?

Log in

No account? Create an account
вересень 2017   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

14 серпня 2017


Це був другий бойовий у моєму житті, Карлівка, 10 липня 2014. Збір був на армійському блокпості, збиралися довго... Трохи обабіч стояли два снайпери в кікіморах. У руках тримали гвинтівки, за спинами висіли калаші. Це й привернуло мою увагу, я вважала, що "вторичкою" снайпера може бути лише пістолет, тож підійшла і спитала: чи не важко з такими "вторичками"?

Сміються, ми ж чоловіки, кажуть, нам не важко.
Слово за слово, хвилин 10 пробалакали по-дружньому. Потім я кудись відійшла, а далі бачу, як вони разом з іншими солдатами лізуть на броню. З СВДхами в руках. В кікіморах.

ЛІЗУТЬ НА БРОНЮ. З СВДхами В РУКАХ. В КІКІМОРАХ.

Я побігла до них, першим порухом було закричати: що ви робите?
Було шумно, працювали мотори, мене могли не почути. Треба було кричати, махати руками, привертати до себе увагу...

І тут раптом - стоп. Увімкнувся внутрішній запобіжник. Інстинктивний страх нарватися на хамство. Почути: "Хто нахрін бабу сюди пустив? Хто вона взагалі така?". Ми, майбутній ДУК ПС, поряд з "офіційними" вояками 93-ї усі почувалися на пташиних правах, а тут ще я... Жінок на передовій тоді ще було дуже мало, на них дивилися, як на непотрібний тягар, я ж стільки зусиль доклала, щоб сюди потрапити, ще виженуть нафіг, ну його...

Я думала: треба сказати, вони ж можуть загинути. А внутрішній голос: а чого це ти тут "сама розумна"? Чому їхні командири, їхні сослуживці нічого їм не кажуть? Чому, врешті-решт, вони самі не розуміють, що робити цього категорично не можна? Що перші цілі серед живої сили противника - командир, кулеметник і снайпер. Хто командир - здалеку не завжди видно, а не "впізнати" снайпера в кікіморі неможливо...

Мене все-таки чомусь учили до війни, і я не розуміла, що інших могли не вчити.

Зараз, ясна річ, ніхто б не утнув такої дурниці, але це був початок війни, і люди не знали елементарного...
Тоді, на стресі очікування бою, я цього не усвідомила.

Я вагалася секунд 10, мабуть, ще секунда-друга - і я б їх покликала...
Але тут покликали мене.
Я побігла до своїх, за цей час їхня броня поїхала.

Десь через півгодини ворожі снайпери убили одного з них і другого важко поранили.

Загиблого звали Василь Ярославцев, він був з Дніпра, віком трохи за 30.
Він нагороджений посмертно, про нього є стаття в українській Вікі.
Я прошу пробачення у його мами, пані Альбіни, за те, що могла спробувати врятувати її сина і не зробила цього.

Коли мене іноді питають, що б я змінила у своєму житті, якби могла повернутися у минуле - я завжди згадую цей випадок. "Глобальних" змін власної долі (вступу до іншого вузу, шлюбу з іншим чоловіком тощо) ніколи не хотіла. Тільки ось це.

Коли ви бачите, як хтось робить небезпечну дурницю - підійдіть і ввічливо скажіть йому про це. Можливо, він просто не розуміє, що робить.
Скажіть - щоб не було таких відео, як оце.


Попередній день  Наступний день