальна ситуація, коли по одних і тих самих вулицях ходять фронтовики, деякі з яких по два-три роки просиділи на першій лінії; ходять люди, які запросто можуть сказати: "Ми вас туди не посилали", "Задовбали вже зі своєю війною" і т.д., і люди, які щиро вважають, що у перших двох категорій однакові права, в тому числі на свободу слова і самовираження. Сама ця ситуація неминуче провокує конфлікти, деякі з яких закінчуються трагічно.

Шановні поборники тези "Закон має бути один для всіх" (чомусь майже завжди цивільні)! Для того, щоб закон був один для всіх, він має, по-перше, БУТИ. І по-друге, ПРАЦЮВАТИ. Якби після кожної фрази на кшталт "Ми вас не посилали" слідував негайний дзвінок в СБУ, "прийом" ватника, на перший раз профілактична бесіда і запис у які-небудь "списки неблагонадійних" - АТОшник, випадково почувши таке, лише розсміявся б на дивака-самогубця, йому б і на думку не спало бруднити об нього руки. Не наявність, а саме абсолютна безкарність вати породжує оці трагедії.

Третя проблема - періодична поява на вулицях міст п'яних чмів у брудних смердючих камуфляжах, які займаються дрібним криміналом і прикриваються тим, що нібито пройшли війну. На таку поведінку не дають права ні два, ні три, ні десять років на передку, жодні поранення, контузії, ПТРСи і проблеми з родиною. Так що цю публіку - подалі від суспільства одразу ж після вати. Щоб не плямили ім'я і репутацію захисників України.


Фронт зима

Перстеник

Posted on 2018.02.13 at 10:02

Фронт зима

Військова присяга

Posted on 2018.02.11 at 20:39








Днями під егідою Національного університету оборони України вийшов збірник статей науково-практичного семінару "Людина і людяність на війні". У ньому вміщено мій невеличкий допис, який викладаю тут.

БІЛЬШЕ, НІЖ АГРЕСІЇ Й НЕНАВИСТІ, ВІЙНА НАВЧАЄ МИЛОСЕРДЮ Й ЛЮБОВІ

Про людяність на війні - чи потрібна вона взагалі і яке посідає місце - було сказано і написано дуже багато. Ризикнувши посперечатись з деякими видатними мислителями, одразу скажу, що людяність на війні необхідна - просто тому, що війна не триватиме вічно, усім нам вертатись додому і жити серед людей.


Воєнний гуманізм - явище специфічне. Те, що прийнято називати людяністю, у воєнних умовах можна розділити на дві пов'язані між собою складові: етику й милосердя, причому без першої другої не буває. Естетика (війнИ) народила етику, етика - шляхетність і милосердя. Етика в чистому вигляді - це коли я не стріляю в бойовиків, що виносять пораненого. Без милосердя вона можлива, навпаки - ні.

Людяність - це мій побратим "Морпіх" (Володя Байдюк), загиблий восени 2014 року під Донецьким аеропортом, сільський хлопець з Франківщини, із садном на руці і опущеним поглядом. Зранку у нього загинув друг, а ввечері вони взяли полонених, і він не стримався й ударив одного, і шкодував про це довго і тяжко, як про смертний непрощенний гріх.

Людяність - це той недосвідчений мінометник у Пісках, який переплутав малі поділки з великими, і міна замість найближчих ворожих позицій полетіла невідомо куди, і командир, щоб його провчити, вигадав, що нібито був перехват: міна влучила в пологовий будинок, загинули породіллі з немовлятами. Хлопчина побіг вішатись - врятували в останній момент.

Це все чотирнадцятий рік, потім, звичайно, на такі речі стали дивитися простіше. Волонтер Д.Ж., друг автора цих рядків, дуже вдало зафіксував зміни у свідомості українських воїнів, записавши розповіді трьох із них, які мали місце у 2014, 2015 і 2016 роках:
2014 рік. "Зайняли позиції, окопалися, виставили сигналки (сигнальні міни на розтяжках - О.Б.). Приходить сєпарський дід і на очах у всіх вудкою одну за одною зриває наші розтяжки. Ми кричимо, лаємось, дали чергу в повітря - а йому пофіг - чи то глухий, чи то "дедушка cтарый, ему все равно". Ну, що? Не стріляти ж у діда. Почекали, поки пішов, і поставили нові сигналки".

2015 рік. "Полізла до нас вночі їхня ДРГ і підірвалася на наших мінах. Кинули свого пораненого і втекли. Він кричав цілу ніч, благав, щоб його врятували. Ми подумали - і не пішли. Бо ніч, міни, самим підірватися можна, і ще неясно, що в того сєпара в голові - ти його рятувати полізеш, а він у тебе чергу. За своїм полізли б, а за цим - не стали. Під ранок він помер".

2016 рік. "Глянь, що там вони у посадці. Окопуються? А чого це вони? ВОГОНЬ!!!"

ДаліCollapse )



Сполучені Штати дуже незадоволені нашим президентом.
Зверніть увагу на міжнародний інтерес, в т.ч. з боку американського посольства, до розслідування вбивства Ірини Ноздровської. При всій повазі до пам'яті загиблої - вона не настільки відома постать, як, наприклад, Павло Шеремет чи Аміна Окуєва. Вбивць Шеремета й Аміни досі не знайдено, але такого міжнародного ажіотажу, як тепер, раніше не спостерігалося.
Зверніть також увагу на антипорошенківську активність Михеїла Саакашвілі. Думаю, мало хто сумнівається в тому, що він - один з важелів впливу США, такий собі американський пітбуль.

А чого хочуть Сполучені Штати?
Сполучені Штати хочуть надавати нам значну військову й економічну підтримку у боротьбі з їхнім геополітичним конкурентом Росією. Але не можуть, бо вся ця допомога у нас буде розікрадена.

Порошенко старанно обіцяє антикорупційні реформи, але на ділі їх практично немає (ситуація з НАБУ яскраво ілюструє це). От Штати й сигналізують, що їм така політика починає набридати.

Терміново робіть щось, Петре Олексійовичу. Бо американці - не українці, їх довго динамити не вийде.

Фронт зима

Заручники vs. спецназ

Posted on 2017.12.31 at 21:48
"Один напал на меня, держал, а другая била вазой по голове. Но я не стал им сопротивляться, не стал их бить. В мои планы это не входило", - розповів під час допиту чоловік, який учора захопив заручників у Харкові.

Так само могло відбутися і на Донбасі у 2014-му, з єдиною різницею - замість вази потрібна була зброя. Яку, як відомо, не дали.

Повертаючись до вчорашнього харків'янина - у тому, що підозрюваного знешкодили самі заручники, а не привезений з Києва елітний спецназ, вини спецназу немає. Спецназ і не повинен одразу штурмувати, бо в разі, якщо щось піде не так, на них ляже відповідальність за життя мирних людей. Спецназівці та інші "офіціали" мають спочатку вивчити обстановку, провести переговори тощо, а люди всередині мають більше інформації і діють за обставинами. Відомо багато випадків, коли поліція поспішає на виклик і, прибувши, з'ясовує, що зловмисника вже затримали звичайні перехожі.

Так що це для спецназу не ганьба. Засмучує інше: те, що затримання підозрюваного ПРИПИСАЛИ спецназу.
Все як завжди, коротше. Нічого не міняється. У нашій державі мотивовані непрофесіонали, яких зачеплено за живе, вирішують і ще довго будуть вирішувати усі проблеми.
Поважайте їх хоч трохи, хоча б.


Одна з особливостей тоталітарного суспільства: начальство віддає наказ, підлеглі починають його виконувати. Тим часом ситуація міняється, начальство, можливо, про цей наказ уже забуло, але, оскільки команди "відбій" не було, підлеглі продовжують виконання. Іноді це призводить до трагедій, а іноді - до курйозів.

Я це до того, що Петро Порошенко став президентом України не дуже очікувано, вже після перемоги Майдану домовившись із Кличком. Під час же Майдану, як всі ми добре пам'ятаємо, він тримався у тіні, а видимих лідерів було троє: Тягнибок, Яценюк, Кличко. Я вважала тоді, що наш майбутній президент - Кличко, оскільки Яценюк і Тягнибок не зможуть перемогти на всеукраїнських виборах: один через негероїчну зовнішність, другий через нецентристські погляди.

Ясна річ, що з Кличка вийшов би президент скоріше номінальний, а державою керував би Яценюк на посаді прем'єра. Де-факто він став би першою особою в державі. І, вочевидь, саме тому і саме під нього у Кремлі почали "копати".
На перший погляд - дуже тупо, на другий - не зовсім тупо.

Якби вам потрібно було нарити на Яценюка компромат і в чомусь його звинуватити, у якому напрямку ви б працювали? Правильно, у напрямку корупції, бо в ній можна звинуватити мало не кожного українця (конвертики носимо, податки не платимо, ну, і так далі), а тим більше - відомого бізнесмена і політика.
Але росіяни чомусь пішли іншим шляхом і вигадали оту маячню про Чечню.
Питання, чому.

А тому, що, по-перше, Захід явно не заступатиметься за військового злочинця (сербів же судили), по-друге, того, хто "воював у Чечні", можна судити і саджати на території Росії. Тортурами вибивши з нього перед тим усі потрібні покази, як вибили їх з Карпюка і Клиха.

І виходить суперова картинка для Кисельова: президент-бандит (звинувачували в рекеті), прем'єр - вахабіт (воював у Чечні), спікер (чи ким там повинні були обрати Тягнибока) - нацист. А нумо вперед, рятувати братній народ від кривавої хунти.

Звичайно, все це реально тільки у випадку бліцкріга, поки Захід не розгорнувся і не почав висловлювати свою звичну глибоку стурбованість.

Бліцкріг давно зірвався, Яценюк з Тягнибоком не займають державних посад, а наказ про вахабіта відмінити забули. Яценюк сьогодні через нього цілих 10 хвилин втратив. :)

Коротше, як у нас працюють - так і в них.

Ситуація сволотна до крику. Люди виходять на вулиці проти бєспрєдєлу, а їх вживають для пєрєдєлу. В інтересах політиків і громадських діячів, ображених післямайданівським розподілом крісел.

Антивладний протест у воюючій державі - це навіть не нонсенс, це капець просто. І ось при всьому при цьому - виходити на мітинги час від часу треба. Без зброї і бажано без фронтовиків, бо кожному своє, але треба.
Бо - знаєте, чому?

Бо їхала якось в таксі по Києву. Водій був "АТО"шник, розвідник. Слово за слово, коли я йому сказала, що три роки на передовій, він мені не повірив, прийняв за штабну. Ну, я й показала йому в мобілці кілька яскравих відео зі своєю роботою.
Він отетерів і ставлення одразу змінив, але вирішив, що в мене, певно, проблеми з головою, бо я йому, незнайомій людині, показую такі відео. "Ви ж не знаєте, а раптом я працюю на СБУ?".
Прочитайте ще раз, великими літерами: НА СБУ. Не на ФСБ.
Свій власний "АТО"шний архів цей мужик надійно заникав і показує тільки близьким друзям. Бо переконаний, що рано чи пізно всіх, хто знищував бойовиків у де-юре мирний час, будуть судити.
Він сам - кадровий військовослужбовець ЗСУ. Думав, що я теж.
Ми не крали, не мародерили, не катували людей, не втікали з фронту, не ховалися від військкоматів, не відмовлялися виконувати накази - ми воювали.
І він переконаний, що судити будуть - нас.
Подібні думки від фронтовиків чую часто. Мені їх важко зрозуміти, бо сама принципово ні від кого не ховалася і не буду, але це вже статистика...

...Так про що я там? Про те, що треба час від часу, бодай іноді, виходити на мітинги. Наплювавши на те, що чергова юна парость майбутніх нардепів поюзає нас з вами, як лохів. Зрозумійте це, усвідомте, що так і буде, викиньте з голови і йдіть на мітинг.
Не для того, аби скинути цю владу, а для того, щоб тримати її в тонусі.
Для того, щоби влада не давала людям підстав навіть подумати, що за виконання свого конституційного обов'язку їх можуть переслідувати. Їх, а не тих, хто, приміром, крав з армійських складів чи наживався на торгівлі з країною-агресором.
Для того, щоб не ми їх боялися, а вони нас.

UPD. З мого ж коментаря: "....я постійно закликаю до введення воєнного стану і трибуналів, з усіма випливаючими. Але ж їх не вводять! Де-юре у нас мирний час. Значить, мітингувати можна. З обережністю відповідальних за свою державу людей, які мають розуміти або відчувати, де пролягає та межа, заступати за яку не можна, інакше держава посиплеться і суспільство скотиться у громадянську війну.
А інакше виходить, що влада дуже добре влаштувалася: користується всіма перевагами мирного часу, а мітингувати проти неї не можна, як у воєнний".


Після Савур-могили

Чума в обидві ваші хати

Posted on 2017.12.09 at 16:33
Соромно. Як же соромно. Буває таке, коли дивишся нездарний спектакль українською мовою - ти не режисер, не постановник, не меценат, взагалі ніяк не задіяний у цьому, а так соромно, ніби це ти отакий нездара.

Те, що відбувається зараз - гірше, ніж нездарний спектакль. Це нездарний цирк.
Цирк на дроті. Цирк з конями. Цирк з поганими клоунами. В аварійному приміщенні, де краще було б взагалі не збирати людей.

Влада і ті, хто прагнуть до влади, не мають права бути смішними. Тим більше, жалюгідно смішними.

У нас війна з Росією. У нас союзництво зі Штатами, які хочуть, щоби млявий конфлікт на Донбасі як вічний привід для антиросійських санкцій тривав стільки, скільки проіснує Росія. У нас сусіди, які тільки й чекають "особливого статусу" для ОРДЛО, щоб почати вимагати "статусів" для своїх п'ятих колон. У нас вчора на фронті четверо двохсотих.

Пам'ятаєте важіль Архімеда, яким він обіцявся перевернути світ? Отак Порошенко своїми руками запхав під мою державу важіль для гойдання.

Було б не чіпати Саакашвілі, не позбавляти громадянства, не влаштовувати жалюгідний цирк на кордоні - ПРОСТО НЕ ЗВЕРТАТИ НА НЬОГО УВАГИ - і однією великою проблемою було б менше.

Вони з Януковичем, схоже, на одних курсах підвищення кваліфікації вчились. Той посадив Юлю. Цей намагається посадити Мішу. Через Мішу Майдан не почнеться, як не почався він через Юлю. Але для груп Недопущених До Корита це надпотужний привід, щоб почати гойдати. Важіль встановлено, точка опори є, чергові напоготові, от тільки сил ще бракує. Влада тим часом краде, опозиція хоче красти. Місяць, два, рік - і щось вистрелить, і з'явиться реальний привід для всенародного обурення, і маси вийдуть, і наваляться на любовно встановлений важіль, і все рухне, і почнеться громадянська війна - всіх проти всіх.

А все цей клятий вічний інстинкт: що не по-вашому - ЗАБАНИТИ. Негайно забанити. Забанити Юлю, забанити Мішу, забанити всіх, хто відкриває проти вас рота.
Але цей спокусливий метод залишився в минулому. Ось який парадокс - слово "бан" прийшло з Інтернету, але з появою Інтернету забанити конкурента вже неможливо. Можна тільки, словом і ділом, доводити, що ти кращий.

Одного з чотирьох загиблих вчора на фронті я знала. В самої зараз навчання, навантаження таке, що немає часу читати листи, немає часу на сон, взагалі ні на що.
А тут стрибають навколо пофарбованого в рожевий колір, з сердечками, бантиками і смайликами, обклеєного агітаційною графоманією важіля, прилаштованого під наш будинок. За три з половиною роки влади Порошенка не зробивши нічого, щоб виростити достойного лідера йому на зміну. Тільки брудом один одного поливали, і все.

Давайте зараз ще помітингуємо. Всі залишимо фронт, бо що нам той Путін, головне - усунемо Порошенка, і віддамо владу - ой, кому? Може, Міші? А може, Юлі? А може, обом одразу, як уже було? Хай вони знову поб'ються між собою, і тоді, можливо, половиною України керуватиме Семенченко, а половиною - Бойко, а то й сам Захарченко. Ой, краса ж яка буде.

Огидно.



У п'ятницю у Києві в кінотеатрі "Оскар" відбулася прем'єра фільму #НевидимийБатальйон - про війну очима жінок.

Всі вже написали, наскільки нереально круто це було, тож мушу банально повторитися: це було нереально круто.
Переповнений зал, люди на сходах і навіть в оркестровій ямі. Волонтери, журналісти, активісти, рідні і друзі воїнів - всі ті, коротше, кому відкрита велика таємниця - що у нашій державі іде війна. (А поруч, на тому ж поверсі розважального центру - бари, свята і веселощі. Мушу сказати, що спостереження не моє, а котроїсь із дівчат - я настільки звикла до цього, що не тільки не переймаюся, а взагалі не звертаю уваги).

Отже, переповнений зал і щирі оплески кожному вдалому кадру, кожній яскравій репліці. Усі героїні фільму і всі його творці в залі (крім "моєї" режисерки Свєти Ліщинської, якої там бракувало до крику, але вона зараз на зйомках іншого проекту). Усі дівчата по формі, крім сором'язливої Даші Зубенко, яка, хоч і є за духом (і в минулому) артистом і музикантом, все ще, здається, трохи ніяковіє на публіці.

Уся команда фільму, включно з більшістю героїнь, сидить на сходах, бо місця банально нема. Божевільно довгі оплески в кінці. Нас всіх викликають, вітають, стоїмо в ряд обличчям до залу, кожна каже по кілька слів, причому підготувалась одна розумничка Андріана, а решта так, спонтанно, що теж було непогано.
Потім повертаємось до оркестрової ями, звідки нас фотографують, виходить символічне фото: ми у формі попереду і трохи вгорі, а за нами - багато-багато тих, завдяки кому... ну, ви зрозуміли.

Розвіртуалізація з Тайрою і Білкою. Які ж вони круті. З Білкою, яка на один день приїхала з фронту, пробалакали як з сестрою. Я ще мало її знаю, але знаю, що у неї (перепрошую знову за банальність) велике серце. Вона на війні як риба у воді, сама воює, чоловік воює, двоє дітей з бабусею - а їй є діло до кожного чужого горя, у кожній біді, яка спіткала побратимів, схильна шукати власну провину, якої нема і близько...

ДаліCollapse )

Після Савур-могили

Ямка

Posted on 2017.11.06 at 21:16



О своей погибшей подруге рассказала героиня нескольких публикаций «ФАКТОВ», снайпер и бывшая журналистка, которая защищает Украину на передовой

Народного героя Украины, чеченскую активистку Амину Окуеву убили вечером 30 октября в поселке Глеваха, под Киевом. Автомобиль, в котором она ехала вместе со своим супругом, чеченским командиром Адамом Осмаевым, обстреляли из автоматов. Амина умерла на месте, получив ранение в голову. У Адама серьезно травмирована нога, но его жизнь, утверждают медики, вне опасности. Силовики квалифицировали покушение на Окуеву и Осмаева как заказное убийство. Сейчас рассматриваются две версии: действия российских спецслужб для дестабилизации ситуации в Украине и месть Адаму Осмаеву за противостояние главе Чечни Рамзану Кадырову.

Это было не первое покушение на Амину и Адама. В июне нынешнего года в Киеве на них было совершено покушение, в котором пострадал Осмаев. Тогда Амина успела ранить нападавшего из наградного оружия. «Второй раз судьба Амину не уберегла», — с горечью в голосе сказала «ФАКТАМ» ее подруга Елена Белозерская. Елена — героиня нескольких публикаций нашего издания, снайпер и бывшая журналистка, которая защищает Украину на передовой.


«Амина была заметной фигурой: красивая мусульманка в хиджабе»

— Сначала я узнала Амину заочно, в Интернете, — вспоминает Елена Белозерская. — Она тогда боролась за освобождение из тюрьмы своего мужа Адама Осмаева, который сидел в СИЗО по обвинению в подготовке покушения на Владимира Путина. Амина выходила на проукраинские митинги с плакатами в поддержку Адама. Она была заметной фигурой: красивая мусульманка в хиджабе. На нее трудно было не обратить внимание.

Наша первая встреча произошла на Майдане. Кто-то из знакомых сказал мне, что Амина работает там медиком. Мы встретились у ее медицинской палатки, которая стояла сразу за сценой. У Амины было тогда очень много работы, она была уставшая, измученная и отказалась фотографироваться. В то время я работала на Майдане как журналистка и снимала все и всех. Я сфотографировала ее уже во время нашей следующей встречи там же, на Майдане. Та фотка облетела все средства массовой информации в Украине и России. Амина позировала мне в полувоенной одежде с каской через плечо и противогазом.

— Тогда на Майдане уже пролилась первая кровь?

— Мы познакомились с Аминой незадолго до того, как начались бои. Потом встретились после событий на улице Грушевского. Она рассказала, что успела даже немного повоевать. На самом деле оказалось, что Амина сама искала встречи со мной. Она знала, что у меня есть контакты в «Правом секторе», и хотела, чтобы я порекомендовала ее для вступления. Ей казалось, что «Правый сектор» — самая действенная революционная и антироссийская организация. Понятно, что всю жизнь она была настроена очень антироссийски. Тогда Амина говорила проукраинские, но очень радикальные вещи.

— Они вас испугали?

— Скорее, я не была готова их услышать. Амина заявляла, что врагов Украины надо убивать… Это было еще до того, как на Майдане пролилась первая кровь и между малознакомыми людьми не были приняты столь резкие высказывания. Честно говоря, я засомневалась, могу ли ее рекомендовать, решив узнать об Амине побольше. В основном о ней писала русская пресса. Понятно, что этой информации верить нельзя. Я встретилась с Аминой и спросила, что из написанного правда, а она усмехнулась: «Как всегда в российских СМИ, около десяти процентов».

— Писали, что она вовсе не чеченка.

— Амина не скрывала, что ее мать полька, а отчим — русский. При рождении ее назвали Анастасией. Амина чеченка по отцу. Я предполагаю, что он до сих пор жив, но сведений о том, где находится, нет. Зная, какие порядки в кадыровской Чечне, понятно, что больше мы ничего о нем не узнаем. К тому времени, как я разобралась, что Амина за человек, она уже успела вступить в «Афганскую сотню».

Время от времени мы поддерживали отношения, а после Майдана я познакомила ее с представителями комитета освобождения политзаключенных. Я знала этих ребят еще со времен Януковича, занимаясь правозащитой. Они составляли списки политзаключенных, по которым после Майдана их освобождали и реабилитировали. Амине удалось убедить комитет в том, чтобы Адама внесли в эти списки. В результате, через несколько месяцев после Майдана, Адам был освобожден. Это произошло в середине 2014 года, уже вовсю шла война на Донбассе. Адам освободился и сразу поехал на фронт, в Чеченский батальон, которым тогда командовал бригадный генерал Ичкерии Иса Мунаев. К тому времени Амина уже давно была на фронте. Помню, она рассказывала, когда начались события в Крыму, связалась с кем-то из крымских татар и собиралась ехать к ним воевать. Она очень этого хотела, но не сложилось.

— В медицину Амина возвращаться не собиралась?

— После Майдана говорила, что в медицину больше не вернется, чем очень расстраивала маму. Она была милитаристски настроенным человеком. Одной из первых, еще на Майдане, надела военную форму. Причем денег у нее не было ни копейки, а форма была хорошая. Оказалось, ей как медику в палатку на Майдан волонтеры приносили разные вещи. Однажды принесли маленький телевизор, который она обменяла на военную форму и рюкзак. Форма отличная, расцветки a-tacs.

Повністю тут:
http://fakty.ua/249438-elena-belozerskaya-po-suti-adam-i-amina-byli-telohranitelyami-drug-druga-teper-on-ostalsya-sovershenno-odin

Після Савур-могили

Загинула Аміна Окуєва

Posted on 2017.10.30 at 22:02


Загинула Аміна Окуєва. Все, що тут можна сказати, буде банальністю. Крім одного: хлопці і дівчата, йде війна. Якщо раптом за чотири без малого років хтось цього не помітив.

Уперше бачилася з Аміною на Майдані. Вона сама розшукала мене, бо хотіла тоді вступити у Правий сектор, який вважала найбільш дієвою революційною організацією. При цьому мені, незнайомій людині, казала настільки радикально-патріотичні речі, що я - тепер про це можна сказати - трошки завагалася і "пригальмувала" відрекомендувати її, вирішила спочатку дізнатися про цю людину побільше. За цей час Аміна вступила до Афганської сотні. Але ця історія, про яку я пізніше зізналася їй, не завадила нам стати приятельками.

Пізніше я вже не дивувалася, що Аміна каже такі речі, бо вона не тільки казала - вона робила! Робила спокійно, прямо і щиро, з повним усвідомленням власної правоти.

Вдруге я бачила її, коли знайомила з представниками Комітету визволення політв'язнів. Адам у той час ще сидів, підозрюваний у підготовці замаху на Путіна, і його включили тоді до списку політв'язнів, що посприяло звільненню його після перемоги Майдану.

Наші фронтові шляхи з Аміною не перетнулися. Кілька разів мали попрацювати разом на виїздах, але не склалося. Як і зі спільним фото - під час недовгих зустрічей або забували, або відкладали на потім.

Востаннє ми бачилися під час фотосесії, коли я грала Попелюшку у проекті "Новітні казки", душею якого була Аміна.
Ми пробалакали кілька годин, і балакали б ще довше, якби її подруга, фотограф Олександра, не поспішала на автобус. Ми розбіглися, домовившись бачитися так часто, як буде можливість.

Аміна була дуже відкритою для тих, кому довіряла, я знала багато її особистих таємниць, про які вона ніколи не казала публічно. До речі, її публічність... Вона коштувала їй життя, але це був свідомий вибір. Отримавши військове звання, вона відмовилась від служби в армії, бо потенційні командири вимагали закриття фейсбучної сторінки і припинення публічної діяльності. А вона не могла на це піти, бо розуміла, що живе обличчя і живе слово - не менш потужна зброя, ніж автомат і снайперська гвинтівка. Всіма цими видами зброї вона володіла досконало, її психологічна витримка, невразливість як до фізичних навантажень, так і до потоків інформаційного бруду вражала навіть мене.

Боже, як же важко і незвично писати про неї в минулому.

І ще дві речі, мабуть, найголовніші. Певніше, три речі.

Перша - ЩО ЙДЕ ВІЙНА. Я про це вже казала. І ще раз скажу. І ще десять раз. Стільки, скільки буде потрібно, поки до всіх не дійде.

Друге - що Путін має сталу звичку ставати президентом на вибухах. Такий вибуховий президент. Як у нього виборча кампанія - так починають гинути люди. Мабуть, і зараз вони очікують (чи хочуть організувати) у Росії "помсту за Аміну". Використати її світле ім'я в інтересах військового злочинця планетарного масштабу. Нікого не закликаю до відмови від помсти, прошу тільки пам'ятати про це. Все життя Амінки було пов'язане з Україною, і помстимося за неї ми теж тут.

І третє. СКІЛЬКИ ЩЕ УКРАЇНСЬКИХ І НЕ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ МАЮТЬ ЗАГИНУТИ, ЩОБ ЦІ ... НАГОРІ НАРЕШТІ ЗАКРИЛИ КОРДОНИ, А НЕ ТІЛЬКИ БАЛАКАЛИ ПРО ЦЕ?

Може, життя Аміни і стане тією ціною, щоб це нарешті відбулося?

Світла пам'ять Аміні. Сил і головне - обережності Адаму.


У конфлікті будь-кого з правоохоронцями я у переважній більшості випадків буваю на боці "будь-кого" - хоча б тому, що повної інформації ніколи немає, але завжди є знання, що пострадянські поліцейські, м'яко кажучи, схильні до зловживань. Але в даній ситуації картина виглядає кришталево ясною.

Кілька тез.

Перше. У нічному клубі була наркота. І я не думаю, що її підкинули. Наркоту, зброю і набої у нашій державі підкидають часто, але роблять це у двох випадках: а) адресно - коли треба закрити КОНКРЕТНУ особу і б) коли треба виправдати наліт на певне приміщення - підкладають туди. Але тут, вибачте мені, наркоту знайшли не просто десь у приміщенні, а в 17 людей, так що на підкидання не схоже.
Ну, або про 17 людей брехня. Якщо так, ми про це скоро довідаємось, бо випадок гучний і замовчати нічого не вдасться.

Друге. Були затримані "косарі" від призову, люди, які під час війни розважалися у нічному клубі, а якщо називати речі своїми іменами - у притоні (вибачте, але заклад, де одночасно 17 людей з наркотиками - це притон). Вчора зранку на фронті був поранений боєць з мого підрозділу. Цим хлопцям з нічного клубу, мажорам і "примажореним", фронт не загрожував, бо зараз на передку лише контрактники. І це неправильно, бо силами тільки контрактників війну не виграти.

Третє. Про "ментовський бєспрєдєл". Наші "копи" ще не вміють працювати грамотно, так, щоб потім не надходила сила-силенна обгрунтованих заяв про порушення прав людини. Це свята правда. Так і хочеться сказати: хіба не можна було просто перекрити всі ходи і виходи і спокійно перевірити у всіх присутніх документи і особисті речі, після чого порушників затримати, а ні в чому не винних відпустити.
Але. Так можна зробити, якщо шукаєш конкретну людину. А коли шукаєш заборонені предмети, якщо не увірватися з криками і погрозами і не покласти всіх обличчям в землю, більшість людей устигнуть заборонені предмети викинути, а найбільш тямущі ще й дістануть з кишені серветку і зітруть відбитки пальців. І як розберешся потім, чиє воно?

(Заради справедливості мушу сказати, що, скоріше за все, копи поклали б усіх на землю і шукаючи людину - просто тому, що звикли так працювати. Але то вже інша розмова).

Четверте. Про наркоманів. Наркозалежних треба примусово лікувати, але без кримінального переслідування, наркоторговців судити. Конкретно: якщо людина була затримана у стані наркотичного сп'яніння та/або з невеликою дозою наркотичних речовин - наркоту вилучати, людину закривати доби на три, під наглядом лікарів, для перевірки, чи є вона наркозалежною. Якщо ні - адмінштраф, виховна бесіда і додому. Якщо так - на лікування.

П'яте. Про "правову державу". Так, мені теж хотілося б жити в державі, де закони приймаються в інтересах людей, а люди охоче, без примусу їх виконують. Але, по-перше, це питання не одного дня, не одного року і навіть не п'яти років. По-друге, є така штука - відчуття справедливості, яке стоїть у моїй свідомості вище за будь-які закони. Я поясню. Одна моя знайома людина, по життю кришталево чесна, прийшла до військкомату з конвертиком у кишені. В конвертику лежав хабар - тисяча гривень, яка призначалася лікарю, щоб той не помітив серйозне захворювання, яке заважало цій людині піти добровольцем на фронт. Медогляд виявився неуважним і абсолютно формальним, тож хабар не знадобився, але суті це не міняє. По закону ця людина не мала права служити в армії. А вона ефективно воює вже не перший рік.

Ось вам і все, що треба знати про "правову державу". Я за порушення закону, коли йдеться про подібні речі. В тому числі й про "косарів" - поки не введений військовий стан, вони все одно не потраплять на фронт, але хай хоч згадають, що в країні війна. Так якось.

І шосте. Головне не те, наскільки сильним у даному разі було порушення закону - з боку поліції, наркоманів чи "уклоністів". Я навіть не виключаю, що "наїзд" на нічний клуб був різновидом "ментовського рекету". Але я вітаю цей випадок, бо він створив прецедент. Прецедент того, що держава не дозволяє своїм громадянам чхати на питання державної ваги, на обов'язок перед нею, на інших співгромадян, мертвих, живих і ненароджених. На цьому ставлю крапку.

Тільки формат соцмереж утримує мене від вживання різних нехороших слів на адресу авторів скандального законопроекту про облік домашніх та безпритульних тварин.

Чесно кажучи, я впевнена, що його не приймуть. Або приймуть у сильно зміненій редакції, залишивши тільки те, що стосується боротьби із жорстоким поводженням з тваринами.

Вже багато було сказано про те, що це черговий проект з викачування бабла з населення, про те, що самотні пенсіонерки не в змозі будуть заплатити збір за реєстрацію, про те, що цей закон від початку непридатний для застосування у селах, і так далі. Усе це правда. Але я скажу трохи про інше.

Скажу те, що кажу завжди: мій дім - моя фортеця. Так було споконвіку і так має бути. І якщо тільки я не скоїла якогось серйозного злочину, державі лізти в мої чотири стіни має бути зась.

Якщо нацполіція, або ще хтось, прийде перевіряти, чи носить мій кіт ошийник і чи не народила моя собака "несанкціонованих" цуценят, вони не увійдуть далі порога. Для мене це принцип. Сфера діяльності представників держави починається там, де закінчується мій (і всіх інших) особистий простір. Хай ловлять крадіїв і вбивць, п'яних хуліганів і порушників ПДД - за межами моєї квартири і, ширше - за межами мого, і всіх інших, особистого життя.
Інакше - розцінюю подібні ініціативи як спроби людей, які витратили багато коштів на виборчу кампанію і через це безпідставно почали вважати себе вищими за інших, принизити решту людей.

Я не засуджую тих, хто вирішив стерилізувати свою тварину. Це їхнє право і їхня особиста справа - бажання мати вдома зручну для себе іграшку замість повноцінної живої істоти, і бути назавжди позбавленим можливості, коли улюблене створіння постаріє, залишити на зміну дитинча від нього. Але сама, періодично підбираючи з вулиці цуценят і кошенят, ніколи б не взяла тварину з притулку, бо там усі стерилізовані.

І хай тільки спробують якісь негідники вимагати від мене, щоб мій Сілька, нормальний здоровий кіт, перестав цікавитись кицьками. Чи щоб моя Ефка, коли їй виповниться два роки, не народила цуценят від достойного батька, якого виберу для неї я, і роздам потім цуценят нормальним людям, які будуть дуже раді їх мати.

Є такі сфери життя (між іншим, частково до таких сфер належить економіка), звідкіля державу треба гнати поганою мітлою і туалетним віником.



Програма 1+1 про "нежіночі" професії, такі як зварювальник чи автогонщиця. На 2:40-3:07 і 6:30-8:16 сюжет про мене :)



У сюжеті телеканалу ЗіК про жінок на війні, знятому до Дня Захисника України, "зірковий склад" дівчат-добровольців: Аміна, Лєра, Яна і Оленка :)

Після Савур-могили

Інтерв'ю "Главкому"

Posted on 2017.10.15 at 02:13
День Захисника України виявився для мене рясним на інтерв'ю - журналісти брали їх у різний час, а опублікували зараз. Всього вийшло три інтерв'ю і один телесюжет за моєї участі. До Вашої уваги - інтерв'ю сайту "Главком". Це дуже хороше інтерв'ю, одне з найкращих, які у мене брали - навіть не під час війни, а протягом цілого життя. Подяка за нього журналістці Наталі Лебідь, яка придумала дуже цікаві і гострі питання. Інтерв'ю вийшло гострим і душевним водночас. Деякі речі, які я в ньому кажу, ще ніколи не казала публічно.



...Мені здається, що я б, навпаки, перекреслила свої можливості і здобутки, якби не пішла на війну. У чесних людей, взагалі-то, прийнято відповідати за базар. Як би я могла закликати інших на фронт, якби робила це з дивану? І якщо я вважаю, що зараз головне виграти війну, а для цього треба брати автомат і йти в окоп – то нащо мені, наприклад, висока посада, що б я з нею в окопі робила?

...наразі політикою я гидую. Кудись балотуватись не хочеться абсолютно. Те, що відбувається у Раді, сприймається, по-перше, як суцільна брехня, а публічна брехня для мене неприйнятна, а по-друге, як клоунада, а бути клоуном – не для мене.

...Збираюся залишатися на фронті до перемоги. Ну, або доки дозволятиме фізичний стан. Можливо, візьму мінімальний тайм-аут для народження дитини. Чим займатимусь після війни – про це, мабуть, після війни й подумаю. Моя мирна професія журналіста нікуди не дінеться, я завжди можу до неї повернутися.

...Ставлення [мешканців Донбасу до воїнів "АТО"] справді стало трохи теплішим. Головна причина: місцеві люди побачили, що, з одного боку, ми ніякі не інфернальні фашисти, про яких їм розповідала російська пропаганда, а з другого – що нікуди ми звідси не підемо, це наша земля, Україною зветься.

...Усі, хто знають про нашу ситуацію, розуміють, що ми воюємо без статусу УБД, пільг, постійних зарплат, виплат за поранення і сім’ям загиблих. Але це тільки верхівка айсберга. Ще ми, наприклад, часто змушені заїжджати на передок в об'їзд блокпостів – по жахливих польових дорогах, які добивають наші «ушатані» машини, на виду у супротивника. Коли у нас бувають вбиті чи поранені, інформація про це з фейсбучних сторінок волонтерів потрапляє у ЗМІ, і після цього можуть зняти з посади комбата або навіть комбрига ЗСУ – бо від них вимагають, щоб «неврахованих» солдатів на передку не було.

Після того, як на якійсь ділянці фронту через загибель бійця УДА карають високопоставленого офіцера ЗСУ, умовний комбат чи комбриг на іншій ділянці, злякавшись, що його чекає те саме, починає вимагати, щоб ми до вечора залишили його зону відповідальності. Але тут до нього приходять підлеглі офіцери і кажуть, що якщо ми підемо, їм доведеться віддати ворогу частину позицій, бо не вистачає людей, щоб їх тримати. Ні для кого не секрет, що в армії страшний некомплект. І той «здається» – до наступного загиблого чи пораненого добровольця.

Ми перекриваємо собою кілька найважливіших і найбільш небезпечних ділянок фронту. Ясна річ, що в таких місцях не можна сидіти місяцами і зовсім не нести втрат. А кожна наша втрата ставить під страшну загрозу саме наше перебування на фронті. Фейсбучний народ цього не розуміє і замість тихенько зібрати гроші родині загиблого бійця чи пораненому на лікування, або ще якось допомогти, роздуває «зраду» на весь Фейсбук, це потрапляє у ЗМІ, а далі, припустимо, особисто я замість полювати на ворогів кілька днів сиджу замкнувшись десь у сільській хаті, бо по селу сновигають перевірки. А вороги тим часом убивають наших.

Якби цю ситуацію можна було виправити шляхом розголосу і громадської активності – я була б тільки «за». Але нічого не вийде, тому що прибрати нас з фронту – не примха Порошенка, а вимога до нього і Росії, і Заходу. Розв'яже цю ситуацію тільки вихід з ганебних Мінських угод, якого всі нормальні фронтовики – ті, які на фронті задля перемоги, а не з якихось інших міркувань – дуже і дуже чекають.

...Серед нас багато бійців, які з тієї або іншої причини не можуть воювати у ЗСУ. Хтось, наприклад, має юридичну або фактичну інвалідність (відсутність кінцівки, цукровий діабет, серйозні проблеми із зором тощо). У ЗСУ їм «світить» хіба що тилова служба, а ці люди хочуть воювати на передовій і непогано з цим справляються. Хтось не може надовго залишити родину або бізнес і змушений часто мотатися додому. Є окремі люди, які мають судимість. Усі вони є ефективними бійцями, бо мотивація важить більше за фізичний стан і всі інші обставини – але в ЗСУ їм не місце.

...Віднедавна ввели великі грошові штафи за вогонь під час перемир'я. Звичайно, ці заборони порушують і будуть порушувати усі – і наші, й супротивники, як тільки матимуть таку можливість – бо не можна інакше. Якщо, наприклад, вночі не робити простріли у напрямку ворожих позицій, вороги можуть підкрастися і атакувати нас, бо ні в один нічник чи тим більше тепловізор не можна спостерігати безперервно.

Перемир'я взагалі річ абсолютно згубна, бо якщо по ворогах не ведеться вогонь, що вони роблять? Правильно – окопуються і всіляко укріплюють свої позиції. А нам потім, рано чи пізно, ті позиції штурмувати. І от ти сидиш в окопі і бачиш, як вони нахабно, мало не на повний зріст, перетворюють свої позиції на неприступні фортеці. Кожна година їхньої безперешкодної роботи – це наші майбутні загиблі. Повірте, ані ЗСУшники, ані добровольці на це спокійно не дивляться.

...Ми з чоловіком в дечому маємо різні погляди. Не повірите – він український монархіст, його взірець для наслідування – не запорозькі козаки, підпільники ОУН чи бійці УПА, а царські офіцери сторічної давнини. Не можу сказати, що в усьому з ним погоджуюсь, але жити й воювати разом нам це не заважає.

ПОВНІСТЮ ТУТ:
http://glavcom.ua/interviews/dobrovolec-olena-bilozerska-zatyaguvati-viynu-velike-zlo-mozhlivo-shche-girshe-nizh-jiji-rozpochinati-444037.html


Попередні 25