?

Log in

червень 2016   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
13490735_1087581021299598_1910456194562920800_o

Меморіал загиблим воїнам у Дніпрі.
Автор фото Василий Семашко.
А Захарченко, виявляється, зібрався на шибеницю транзитом через український парламент...

Стільки всього цікавезного і важливого для історії хочеться Вам розказати - а за язик себе - кусь! Кусь!
Бляха, та приймайте вже скоріше законопроект Яроша про добровольців. Хочу мати воєнника і можливість вільно писати про нас у Фейсбук. Що ще треба людині для щастя? :)

Ось вам свіженька історія. Знайомі іноземні журналісти знімають репортаж на передку, у населеному пункті N. Їх супроводжує офіцер з військової прес-служби, усе показує, розказує про підрозділи ЗСУ, які утримують N. "А який підрозділ, на Вашу думку, найбільш боєздатний та дисциплінований?" - цікавиться журналіст. І прес-офіцер, не вагаючись ні хвилини, видає: "Правий сектор. Так, як вони, мало хто воює".

Йдеться про бійців УДА, яких військові часто досі називають за старою назвою - ПС. Прикол ще й в тому, що місцевий командир УДАшників, не будучи раніше знайомий з цими журналістами, не ризикнув показати їм своїх хлопців на передку, щоб у їхній публікації не вийшло "палєва", після якого київське начальство знову почало б вимагати від місцевих ЗСУшників вигнати нас з фронту. А прес-офіцер ЗСУ - офіційна особа - іноземним журналістам - узяв і видав відкрито. Ніде правди діти!

Скільки такий стан речей може тривати?
ПІДТРИМАЙТЕ ЗАКОПРОЕКТ ПРО УКРАЇНСЬКУ ДОБРОВОЛЬЧУ АРМІЮ!

...і знову про те, як міняє людей війна. Суто моє, особисте. Більшість наших живуть одним днем, а мене війна привчила ледь не маніакально дбати про власне здоров'я.

З дитинства я не їм морозива і не п'ю у спеку холодну воду. Часті ангіни й бронхіти навчили жити за принципом, що п'ять хвилин задоволення не варті тижнів лікування. Але в мирному житті я все ж таки час від часу порушувала це правило, через звичайну людську слабкодухість - ну, хочеться пити, а вся доступна вода лише з холодильника (про що потім жалкувала). Зараз же, як би сильно не хотілося пити, я не торкнуся води, поки вона не нагріється. Бо не хочу валятися на базі, поки мої хлопці воюють.

Яка б не була голодна - я не з'їм їжу, якщо не впевнена у її стовідсотковій свіжості, і не стану натщесерце об'їдати з дерев найсмачніші фрукти. У мирному житті я, звичайно, запросто це робила. Ну, подумаєш, тимчасові проблеми зі шлунком. На війні цього дозволяти собі не можна, адже на органи травлення і так іде навантаження через не зовсім дієтичне харчування. А якщо прихопить живіт під час виходу чи під час обстрілу - це ой.

Нещодавно заходила у воду - і впіймала себе на тому, що пильную, аби не поранити ногу. Раніше на такі дрібниці було пофіг - в разі чого заклею пластирем, за два дні заживе. А коли у таку спеку, як зараз, іноді доводиться по кілька днів не знімати берці - подряпин на ногах краще не мати.

Я не їм немите, не сідаю на землю без каремату, не тягаю вагу, яка мені явно не під силу, не користуюсь дешевим милом, від якого може бути подразнення шкіри. В мирному житті це все запросто можна собі дозволити. На війні ні. Бо вибудеш зі строю.
Парадокс!

Після Савур-могили

"Сєпарська" лапа

Posted on 2016.06.20 at 23:06
Tags:
20160620_143729-1

Ворожа міна пробила дах і застрягла у перекритті. Не розірвалася.
Вийшов відбиток "сєпарської" лапи! :)

Після Савур-могили

Пограниччя

Posted on 2016.06.18 at 23:40
Tags:
Журналіст спитав, де була моя грань між ще-не-війною і вже-війною, у який момент я зрозуміла, що це вже не не вишколи, не страйкбол, а Війна? Коли вперше почула свист куль? Коли побачила перших убитих? Коли загинув друг?
Я замислилась. Відповісти на це питання виявилось складніше, ніж здавалося.
Згадала, як зустріла хлопців, з якими разом роками ходила на вишколи, а потім доля розвела нас по різних підрозділах, і здивувалася, що рік війни анітрохи їх не змінив. Вони сказали: "А чому ми повинні були змінитися? Для нас ця війна почалася десять років тому".

Можливо, так було і зі мною? Але все ж таки мав бути якийсь пограничний момент. Я не жила все життя у "зоні АТО" і не брала від народження участі у бойових діях.

А потім я згадала. Це відчуття пограниччя виникало кілька разів, і було пов'язане і не з яскравими, і не з кривавими моментами.

Вперше - коли у квітні 14-го приїхала у Дніпропетровськ (дорогою уперше в житті побачивши блокпости) і в центрі міста вийшла з машини з автоматом в руках, ні від кого не ховаючись. Це було дивно, дико, нереально, адже досі в такому вигляді я ходила виключно по лісах. Коли мир, так не буває. Отже, це була війна.

Однієї ночі нас підняли по тривозі, наказали пошикуватися з речами і бути готовими їхати туди, де нам видадуть зброю (чого ми вимагали вже багато тижнів). Очікуючи своєї черги на виїзд, я недисципліновано лежала біля дверей штабу, на власному рюкзаку і наколіннику "Маклауда", і розуміла, що зброю не видають просто так. Це була ніч пограниччя.

Перед першим моїм бойовим виходом (він стався пізніше, в ту ніч не судилося), я в дніпропетровському "Мілітаристі" віддала усі гроші з гаманцем (і ще трошки позичила у приятеля) за якісне взуття - берці XAIX. Раніше я жодного разу у житті не віддавала останнє за одяг чи взуття, тим більше - за військове. Носила дешеве, доношувала старе і ніколи тим не переймалася. Лише на війні від якісного взуття залежить життя, і я знову відчула: війна.

Того ж дня ми об'їздили усі військово-мисливські магазини Дніпропетровщини і на мій дозвіл скупили у них усі набої, що там були. Коли нам продали також набої іншого калібру, на який ми не мали дозволу, ще й нишком перехрестили у спини, я знову відчула себе за тією межею, що відділяє мир від війни.

Те, що було пізніше - вже просто доволі тяжка, іноді нудна робота чи короткі виплески адреналіну. Таких чистих, концентрованих усвідомлень, як у ті доволі буденні моменти, я більше не відчувала ніколи.


Після Савур-могили

МОВЧАТИ, ЩОБ НЕ ПІДСТАВИТИ

Posted on 2016.06.14 at 13:11
Надзвичайно тяжке питання піднімаю зараз.
Після того, як на Бутівці загинуло четверо "фронтових нелегалів" - добровольців, що не входили у ЗСУ - і Міноборони заявило про відсутність втрат - громадськість, побратимів і командирів загиблих накрило хвилею праведного обурення: мовляв, добровольців у цій державі і за людей не вважають.

А деякі люди були щиро здивовані, адже вірили офіційній пропаганді, що на лінії зіткнення присутні виключно солдати ЗСУ. Зараз ці люди дезорієнтовані і не знають, кому і чому вірити.

Я зараз скажу вам правду - так би мовити, з перших вуст.

"Фронтові нелегали", неофіційні, неоформлені бійці, були на фронті з самого початку війни, є на лінії зіткнення зараз і будуть доти, доки ця війна триватиме (або поки не буде затверджений законопроект про добровольців, який їх легалізує і на який багато з них очікують). Я навмисно не називаю їхні підрозділи - це не настільки важливо зараз. Чому вони не легалізовуються у ЗСУ? Частина справді обирають цей шлях - підписання контракту, і їх за це ніхто не засуджує. Але добровольців у ЗСУ не беруть їхніми сформованими, перевіреними у боях підрозділами, а якщо й беруть, то тимчасово, а потім розформовують. Розбавляють "аватарами", а головне - віддають накази, виконувати які є злочином перед своєю державою і власною совістю.

ДАЛІCollapse )

Вибачте за пафос у назві. Далі буде взагалі без нього.
В середині травня під час виконання бойового завдання морпіх-розвідник Володимир Гумельник наступив на міну. Його витягли товариші, допомогу надали госпітальєрка Мері і "білий берет" Кук. Оскільки поруч опинилася я, залишилося відео. Суворо 18+.



Нещодавно я дістала номер телефону цього пораненого і зателефонувала спитати, як він. Він зараз у Київському центральному госпіталі, лікуватиметься ще довго. У нього відсутня частина п'ятки, але лікарі сподіваються, що заживе і вдасться обійтися без ампутації.
Єдина допомога, про яку попросив поранений - розшукати Мері і Кука і подякувати їм за порятунок. "Мене переповнює вдячність", - так він сказав.

З'ясувалося, що Володимир пише вірші. Веселі, безпафосні, точні в деталях. Мені б хотілося, щоб ви їх прочитали. Війна, розумієте - вона справді така, як на цьому відео і як у цих його віршах. Одночасно.

З творчого доробку Володимира Гумельника:

***
Роса на полі, я в засаді.
Сиджу я перемоги раді.
В руках пістоль і куча рацій,
Не вистачає папарацій.
На грудях - бронік, каска на чолі.
Я - воїн, бляха, взагалі!
На вигляд чмо, або звірюга,
Нехай тремтить сепаратюга.
Блукаю я тут серед мраку,
знайшов, нарешті, в житті сраку.
Поставлю каву на багаття -
Оце маленьке, но вже щастя.
Пока велике дома спить,
не буду я її будить.
Нехай сопить під одєялом
та, що родилася Звєздой,
пока посадку охраняє
чумазий, но її герой!

***
Лице у сажі, руки у піску.
Я в розвідці морпєхівській служу.
Костюм у глині і диряві сапоги -
еліта, б...я, як не крути.
Озброєний я до зубів,
І в зайця влучить міг би, як схотів.
Но в нього я не попаду ніяк,
Тому живу поки що натощак.
Тушонка в банці, сало у відрі -
Цим всім приходиться трапєзнічать мені.
Еліта, хіщнік, воїн, я - орел.
Потомок скіфів.
І кабана застрелить в око захотів.
Но, сука, бистро біга, як чума.
Тому і м'яса на столі нормального нема.
Ну, все, до озера піду
і рибу там гранатой підірву.
А в рапорті своїм буду писать,
що Батьківщину зміг я отстоять.
І пацани мене тут не здадуть,
бо їм за сєпарів медалі теж дадуть.

P.S. Володимир Гумельник родом з міста Баштанка Миколаївської області. До війни працював головним інженером Баштанського РЕС.



Ексклюзивне інтерв'ю з Надією Савченко, записане в Авдіївці. Тобто, почалося воно як коротке інтерв'ю на три питання, а потім я всілася поруч з Надею на підлогу і ми просто розмовляли про те-се. На підлозі - тому що це було єдине приміщення без біганини і галдежу, яке ми знайшли :)
ІМХО, вийшла дуже цікава розмова. Надя каже, що треба робити, щоб виграти війну. Розповідає про те, чи не боїться вона, коли спочатку звеличують, а потім топчуть ногами. Про гендерну рівність в армії і на війні, про плани на найближче майбутнє, і про те, що з собою завжди має бути граната...

IMG_9430

6-7 червня народні депутати Дмитро Ярош і Надія Савченко разом відвідали українських воїнів з різних підрозділів, що дислокуються у найгарячіших точках Донеччини - місті Авдіївка і селищі Широкине. Під час поїздки депутати зустрілися з керівником військово-цивільної адміністрації м.Авдіївка Павлом Малихіним.

Також Надія Савченко відвідала тилові бази 5-го і 8-го батальйонів УДА, зокрема, випробувала на полігоні унікальну експериментальну зброю, що виготовлена у зброярні УДА й існує поки що в єдиному екземлярі.

Бійців Української добровольчої армії та добровольців ЗСУ, які спілкувалися з Надією Савченко, цікавило передусім одне: коли ми вже підемо у наступ? Позиція Надії на сьогодні достатньо обережна і поміркована: вона вважає, що треба робити все, щоб проливалося якомога менше української крові і щоб українські полонені якнайшвидше повернулися додому, і виступає за ведення війни диверсійними групами. Також вона сподівається на закриття кордонів з РФ і зменшення кремлівського впливу на території так званих "ЛНР-ДНР".

Дмитро Ярош і Надія Савченко обговорили майбутню співпрацю з питань оборони, легалізації добровольців та звільнення українських полонених. Наскільки плідною буде ця співпраця - покаже час, але вже сьогодні можна сказати, що двоє політиків-воїнів знайшли спільну мову.

http://sectorpravdy.com/ua/news/duknews/1723-dmytro-yarosh-i-nadiia-savchenko-zustrilysia-na-peredovii


НАДІЯ САВЧЕНКО ЗБЛИЗЬКА

00234.MTS_snapshot_04.40_[2016.06.08_02.30.58]-1

Провела два дні в роз'їздах по фронту з Провідником і Надею Савченко.
Те, що вона сильна, вольова, харизматична - було зрозуміло всім, хто хоча б трохи стежив за її долею. Але є у ній дещо, що можна побачити тільки "вживу".

Перш за все, розчарую тих, кому вона здавалася напівбожевільною фанатичкою. Надя - абсолютно адекватна, хоча нерви в неї після полону справді розхитані.

Вона проста як двері, без тіні зарозумілості, з нею одразу переходиш на ти.

Вона дуже багато палить, багато матюкається, іноді для розрядки може добряче випити і зовсім не соромиться цього.

ДАЛІCollapse )

IMG_9194


Після Савур-могили

Хочу до вас

Posted on 2016.06.06 at 18:42
Передок. Жива розмова між мобілізованим ЗСУшником і добровольцем УДА:
- Мене командир покарав, три тисячі зняв. А у вас як карають за зальоти?
- А в нас виганяють.
- Ааа! Я до вас хочу!
:)

Після Савур-могили

Не кричатимуть

Posted on 2016.06.03 at 13:34
Їдемо камуфльованим джипом уздовж лінії фронту.
Сільська малеча вибігає до дороги, машуть руками, стрибають радісно.
Виводимо клаксоном коротку руладу, щоб порадувати дітей.
Командир, задоволено: "Ці уже не кричатимуть: "Рассія, пріді!".
Я (жест рукою у напрямку лінії зіткнення і далі): "Якби ще й ті не кричали..."
Побратим Міша, сам з Донецька (у нас - світоглядне, у нього - особисте): "А ті вже давно не кричать. Там кажуть, що Росія їх зрадила, що всі кругом п...си, і хочуть тільки миру".

Їхні імена: Сергій Хорошун (м.Енергодар Запорізької області), Денис Богданов (м.Запоріжжя), Олександр Шапошник (м.Дніпропетровськ). 46, 45 і 32 роки.
Двоє добровольців, один мобілізований.



Пам’ятаєте, нещодавно я писала про молодого солдата, який дивом вижив завдяки товаришам? Їх було четверо. Вижив один. Міна-стодвадцятка, пряме влучання. Під Гнутовим.

Богданов був хорошим сапером, знешкодив багато ворожих мін.
Сергій Хорошун задля служби рядовим в “АТО” покинув службу міліціонером. Все це вже після їхньої загибелі розказали мені побратими.Читати більшеCollapse )

Після Савур-могили
Posted on 2016.05.30 at 20:40
Молодий солдат ЗСУ. Я не бачила його жодного разу у житті. На війні він швидко здружився з одним з моїх побратимів і запросив його до себе на весілля.
У нього скоро мало бути весілля.
І вони були разом у бою, і він був поранений. Дуже тяжко - такі зазвичай не виживають.
Війна відмовляє у диві там, де про нього благають, і робить дива там, де не ждуть. Наші хлопці - не медики - зуміли прорватися до нього, на місці надати допомогу (надскладний випадок!) і витягнути його звідти, звідки проблематично було вийти навіть і без пораненого. Під вогнем. Не кинули. Винесли.
Витягли і передали лікарям. Лікарі сказали, що... У таких випадках лікарі зазвичай нічого не кажуть.
Так ось: він вижив.
Я не бачила його жодного разу у житті. Але мало не плачу від радості й гордості, коли це пишу.

Після Савур-могили

Миша-акробатка (ВІДЕО)

Posted on 2016.05.29 at 11:51


Хто провів минулу зиму на фронті та у прифронтовій зоні, добре пам'ятає просто рекордне нашестя мишей. Тим, хто це бачив, не треба нічого пояснювати, хто не бачив - не уявить собі все одно.
З весною миші, як їм і годиться, трохи пішли в поля, і стало полегше. І от учора - маленький рецидив, в особі однієї нахабної хвостатої тварюки, яка абсолютно не боїться людей. За наявності певної спритності її можна було б схопити голими руками. Стрибає всюди. Гризе все.
Своєю зухвалістю вона заслужила життя. Цієї ночі поставлю на неї живоловку.


Після Савур-могили

Весна, скоро літо

Posted on 2016.05.21 at 23:22
20160520_102248-1

Після Савур-могили

Скелетування

Posted on 2016.05.16 at 21:26
Їду в потязі з цілим натовпом побратимів. Вертаємось з відпустки на фронт.
Хлопці якийсь час не бачились - отже, у них світяться очі й не закриваються роти. Зброя усіх часів і народів, вдосконалення нашої зброї і пережиті кожним на війні ситуації - теми, які можуть тривати багато годин, а якби потягу довше їхати - то й багато діб. Вони профі своєї справи, вони захоплені люди, вони - еліта війни.

І, здавалося б, яке відношення до цього має їхня зовнішність? Так ні, всі як на підбір красивезні - очей не відведеш!

А поруч, так само з відпустки на фронт, їдуть мобілізовані дядьки. Наразі наче тверезі, але зовнішність у більшості - доволі-таки аватарська. І раптом один з них, з величезним таким роздратуванням, майже з ненавистю: "Ви б не могли тихіше про війну? Знаєте, у кожного ж своє..."

А в очах (я добре вмію читати думки, особливо якщо вони такі - майже на кінчику язика): "Через таких, як ви, війну ніяк не заморозять і нас не відпустять по домах".

Решта дядьків потроху підключаються до розмови. Кажуть, хто де служив, посміхаються. Згадують якийсь майданчик у якійсь в/ч, на якому, як виявляється, досі стоїть той самий бетер.
Це ж N-ська бригада, так? Це ж вони тоді під N насипали сєпарам?

Пробудження блиску в очах. Бажання бути не гірше. Хтось із них забуде цю розмову наступного ранку. Хтось згадає про нас, коли ворог атакуватиме його позицію, і замість бігти, кидаючи зброю і БК, почне відстрілюватись. Хтось після дембеля попроситься до нас...

Ми добровольці. Ми добре воюємо, це правда. Але головна наша місія на цій війні - скелетування армійських підрозділів. Ми робимо це навіть мимоволі, навіть тоді, коли знаходимось за сотні кілометрів від передка.
Ми увійдемо в історію - цим і за це.

1. Колектив сайту "Миротворець" хтось добряче підставив, підкинувши їм ідею опублікувати список журналістів, що були акредитовані у "ДНР". Бо через тиск на журналістів, реальний чи уявний, завжди піднімається дуже багато галасу з боку демократичної спільноти. Не здивуюся, якщо виявиться, що це росіяни руками західних і прозахідних правозахисників намагаються вивести з гри "Миротворець". Якщо, звичайно, заява про закриття з боку "Миротворця" не зроблена з метою спонукати суспільство переконати невдоволених у потрібності цього сайту.

2. Щодо "публікації персональних даних". Журналісти - публічні особи за замовчуванням, і не повинні обурюватись, що хтось виклав у загальний доступ їхні телефони і мейли. Цьому, навпаки, треба радіти. (Якщо, звичайно, ти журналіст, а не бойовик чи шпигун). А якщо якісь ідіоти будуть дзвонити і погрожувати - перепрошую, це плата за публічність і належність до професії.

Усі мої контакти, наприклад, вже казна-скільки років є у відкритому доступі на моїх ресурсах. І це при тому, що "нейтральним" і всім приємним журналістом я не була ніколи, а крайні два роки відклала журналістику і воюю проти "сепарів" зі зброєю в руках. "Вата" безліч разів викладала у мережу мої паспортні дані, включно з місцем проживання. І нічого, жива-здорова. А якщо хтось мені подзвонить і щось не те скаже - я забуду за це через півгодини. Так що, колеги, не беріть дурного в голови.

3. Якщо робота журналіста передбачає подорож на окуповану територію і роботу там з камерою в руках, то відсутність акредитації в рази збільшує його шанси опинитися у підвалі. А отримати її, судячи з усього, легко, якщо ти тільки не маєш репутації проукраїнського журналіста, а є нікому не відомою "знімальною групою такого-то телеканалу".

Тож давайте зробимо те, що давно пора зробити - закриємо доступ на окуповані території усім цивільним, в тому числі і журналістам. Дайош блокаду! Тоді українські журналісти не змушені будуть акредитовуватись у "ДНР", що справді до біса неетично. Але ще більш неетично пускати на окуповані території цивільних, ще й вести з цими територіями торгівлю - і вимагати, щоб туди не їздили українські журналісти або їздили без акредитації.

4. Маючи на руках список журналістів, які акредитовані у "ДНР", незле було б відмоніторити, що вони написали чи показали після повернення. І от тих із них, чиї матеріали виявляться ворожою пропагандою - з цими вже розбиратися.

Після Савур-могили

Я проти "революцій знизу"

Posted on 2016.05.12 at 09:59
Нижче - серйозний і стрьомний текст, після якого мене, можливо, засудить значна частина тих, хто досі висловлював свою підтримку.
Пишу це виключно як власну думку, до будь-яких рухів, структур чи організацій прошу цей текст не прив'язувати.

Так ось, я проти революцій - у тому розумінні, яке спадає на думку найпершим.
Я проти "третього Майдану", "холодноярських вогнів" і тому подібних речей.

Ненавиджу щурів, які зараз у владі - мабуть, більше за всіх, хто зараз це читає.
Але я проти революцій.

Звичайно, коли при владі гнида, яка кліщем увіп'ялася у ресурси держави, а золотий унітаз під собою намастила суперклеєм, яка особисто тобі не дає нормально жити - ти будеш молитися про будь-яку стихію, яка ту гниду вимете, а коли вимолиш - сам станеш часткою цієї стихії.

Але що далі?

ДАЛІCollapse )

Після Савур-могили
Posted on 2016.05.08 at 20:04
Якщо нам вистачить розуму, сили духу, любові, люті й дисципліни, і якщо складеться відповідна історична ситуація - ми, саме ми врятуємо нашу державу і станемо героями для багатьох поколінь.

Якщо ми не потягнемо, або якщо певний момент не настане - назавжди уплямим себе.

Це - наша жертва, яку доводиться приносити вже зараз. Наперед. Авансом.
Пекло навиворіт, плата не за минулі, а за майбутні вчинки.

Приносимо. Платимо.
Бо іншого шляху щось змінити - немає.

P.S. Це так, думки вголос. Уточнень і розлогих пояснень не чекайте...


Після Савур-могили

Вівці

Posted on 2016.05.05 at 16:05


Іноді на військовій базі, де відпочивають у коротких проміжках між передком і передком бійці, що за два роки пройшли усі гарячі точки Донбасу, можна побачити і таке :)

Це не просто якісь там свійські тварини, їх наявність - це наш національний менталітет в найкращих його проявах - менталітет воїнів і господарів (а ворогам у горлі хай пір'я поросте...)
Погладити не вдається - втікають :)



+ 1 фотоCollapse )



Клас! Знайшла фото авторства Олекси Ярославцева. Одеса, останнє довоєнне літо. Це я у спеку тягнуся за краплинками з фонтанчика. Треба ж було так підловити :)



А давненько щось я не виставляла відео з бойових.
Дотримуюсь військової таємниці. Але коли минає трохи часу, дещо вже можна оприлюднювати.
На цьому відео - маленький епізод щоденної роботи бійців 8-го батальйону "Аратта" Української Добровольчої армії в населеному пункті N. Бійці УДА активно заважають супротивнику обстрілювати позиції наших армійців :)

Відео публікується зі згоди Д., безпосереднього командира цих бійців.

Після Савур-могили

Сьогодні два роки, як я тут

Posted on 2016.05.02 at 19:42


На вулиці сонце і все цвіте. Моя третя весна на війні.
Сьогодні два роки, як я тут. Тобто, приїхала раніше, у квітні, але коли - хрін його знає. Тоді було не до того, щоб звертати увагу на календар. Я ходила по мирному, не по-київськи напруженому Дніпропетровську - негаданій колисці добровольчого руху і найпершій фортеці проти орків - у формі, бувало, що й з автоматом за спиною, з відчуттям повної нереальності того, що відбувається. Перехожі тоді реагували на людей у формі. Побачивши синьо-жовтий ідентифікатор, розслаблялися - хто з радістю, хто з розчаруванням - це було тоді, коли оголосили винагороду за "зелених чоловічків", і без ідентифікаторів по формі ніхто не ходив :)

Десятками, а може, сотнями рук місто фарбувалось у синьо-жовті кольори. На носі були вибори, і всюди стирчали білборди з ватними кандидатами - зі смачними плямами фарби на обличчях.

У мене ще не було навіть звичайної розвантажки. Форма і берці - ті, в яких пройдено всі копи і вишколи, року з 2006-го.
У мене був один лише магазин. І 30 набоїв у ньому.

(Набої ми скуповували пізніше, у всіх мисливських магазинах Дніпропетровщини, на мій дозвіл - і побачивши нас, нам продавали також набої інших калібрів, на які ми не мали дозволу. Робили усі можливі і неможливі знижки і тихцем хрестили у спини).

Ті два перших місяці варті окремих досліджень, а може, й художнього фільму. Хтось колись розкаже про коридор готелю, де на диванчику сидів розвідник - щойно з того боку, з колорадською стрічкою на грудях, нервуючи охорону Провідника - хлопці розуміли, що якщо він отак сидить, то сидить не просто так, а все ж вимагали зняти... І про сотні таких самих, начебто дрібних, а насправді великих епізодів.

(Добута важлива інформація владою була проігнорована. Колорадська стрічка залишилась у мене як реліквія. Розвідник загинув через півроку).

Тоді ми з вами переламали хід історичних подій. До речі, не вперше. І не востаннє, мабуть.
Будемо живі - і напишемо, і розкажемо. Колись.

Після Дніпропетровська ми опинилися на "Терешковій" - базі під містом, де тренувалися і на страшних нервах чекали, коли нам видадуть зброю, і звідти перше "документальне свідчення" - оці фото, де я ще не зовсім схудла і пороху ще не нюхала. З цих фото, зроблених частково 2-го, частково, здається, 5-го травня - відлік моєї "АТО"шної біографії :)

Автор фото - "Аква" Віта Ковальчук. Вона потім воювала у батальйонах "Шахтарськ" і "Торнадо".

ЩЕ КІЛЬКА ФОТОCollapse )

Після Савур-могили

Наша символіка

Posted on 2016.05.02 at 17:28


Попередні 25