Морпіх

Як придбати мою книгу "Щоденник нелегального солдата"



"ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА" - книга про мої 2014-2017 роки на фронті, коли я була снайпером у складі ДУК "Правий сектор" та Української Добровольчої Армії. Книга абсолютно документальна, у ній тільки справжні імена, справжні діалоги і опис тільки справжніх подій.

Обсяг книги 584 сторінки. 360 кольорових фотографій, 13 карт-схем наших бойових операцій.
Тверда обкладинка. Розміри 24×17, товщина 3,5 см. Друк дуже високої якості, яку розміщені тут фото, на жаль, не передають.

Вартість: 450 грн + пересилка Новою поштою, платити можна після отримання.

Для отримання книги необхідно повідомити такі дані: ім'я і прізвище отримувача, його телефон, місто і номер відділення Нової пошти. Ці дані потрібно надіслати на мейл o.bilozerska@gmail.com чи зв'язатися телефоном +380667486613, на якому є Телеграм і Вайбер.


Заздалегідь дякую.
Щиро ваша,
Олена Білозерська,
у 2014-2017 доброволець (снайпер) ДУК ПС та УДА, нині офіцер морської піхоти ЗСУ.

Collapse )

ВСІ РЕЦЕНЗІЇ НА КНИГУ ЧИТАТИ ТУТ:
https://bilozerska.livejournal.com/1080945.html
Морпіх

Розшифровка передачі "Воїн - це я" за моєї участі



Текстова розшифровка передачі "Воїн - це я", за моєї участі - дуже класний, якісний сюжет Військового телебачення, я вже давала колись посилання на відео, а зараз виклали текст. Одразу, щоб потім не ловили, кажу, що є трохи неточностей (наприклад, два бої за Карлівку 6 і 10 липня 2014 "змішалися" в один; і про "всі" гарячі точки України, де я нібито побувала - це явне перебільшення - але не брехня, я справді казала в інтерв'ю щось типу того, що "я завжди була в усіх гарячих точках", маючи на увазі, що багато років, ще будучи репортером, намагалася встигнути зі своєю камерою на всі "замєси" :)), але то все дрібниці, до яких чіпляється науковець в мені, а журналіст розуміє, що чіплятися не треба.

Так що подяка колишнім колегам за прекрасно зроблену роботу.


Vоїн – це я: Олена Білозерська

Їй довелось побувати в усіх гарячих точках України. Коли звільняли Маріуполь, Олена була там як військовий кореспондент. Пригадує, що то був перший і останній раз, коли вона була присутня під час бойових дій як цивільна людина.

Олена Білозерська: Я справді вагалася: піти солдатом чи піти військовим кореспондентом? Але вибрала перше, тому що вважаю, що під час війни у журналіста дуже мало свободи. На фронті й взагалі під час екстремальних подій людину з камерою не люблять, її намагаються прогнати. По-перше, це викликано тим, що вона може зняти щось не те чи показати щось не те. А по-друге, така людина сприймається як цивільний, а інстинкт військового — оберігати цивільних. Тим більше, якщо це жінка.

Я непогано стріляла ще до війни, знала тактику ведення бою, тактику роботи і пересування диверсійно-розвідувальних груп. Тобто було зрозуміло, що якщо почнеться війна, то весь мій підрозділ, з яким ми тренувались, піде воювати.

Про армію я тоді взагалі не думала, тому що вважала, і не безпідставно, що жінка з неідеальним здоров’ям, не спортсменка — посадять за папірці. Що робити? Тоді й з'явилась реальна можливість воювати у складі добробату.

Спочатку чергувала на блокпостах, машини перевіряла. Потім мене почали на розвідвиходи брати.

Перший був 15 км у ворожий тил. Проте тоді все пройшло без бойових зіткнень. Кажуть, постріл — ти програв. Розвідка працює тихо.

Перший бій був 6 липня 2014 року під Карлівкою. Ми тоді два кілометри відстрілюючись відходили. Броня попереду, ми ззаду. Одразу потрапили під шквальний вогонь. Два снайпери — два постріли. Один — вбитий, один — важкопоранений. У передової групи закінчився боєкомплект. Тоді прийшов наказ відходити. Так потихеньку і відтягнулися.

За весь час довелось побувати у районі Донецького аеропорту. Спочатку Карлівка, потім Авдіївка. Потім трохи була в Пісках. Водяне, Тоненьке, Опитне. Район Волновахи. З кінця 2015 року ми тут на секторі. Піщевик, Павлопіль, Водяне, Широкине — ми тут постійно.

Перший двохсотий....

Я була черговим снайпером на позиції. У мене був новий приціл, ніяк не могла з ним розібратися, щось весь час він мені збивав різкість. Висунулась трішки з окопу, почала налаштовувати приціл, і секунд через десять у мене прямо в перехресті виліз ворожий спостерігач. Причому так, як тільки в кіно буває: чітко всередині, з поправкою на дальність. Щільніше вперти приклад, тиснути спуск — більше нічого не треба. Що я й зробила. Зразу сховалась, не побачила результат свого пострілу. Вранці я змінилась із позиції. Якимось чином всі хлопці, вояки, які там були, вже знали й тиснули мені руку і «вітали з 200-м».

Яскравий епізод моєї снайперської діяльності був, мабуть, лише один. Це коли у 2017 році на День незалежності я постріляла їхню ДРГ. Козачків із Кубані. Вони думали, що ми на свято лежимо п’яні в окопі, і готували нам «сюрприз». Шестеро їх було, як з’ясувалося. Вилазили з окопу в наш бік, передавали один одному зброю. Я це побачила в тепловізійний приціл — трьох із шести я постріляла. Можна було б більше, але вони займались евакуацією поранених, а у нас табу – командир виховав, що під час евакуації поранених ми не працюємо.

Я взагалі не називаю себе снайпером. Можу сказати для цивільних, що снайпер. Тому що на війні снайпер — це той, хто працює 600 м і вище, 800 м і вище, 800-1500 м. Це робота снайпера. У мене ні зброї не було, з якої можна так працювати, ні навичок. Я ніколи не працювала на такі наддалекі дистанції. Однак знищувати живу силу противника це не завадило.

Про поранення...

Бог милував, серйозних поранень не було. Була контузія і розрив зв'язок на нозі, коли мене вибухом викинуло з будівлі. У Водяному це навіть не було поранення. Куля-трасер чиркнула по щоці, але тільки обпекла. У мене десь півтора року було видно слід від опіку. Цікаво, що я в цей момент знімала і все це потрапило на відео.

У 2018 році я закінчила курс при Національному університеті оборони імені Черняховського. Тепер я офіцер-артилерист.
Мабуть, є щось невипадкове в тому, що я служу саме в морській піхоті. І війну вперше на власні очі побачила в Маріуполі. Я воювала з кінця 2015 року, ще коли була у складі добровольчого підрозділу. Обрала службу в 503-му окремому батальйоні морської піхоти, тому що ми раніше знали цей батальйон. Який вже багато воював і, сподіваюся, ще буде воювати.
Морська піхота — елітні війська. Морська піхота захищає Маріуполь, захищає узбережжя. Я пишаюся тим, що є морським піхотинцем.

Я заприсяглася, що не залишу військо, поки триває війна. Збираюся дотримати свого слова. Сподіваюся, що ми закінчимо цю війну перемогою, що ми звільнимо решту окупованих територій, не тільки Донбас, але й Крим. Я вірю в перемогу. Поки триватиме війна, я залишатимусь на фронті.

https://www.armyfm.com.ua/voin-%E2%80%93-ce-ya-olena-bilozerska/?fbclid=IwAR2Y5LB2BxM5xnS5NZpvvibc20cHUQqDz4nH11Ixf2UW5LGDptxODs3qZnU
Морпіх

Відгуки і рецензії на книгу Олени Білозерської "Щоденник нелегального солдата"



Викладаю всі відгуки, які надійшли на мою книгу, окремим постом, бо в загальний матеріал вони не влазять - через обмеження ЖЖ на довжину поста.

**********************************

Почав читати куплену вчора книжку Олена Білозерська "Щоденник нелегального солдата" - хроніки Правого сектора. . Вже бачу, що це не просто хроніка, а атмосферна книжка, пропущена через себе. І наткнувся на просто ошелешуючий епізод, про який мені авторка розповідала, коли я був у них в Правому секторі, але з того часу він вилетів з пам'яті. Книжка нагадала.
Вона стояла на другорядному блок-посту разом з ментами. Правосеки почали обговорювати, що робити, коли раптом шо. Мент їх заспокоїв, мовляв, блок-пост можуть знести лише тоді, коли рухатиметься колонна. А яка колонна на другорядній дорозі?
- А якщо це буде сепар з кулеметом, він же вогонь відкриє.
- Це якщо ми йому будемо заважати, - каже мент, а далі увага, увага увага, - Ми заважати йому не будемо.

Collapse )
Морпіх

Підсумки-2019

Час і мені підбивати підсумки 2019-го... Неприємності були, але у святковий вечір якось не хочеться їх згадувати... Тому сьогодні тільки про хороше!
Отже:



28 лютого у складі делегації Жіночого ветеранського руху я їздила до Брюселю і виступала там перед очільниками НАТО.



7 березня отримала позачергове звання лейтенанта. Погон вручив міністр оборони Степан Полторак.



8 червня у мене з'явилася #БусяБусеняБусоль, якій того дня виповнився рівно місяць.



22 червня пройшла смугу перешкод - склала іспит на право носіння берету морського піхотинця і отримала берет з рук командира 503-го ОБМП Вадима Сухаревського.



17 вересня вийшла з друку моя книга #ЩоденникНелегальногоСолдата. Весь наклад уже розійшовся.



27 жовтня стала хрещеною мамою доньки мого побратима Каталонця і посестри Фортуни.

Непоганий такий рік для мене вийшов. У наступному спробую "втримати планку" :)

Усіх зі святом! Спасибі всім, хто допомагав і допомагає, усім, хто вирішує проблеми наших родин і нашої держави в тилу, поки ми застрягли тут. Хай 2020-й рік буде кращим, ніж попередній.
Морпіх

Щодо "градів" по Києву...

«- А один комбриг, я не буду его называть, сказал: вопросов нет, если мне поступит такой приказ, я тогда снимаю всех с бригады, гружусь и еду на Киев.
- И правильно сделают. Я очень хочу, чтобы это случилось, мне этого Киева не жалко вообще.
- Чтобы Киев привести в норму, надо 4-5 кассет «Градов» выпустить и все.
- Ой, Киев такой ссыкливый, что тут полкассеты хватит».

Ось ЦЕ – обивателям на повному серйозі подали як розмови убивць. Або, як мінімум – жорстоких і цинічних людей – «як у них взагалі язик повертається вимовляти вголос такі речі?»
Це проблема – глибша і серйозніша, ніж здається. Вона про «огламурювання» інформації, що призначається для публічного простору. В результаті обиватель не бачить і не чує РЕАЛЬНИХ представників спільнот, до яких сам не належить, та інстинктивно уявляє їх подібними до себе. І потім, коли випадково бачить їх справжніх – у нього шок... Скільки разів ми казали, що подібні розмови ведуть практично всі фронтовики – для нас це аксіома, проста буденна річ, у якій немає нічого ні дивного, ані страшного - а обиватель в глибині душі не вірить: ну як таке можливо?

Мені це спало на думку, коли згадала, що одна з подібних розмов навіть зафіксована дослівно і відкрито опублікована у моїй книзі #ЩоденникНелегальногоСолдата. Час і місце дії – Степанівка під Савур-могилою, 9 серпня 2014 року.

********************************************
...Обстріл закінчується, спека потроху спадає, хлопці курять у дворі. Всі сумні: півгодини тому надійшла звістка, що група Шершня потрапила в засідку, Шершень загинув, його тіло залишилося у бойовиків. Напарник Шершня Людоїд серйозно поранений.

Я знімаю на камеру. Вольф лається - він терпіти не може всі мої зйомки.

- Так має бути. Щоб люди знали, - заступається ДЕсант. – От дивись: ти багато зробив доброго, і ніхто про це не знає. І ніколи не дізнається.
- Я ж не для того це роблю, щоб…
- Я розумію! Але воно й не так, Валєра.
- Я от чесно кажу, - встрягаю я. – Що мені нагород, пільг, грошей після війни не треба. Але статус учасника війни хочу. Щоб не тягали по судах і по допитах.
- Якщо тебе будуть тягати по судах, то тобі не допоможуть нагороди і статуси, - говорить Вольф. - Нас не будуть тягати тільки в одному випадку: якщо ми після цих уродів нашим уродам шию звернемо.
- А воно так і буде, - каже один із хлопців. – Після війни, коли ми тут переможемо, всі розвернуться на Київ. Усі добровольчі батальйони.
- Армія теж говорить, що вони вже готові. Що вони зачищають Росію і йдуть зачищати Київ, - додає інший.
- Как только выкристаллизуется нормальный слой офицеров среднего звена, которые хоть кому-то шею свернуть могут, – каже Вольф. – А если сейчас пойдем на Киев – проиграем войну. Коней на переправе не меняют.

У дворі грається виводок чорних кошенят. В одного з них відрізаний осколком хвіст.
Подвір’ям ходять двоє «розконвойованих» полонених, переданих армійцями. Коли їм сказали, що їх забирає Правий сектор, вони від жаху ледь не наклали в штани. Один з наших, Женя, підіграв, з серйозним виглядом вказуючи на полонених: «Ти підеш на перше, ти на друге, а ти на десерт». (Спочатку їх було троє, один був поранений, і його відвезли до лікарні). Зараз двом полоненим, що залишилися, краще, ніж нам: вони ходять без нічого, голі по пояс, їдять те саме, що й ми, миються коли і скільки хочуть.

(Пізніше один з цих полонених, нехай буде дядя Юра, який воював ще в Афгані, відмовиться від обміну - «Якщо потраплю додому, змусять знову воювати, а я все зрозумів і не хочу». Він обирає до кінця війни перебувати в полоні, і Вольф обіцяє йому це. Але потім без відома Вольфа його все-таки обміняють - не вистачало людей, щоб витягти наших полонених).

Ввечері приходять на нараду армійські командири. Настрій у всіх піднесений: Савурка наша, всім здається, що війна закінчиться максимум за кілька тижнів. Єдиний, хто не поділяє їхнього оптимізму - Вольф. Він каже, що ця війна - на роки.
Морпіх

Презентація "Щоденника нелегального солдата" в Дніпрі 8.12.19 (повне відео)



Олена розказує не тільки про книгу, а й про своє життя. Та відповідає на питання гостей.

"Щоденник нелегального солдата"- книга про 2014-2017 роки, коли Олена була снайпером у складі ДУК "Правий сектор" та Української Добровольчої Армії.

"Це книга-фотографія, фіксація на папері відтинку реальності- наших боїв, нашого побуту, наших почуттів і емоцій". Я написала її для того, щоб майбутні історики, автори майбутніх художніх книг і сценаристи фільмів знали подробиці, без яких немає правди: не лише про бої, а й те як ми добували зброю, у що вдягалися, як розмовляли, що їли й пили, з чого сміялися і якими лайками лаялись..."
Морпіх

ПРО ІНГРЕДІЄНТИ "КОКТЕЙЛЮ МОЛОТОВА" І ПРЕЗУМПЦІЮ НЕВИНУВАТОСТІ

Натрапила в одній політично заангажованій спільноті на огидний пост, де підозрювані у справі Шеремета однозначно, без вироку суду, оголошувались вбивцями. У зв'язку з цим хочу розповісти одну історію.

У 2011 році поліція підозрювала мене у причетності до спроби підпалу офісу Партії регіонів (невідомі розбили вікно і вкинули всередину пляшку з "коктейлем"). У мене був обшук, вилучили всю знімальну і комп'ютерну техніку, всі телефони і носії інформації. Тодішній голова МВС відкрито звинувачував мене з трибуни Верховної ради. Так ось, вже після обшуку я сама знайшла у власній кладовці просто неспростовний "доказ" моєї причетності до підпалу, на який, на моє щастя, не звернули увагу правоохоронці, налаштовані на пошук і вилучення виключно носіїв інформації.
Це були бензин і машинне масло! Самі по собі цілком законні речі, вони, тим не менш, є інгредієнтами, з яких виготовляється саморобна запалювальна суміш, і до того ж, уявляєте, як підозріло? - знаходились вдома у людей, які не мають власної автівки!

Автівка, стара "Волга", була у моєї родини раніше, на момент обшуку її вже кілька років не існувало, про інструменти та "інгредієнти" в кладовці усі забули. Коротше, уявляю, що б було, якби слідчі це знайшли, і що б вони публікували у мас-медіа.

А я по цей день не знаю, хто намагався спалити той офіс. Маю підстави вважати, що силовики - задля приводу розгорнути репресії проти опонентів влади.

Я це до того, що в житті бувають які завгодно "підозрілі" збіги. І до вироку суду всім, і високопосадовцям, і пересічним громадянам, слід суворо дотримуватись презумпції невинуватості. Хоча б тому, що інакше підозрювані звернуться до ЄСПЛ, і легко виграють справу "такий-то проти України", і наша держава буде вчергове осоромлена на світовому рівні, а ми всі з власних кишень платитимемо потерпілим великі компенсації. Простіше дотримуватись закону - дешевше вийде.
Морпіх

Ніколи не ведіться на впевнений тон "професіоналів" :)



Якщо є сумніви - питайте у тих, хто знає.
До речі, перше фото було зроблено 30 листопада 2016 року, під Павлополем, автор Вірослав Воронов. Друге - восени 2017-го у Києві, автор Олександра Лисицька.