?

Log in

No account? Create an account
листопад 2017   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
Після Савур-могили

Ямка

Posted on 2017.11.06 at 21:16



О своей погибшей подруге рассказала героиня нескольких публикаций «ФАКТОВ», снайпер и бывшая журналистка, которая защищает Украину на передовой

Народного героя Украины, чеченскую активистку Амину Окуеву убили вечером 30 октября в поселке Глеваха, под Киевом. Автомобиль, в котором она ехала вместе со своим супругом, чеченским командиром Адамом Осмаевым, обстреляли из автоматов. Амина умерла на месте, получив ранение в голову. У Адама серьезно травмирована нога, но его жизнь, утверждают медики, вне опасности. Силовики квалифицировали покушение на Окуеву и Осмаева как заказное убийство. Сейчас рассматриваются две версии: действия российских спецслужб для дестабилизации ситуации в Украине и месть Адаму Осмаеву за противостояние главе Чечни Рамзану Кадырову.

Это было не первое покушение на Амину и Адама. В июне нынешнего года в Киеве на них было совершено покушение, в котором пострадал Осмаев. Тогда Амина успела ранить нападавшего из наградного оружия. «Второй раз судьба Амину не уберегла», — с горечью в голосе сказала «ФАКТАМ» ее подруга Елена Белозерская. Елена — героиня нескольких публикаций нашего издания, снайпер и бывшая журналистка, которая защищает Украину на передовой.


«Амина была заметной фигурой: красивая мусульманка в хиджабе»

— Сначала я узнала Амину заочно, в Интернете, — вспоминает Елена Белозерская. — Она тогда боролась за освобождение из тюрьмы своего мужа Адама Осмаева, который сидел в СИЗО по обвинению в подготовке покушения на Владимира Путина. Амина выходила на проукраинские митинги с плакатами в поддержку Адама. Она была заметной фигурой: красивая мусульманка в хиджабе. На нее трудно было не обратить внимание.

Наша первая встреча произошла на Майдане. Кто-то из знакомых сказал мне, что Амина работает там медиком. Мы встретились у ее медицинской палатки, которая стояла сразу за сценой. У Амины было тогда очень много работы, она была уставшая, измученная и отказалась фотографироваться. В то время я работала на Майдане как журналистка и снимала все и всех. Я сфотографировала ее уже во время нашей следующей встречи там же, на Майдане. Та фотка облетела все средства массовой информации в Украине и России. Амина позировала мне в полувоенной одежде с каской через плечо и противогазом.

— Тогда на Майдане уже пролилась первая кровь?

— Мы познакомились с Аминой незадолго до того, как начались бои. Потом встретились после событий на улице Грушевского. Она рассказала, что успела даже немного повоевать. На самом деле оказалось, что Амина сама искала встречи со мной. Она знала, что у меня есть контакты в «Правом секторе», и хотела, чтобы я порекомендовала ее для вступления. Ей казалось, что «Правый сектор» — самая действенная революционная и антироссийская организация. Понятно, что всю жизнь она была настроена очень антироссийски. Тогда Амина говорила проукраинские, но очень радикальные вещи.

— Они вас испугали?

— Скорее, я не была готова их услышать. Амина заявляла, что врагов Украины надо убивать… Это было еще до того, как на Майдане пролилась первая кровь и между малознакомыми людьми не были приняты столь резкие высказывания. Честно говоря, я засомневалась, могу ли ее рекомендовать, решив узнать об Амине побольше. В основном о ней писала русская пресса. Понятно, что этой информации верить нельзя. Я встретилась с Аминой и спросила, что из написанного правда, а она усмехнулась: «Как всегда в российских СМИ, около десяти процентов».

— Писали, что она вовсе не чеченка.

— Амина не скрывала, что ее мать полька, а отчим — русский. При рождении ее назвали Анастасией. Амина чеченка по отцу. Я предполагаю, что он до сих пор жив, но сведений о том, где находится, нет. Зная, какие порядки в кадыровской Чечне, понятно, что больше мы ничего о нем не узнаем. К тому времени, как я разобралась, что Амина за человек, она уже успела вступить в «Афганскую сотню».

Время от времени мы поддерживали отношения, а после Майдана я познакомила ее с представителями комитета освобождения политзаключенных. Я знала этих ребят еще со времен Януковича, занимаясь правозащитой. Они составляли списки политзаключенных, по которым после Майдана их освобождали и реабилитировали. Амине удалось убедить комитет в том, чтобы Адама внесли в эти списки. В результате, через несколько месяцев после Майдана, Адам был освобожден. Это произошло в середине 2014 года, уже вовсю шла война на Донбассе. Адам освободился и сразу поехал на фронт, в Чеченский батальон, которым тогда командовал бригадный генерал Ичкерии Иса Мунаев. К тому времени Амина уже давно была на фронте. Помню, она рассказывала, когда начались события в Крыму, связалась с кем-то из крымских татар и собиралась ехать к ним воевать. Она очень этого хотела, но не сложилось.

— В медицину Амина возвращаться не собиралась?

— После Майдана говорила, что в медицину больше не вернется, чем очень расстраивала маму. Она была милитаристски настроенным человеком. Одной из первых, еще на Майдане, надела военную форму. Причем денег у нее не было ни копейки, а форма была хорошая. Оказалось, ей как медику в палатку на Майдан волонтеры приносили разные вещи. Однажды принесли маленький телевизор, который она обменяла на военную форму и рюкзак. Форма отличная, расцветки a-tacs.

Повністю тут:
http://fakty.ua/249438-elena-belozerskaya-po-suti-adam-i-amina-byli-telohranitelyami-drug-druga-teper-on-ostalsya-sovershenno-odin

Після Савур-могили

Загинула Аміна Окуєва

Posted on 2017.10.30 at 22:02


Загинула Аміна Окуєва. Все, що тут можна сказати, буде банальністю. Крім одного: хлопці і дівчата, йде війна. Якщо раптом за чотири без малого років хтось цього не помітив.

Уперше бачилася з Аміною на Майдані. Вона сама розшукала мене, бо хотіла тоді вступити у Правий сектор, який вважала найбільш дієвою революційною організацією. При цьому мені, незнайомій людині, казала настільки радикально-патріотичні речі, що я - тепер про це можна сказати - трошки завагалася і "пригальмувала" відрекомендувати її, вирішила спочатку дізнатися про цю людину побільше. За цей час Аміна вступила до Афганської сотні. Але ця історія, про яку я пізніше зізналася їй, не завадила нам стати приятельками.

Пізніше я вже не дивувалася, що Аміна каже такі речі, бо вона не тільки казала - вона робила! Робила спокійно, прямо і щиро, з повним усвідомленням власної правоти.

Вдруге я бачила її, коли знайомила з представниками Комітету визволення політв'язнів. Адам у той час ще сидів, підозрюваний у підготовці замаху на Путіна, і його включили тоді до списку політв'язнів, що посприяло звільненню його після перемоги Майдану.

Наші фронтові шляхи з Аміною не перетнулися. Кілька разів мали попрацювати разом на виїздах, але не склалося. Як і зі спільним фото - під час недовгих зустрічей або забували, або відкладали на потім.

Востаннє ми бачилися під час фотосесії, коли я грала Попелюшку у проекті "Новітні казки", душею якого була Аміна.
Ми пробалакали кілька годин, і балакали б ще довше, якби її подруга, фотограф Олександра, не поспішала на автобус. Ми розбіглися, домовившись бачитися так часто, як буде можливість.

Аміна була дуже відкритою для тих, кому довіряла, я знала багато її особистих таємниць, про які вона ніколи не казала публічно. До речі, її публічність... Вона коштувала їй життя, але це був свідомий вибір. Отримавши військове звання, вона відмовилась від служби в армії, бо потенційні командири вимагали закриття фейсбучної сторінки і припинення публічної діяльності. А вона не могла на це піти, бо розуміла, що живе обличчя і живе слово - не менш потужна зброя, ніж автомат і снайперська гвинтівка. Всіма цими видами зброї вона володіла досконало, її психологічна витримка, невразливість як до фізичних навантажень, так і до потоків інформаційного бруду вражала навіть мене.

Боже, як же важко і незвично писати про неї в минулому.

І ще дві речі, мабуть, найголовніші. Певніше, три речі.

Перша - ЩО ЙДЕ ВІЙНА. Я про це вже казала. І ще раз скажу. І ще десять раз. Стільки, скільки буде потрібно, поки до всіх не дійде.

Друге - що Путін має сталу звичку ставати президентом на вибухах. Такий вибуховий президент. Як у нього виборча кампанія - так починають гинути люди. Мабуть, і зараз вони очікують (чи хочуть організувати) у Росії "помсту за Аміну". Використати її світле ім'я в інтересах військового злочинця планетарного масштабу. Нікого не закликаю до відмови від помсти, прошу тільки пам'ятати про це. Все життя Амінки було пов'язане з Україною, і помстимося за неї ми теж тут.

І третє. СКІЛЬКИ ЩЕ УКРАЇНСЬКИХ І НЕ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ МАЮТЬ ЗАГИНУТИ, ЩОБ ЦІ ... НАГОРІ НАРЕШТІ ЗАКРИЛИ КОРДОНИ, А НЕ ТІЛЬКИ БАЛАКАЛИ ПРО ЦЕ?

Може, життя Аміни і стане тією ціною, щоб це нарешті відбулося?

Світла пам'ять Аміні. Сил і головне - обережності Адаму.

У конфлікті будь-кого з правоохоронцями я у переважній більшості випадків буваю на боці "будь-кого" - хоча б тому, що повної інформації ніколи немає, але завжди є знання, що пострадянські поліцейські, м'яко кажучи, схильні до зловживань. Але в даній ситуації картина виглядає кришталево ясною.

Кілька тез.

Перше. У нічному клубі була наркота. І я не думаю, що її підкинули. Наркоту, зброю і набої у нашій державі підкидають часто, але роблять це у двох випадках: а) адресно - коли треба закрити КОНКРЕТНУ особу і б) коли треба виправдати наліт на певне приміщення - підкладають туди. Але тут, вибачте мені, наркоту знайшли не просто десь у приміщенні, а в 17 людей, так що на підкидання не схоже.
Ну, або про 17 людей брехня. Якщо так, ми про це скоро довідаємось, бо випадок гучний і замовчати нічого не вдасться.

Друге. Були затримані "косарі" від призову, люди, які під час війни розважалися у нічному клубі, а якщо називати речі своїми іменами - у притоні (вибачте, але заклад, де одночасно 17 людей з наркотиками - це притон). Вчора зранку на фронті був поранений боєць з мого підрозділу. Цим хлопцям з нічного клубу, мажорам і "примажореним", фронт не загрожував, бо зараз на передку лише контрактники. І це неправильно, бо силами тільки контрактників війну не виграти.

Третє. Про "ментовський бєспрєдєл". Наші "копи" ще не вміють працювати грамотно, так, щоб потім не надходила сила-силенна обгрунтованих заяв про порушення прав людини. Це свята правда. Так і хочеться сказати: хіба не можна було просто перекрити всі ходи і виходи і спокійно перевірити у всіх присутніх документи і особисті речі, після чого порушників затримати, а ні в чому не винних відпустити.
Але. Так можна зробити, якщо шукаєш конкретну людину. А коли шукаєш заборонені предмети, якщо не увірватися з криками і погрозами і не покласти всіх обличчям в землю, більшість людей устигнуть заборонені предмети викинути, а найбільш тямущі ще й дістануть з кишені серветку і зітруть відбитки пальців. І як розберешся потім, чиє воно?

(Заради справедливості мушу сказати, що, скоріше за все, копи поклали б усіх на землю і шукаючи людину - просто тому, що звикли так працювати. Але то вже інша розмова).

Четверте. Про наркоманів. Наркозалежних треба примусово лікувати, але без кримінального переслідування, наркоторговців судити. Конкретно: якщо людина була затримана у стані наркотичного сп'яніння та/або з невеликою дозою наркотичних речовин - наркоту вилучати, людину закривати доби на три, під наглядом лікарів, для перевірки, чи є вона наркозалежною. Якщо ні - адмінштраф, виховна бесіда і додому. Якщо так - на лікування.

П'яте. Про "правову державу". Так, мені теж хотілося б жити в державі, де закони приймаються в інтересах людей, а люди охоче, без примусу їх виконують. Але, по-перше, це питання не одного дня, не одного року і навіть не п'яти років. По-друге, є така штука - відчуття справедливості, яке стоїть у моїй свідомості вище за будь-які закони. Я поясню. Одна моя знайома людина, по життю кришталево чесна, прийшла до військкомату з конвертиком у кишені. В конвертику лежав хабар - тисяча гривень, яка призначалася лікарю, щоб той не помітив серйозне захворювання, яке заважало цій людині піти добровольцем на фронт. Медогляд виявився неуважним і абсолютно формальним, тож хабар не знадобився, але суті це не міняє. По закону ця людина не мала права служити в армії. А вона ефективно воює вже не перший рік.

Ось вам і все, що треба знати про "правову державу". Я за порушення закону, коли йдеться про подібні речі. В тому числі й про "косарів" - поки не введений військовий стан, вони все одно не потраплять на фронт, але хай хоч згадають, що в країні війна. Так якось.

І шосте. Головне не те, наскільки сильним у даному разі було порушення закону - з боку поліції, наркоманів чи "уклоністів". Я навіть не виключаю, що "наїзд" на нічний клуб був різновидом "ментовського рекету". Але я вітаю цей випадок, бо він створив прецедент. Прецедент того, що держава не дозволяє своїм громадянам чхати на питання державної ваги, на обов'язок перед нею, на інших співгромадян, мертвих, живих і ненароджених. На цьому ставлю крапку.

Тільки формат соцмереж утримує мене від вживання різних нехороших слів на адресу авторів скандального законопроекту про облік домашніх та безпритульних тварин.

Чесно кажучи, я впевнена, що його не приймуть. Або приймуть у сильно зміненій редакції, залишивши тільки те, що стосується боротьби із жорстоким поводженням з тваринами.

Вже багато було сказано про те, що це черговий проект з викачування бабла з населення, про те, що самотні пенсіонерки не в змозі будуть заплатити збір за реєстрацію, про те, що цей закон від початку непридатний для застосування у селах, і так далі. Усе це правда. Але я скажу трохи про інше.

Скажу те, що кажу завжди: мій дім - моя фортеця. Так було споконвіку і так має бути. І якщо тільки я не скоїла якогось серйозного злочину, державі лізти в мої чотири стіни має бути зась.

Якщо нацполіція, або ще хтось, прийде перевіряти, чи носить мій кіт ошийник і чи не народила моя собака "несанкціонованих" цуценят, вони не увійдуть далі порога. Для мене це принцип. Сфера діяльності представників держави починається там, де закінчується мій (і всіх інших) особистий простір. Хай ловлять крадіїв і вбивць, п'яних хуліганів і порушників ПДД - за межами моєї квартири і, ширше - за межами мого, і всіх інших, особистого життя.
Інакше - розцінюю подібні ініціативи як спроби людей, які витратили багато коштів на виборчу кампанію і через це безпідставно почали вважати себе вищими за інших, принизити решту людей.

Я не засуджую тих, хто вирішив стерилізувати свою тварину. Це їхнє право і їхня особиста справа - бажання мати вдома зручну для себе іграшку замість повноцінної живої істоти, і бути назавжди позбавленим можливості, коли улюблене створіння постаріє, залишити на зміну дитинча від нього. Але сама, періодично підбираючи з вулиці цуценят і кошенят, ніколи б не взяла тварину з притулку, бо там усі стерилізовані.

І хай тільки спробують якісь негідники вимагати від мене, щоб мій Сілька, нормальний здоровий кіт, перестав цікавитись кицьками. Чи щоб моя Ефка, коли їй виповниться два роки, не народила цуценят від достойного батька, якого виберу для неї я, і роздам потім цуценят нормальним людям, які будуть дуже раді їх мати.

Є такі сфери життя (між іншим, частково до таких сфер належить економіка), звідкіля державу треба гнати поганою мітлою і туалетним віником.




Програма 1+1 про "нежіночі" професії, такі як зварювальник чи автогонщиця. На 2:40-3:07 і 6:30-8:16 сюжет про мене :)



У сюжеті телеканалу ЗіК про жінок на війні, знятому до Дня Захисника України, "зірковий склад" дівчат-добровольців: Аміна, Лєра, Яна і Оленка :)

Після Савур-могили

Інтерв'ю "Главкому"

Posted on 2017.10.15 at 02:13
День Захисника України виявився для мене рясним на інтерв'ю - журналісти брали їх у різний час, а опублікували зараз. Всього вийшло три інтерв'ю і один телесюжет за моєї участі. До Вашої уваги - інтерв'ю сайту "Главком". Це дуже хороше інтерв'ю, одне з найкращих, які у мене брали - навіть не під час війни, а протягом цілого життя. Подяка за нього журналістці Наталі Лебідь, яка придумала дуже цікаві і гострі питання. Інтерв'ю вийшло гострим і душевним водночас. Деякі речі, які я в ньому кажу, ще ніколи не казала публічно.



...Мені здається, що я б, навпаки, перекреслила свої можливості і здобутки, якби не пішла на війну. У чесних людей, взагалі-то, прийнято відповідати за базар. Як би я могла закликати інших на фронт, якби робила це з дивану? І якщо я вважаю, що зараз головне виграти війну, а для цього треба брати автомат і йти в окоп – то нащо мені, наприклад, висока посада, що б я з нею в окопі робила?

...наразі політикою я гидую. Кудись балотуватись не хочеться абсолютно. Те, що відбувається у Раді, сприймається, по-перше, як суцільна брехня, а публічна брехня для мене неприйнятна, а по-друге, як клоунада, а бути клоуном – не для мене.

...Збираюся залишатися на фронті до перемоги. Ну, або доки дозволятиме фізичний стан. Можливо, візьму мінімальний тайм-аут для народження дитини. Чим займатимусь після війни – про це, мабуть, після війни й подумаю. Моя мирна професія журналіста нікуди не дінеться, я завжди можу до неї повернутися.

...Ставлення [мешканців Донбасу до воїнів "АТО"] справді стало трохи теплішим. Головна причина: місцеві люди побачили, що, з одного боку, ми ніякі не інфернальні фашисти, про яких їм розповідала російська пропаганда, а з другого – що нікуди ми звідси не підемо, це наша земля, Україною зветься.

...Усі, хто знають про нашу ситуацію, розуміють, що ми воюємо без статусу УБД, пільг, постійних зарплат, виплат за поранення і сім’ям загиблих. Але це тільки верхівка айсберга. Ще ми, наприклад, часто змушені заїжджати на передок в об'їзд блокпостів – по жахливих польових дорогах, які добивають наші «ушатані» машини, на виду у супротивника. Коли у нас бувають вбиті чи поранені, інформація про це з фейсбучних сторінок волонтерів потрапляє у ЗМІ, і після цього можуть зняти з посади комбата або навіть комбрига ЗСУ – бо від них вимагають, щоб «неврахованих» солдатів на передку не було.

Після того, як на якійсь ділянці фронту через загибель бійця УДА карають високопоставленого офіцера ЗСУ, умовний комбат чи комбриг на іншій ділянці, злякавшись, що його чекає те саме, починає вимагати, щоб ми до вечора залишили його зону відповідальності. Але тут до нього приходять підлеглі офіцери і кажуть, що якщо ми підемо, їм доведеться віддати ворогу частину позицій, бо не вистачає людей, щоб їх тримати. Ні для кого не секрет, що в армії страшний некомплект. І той «здається» – до наступного загиблого чи пораненого добровольця.

Ми перекриваємо собою кілька найважливіших і найбільш небезпечних ділянок фронту. Ясна річ, що в таких місцях не можна сидіти місяцами і зовсім не нести втрат. А кожна наша втрата ставить під страшну загрозу саме наше перебування на фронті. Фейсбучний народ цього не розуміє і замість тихенько зібрати гроші родині загиблого бійця чи пораненому на лікування, або ще якось допомогти, роздуває «зраду» на весь Фейсбук, це потрапляє у ЗМІ, а далі, припустимо, особисто я замість полювати на ворогів кілька днів сиджу замкнувшись десь у сільській хаті, бо по селу сновигають перевірки. А вороги тим часом убивають наших.

Якби цю ситуацію можна було виправити шляхом розголосу і громадської активності – я була б тільки «за». Але нічого не вийде, тому що прибрати нас з фронту – не примха Порошенка, а вимога до нього і Росії, і Заходу. Розв'яже цю ситуацію тільки вихід з ганебних Мінських угод, якого всі нормальні фронтовики – ті, які на фронті задля перемоги, а не з якихось інших міркувань – дуже і дуже чекають.

...Серед нас багато бійців, які з тієї або іншої причини не можуть воювати у ЗСУ. Хтось, наприклад, має юридичну або фактичну інвалідність (відсутність кінцівки, цукровий діабет, серйозні проблеми із зором тощо). У ЗСУ їм «світить» хіба що тилова служба, а ці люди хочуть воювати на передовій і непогано з цим справляються. Хтось не може надовго залишити родину або бізнес і змушений часто мотатися додому. Є окремі люди, які мають судимість. Усі вони є ефективними бійцями, бо мотивація важить більше за фізичний стан і всі інші обставини – але в ЗСУ їм не місце.

...Віднедавна ввели великі грошові штафи за вогонь під час перемир'я. Звичайно, ці заборони порушують і будуть порушувати усі – і наші, й супротивники, як тільки матимуть таку можливість – бо не можна інакше. Якщо, наприклад, вночі не робити простріли у напрямку ворожих позицій, вороги можуть підкрастися і атакувати нас, бо ні в один нічник чи тим більше тепловізор не можна спостерігати безперервно.

Перемир'я взагалі річ абсолютно згубна, бо якщо по ворогах не ведеться вогонь, що вони роблять? Правильно – окопуються і всіляко укріплюють свої позиції. А нам потім, рано чи пізно, ті позиції штурмувати. І от ти сидиш в окопі і бачиш, як вони нахабно, мало не на повний зріст, перетворюють свої позиції на неприступні фортеці. Кожна година їхньої безперешкодної роботи – це наші майбутні загиблі. Повірте, ані ЗСУшники, ані добровольці на це спокійно не дивляться.

...Ми з чоловіком в дечому маємо різні погляди. Не повірите – він український монархіст, його взірець для наслідування – не запорозькі козаки, підпільники ОУН чи бійці УПА, а царські офіцери сторічної давнини. Не можу сказати, що в усьому з ним погоджуюсь, але жити й воювати разом нам це не заважає.

ПОВНІСТЮ ТУТ:
http://glavcom.ua/interviews/dobrovolec-olena-bilozerska-zatyaguvati-viynu-velike-zlo-mozhlivo-shche-girshe-nizh-jiji-rozpochinati-444037.html



– На фронті снайпер вважається другою жіночою професією після медика. Коли бачать на передку дівчину чи жінку у камуфляжі, зі зброєю, у формі, у розгрузці і так далі, відразу питають: ти – медик? Якщо не медик, значить снайпер. Це, звичайно, стереотип. Зараз жінки воюють вже і кулеметниками, і саперами, ким тільки не воюють. Але чомусь вважається, що жінка на передовій – або медик, або снайпер. Так що це ніяк не суперечить жіночій статті, я так вважаю.

Живе півгодинне інтерв'ю Радіо "Свобода" та Еспресо ТВ - про роботу снайпера, про Дмитра Яроша і УДА на фронті, про бойовий дух у нас і в супротивника, про те, що робити з крадіями і як виграти війну.

ХОРОШЕ ІНТЕРВ'Ю САЙТУ "ЦЕНЗОР".



Коли пішла воювати, спочатку я була звичайним стрільцем - навіть не з автоматом, а з карабіном – це така хрєнь, яка стріляє одиночними. А потім у мене з’явилася перша снайперська німецька гвинтівка Mauser 98k, але вона пропала восени 14-го року, коли загинув один з наших командирів. Потім я десь ще рік була з карабіном, ну а далі у мене з’явилася СГД (Снайперська гвинтівка Драгунова, рос. СВД, - ред.) Я виміняла її за автомат, який мені подарував один із теперішніх нардепів на знак подяки за стару ще "донардепівську" допомогу. Саме з нею я почала вчитися - і вчилася від випадку до випадку, бо не завжди був транспорт, щоб поїхати на полігон. З цієї СГД я встрелила перших сєпарів. А зараз у мене Z-10 українського виробництва, вона набагато краща за СГД. Придбана влітку цього року – і вже має три підтверджених влучання у живу силу супротивника.

Коли ти з автоматом, ніколи не можна сказати, убив ти когось, чи ні. Ситуації бувають різні: може стріляти декілька людей одразу - і ти не знаєш, хто саме влучив. А коли працюєш зі снайперкою на великі дистанції, буває таке, що ворог упав – і невідомо, вбитий він чи поранений, чи, може, в нього просто швидка реакція - і встиг сховатися. Як правило, точно дізнаєшся, влучив ти чи ні, лише у двох випадках: коли з тобою є спостерігач або коли потім приходить підтвердження з розвідданих.

Взагалі, снайпером я стала поступово, але не випадково. Я влучно стріляла і до війни. Дуже влучно, як для новачка і ненавченої людини. І тому я розуміла, що хочу бути снайпером. Я до цього йшла – і на даний момент мені є чим пишатись. Мене прийняли в снайперську спільноту, і взагалі багато хто зараз вважає мене крутим снайпером, хоча я знаю, що вчитись мені ще довго. Але я пишаюся тим, що жодного разу за три з половиною роки війни не стала для хлопців тягарем. Не було так, щоб я, наприклад, відстала або загубилась, або мені не вистачило сил щось нести - і вони мої речі тягли на собі. Або щоб я десь скиглила, або злякалась, і для мене все це - теж певне досягнення.

...Найважче на війні – це гризня між своїми, а всі інші мої "важко" як бійця пов’язані не з моральними, а з фізичними речами. Важко нести на собі БК, не спати, мені все ж таки не 20 років. Ще до мене часто чіпляються хвороби - слабкий імунітет. Важко воювати взимку - я дуже мерзну. Мені доводилося робити виходи при мінус 15: поки ти ідеш - обливаєшся потом, а тільки зупинився - починаєш замерзати. Але з усіх періодів мого життя мені найбільше подобається той, що зараз. Я вперше, мабуть, не лише свідок, а й учасник подій, які людина переживає раз на покоління, і то не кожна. Хоча я і до мозку кісток цивільна і після війни я б не хотіла йти на військову службу, проте воювати зараз – це мій обов’язок. Я не сприймаю людей, які не воюють або не допомагають армії в такий період. Ще для мене це щоденне самоствердження, тому що я долаю власні слабкості. Але я думаю, що це перша і остання війна в моєму житті, тобто на чужій території я воювати точно не буду. Воювати для мене - не самоціль і не засіб заробітку.

Проте на війну я йшла з наміром залишитися до її кінця, тобто, до перемоги, але зараз у мене є проблема – хочу мати дитину і, мабуть, спробую якось поєднати ці дві речі. А от перемога для мене – це повернення всіх українських територій - Криму, Донбасу. І не фіктивне повернення з "ватною" владою, "ватним" населенням, а з процедурою, як я її називаю, "розватнення" людей після війни. Це не означає якесь кровопролиття або репресії, але ті, хто займав якісь посади при окупації, не повинні займати ніяких посад взагалі. Має бути грамотна пропаганда. Плюс років десять на тій території не треба проводити вибори, а активно відбудовувати економіку, інфраструктуру. Одночасно зайняти людей - дати їм роботу, соціальні блага.

Щоб виграти цю війну, повинна бути повна мобілізація, переведення економіки на військові рейки, скасування мораторію на смертну кару за злочини, пов’язані з військовою сферою, введення військово-польових судів і так далі. Під час війни повинні бути заборонені всі вибори, діяльність політичних партій. На час війни має бути диктатура. Є одне "але" - що абсолютно немає довіри до тих людей, які в такому разі стануть диктаторами. Зараз на чолі держави стоїть бізнесмен, а не воїн. І як би хто до нього не ставився, але він бізнесмен, він не знає, як вигравати війну і хоче щось там навирішувати шляхом переговорів, так як він уміє, а воно так не вирішується. З іншого боку, зараз багато хто закликає бунтувати проти нинішньої влади, а в мене така позиція, що не хочеться бунтувати, хочеться будувати. Які можуть бути бунти, коли в нас є зовнішній ворог? Наприклад, майже щодня оце професійне брехло Басурін ( Михайло Басурін – військовий діяч невизнаної "ДНР", - ред.) розповідає, як між "правосєками" і ЗСУ постійно ведуться перестрілки. Просто їм цього дуже хочеться, хоча насправді між добровольцями і ЗСУ такого не буває і бути не може. Але сєпарам вигідно розповсюджувати таку інформацію, намагаючись розгойдувати ситуацію в Україні. Взагалі, найбільше з усіх мене дратують "гойдальники". Я не за демократію і не за диктатуру. Я вважаю, що в різні історичні періоди вони мають зміняти одна одну. Бувають часи, коли більш спокійно, а бувають часи, коли війна і треба закручувати гайки. Має бути не підлітково-революційне, а якесь державницьке мислення. Це не означає, що мені подобається нинішня влада, я просто вважаю, що якщо гойдати зараз - Путіну не доведеться нападати, бо почнеться війна "всіх проти всіх" - справжня громадянська війна, яка знищить Україну майже без допомоги ззовні.

Щодо ворога – я поважаю тих ворогів, які заслуговують на повагу. Якоїсь тотальної ненависті до них у мене немає, тому що вони воюють за свою вітчизну, а ми за свою. Просто у нас різні вітчизни і, відповідно, різні державні інтереси – у них це Російська імперія, але я кажу про ідейних, а не про російських найманців – до них поваги точно немає. Інтереси України й інтереси Російської імперії – несумісні. Київ – це фундамент, на якому вони будуть свою історію й міфологію, і якщо вони не повернуть собі Україну, рано чи пізно їхня імперія загнеться. Виживання і розвиток їхньої держави означає загибель нашої. І невійськового вирішення цього конфлікту не існує.

ПОВНІСТЮ ТУТ:
https://censor.net.ua/r459209




Будучи по справах у Києві, потрапила на прем'єру фільму "Сторожова застава".
Фільм неочікувано сподобався.
Щодо сюжету - ви чули, певно: сучасний підліток Вітя потрапляє у часи Київської Русі, де знаходить друзів, зустрічає перше кохання і разом з легендарними богатирями захищає Русь від половців. Це казка, в переказі її сюжет виглядав би наївним - але це прекрасна казка для дітей і підлітків. Яскрава і добре знята, з правильними месіджами.

Назвати цей фільм історичним не можна, це класичне фентезі, у якому є злі чаклуни і големи, але антураж Київської Русі, особливо костюми та прикраси, зроблені дуже якісно - респект невідомому мені консультанту. Як старий копар, не могла не звернути увагу на скроневу підвіску у головному уборі юної Оленки та "трибусинні" сережки з зерню у Росанки.

Фільм дуже патріотичний, але патріотизм у ньому такий - ненав'язливий, не напоказ, який не викликає спротиву, а виховує на рівні підсвідомості - так, як і має відбуватися виховання через мистецькі твори. Знамениті троє богатирів - стовідсоткові українці. "А де ж Альоша Попович?" - питає Вітя у свого нового друга Олешка, усвідомивши, що його старші побратими Ілько і Добриня - "ті самі". "Що за Кальоша? Мене звати Олешко! Попович я. А кальоша не моя" - відповідає той).
Є й серйозний патріотизм, коли русичі приймають нерівний бій: "Ми на своїй землі. Вистоїмо!" - і вистояли ж.

Не обійшлося й без легкого, лише тонким поціновувачам зрозумілого, тролінгу вати: усі троє богатирів, а особливо молодий і веселий роздовбай Олешко, швидко набираються від юного гостя з майбутнього всіляких американізмів, типу "Окей". Уявляю, як буде плющити вату від такої лексики з вуст "ісконно-посконних" :)

До речі, вимова й манера розмовляти Олешка типово "західняцька". Я зустрічала на передку добровольців-шибайголів зі Львівщини і Франківщини, які саме так розмовляли. Найбільше манера спілкування Олешка нагадала мені парамедика з позивним "Кук", з яким зустрічалися торік у Широкиному. На місці авторів фільму я зробила б, щоб з інших двох багатирів один розмовляв, як розмовляють десь на Полтавщині, а другий - як на півночі Луганщини. ІМХО, було б круто.

Фільм місцями дуже сентиментальний, аж сльози на очі навертаються. Місцями комедійний (один з богатирів під час битви знімає шолома, побратим йому каже: "А якщо стріла у лоб?". Відповідь: "Стріла в лоб - так стріла в лоб!". Зал, ясна річ, просто ліг).

Кіно з розряду "сімейних" - крім позитивних героїв-воїнів у ньому є позитивний дід, позитивна тітка Меланка, позитивні дівчина і дівчинка-підліток. І взагалі, всі русичі - хороші, а вороги - тільки половці. І жодного зрадника!

Але все це деталі, а головне - що цей фільм вчить "дітей старшого віку" (бо підлітки - це діти) - добру і правильним речам. Весь сюжет побудований на тому, що Вітя, дитиною переживши падіння у машині з мосту, смертельно боїться висоти, через що стає у компанії посміховиськом. Потрапивши у минуле, він долає свій страх - спочатку трошки, завдяки підтримці нових друзів, а потім остаточно - щоб урятувати їх, і повертається у свій час вже оновленою, впевненою у собі людиною.

Вічні заповіді добра - вірність друзям, вірність у коханні, здатність пожертвувати собою задля інших, і навіть гуманне поводження з військовополоненими - все є у цьому фільмі.

Коротше, дуже рекомендую. Особливо тим, у кого є діти.

На фото: автор цих рядків і актори, які грали Іллю та Добриню.



Цей образ - частина проекту "Новітні казки України", де сучасні воїни, активісти, волонтери представлені як казкові персонажі, а всім відомі дитячі казки "переписані" на новий лад, з урахуванням сучасних українських реалій.

Автори ідеї - Аміна Окуєва і фотограф Олександра Лисицька.

Після Савур-могили

Із циклу "Перемир'я" :)

Posted on 2017.10.03 at 23:33

Після подій в Каталонії користувачі Ua-нету дискутують про те, що вище - право нації на державність чи право держави на територіальну цілісність і непорушність кордонів, і звинувачують один одного у подвійних стандартах.

Перш за все, давайте чесно і відверто. Ніякі це не подвійні стандарти, це національні інтереси.
Українець, який сьогодні підтримує сепаратистські процеси у Каталонії - недалека людина або ворог. І не тому, що каталонці об'єктивно неправі (біс їх знає, хто там у них правіший), а тому, що у нас є Крим і Донбас.

По-друге, не варто втягуватись у теоретичні диспути на тему "одні є окремою нацією, а другі не є", або "чий референдум законніший". Бо абсолютно на кожен аргумент завжди є контраргумент, а подібні дискусії, як правило, лише заплутують і забалакують проблему.

Не існує "об'єктивної справедливості" чи "справедливості для всіх". Правильним є те, що є добре для нас. Від того, що в сучасному тренді прийнято соромитись цієї простої істини, вона нікуди не ділася і не дінеться.

Позавчора в місті один алкаш крикнув на нас з Ефкою, що ми дві суки.
Я ніколи не називаю Ефку "сукою", лише "дівчинкою", тому вона дуже образилась.
- Гав! - сказала Ефка.
- Ефка, фас! Взяти! - сказала я.
І ми з великим задоволенням пробігли за пияком метрів 50. Він бігав швидше :)
Непогана вийшла розминочка.
Якби то всіх покидьків можна було так легко вчити ввічливості :)

****************

Познайомилась на вокзалі з ватною бабушкою.
Підходить вона до мене, вся така старенька, немічна, одне око сльозиться...
- Внучечка, ты что, в АТО? А что ты там делаешь?
- Воюю, - кажу.
- А с кем ты там воюешь? С украинцами?
- Та які вони українці, вони зрадники, за Росію воюють.
- Ой, внучечка, да разве можно воевать с Россией? Россия большая, сильная. Ты на себя посмотри. Ты такая слабая, худая, нежная. Езжай домой...

Далі була довга розповідь про хорошого і прекрасного бабусиного онука, який свого часу, на відміну від дурненької мене, благополучно відкосив від мобілізації, занісши комусь там грошей, і тепер спокійно живе, працює, годує бабусиних правнуків. Дім - повна чаша, ось як треба жити. Для родини своєї треба жити, а не воювати за олігархів.

Довго переповідати не буду, але скінчилося все тим, що розпрекрасний бабусин онук, якого, як виявилось, чекала вона на платформі, не прийшов забрати її з вокзалу, і дві бабусині важкезні сумки довелося тягнути поганій і слабкій мені.

Життя - воно таке, символічне іноді.


На российском телевидении вышла программа об украинской женщине-снайпере, где убитые ею боевики были названы «безоружными людьми»

На прошлой неделе, после выпуска новостей, на российском Первом канале вышло ток-шоу, посвященное украинскому снайперу Елене Белозерской. Вернее, одному короткому видео, где видно, как Елена уничтожает противника. Российские пропагандисты использовали эти кадры, чтобы сделать большой сюжет о «столичной журналистке, приехавшей ради материала пострелять на Донбасс». Они, разумеется, умолчали о том, что Елена уже три с половиной года служит солдатом в Украинской добровольческой армии. Прошла Карловку, Авдеевку, Саур-Могилу, Пески и Широкино. Не сказали и о том, что Елена бок о бок воюет со своим мужем и мечтает о детях, которых они хотят завести, когда закончится война…



— Ведущий программы на российском телевидении просто нагло соврал, — с улыбкой сказала Елена Белозерская, ставшая героиней документального фильма «Невидимый батальон». — Он назвал меня журналисткой, которая приехала на Донбасс, как на сафари, пострелять людей, а потом вернулась в Киев писать статьи. Это абсолютная ложь! Все, кто меня знают, помнят, как три с половиной года назад я отказалась от журналистского статуса и ушла на войну. С тех пор я не журналист, а солдат. Никогда не прикрывалась бронежилетом с надписью «Пресса». Я просто воюю.

Кстати, на следующий день после эфира в этой же программе «Время покажет» ведущий вновь вернулся к сюжету обо мне. В студии было упомянуто мое видео со стрельбой, но убитые мною боевики уже были названы «безоружными людьми». Достаточно грамотная, но совершенно примитивная пропагандистская работа. Не удивлюсь, если скоро они станут рассказывать, как я развлекаюсь на Донбассе, отстреливая старушек в огородах. А ведь, по сути, случилась банальная в условиях войны ситуация — люди шли убивать, а оказались убиты сами. В то самое время, когда был снят этот боевой момент, на другом участке фронта наши ребята, не имеющие хорошего снайперского оборудования, не заметили диверсионную группу противника и понесли серьезные потери.


— Значит, в плане информационной войны мы по-прежнему проигрываем России?

— У них она ведется широкомасштабно и по всему фронту. Любая пропаганда рассчитана исключительно на «свою» внутреннюю аудиторию, поэтому, даже услышав опровержение, наши противники скажут, что «укропы» врут. Впрочем, я к этому отношусь совершенно нормально. На войне как на войне. Кто победит, тот и будет писать историю.

— Когда было записано ваше видео?

— В ночь с 24-го на 25-е августа. Как раз в День независимости. Признаюсь, я сознательно напросилась в этот день на дежурство, понимая, что враг непременно захочет нас «поздравить» с Днем независимости. Вышла на позицию, как только стемнело. Прошло не больше часа, как я увидела, что в нашем направлении двигается диверсионная группа — выползают из окопа в нашу сторону. За полчаса до этого боевики из стрелкового оружия обстреляли наши позиции. Они открыли огонь, когда наши солдаты бросили на бруствер мешок с землей. Этот мешок в ту же секунду был разнесен в хлам из автоматов и пулеметов. То, что зафиксировано у меня на видео, происходило между девятью и десятью часами вечера. Враг очень спешил, потому что начиная с нуля часов следующего дня вступало в силу так называемое школьное перемирие. Видимо, был дан приказ успеть совершить диверсию до полуночи.

— Сколько их было человек?

— Шестеро. Я видела, как они выползали из окопа в нашем направлении, передавая из рук в руки оружие. Я выстрелила и попала в одного боевика. После этого выстрелила еще два раза, имитируя прострел.

— Что это такое?

— Ночью, когда наши и вражеские позиции находятся на сравнительно небольшом расстоянии друг от друга, раз в полчаса или час мы делаем короткие прострелы из автоматов или пулеметов для того, чтобы «не ползали». В общем, чтобы не могли безопасно подобраться к нашим позициям на дистанцию броска гранаты. Такие прострелы регулярно производит и наша сторона, и вражеская.
Я сделала два выстрела, сымитировав прострел, чтобы противник не догадался, что у меня снайперская винтовка с тепловизионным прицелом и подумал, что попал под шальную пулю. И это сработало. Спустя какое-то время один из боевиков вылез. Я тут же выстрелила. Он был ранен. Спустя полчаса увидела, как его эвакуировали, но не стала стрелять, давая возможность забрать бойца. Нельзя превращать благородное искусство войны в скотство. После того как увезли раненого, я подловила следующего бойца и отработала по нему. Из шести человек двое оказались убиты и один ранен.

— Как вам удалось записать все на видео?

— У меня оборудование с возможностью видеосъемки. Я стараюсь снимать практически все. Часто такой материал очень важен нам для анализа, когда просматриваем видео, анализируя поведение противника. Если запись не представляет никакого интереса, она тут же стирается.
К сожалению, на видео стоит дата 2012 год. Я не думала, что придется когда-то его обнародовать, поэтому не озаботилась тем, чтобы выставить правильную дату в настройках рекордера.



— Почему вы решили выложить это видео в сеть?

— Сделала это не сразу, а спустя, наверное, неделю. Причин у меня было несколько. Хотелось поднять боевой дух наших ребят. Понятно, что такой видеоматериал — способ морального давления на противника. Мол, вы к нам не лезьте, мы вас перестреляем. Специальное оборудование, которое есть у меня, покупается на деньги, собранные волонтерами. Естественно, в нашей армии его мало. После того как люди увидели это видео, активнее пошли сборы средств для покупки такого оборудования. В идеале оно должно быть на каждой позиции.

— Но ведь, выкладывая видео, вы могли скрыть личность стрелка?

— Я не стала скрывать свое имя сознательно. Признаюсь, к тому времени меня уже порядком достали регулярные обвинения в том, что я не воюю, а занимаюсь самопиаром, приезжая на позиции пофоткаться. Есть люди, считающие, что если человек умеет, образно говоря, крутить гайки, то ему недоступна игра на скрипке. Если я действительно знаю толк в инфовойнах, это не означает, что я не могу полноценно воевать. Эти убитые и раненые — далеко не первые в моей военной биографии. Просто в первый раз мне удалось снять свою работу на видео. По большому счету, мне нечего скрывать, и я ни минуты не жалела, что опубликовала это видео. Нахожусь на своей земле, исполняю свой долг. При этом воюю не за деньги, не за зарплату, оставаясь по-прежнему добровольцем.

— Не боитесь угроз, посыпавшихся в ваш адрес со стороны врага?

— Знаете, я в информационных войнах с 2007 года. И если бы каждый раз, когда мне по Интернету приходит очередная угроза, у меня с головы выпадал один волос, я давно была бы уже лысой. Разумеется, есть хорошие контрснайперы и спецслужбы вражеской страны, которые работают у нас. Никто не бессмертен и убить меня можно. Но если такое и случится, то по очкам я переиграла их уже очень давно.

— Вас не пугает смерть?

— Не боятся только дураки. Я не бесстрашная, но, наверное, если бы уж сильно боялась, то сидела бы дома, а не на фронте. Каждый раз, когда иду на позицию, чувствую сосредоточенность. То, что я делаю, уже превратилось для меня в обычную работу. Знаете, мне раньше было страшно до боевого выхода, когда не знаешь, что тебя ждет. А когда уже идешь на задание, страх уходит.

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ:
http://fakty.ua/245488-elena-belozerskaya-9-avgusta-2014-goda-nash-komandir-otkryl-kartu-i-narisoval-buducshij-ilovajskij-kotel-no-ego-nikto-ne-poslushal

Після скандалу навколо дитячої книжки "Майя та її мами" скачала цю книжку і прочитала. І скажу я вам (хоча й розумію, що моя думка багатьох обурить): це неправильна і шкідлива книжка.

Для тих, хто не читав: розповідь іде від імені звичайної дівчинки Майї, приблизно десятирічної. Вона описує свій загалом дружний клас, у якому в кожної дитини є якась особливість: хтось був зачатий у пробірці від сперми донора, у когось є тільки мама, бо батько зник під час війни на Донбасі, а в когось батька і не було, у когось тато і дві мами (перша - рідна, друга мачуха), когось виховує бабуся, бо обоє батьків на заробітках, у когось батьки позбавлені батьківських прав, хтось є всиновленою дитиною, хтось проводить тиждень у батька, тиждень у мами і її друга, а сама Майя росте в родині двох лесбійок, а батько її невідомий донор. Також ці діти різних національностей, дехто має певні особливості у зовнішності. І в них є мудра і добра вчителька пані Юлія, яка навчила їх не сміятися один з одного, бо кожна дитина заслуговує любові, і кожна сім'я - це сім'я, якщо в ній панує любов.

Від цієї книжки так і тхне оцією абсолютною толерантністю всіх до всього за рахунок всього і всіх, нав'язуваної нам західним світом. Щоб ви розуміли - я абсолютно не сприймаю модель суспільства, у якому жінка без дозволу чоловіка не може з дому вийти - не те, що влаштуватися на роботу чи кермувати автівкою. І так само не сприймаю модель суспільства, у якому діти можуть скаржитись на батьків у поліцію, а явно психічно хворих людей не можна лікувати без їхньої згоди.

Будь-яка боротьба за права скривджених і знедолених на початках є дуже прогресивним явищем. Колись робітники жили в підвалах і бараках, працювали по 18 годин на добу, а в разі смерті чи тимчасової непрацездатності робітника його родина залишалася без засобів для існування. Це був капіталістичний бєспрєдєл, і для боротьби з ним з'явилися ліві рухи. До чого призвів їхній розвиток - усі мали "щастя" спостерігати протягом цілих 70 років.

Те саме з боротьбою за права жінок. Колись жінки не мали права голосу і взагалі не вважалися за людей, і з цим треба було боротися. Але продовження цієї боротьби ще трошки і призведе до повного розвалу інституту сім'ї.

У всьому повинна бути золота середина. Не можна, наприклад, забороняти жінкам воювати і служити в армії, але й не можна вимагати, щоб половину особового складу збройних сил складали жінки. А до цього скоро може дійти.

Те, що зараз прийнято називати толерантністю - це вже перебір, ой, перебір. Що йде за цим перебором - знаємо з історії: приходять варвари, у словнику яких немає таких слів, як "демократія", "толерантність" і "свобода слова", і вирізають все і всіх, і настає пітьма.
Я не хочу, щоб моїм майбутнім дітям нав'язували ТАКУ толерантність.

Повертаючись до книжки про Майю - мені вдалося сформулювати, що саме з нею не так.
У цій книжці відбулася ПІДМІНА ПОНЯТЬ: під виглядом турботи про дітей, про їхнє щастя і всебічний розвиток майбутньому поколінню нав'язується думка, що речі, шкідливі для інтересів держави і нації, є абсолютно нормальними, а тОму, що завжди вважалося нормою, сьогодні місце десь у заповіднику.

До цієї книги так і проситься продовження: "А в Миколки є тато, мама і дві сестрички. Миколчин тато заробляє гроші, а мама - домогосподарка, Миколку всі дражнять, і йому дуже-дуже соромно".

Ви скажете: "А як же бути з любов'ю, на яку заслуговує абсолютно кожна дитина, незалежно від...?"

Так ось. Ми всі або самі є батьками, або добре пам'ятаємо власне дитинство. Практично в кожному класі були хлопчик або дівчинка, яких цькували однокласники. За що - абсолютно неважливо, діти жорстокі і цькуватимуть кожного, хто чимсь відрізняється від більшості. Можливо, він рудий. А може, "очкарик". А може, мулат. А може, в нього неповна сім'я. Дітям це пофіг, їм аби цькувати.

Чи є така ситуація нормальною?
Звичайно, ні. Від цькування в дитинстві у людей на все життя залишаються такі комплекси, що ой. Хтось може вирости зашуганим повним невдахою, а хтось - маніяком-садистом.

І мудра, добра вчителька пані Юлія мусила б пояснювати дітям наступне: що НІКОГО, А ОСОБЛИВО ДИТИНУ, НЕ МОЖНА ЦЬКУВАТИ ЗА ТЕ, ЩО ВІД ЦІЄЇ ЛЮДИНИ НЕ ЗАЛЕЖИТЬ. Дитина не обирає, у якій родині їй народитися. Вона не може обирати батьків, національність, колір очей, родину, у якій їй жити, не може (принаймні, самостійно) позбутися фізичних вад, якщо вони в неї є, і так далі.
А за те, в чому людина не винна, за те, що вона не в силах змінити, її не можна піддавати осуду.

Цю нехитру істину здатні усвідомити навіть п'ятирічні. А замість неї нам нав'язують... Щоб не образити нікого за національною чи гендерною ознакою, наведу приклад із сфери здоров'я. Припустимо, у хлопчика поганий зір, він носить окуляри з товстими лінзами. Чи можна дозволяти однокласникам цькувати цього хлопчика? Звичайно, ні. Дітям треба пояснити: "Петрик не винен, що в нього поганий зір, те саме могло статися з будь-ким із вас, ви б хотіли, щоб з вас так сміялися? Він погано бачить, зате він краще за всіх вміє те-то й те-то". Замість цього у книжці, образно кажучи, дітей переконують, що поганий зір не хвороба, а різновид норми.

Панове дитячі письменники, а напишіть хтось хорошу, правильну дитячу книжку на цю тему. Яка б відучала дітей ображати тих, хто на них не схожий, і при цьому не нав'язувала б майбутньому поколінню чужі шкідливі цінності.

Після Савур-могили

Бліндажне селфі :)

Posted on 2017.09.08 at 23:37

Після Савур-могили

Що робити донбасівцям

Posted on 2017.09.08 at 14:24
Зараз я вам розповім, чому наші супротивники досі не склали зброю.

"Новороссию слили. Никакой амнистии не будет. Россияне скоро уйдут, а украинские спецслужбы будут нас годами вылавливать и уничтожать без суда и следствия. Мы будем просто незаметно исчезать..."
- Женя "Шахтер", донецкий ополченец.

Точніше не скажеш. Саме через цей страх за власні життя вони й воюють.

А тепер я вам розповім, чому вони взагалі взяли до рук зброю.
Звичайно, "повстання" проти "нацистської хунти" було цілком і повністю організовано з Москви. Але без підтримки значної кількості місцевих у росіян нічого б не вийшло. Як не вийшло після першого Майдану.

Згадайте події 2004-2005-го років: Віктор Ющенко прийшов до влади шляхом Майдану і був точно не меншим "бандерівцем" і "американцем", ніж Петро Порошенко. Здавалося б - чим не "нацистський переворот", беріть до рук зброю і проголошуйте "Новоросію". Але ж їм і на думку не спало це робити, і всі "сіверодонецькі з'їзди", як у Кремлі не старалися, закінчилися пшиком.

У чому ж різниця?
А просто: частина "донецьких" зробили ставку на перемогу Януковича, приїхали у Київ і почали вбивати людей.
І програли.
Коли Майдан переміг, вони злякалися помсти і замість втекти за кордон, у державу, що їх підтримує, як робили й роблять у подібній ситуації в цілому світі, знову зробили ставку - цього разу на перемогу Путіна. Вони знову помилились, і вже почали розуміти це, і гостинна ватна Росія продовжує терпляче на них чекати.

Вони починають список своїх "обід" з погрому автобусу з кримськими антимайданівцями і одеських подій 2 травня. І скромно мовчать при цьому, що в автобусі 20 лютого, в останній день грандіозного побоїща на Майдані, втікали тітушки з ножами і битами у свіжій крові (мабуть, їх треба було проводжати квітами), а в Одесі все почалося з розстрілу колони з проукраїнськими футбольними вболівальниками (поки антимайданівці поводилися мирно, ніхто їх не чіпав).

Але це все минуле, а думати треба про майбутнє. Якби тих бойовиків було десь до сотні, їх варто було б засудити до пожиттєвого, щоб іншим було неповадно. Але їх дуже багато, вони почнуть відкупатися, і засудять в результаті не найбільш винних, а найбільш бідних, а прокурори й судді стануть мільярдерами. Тому я від початку стою на позиціях амністії одразу після складання зброї - для всіх, крім ватажків і явних військових злочинців. Цих теж не доведеться судити, бо втечуть до Росії.
І ніяких виборів років на 5, це мінімум, а краще на 10, поки не минеться інфекція.

Гарантією від позасудових розправ з боку української влади могли б стати зациклені на правах людини західні спостерігачі, якими легко набити екс-ОРДЛО у великій кількості.
Українські спецслужби ніколи не будуть виловлювати колишніх рядових бойовиків - їм більше нема чого робити, вони полюватимуть на діюче ватне підпілля, без якого ж, ясна річ, не обійдеться, поки існує Росія.

Чи означає це, що рядовий бойовик, склавши зброю, отримавши амністію (чи просто приховавши факт своєї участі у бойових діях) і відмовившись від антиукраїнської діяльності, буде у повній безпеці?
На жаль, ні.

У вищевикладених розкладах не врахований ще один фактор: ДОНЕЦЬКІ. Ті самі, яких били, катували, виганяли з їхніх домівок. Я так спокійно кажу про амністію, бо я з Києва, серед моїх родичів є втікачі з Луганська, але це сім'я троюрідної сестри - все-таки не найближча рідня, а найближчі у Києві, і нікого з них бойовики не зачепили. А донецькі й луганські, ті, які нині воюють на нашому боці - чи зможуть вони пробачити?
Один мій побратим з Донецька одним із перших пішов на фронт добровольцем. "Друзі родини" злили бойовикам інформацію, що він не на заробітках, до його дружини і малого сина вдерлися бойовики, зімітували на очах у матері розстріл дитини, матері після пережитого довелося серйозно лікуватися. Добре, що не вбили, а лише пограбували і вигнали з міста.
В іншій знайомій родині забрали інваліда і тиждень страшно катували в підвалі - за те, що його син служив в "Азові". І все це робили не росіяни, а зовсім-таки місцеві.

Таких випадків безліч. І ці люди повернуться. І вони прямо кажуть, що не хочуть ніяких амністій, і що якщо держава не покарає винних, вони самі будуть їх карати. І будуть же. Не всі, але принаймні деякі, а особливо ті, хто пройшов війну.

Навіть абсолютно мирні вимушені переселенці кажуть нині, що не знають, як після нашої перемоги повернуться додому. Вони кажуть: "Як з цими людьми жити на одній вулиці, дихати одним повітрям, водити дітей до одних дитсадочків?"

А нічого не поробиш. Жити на одних вулицях доведеться. І я вже сьогодні закликаю донецьких "ватників" бути готовими покаятись перед своїми сусідами, які скоро повернуться додому. А донецьких патріотів закликаю бути готовими пробачити своїх сусідів - принаймні, тих, на чиїй совісті немає військових злочинів. Усіх, хто бігав на мітинги й "референдуми" (а на бабусі з плакатом "Путін, пріді!" крові більше, ніж на тому бойовику, що сидить зараз в окопі напроти мене), усіх, хто носив їжу "ополченцям" і навіть стріляв з окопів - доведеться пробачити. Заради майбутнього нашої держави.

Ну, а ті, хто катував, розстрілював, знущався з безвинних і беззахисних - утікайте! Спецслужби ще можуть вас прохлопати, а сусіди дістануть.

Після Савур-могили

Двоє 200, один 300

Posted on 2017.09.03 at 19:42


Вороги збиралися привітати нас зі святом Незалежності України, але ми це помітили і встигли привітати їх раніше...
Результат: двоє 200, один 300.

UPD. Вороги вже наскаржилися, і ЮТуб видалив відео. Дивимось поки що тут:
http://bilozerska.info/?p=1179




Автор фото Олег Барабаш.

Після Савур-могили

Про цензуру в умовах війни

Posted on 2017.09.02 at 02:10
Ситуація: виникла потреба встановити особу загиблого бойовика. Тіло залишилось на тому боці, але те, що загинув, відомо стовідсотково - візуальне спостереження, плюс дані розвідки, плюс офіційне підтвердження ворожої сторони.

Так ось, крім короткого офіційного повідомлення про загибель безіменного "військовослужбовця ДНР" - в Інтернеті жодної інформації. Мовчать російські і проросійські ЗМІ, мовчать соцмережі. В крайньому разі користувачі соцмереж можуть написати щось на кшталт "Такого-то бойового побратима більше немає з нами" - без жодної згадки про місце, дату і обставини загибелі. Той чи не той - біс його знає, від чого помер - незрозуміло, може, наші на Донбасі задвохсотили, а може, десь у Москві машина збила.

Порівняйте це з тим, що робиться у нас. Не вірте у те, що наша сторона приховує якісь втрати. Вороги свої втрати успішно замовчують, а з нашою доведеною до абсурду демократією це просто неможливо. Максимум на другий-третій день після загибелі українського воїна його фото і всі дані оприлюднюють у соцмережах побратими або волонтери, а звідти інформація миттєво "перекочовує" у потужні ЗМІ.
Ми знаємо поіменно майже всіх наших загиблих. Так, у цьому є велика повага до їхнього подвигу, ми не росіяни, які звикли рахувати свої втрати на мільйони - мільйоном більше, мільйоном менше, баби ще нарожають.

Але ж вороги, відповідно, теж знають все про наші втрати і наших загиблих.
У якому підрозділі служив, де, коли і за яких обставин загинув, плюс фото з бойовими побратимами (розташування, обладнання позицій, озброєння) - безцінні відомості для тих, хто навчений працювати з інформацією.

От я хочу мати дані про того вбитого бойовика - і не можу, бо у відкритому доступі їх елементарно немає. Без сумніву, для ворогів це великий плюс.

Вони якось примудрилися взяти під контроль не лише офіційні ЗМІ, але й блогерів. Росіяни це вміють. А ми ні. А на час війни воно, як не крути, корисно. І навіть необхідно. І я була б обома руками за введення на час війни диктатури з жорсткою цензурою, якби не одне але - обгрунтована недовіра до тих, хто в цій ситуації стане диктаторами.

Тож, якщо ми не збираємося найближчим часом дозволяти можновладцям обмежувати нашу свободу слова - може, самі якось трохи її обмежимо? І перш ніж щось писати, будемо думати, що все це читають не тільки друзі, френди, патріоти і небайдужі українці, а й вороги?

Ну, серйозно - шукаючи дані того загиблого "сєпара" (а повірте, що працювати з інформацією вмію дуже добре), я просто обзаздрилась тому, як ворогам вдалося не дати її мені. Хотілося б, щоб такий самий облом виходив і в них.

Вчора краєм вуха чула по Інтернету уривок якоїсь телепередачі. Там був нерядовий представник ЗСУ, не називатиму його, бо це не суть важливо, який "на блакитному оці" збрехав: сказав, що українські військові не роблять однієї речі, яку вони насправді роблять.
Щоб ви зрозуміли - йдеться не про поганих військових, порушників дисципліни - п'яниць, дезертирів чи мародерів (ясна річ, що на війні без цього не обходиться, але з цим борються по мірі сил), а про те, що роблять абсолютно всі і всюди, по всій лінії фронту. Про те, що є на цій війні нормою.

Якщо чесно, я була трохи в шоці. Чудово розумію, що таке військова пропаганда, розумію, що під час війни часто не можна казати правду (власне, через це і не стала фронтовим журналістом, бо особисто для себе не приймаю навіть "брехню во благо"). Але... мене шокував не сам факт брехні, а те, яка величезна кількість людей знає правду, і який відкритий і об'єднаний зараз світ. Будь-який вояк, родич вояка чи волонтер (а це десятки тисяч людей) знають реальну ситуацію і регулярно описують її в соцмережах. Господи, у нас же не радянські часи, коли офіційна інформація - єдина, яка доступна людям. ЯК МОЖНА БРЕХАТИ, КОЛИ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ НЕ ПРОСТО ЗНАЮТЬ ПРАВДУ, А ЩЕ Й МАЮТЬ МОЖЛИВІСТЬ ВІЛЬНО ЇЇ ВИСЛОВЛЮВАТИ? Хто ж буде вірити тобі після цього?

Цими сумбурними думками я й поділилася з чоловіком. Він сказав, що Інтернетом користується малесенький відсоток людей, а решта беруть інформацію з телебачення і вірять всьому, про що там кажуть. Я сказала, що на будь-яке популярне ток-шоу будь-якої миті може прийти (і приходять), наприклад, відомий волонтер, який на всю країну розкаже, як насправді.

Чоловік відповів, що люди в основній своїй масі йому просто не повірять. І що завжди перемагає лубок - примітивна пропагандистська картинка, тиражована мільйонними екземплярами і розрахована на масового споживача, у якій супротивник завжди з рогами, копитами і поїдає невинних немовлят, а наші воїни - взірці шляхетності, які воюють виключно у білих рукавичках. І та невелика кількість розумних людей, які знають ціну цьому лубку, мовчать і не виступають проти нього, бо так треба, бо це одне з правил інформаційної підтримки війни.

Сумно, але, мабуть, це так...



Перепрошую за низьку якість і замордований вигляд - знімали одразу після повернення зі зміни.



Ніч взагалі була гарячою, на цьому відео - тільки малесенька дещиця.


Попередні 25