?

Log in

червень 2017   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30


Сьогодні день народження у нашого побратима, друга "Скрипаля".

Він хоробрий воїн і професійний музикант, з нами дуже-дуже давно, з далеких довоєнних часів. А ще - чоловік і батько, який не забуває з війни написати звісточку через соцмережі коханій дружині.

Щовечора, іноді навіть на передовій, він влаштовує для нас концерти - гітара і скрипка. Вороги теж слухають, тільки для них репертуар трохи інший :)

У руках друг "Скрипаль" тримає свій портрет, намальований ще одним нашим талантом, другом "Пікассо" з #ОЛПЗ_Чорний_Туман_УДА.

Многая літа другу "Скрипалю", другу "Пікассо" і всім нашим добровольцям!
Скорішої перемоги і повернення додому нам усім!

Спочатку про офіс. Для мене майже очевидно, чому у вікні штабу ОУН з'явився чоловік з гранатометом. Або я зовсім не знаю людей, або це дуже молодий хлопчина захотів сфотографуватися з тубусом від стріляної "мухи" на тлі ватної колони. У мене тут точнісінько такі самі: вилазять з "мухою" на бруствер (до ворожих позицій 500 метрів, працюють снайпер і ДШК) і просять їх сфотографувати. Сфотографуєш швидко, на тяп-ляп, аби злазив скоріше, а він, зістрибнувши в окоп: "Ой, я тут тримаю неправильно, треба перезняти" - і знову лізе на бруствер.

Втім, якими б не були мотиви того хлопця, він вчинив розумно лише в одному випадку: якщо його метою було викликати негайний штурм офісу ОУН. Бо в такому випадку у будь-якій країні світу будь-яка поліція, від найчесніших слуг закону до найкорумпованіших прислужників режиму, негайно піде на штурм приміщення, де помічено "муху". Тут без варіантів.

В Інтернеті є відоме фото, де чувак цілиться з "мухи" у будівлю Верховної Ради. Цей чувак - мій побратим, який провів міні-спецоперацію, використавши отримані ще до війни знання, щоб зробити цей фотожарт. Так ось, він зробив це фото не у дні масових заходів, не перед купою журналістських і ментівських камер, він прийшов і пішов, і досі не зізнався публічно, що то був він.

Коротше кажучи, якщо увімкнути мізки, а не просто молодече зухвальство, можна вигадати тисячу способів, як зіпсувати життя ватникам, не підставляючи свій офіс і не використовуючи гранатомет. У давнину на Кавказі на кинджалах робили напис: "Без потреби з піхов не діставай, без слави у піхви не повертай". Зброя не для того, щоб нею лякати. Не збираєшся стріляти - не демонструй її.

Тепер про саму ватну ходу. Це звичайнісінька ворожа операція, фінансована газорубликами, не перша й не остання. В Інтернеті є купа фото, на яких портрети вояків Другої світової валяються на смітниках, викинуті після цієї акції "їхніми" "вдячними" "родичами". От якби вони маленькі пожовклі фото з родинних альбомів повитягали і йшли з ними - от тоді б я повірила. А так - це все одно, що портрети Путіна несли.

От що я на місці влади (яка мусить постійно думати про імідж України в очах деградованих власною ситістю державних утворень, які не мають у сусідах Росію) робила б з подібними акціями.

1. Ходу - дозволити.
2. Усі види ворожої символіки (колорадки, російські і радянські прапори - тощо) - заборонити. Лише портрети, квіти і тому подібні речі.
3. Письмово, під особистий підпис, попередити організаторів акції, що те-то й те-то - під забороною, і в разі наявності цих речей в учасників акції колону буде заблоковано поліцією.
4. Оскільки ватники не зможуть не притягти свої колорадки, бо хто ж інакше дізнається, що вони ватники - ходу заблокувати. І тримати, поки не розійдуться.
І все, тиша і спокій. Там, де програєш фінансово та інформаційно, треба брати розумом.



Дуже прикольний момент потрапив на моє відео :)
Новий розрахунок СПГ, що завершує навчання, працює по позиціях супротивника.
В такі моменти іноді трапляються несподіванки...
Українська Добровольча Армія, травень 2017

Після Савур-могили

Сапожники працюють

Posted on 2017.05.09 at 11:49




Щойно навчений розрахунок СПГ блискуче здав іспит, привітавши супротивника зі святом. Два постріли в яблучко!

Після Савур-могили

ДІДИ ВОЮВАЛИ

Posted on 2017.05.09 at 08:39
Обидва мої діди у Другу світову, як і переважна більшість чоловіків з центральної України, воювали в Радянській армії. Обоє пройшли Сталінград.
Мамин батько помер до мого народження, але я дуже багато про нього знаю - від мами. Батькового батька не стало порівняно нещодавно, ми з ним були великими друзями і однодумцями.

Мої дідусі-бабусі і батьки не були совками, скоріше, "кухонними антирадянщиками". Але пам'ять про ту війну і перемогу значила для них багато - не менше, ніж для наших західняків значить пам'ять про вояків УПА. Коли ще був живий мамин тато, вона любила на травневі ходити з ним до київського Парку слави. Каже, що відчувала справжнє свято і велику гордість за свого батька і всіх, хто пройшли війну. Потім водила і мене маленьку, і я теж пишалася дідом, якого ніколи не бачила. А зараз вона ніколи туди не піде - погидує. Бо це свято і цю перемогу узурпувала огидна вата - шовіністи, імперці, мракобіси і посібники окупантів. Жодна порядна людина не захоче асоціювати себе з ними.

Якщо послухати наших ворогів, то у Другу світову воювали лише їхні діди. А наших дідів - моїх і колосальної кількості інших бійців, які зараз воюють за Україну - ніби й не було. Ніби вони й не наші діди. Ніби ми маємо їх забути.

А дзуськи вам, окупанти з колаборантами. Наші діди воювали і були героями, а серед ваших, я так думаю, був значний відсоток таких, як ви, перебіжчиків - бо це має бути генетичне.

Ви не примусите нас відмовитись від наших предків - так само, як не змогли за півстоліття внушити західнякам, що бандерівці - то від слова "бандити". Це було неможливо, адже майже у кожного уродженця західної України дідусь чи бабуся, якщо не всі четверо, воювали в УПА. Це нам можна було розказувати у школах, що бандерівці - це зло, і ми вірили. А вони від народження знали правду і просто мовчали до пори.

Мені здається, що нині, коли ми, патріоти, починаємо визнавати героями лише ветеранів УПА - ми підсвідомо граємо на руку ворогові, бо самі віддаємо, даруємо йому частину того, що є наше. От я бачила патріотичний плакат "Діди воювали", з Бандерою, Шухевичем і тризубом замість серпа і молота. Воювали, звичайно. Але тільки в західняків. Так, у центральній і східній Україні теж діяли боївки УПА, але ж переважна більшість радянських фронтовиків навіть не здогадувались про їхнє існування. Мої діди не воювали за суверенну Україну - але ж ідеї суверенної України на наших теренах тоді ще не було - вона пішла на захід разом з діячами УНР і завдяки відсутності Інтернету була стерта з масової свідомості. Як можна воювати за те, про що ти ніколи не чув? Вибачте за пафос, але ж не можна було стати християнином до того, як прийшов Христос, чи до того, як ти почув про Його вчення. Для кожної ідеї настає свій час.

У західняків і уродженців "Великої України" - різна історія. Так сталося, так склалося. Це даність. Але нині Україна зліпилася й відбулася. Це теж даність. І різна історія стала нашою спільною історією.

Тому найкращий плакат на цю тему, який я бачила, містив аксіому: "Без України не було б перемоги, без Росії не було б війни".



Після Савур-могили

Три роки

Posted on 2017.05.05 at 08:46


Між цими двома фото - рівно три роки.
Наша четверта весна тут.


Після Савур-могили

Свіжі фотки

Posted on 2017.05.03 at 23:45
1 травня 2017 р.
Українець завжди залишається українцем!
На фото: міні-плантація вітамінів над окопом.


Температура +26 на сонці. Перший по-справжньому літній день.


2 травня 2017 р.
Поки супротивник відсипався і маявся бодуном, наші хлопці полагодили стару заслужену "дашку".
Вже є гарненький результат її роботи :)


3 травня 2017 р.
А в нас тут зараз 26 градусів в тіні :)


Після Савур-могили

Пригоди рядового Ефки

Posted on 2017.04.30 at 13:58
Ніч. Чергуємо з побратимом на позиції. Бій то вщухає, то розгоряється знову.
Чуємо кроки - йде наша зміна.
- Стій, хто йде?
У відповідь на мій голос - щасливий вереск Ефки.
Коли я уходила на позиції, я її прив'язала, щоб не бігла за мною, бо там скрізь заміновано. Хлопці потім її відв'язали, а ця тварюка дочекалася темряви, дочекалася, поки вирушить зміна, і крадькома пішла за ними, щоб її привели до мене :)
Не злякалася ні стрілянини, ні вибухів, ні свисту куль, і нічим не виказала себе. І лише тоді, коли, почувши мій голос, вона озвалася, бійці зрозуміли, що йшли не самі :)


Після Савур-могили

Невідзняте

Posted on 2017.04.29 at 19:11
Про втрачені - невідзняті - кадри шкодуєш так само, як про втрачені миттєвості життя...
Щойно. Мій побратим С., не без зусиль відшукавши місце, де є мобільний зв'язок, розмовляє по телефону з маленькою донечкою.

- Софійко, тато на роботі. Тато приїде в наступному місяці. Коли це? Це приблизно через тридцять днів.
Розказати щось? Навіть не знаю, що тобі розказати. У нас тут є чорний кіт, його звати Матумба. І є дві собаки - Ефка і Шкавулик...

І тут - близький, оглушливий БУХ. У мене заклало вуха. Зі стелі посипалась штукатурка.

Побратим, не міняючи ні пози, ні інтонацій:
- Я теж тебе дуже люблю, Софійко.

Мимоволі шкодуєш про відсутність якоїсь хитрої камери, що вміла б писати у режимі нон-стоп.

Звичайно, дуже багато про що поки не можна розказувати, і не буде можна аж до кінця війни. Але якимись маленькими клаптиками, шматками мозаїки, з яких складається наш бойовий шлях, хочеться поділитись. Прогалини заповнимо пізніше...

* * *
Лежать наші розвідники за другою лінією оборони супротивника, у 30 метрах від ворожого опорника. Лежать довго, кілька годин - бо чекають другу групу, яка йшла іншим маршрутом і затрималась через складний рельєф. Слухають анекдоти і все інше, що російські військові розповідають один одному. (В окопах на першій лінії були "аватари" з місцевих, а на позиціях другої лінії стояли російські профі).

Друга група нарешті вийшла на свою позицію. Операція мала ось-ось розпочатись - і тут двоє росіян раптом ідуть у кущі. Перший розкриває гілки... і в двох метрах від себе бачить бійця "Вована".
Його очі повільно повзуть до лоба.
І "Вован" двічі стріляє з АК з ПБСом - одна куля в легені, друга в живіт.

Росіянин падає і кричить: "Я ранен, Витек, помоги!". Вітьок, ясна річ, кидається навтьоки - і отримує навздогін гранату від "Вована".

За парамедика у нашій групі був хірург з Івано-Франківська. Він лежав трохи далі і не бачив, що сталося. Але коли почув крик пораненого, інстинктивно, на долю секунди, лікар у ньому переміг бійця. Він вискочив і українською мовою, з яскраво вираженим західняцьким акцентом закричав: "Де? Де є поранений?".
А той росіянин йому: "Я здесь! Я здесь! Брат, помоги!".

Закінчення цієї історії розповім після війни...

У Польщі на цвинтарі поблизу Перемишля зруйнували пам'ятник воїнам УПА. Зробили це не "невідомі вандали", а польські націоналісти, вдягнені у футболки з "антибандерівською" символікою, зі згоди і за присутності місцевої влади. Представник влади прокоментував ситуацію у кращих традиціях пострадянського простору - мовляв, "пам'ятник псував естетичний вигляд кладовища, був нестабільний, а відтак небезпечний для оточення". Ні б сказати чесно: "Ми не допустимо існування на нашій землі пам'ятників людям, які вбивали наших співвітчизників".
Об'єднання українців Польщі вже оприлюднило гнівну заяву з цього приводу, але ясна річ, що полякам вона до одного місця.

З цього приводу кілька думок.

Перше. У Європі не розуміють різницю між західноєвропейськими і пострадянськими правими. Європейські праві руйнують Європейський союз і фінансуються за це з Кремля. Пострадянські праві (включно з деякими російськими) руйнують російську імперію і є через це ситуативними союзниками усіх, кому вона загрожує, в тому числі Європи. Залишилась дрібничка - дочекатися, коли цю різницю побачать.

Друге. Усі сусідні країни в різні періоди своєї історії ворогували між собою, і ті, хто для однієї з них є героями визвольних війн, для іншої завжди є розбійниками і вбивцями. Це абсолютно нормальна, стандартна ситуація, яка означає лише одне: ПАМ'ЯТНИКАМ ВОЇНАМ УПА У ПОЛЬЩІ НЕ МІСЦЕ. Загиблі герої повинні бути перепоховані в Україні, де їхні могили користуватимуться заслуженою пошаною. Останки тих, кого з різних причин перепоховати неможливо, мають залишатися на польських цвинтарях як звичайні поховані, без згадки про їхню належність до УПА.

Інакше - коли вандали, а коли й відкрито місцева влада, без кінця плюндруватимуть їхні могили. Закони України на Польщу не розповсюджуються, і все, що ми можемо зробити - плюндрувати у відповідь якісь польські пам'ятники. А це неконструктивна річ, за яку добре платить Путін. Можна подумати, нам конфлікту на сході мало.

Третє. Коли ми візьмемо Донецьк і Луганськ, ми поховаємо загиблих героїв-уродженців Донбасу у їхніх рідних містах, і підпільна п'ята колона, фінансована з Кремля, яка ще довго там залишатиметься, плюндруватиме їхні могили. З цим треба буде боротись, але без жодної політики, де політика - там гвалт правозахисників і різних міжнародних нетрадиційників. Є прекрасна стаття ККУ - "Наруга над могилою", тільки треба буде її трохи розширити, додавши до могил пам'ятні знаки. І саджати, на максимальний передбачений законом термін. А якщо, приміром, за місяць не вдалося впіймати - міняти усе керівництво місцевих ментів, відповідальних за упіймання. Тоді проблему "невідомих вандалів" як рукою зніме.



"Та яка лікарня?! Зі мною все нормально!". Контужений і легко поранений боєць "Морячок" намагається втекти від медиків, щоб не їхати до лікарні (і таки утік). Степанівка біля Савур-могили, серпень 2014

Підмітила одну закономірність. У мирному житті є невеликий відсоток безбашенних людей, які у критичній ситуації візьмуться робити те, чому не навчались і на що не уповноважені. Наприклад, знешкодити і затримати озброєного злочинця, не маючи спецпідготовки і не будучи поліцейським. Надати складну медичну допомогу постраждалому, не будучи медиком. Сісти за кермо, не маючи водійських прав і взагалі не вміючи водити (тупих мажорів, які ганяють без прав без жодної на те необхідності я зараз, звичайно, на увазі не маю).

Такі вчинки можуть закінчитися трагічно - наприклад, смертю постраждалого через неправильно надану допомогу. Саме тому у мирному житті на них зважуються одиниці. Стандартна поведінка нормальної порядної людини, на руках у якої опинився поранений, травмований або той, кому стало погано - викликати швидку або самому відвезти людину в лікарню. Не більше. "Я ж не вмію, я можу нашкодити", - сидить в підкорці у кожного з нас.

Так ось, на війні оце відчуття - "я не вмію, я можу нашкодити" - з підкорки вибивається. Ми всі стаємо "поліцейськими", "медиками" або "водіями". Завжди, коли це треба, ми беремо і робимо, без жодних вагань і "трєпєту душевного", мовляв, ах, як же так, я ж не вмію, я можу машину покоцати, я можу людину угробити. І, знаєте, в 90% випадків це нормально спрацьовує. Один боєць на мирній території потрапив з товаришем в ДТП. У товариша через перелам, здається, щелепи опинилися перекритими дихальні шляхи. І той другий, не лікар і навіть не парамедик, примудрився зробити йому трахеостомію - проколупав ножем дірку в шиї і вставив туди трубочку, зроблену, якщо не помиляюся, з авторучки. Що так можна робити, він почув колись від одного парамедика. В результаті товариш вийшов з лікарні живий і здоровий, з маленьким шрамом на шиї.

Особисто я у критичній ситуації сіла за кермо і благополучно проїхала кілька десятків кілометрів (це був на той момент мій другий у житті раз за кермом). Затримувати злочинців ще не доводилось, в одиночку рятувати людей - теж, але я врятувала собаку, у якого з шиї бив фонтан крові, наклавши на рану щипці для зажиму судин (добре, що в аптечці все є, погано, що вона від того важить стільки, що живе на рюкзаку, а не на мені - на мені лише джгут і бандаж).

У звичайному житті, коли людині прописують уколи без госпіталізації, людина ходить на уколи в поліклініку, або до неї додому приходить медсестра. Якщо немає грошей оплатити послуги сестри, шукають якусь добру сусідку чи подругу, яка "вміє робити уколи".
Тут ми всі, коли хворіємо, робимо уколи один одному, за потреби робимо собі самі. Якщо біля хворого чи пораненого немає медиків, я сама зроблю укол, поставлю крапельницю, зможу обробити і зашити рану. (Шити рани мене не навчали, але бачила, як це робиться, і знаю, що зможу і сама).

Пригадую розмову в кінці 15-го року з одним госпітальєром. Він чергував зі швидкою на передку, приїхала якась комісія і влаштувала йому допит: "А що ви будете робити, якщо цивільній людині в селі стане погано?". Навчений, що треба казати, наш парамедик відповів: "Я викличу швидку і побуду біля людини, поки вона не приїде". Бо він неофіційний медик, який не має права ні призначати ліки, ні навіть перевозити хворих у місто на госпіталізацію. І пофіг, якщо "офіційна" швидка відмовиться їхати туди, де стріляють, або її доведеться чекати кілька годин.
Насправді він зробив би (і багато разів робив) не так. Наші медики завжди надавали допомогу цивільним - на місці або відвозили їх у лікарні. Бо інакше - а які варіанти? Навіть якщо через це можливі неприємності. "Нам просто пощастило, - сказав він мені тоді, - що в нас по дорозі жоден цивільний ще не помер".

Війна, скільки б вона не тривала - ситуація форс-мажорна. А в мирному житті, куди ми всі рано чи пізно повернемось, треба щоразу, у кожному конкретному випадку, шукати баланс і грамотно приймати рішення. З одного боку, не варто самому робити відповідальну і ризиковану роботу, якщо є можливість довірити її професіоналам. З іншого - постає питання довіри до тих професіоналів. Талановитий випускник якого-небудь мирного технікуму може піти на війну і зробитися комбатом, а професійний військовий може працювати на ворога. Нездарний хамовитий лікар може угробити пацієнта, а проста турботлива жіночка без медичної освіти - виходити його. Боягузливий чи ледачий мєнт може не погнатися за злочинцем, і його доведеться затримувати звичайним громадянам. І так далі.
З третього боку, навіть у мирному житті є сила-силенна ситуацій, коли швидко покликати професіоналів неможливо (турпохід, віддалене село, темний безлюдний провулок, стихійне лихо тощо). Тому бажано готуватися до подібних ситуацій, і щось таки вміти, і бути морально готовим це зробити, для себе й інших. Ця істина дуже банальна, але чомусь про неї часто забувають...


Після Савур-могили

Важка доля бази підскоку

Posted on 2017.04.24 at 15:21


Розбираючи архіви для наповнення сторінки нашого підрозділу, знайшла отаке.
Січень 2015, наша "база підскоку" - що було і що стало. Коли будівля горіла і в ній детонував БК, майже весь особовий склад підрозділу перебував всередині. На щастя, обійшлося без 200-х.



"С*ки журналісти! П'ятеро ментів одного хлопчину б'ють, а десять уродів стоять знімають". Щось подібне чули або думали, певно, всі.
Ніякі аргументи, що професійна етика забороняє втручатися у конфлікт, і що в такій ситуації зняти і показати буває корисніше, ніж особисто набити пику, зазвичай не діють. А деякі кидають камери і лізуть у бійки, і отримують по обличчях і по камерах. Хто засудить? Ніхто.

Мені було легше. Стать і вага комара позбавили мене цієї щоакційної дилеми. Під час усіх київських мордобоїв я була в центрі подій, але виключно з камерою.

Господь створив людей різними, а полковник Кольт зрівняв їхні шанси (с). Почалася війна, і я пішла воювати. Вагалася, чи не піти воєнкором, але... По-перше, відсоток правди, який можна казати журналісту під час війни, критично малий, і мені не схотілось бруднитися. По-друге, на війні за умов грамотної роботи користь від однієї людини з камерою співставна з користю від цілого батальйону - але розуміють це, на жаль, хто завгодно, лише не військові. Коли під час бойових дій вони бачать людину з камерою, їхній перший порух - прогнати її. Причин дві: по-перше, у всіх завжди щось не в порядку, і вони не хочуть, щоб це було зафіксоване і десь спливло. По-друге, журналіст - за замовчуванням людина цивільна, а в інстинкті кожного військового записано оберігати цивільних. Якщо цивільний - ще й жінка, прагнення захистити його зводиться у квадрат. А як надійніше за все захистити людину на війні? А просто - прогнати її звідти, де небезпечно.

(Є ще третя причина - військова таємниця, але про неї, якщо чесно, у наш час мало хто думає. Все одно завдяки безпілотникам супротивник знає все про наші позиції, а завдяки соцмережам - про нас самих).

Отже, коли ти на передку з камерою - на тебе всі дивляться, в кращому разі, як на зайву в даному місці істоту, яка потенційно може спричинити проблеми. А от коли ти, припустимо, зі снайперською гвинтівкою - ти потрібна людина, яку всі люблять і поважають, яку нікому й на думку не спаде проганяти. І якщо ти у перервах між несенням служби, а то й під час, знімаєш фото і відео, це оточуючих не особливо дратує - вважається, що це "для себе". Власне, так воно і є.

Бувають винятки. Одного разу просто під час бою на мене накинулись добровольці з одного з МВСівських підрозділів, яких на фронт не пускають і тому вони воюють нелегально. Я обіцяла, що без їхньої згоди нічого в Інтернеті не з'явиться, і слово дотримала, але ж вони мене не знали, на слово не повірили і ледь не розбили камеру.

З початком війни я не вважаю себе журналістом, але журналіст з моєї голови нікуди не дівся. Вибігаючи якось з палаючої будівлі, у якій детонував БК, я забула про документи, гроші, мобільні телефони і цінне спорядження - прихопила з собою лише зброю і дві свої камери. Далі мене вибухом викинуло з будівлі, побратими шукали і кликали, а я нічого не чула - зате все почула і записала моя гоупрошка, яку я суто пальцями, без участі мозку, примудрилася ввімкнути. Серед мого оточення більше немає людей, які у подібній ситуації ввімкнули би камеру :)

Я солдат без статусу солдата і журналіст без статусу журналіста. Це теж своєрідний статус, в якому мені доволі комфортно. Але буває таке, з чим досі не можу впоратись. Це, передусім, зйомка двохсотих і трьохсотих.

От, буває, виносять пораненого. Хлопці його несуть, є медики поруч, людей вистачає, особисто моя допомога не потрібна. І я беру камеру і знімаю. Знімаю впритул бліде перекривлене обличчя. Рани крупним планом. Стогони болю, кров і крики медиків. Пам'ятаю і встигаю не ловити в об'єктив обличчя тих, що просили їх не знімати.
У ці хвилини мене не луплять по камері лише тому, що не помічають, бо всім не до мене. А сама я себе відчуваю циніком і моральним виродком. Мені хочеться закинути власну камеру у дальні кущі.
Але ж не закидаю, і навіть не вимикаю. Спокійно продовжую зйомку і думаю при цьому, що це і є справжня війна, яка має бути зафіксована, і що потім, якщо пораненому сутужно прийдеться, я з його згоди виставлю це відео в Інтернет, і люди, побачивши ЦЕ, пришлють йому гроші на лікування або на протез. Чесне слово, так і думаю, навіть якщо бій ще триває, а поранений кричить і стогне.

Через кілька днів, а іноді - через кілька годин, а іноді - через кілька років усі раптом починають шукати фото і відео, яке дивним, непостижимим чином виявляється лише у мене.

А буває навпаки, і часто - не вмикаю камеру, щоб не спровокувати агресію. Потім шкодую. Завжди.






Після Савур-могили

Святий Дмитро Ярош

Posted on 2017.04.18 at 10:41


Ось такий цікавий кадр знайшовся в моїх архівах. Святий Дмитро Ярош! :) Листопад 2014, Піски.





Мій крайній пост про донецького бандита, який мріє про повернення ОРДЛО в Україну з амністією для всіх бойовиків, викликав жваву дискусію. Багато хто зі зрозумілих причин проти такої амністії. Хочу ще раз прояснити свою позицію (виключно власну) з цього питання.

1. ЩО ВЗАГАЛІ МОЖНА ЗРОБИТИ З ОРДЛО?
Варіантів небагато, лише три:
а) "відгородитися стіною". Цей варіант не розглядаю взагалі, це наша земля, за яку вже пролито до біса української крові. До того ж, у такому разі вороги рано чи пізно окріпнуть і полізуть далі. Так що я за стіну, але виключно на кордоні з Росією.
б) сидіти на "лінії розмежування" і перестрілюватись з ворогами ще 10 або 20 років,
в) зрештою зайти в ОРДЛО і навести порядок - в ідеалі, без багатотисячних втрат.

2. ЩОБ НАВЕСТИ БУДЬ-ДЕ ПОРЯДОК, ТУДИ СПОЧАТКУ ТРЕБА ЗАЙТИ. Поки не зайдемо - порядку не буде. Обіцянка амністії бойовикам після складання ними зброї - один з дієвих методів пришвидшення повернення територій.

3. Амністія бойовикам ОРДЛО (крім ватажків і явних військових злочинців) потрібна для того, щоб ті з них, хто можуть отримати прощення, складали зброю і здавали своїх ватажків, а ті, кому прощення не світить, втікали до Росії і займалися бандитизмом там, а не тут.

ДАЛІCollapse )

Він лежить у київській лікарні і замовляє обід з ресторану. На нього глянеш і одразу скажеш: "О, донецький бандит". Він і є донецький бандит. Височенний, здоровенний, дебелий, не без харизми, зі статурою колишнього спецназівця, який покинув фізичні навантаження і швидко заплив жиром. Гарний оповідач, спілкується грамотною російською з московською, не донецькою, вимовою. У нього вродлива мініатюрна дружина і дочка-підліток.

Він ходить на милицях, пошкоджену ногу підтягає за собою на мотузці. Переніс складну операцію і йде на поправку.

Нога була прострелена. Його катували. Почалася гангрена.
Катували, бо хотіли забрати гроші - 450 тисяч євро, які він віз з "ДНР" до Росії - частину грошей від "розпилу" якогось заводу. У Росії потрапив до рук бандитів з "конкуруючої фірми". Гроші встиг приховати і їм не віддав. Після багатьох днів катувань його викинули під лікарнею. "Роботодавець" - той, кому призначалися гроші - приїхав, нагородив, оплатив лікування.

Він народився в Україні, служив у російському спецназі. Купа його друзів-спецназівців, як місцевих, донецьких, так і з Росії, воюють за "ДНР". Чи встиг повоювати сам - не колеться, справляє враження, що ні, але хто ж зізнається у такому. Про власне громадянство теж не колеться, схоже, що подвійне.

Українську владу він зневажає, "дирівську" - люто ненавидить. Каже, що порошенків з гройсманами треба судити за те, що крадуть і жирують, а "захарів" з "плотвами" вішати на стовпах. Бо вони віджимають майно у бізнесменів, наживаються на війні, а самі ніхто. Склалося враження, що вони і є та сама "конкуруюча фірма".

Поважає українських воїнів-добровольців. Закликає миритися.

Підтверджує слова Ходаковського - що на Донбассі щодня гине 50 бойовиків. Каже, що там вже скоро не буде кому воювати, бо люди розчаровані, злі, почуваються обдуреними - бо "всього лише" хотіли до Росії, а та дала їм смачного підср*чника. Хотіли "як у Криму", а Росія замість цього принесла їм війну і смерть. Вони давно б склали зброю, але бояться розправи з боку українських силовиків. Вважає, що якщо Україна оголосить амністію усім місцевим, а немісцевим надасть коридор до Росії, 90% бойовиків миттєво припинять спротив, і в ОРДЛО зайдуть українські війська. Каже, що майже всі бойовики люблять Україну (!) і хочуть жити в Україні (після російського підср*чника, але це дрібниці), їм просто потрібні гарантії непереслідування. Бачите, як все у них просто, мені аж трохи заздрісно стало :(

Я сама регулярно закликаю до подібного варіанту з амністією (крім ватажків і явних військових злочинців), але коли чуєш таку святу простоту, хочеться їх усіх перебити.

Чи, може, справді подумати на цю тему?

Якось я, сидячи навпочіпки біля виходу з бліндажу, від нема чого робити знімала на відео, як побратим примотує ізолентою одну хрінь, яка без неї ніяк не хотіла триматися. І тут на дах цього нашого бліндажа прилетіла міна.

На відео залишився короткий, в реальному часі не сприйнятий вухом свист, стандартний звук прильоту, картинка сіпнулась, побратим коротко вилаявся, кілька грудок землі з легким шурхотом впали в окоп. І трохи диму у нас за спинами, коли я здогадалася розвернути камеру. Все.
Не пафосно. Не видовищно. Зовсім не страшно.

От же ж кляті голівудські ефекти в кіно. Зіпсували людей, включно зі мною самою. Після художніх фільмів про війну реальні фронтові відео не справляють жодного враження.

А ще відеокамери полюбляють приглушати "сторонні" звуки, на кшталт "бабах" і "бубух". Звук прильоту, від якого в реалі закладає вуха, камера, скоріше за все, зафіксує як невиразне "гуп". Півкасети градів, які лягли метрах у 500 від нас, на моєму відео звучали як пориви вітру, довелося титрувати, що це ж гради були.



І це ще реальний екшн (приліт міни чи граду). А буває, йдеш у розвідку і по ходу знімаєш відео. Кожен такий вихід для мене, не буду брехати, чималенький стрес, бо йдеш і не знаєш, на якому кроці тобі може відірвати ногу ПМНкою і за яким кущем може сидіти ворожий секрет з ПК. А на відео потім - мирна прогулянка, яку можна зняти десь у лісочку під Києвом. Напруження, ризик, прагнення обережності - вочевидь, це можна передати тільки художніми засобами - "нагнітаюча" музика, крупні плани рук, очей і гілочок, що ламаються під ногами...

Але коли дивлюся художні фільми про війну - бачу кричущі ляпи і не вірю. Можливо, економлять на консультантах чи беруть консультантами тилових крис, які пафосно надувають щоки. Якщо після війни зустріну по-справжньому талановиту команду, яка зніматиме кіно про війну - піду до них консультантом безкоштовно :)

(На фото - кадр з реального полювання на ворожу ДРГ. В кіно це виглядало б зовсім інакше).



У селі на Донеччині, де знаходиться наша тилова база, живе одна жінка. Ми з нею роззнайомились на грунті спільної любові до тварин. Вона дуже любить моїх собак і кота, особливо Шкавуся, якого зве на російський лад "Скавушей".

Якось ми всі поїхали на завдання, Ефку взяли з собою, Сільвера, як завжди, замкнули в хаті з запасом корму, водою і лотком, а маленького Шкавуню не було з ким залишити. Ну, я й пішла до тієї жінки і попросила її днів на три-чотири взяти цуценя до себе. Запропонувала гроші. Цуцика вона взяла, а гроші ні. Повернутися за три доби я не змогла, малому довелося пробути у неї 10 днів. У нього дуже складний характер, за ці 10 днів тимчасова хазяйка так і не змогла з ним подружитися. Він гарчав, намагався її вкусити і безперервно страшно вив - кликав мене... Це при тому, що годувала вона його як короля - у мене собаки так і близько не харчуються. У мене вони жеруть взагалі все, включно з черствим хлібом. Буває, волонтери присилають їм харчі, і в мене деякий час є можливість годувати діток нормально. Але якісну собачу їжу я даю їм лише потрошку, як ласощі, щоб не звикали перебирати харчами, бо на передку мають жерти, що дадуть, інакше не виживуть. Купую, щоправда, їм спеціальні вітаміни, це у нас святе.

Так от, Шкавусь вив, гарчав, кусався, погриз і перепсував усе, до чого зміг дотягнутися, але вона все одно не взяла з мене грошей, хоча сама живе бідно. Тепер, як тільки він її побачить, гарчить і ховається за мене, щоб його не забрали знову :)

Але пост цей не про собак, а про ту жінку. Вона народилась і виросла в Донецьку, сюди, під Маріуполь, переїхала років 15 тому, бо вийшла заміж. В Донецьку в неї залишилися рідні - дорослий син від першого шлюбу і старший брат. Раніше вона примудрялася часто їздити до них у гості, одного разу потрапила під обстріл... Зараз більше не їздить. Чекає закінчення війни як манни небесної.

Її син нещодавно закінчив вуз. Брату 50 років, 23 з них він пропрацював на залізниці. Обоє зараз безробітні і, за словами моєї знайомої, майже голодують. Бо в "ДНР" страшне безробіття, а харчі коштують втричі більше, ніж тут, і мало не єдина можливість для чоловіка прогодувати свою родину - йти служити до "армії", бо лише там платять зарплату.

Я це до чого? По-перше, до того, що далеко не в усіх місцевих в голові вата. По-друге, до того, що треба бути морально готовими, що після нашої перемоги усі бойовики, крім ватажків та одіозних військових злочинців, мають бути амністовані. Ну, не вдасться нам провести слідство і об'єктивно встановити міру провини кожного - хто з них стріляв у наших солдатів, а хто просто за гроші на блокпостах насіння лускав. Якщо тільки спробувати цим зайнятися - наші судді і прокурори побудують собі кожен по віллі на Мальдівах, а винними виявляться лише злиденні бомжі, яким не було чим відкупитися. Хай краще у наших негідників не буде вілл, а їхні негідники мають стимул складати зброю. Так швидше закінчиться війна.



Попередні 25  Наступні 25