?

Log in

липень 2015   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Після Савур-могили

Мої сайти і контакти

Posted [sticky post] on 2013.02.07 at 16:38
Перелік моїх тегів
Русскоязычная версия блога (не оновлюється)
English version of this blog (не оновлюється)

Сайт BILOZERSKA.INFO
ІА "ПОРЯД З ВАМИ. Білозерська та Ярославцев"
ФЕЙСБУК: https://www.facebook.com/bilozerska
ТВІТТЕР: https://twitter.com/bilozerska

Мої контакти:
066-748-66-13
o.bilozerska(собака)gmail.com


Увага! До закінчення революції та війни з агресором на блозі діє надзвичайний стан. Усі тролі, всі ворожі і агресивно нелояльні елементи відправляються у бан без додаткового попередження.
Амністія передбачається після повної нормалізації ситуації.




Сергій Шилов, друг "Грін" - командир роти у 8-му окремому батальйоні ДУК ПС "Аратта". Його група неофіційно іменувала себе "Грінпісом". У Широкиному під Маріуполем "грінпісівці" тримали позиції і робили ризиковані вилазки на територію, зайняту супротивником.

Грін помер 17 липня 2015 р. від поранень, несумісних з життям, отриманих внаслідок підриву на міні. Він встиг повідомити своїм, що він 300-й, і поки його не евакуювали, ще намагався по рації контролювати і координувати ситуацію...

Я близько спілкувалася з ним лише дві доби, коли нашу групу відправили у короткотривале відрядження на підсилення "Грінпісу" у Широкине. Була з ним в одному бою і в одній вилазці. Власне, це була не вилазка, а звичайна поїздка у штаб за кавою для хлопців, під час перемир'я, яке раптово закінчилось і ми з Гріном, без броніків і лише з двома автоматами, опинилися в епіцентрі подій. "Гринпис, ответь Грину! - зв'язувався командир зі своїми бійцями. - Куда война?". "У напрямку противника", - бадьоро відповідали йому. А далі ми (поміркувавши, Грін відмовився від пропозиції перечекати), запросивши прикриття вогнем, на шаленій швидкості, під кулеметними чергами, мчали униз до своїх...

Цих двох діб мені вистачило, щоб зрозуміти, якою прекрасною людиною він був. Такий спокійний-спокійний, завжди врівноважений (у бою примудрявся попереджати про кожний свій постріл!), справжній відповідальний командир - і при цьому сміливістю не поступався отим безбашенним роздовбаям, які стають легендами добровольчих рухів...

Спочивай з миром, брате! Ми довоюємо.

Зйомка: Олена Білозерська
Музика: Василь Лютий, "Реквієм"




Деякий час тому в ефір вийшла передача "Голосу Америки" про проблему "озброєних праворадикалів", за моєї участі. Подивитися відео і почитати текстову версію можна тут:
http://ukrainian.voanews.com/content/ukraina-ultra-radykaly/2863314.html

Для цієї передачі я ще в середині червня наговорила перед власною відеокамерою відповіді на питання, які прислав журналіст "Голосу..." Богдан Цюпин. Оскільки передача, для якої призначався цей запис, вже вийшла в ефір, вже можна викласти повне відео. Воно немонтоване і записане з першого дубля, тому там є трошки ляпів, але я вирішила тим не перейматися.


200720152589

Начмеда ДУК Яну Зінкевич (на фото) вже знає пів-України. Є й інші фронтові медики, волонтери, бійці-добровольці, чиї імена відомі й користуються заслуженою пошаною.

І є сотні, якщо не тисячі інших, про кого ми з вами не знаємо, але хто за цей рік зробив стільки, що заслужив звання Героя - не той орден, що роздають кому попало, а якийсь інший, який неможливо дискредитувати.

Одного з таких ще людей ви бачите на цьому фото. Звати його Ярослав Семкович, він лікар з Івано-Франківська, працює у військовому госпіталі в прифронтовому місті - вже не першому. Ліворуч від нього Яна, праворуч - ще одне врятоване ним людське життя.

Військовий госпіталь означає в даному разі, що звичайну районну лікарню "підсилили" військовими лікарями. Ярослав Васильович майже не виходить з неї. Там, в лікарні, й живе, ночі проводить біля поранених. Держава за весь цей час не виділила й бинта - усе необхідне привозять волонтери.

За освітою і довоєнною роботою Ярослав Васильович - дитячий анестезіолог. Війна зробила його "дорослим". Розповідає, як важко було "перекваліфіковуватись" - адже дорослим потрібні зовсім інші дози знеболювального. З дитячої лікарні приніс з собою ставлення до пацієнтів - кожне мусить вижити, кожному має бути не боляче. Смерть або серйозна травма дитини у мирний час - страшна трагедія. На війні до смертей і страждань бійців інше ставлення. Каже, що до цього неможливо звикнути...

Я спостерігала за його роботою уривками, коли сиділа під реанімацією, а він зазирав туди щопівгодини. Це не була ситуація для серйозних розмов чи інтерв'ю, тому й розповісти мені особливо нічого. Просто знайте, що є така людина.




ПІСКИ. Передова. Бійці ДУК "Правий сектор" поїхали забирати БК зі знищеної ворогом мінометної позиції ЗСУ...
Зйомка: боєць Азід
Увага! Присутня ненормативна лексика!
(c) www.youtube.com/user/bilozerska




Не на кожен референдум треба ходити...


"БУУХ!" - прислали СМСку "сєпари".
"БУХ!... Бух!" - відповіли наші.
Чорний Комочок підняв голову з маминого плеча, настовбурчив оксамитові вушка. Кілька секунд послухав і лапкою по щоці почав маму будити.
Мама вже не спала. Вона накинула бронік, вхопила зброю і побігла на вулицю. А Комця через вікно пішов у підвал.
На вулиці - все як має бути. Висить яскраво-оранжева "люстра", по небу сполохи, як у сильну грозу. Блись-блись! Буум! Буум!
І раптом у темряві з-під ніг вимогливо так: "Ння-яу!".
Комця шарпає маму за ногу, відбігає у бік підвалу і обертається назад.
Побачивши, що мама за ним не йде, повертається і знову за ногу: "Ння-яу!".
Ходімо, мамо, у підвал. Нєфіг тут сєпарські СМСки читати.


Після Савур-могили

ХОТІЛИ В СРСР

Posted on 2015.07.25 at 11:01
Дві тези, з якими навряд чи буде сперечатися хоч один "сепар":

1. "Мешканці Донбасу реалізували свої права і висловили свою думку, сходивши на референдум, а їм за це влаштували АТО".

2. Антиукраїнськи налаштовані мешканці Донбасу насправді хотіли не в ДНР, під владу польових командирів, і навіть не в Росію, якої фактично не знають - вони хотіли назад в СРСР. До дешевих продуктів (чомусь усі пам'ятають про ціни, але забули про вічний дефіцит) і високих, співставних із середніми зарплатами пенсій.

Не будемо казати про криваві сталінські часи, які вже мало хто пам'ятає. Давайте про часи Брєжнєва - бровастого персонажа з анекдотів. Коли не було вже ні війни, ні масових розстрілів і не було великих проблем з соціалкою.

Так от, як ви думаєте, що б за часів Брєжнєва зробили з тими, хто спробував би агітувати за проведення референдуму про внесення якихось змін у радянський устрій? (Про проведення такого референдуму навіть не кажу - це нереально). Або з тими, хто просто читав би або слухав подібну агітацію? Підказую: посадили б на багато років, і вийшли б вони інвалідами.

Що зробили б з тими, хто агітував би за відокремлення від СРСР якихось його частин? Підказую: стратили б за найтяжчою статтею: "измена Родине".

Що б зробили з мирними жінками, які наважилися б перекрити дорогу броньовичку з солдатами - байдуже навіть, куди солдати їдуть - може, їх ротний за горілкою послав. А якби жінки ще й віджали той броньовичок?

Пам'ятаєте, що зробили у Новочеркасську з беззбройними робітниками, які, вимагаючи підвищення зарплат, перекрили залізничну колію і спробували захопити адміністративні будівлі? Щоправда, це було не за "брєжнєвського застою"а за "хрущовської відлиги". Проти заворушників влаштували АТО з танками, загинули в тому числі присутні на демонстрації діти. Затриманих частково стратили, частково посадили на 10-15 років.

Дорогенькі ватники, ви ж туди, саме туди хотіли.
Їжте, не обляпайтесь.


Вчора я на півдня приїздила у Київ - на з'їзд ПС і віче на Майдані і зараз знову вертаюся "в зону".
Віче було - просто клас! Під сценою - не менше п'яти тисяч людей. Було ще багато людей, що стояли навколо і слухали трохи з відстані, їх важко було порахувати. Влітку, у будній день, без тривалої інформкампанії - це сила. Промови Дмитра Яроша, командира ДУК Андрія Стемпіцького і ще деяких промовців, зокрема, комбата ОУН Коханівського, вітали вибухами оплесків, скандували "Дякуємо!".

Окремо хочеться сказати про коментарі до мого минулого поста з інформацією про з'їзд ПС. Ніколи ще не бачила в одному місці стільки порохоботів і мінстецівських тролів. Їхнє миттєве й бурхливе реагування мене порадувало. По-перше, це означає, що ми таки зачепили їхніх роботодавців за живе, по-друге - можливо, ви здивуєтесь, але мені подобається, що в Україні нарешті навчаються вести інформаційні війни. Що поки що в інтересах Порошенка - це вже деталі, головне, що пропагандисти навчаються працювати. Згодом буде у них інший, кращий хазяїн, а навички залишаться. Бо раніше на цьому полі було взагалі порожньо, і цю порожнечу заповнювали собою кремлеботи. Зараз у них потроху з'являється конкуренція. Це однозначно добре.
Водночас особисто я поки що не знаю, що з цим робити. Зрозуміло, що коли коментатор у брутальних виразах поливає брудом тебе, твій народ, твою державу і твою ідею - він підлягає бану.

А якщо він пише, приміром: "Такими заявами ПС знищив сам себе"?

Я таких не банила зроду, мені не треба, щоб усі хвалили ПС або щось інше, про що я пишу. Бо соцмережі - не пропагандистські листівки, вони існують для обміну думками і з'ясування об'єктивної картини. Завдання ж будь-яких тролів - за допомогою масових однотипних коментарів створити у читачів враження, що весь народ засуджує тих, на кого їх напустили, і підтримує тих, на кого вони працюють. А всі інші голоси заглушити власною кількістю і активністю.

З одного боку, негарно надавати їм таку можливість. З іншого - якщо я всіх таких перебаню і залишу лише тих, хто підтримують мене і ПС - це буде така сама брехня, тільки в інший бік.
Що ж я, маю по декілька разів перечитувати кожен негативний коментар, далі ретельно вивчати профайл його власника і, як суддя, виносити рішення - належить написане людині з власною думкою чи клавіатурному вояку Мінстеця?
Мені що, більше робити нема чого?

Я вчора на вічі ледь не впала, бо перед тим на фронті мала дві доби без сну і на страшенних нервах. На повноцінні клавіатурні війни мене зараз не вистачає.

А порохоботи ще й ображаються, пишуть, що ніякі вони не порохоботи smile emoticon Народ, я в інфовійнах вже років десять, я вас наскрізь бачу. І знаю навіть, чого ви кинулись "мочити" ПС після оголошеної нами ВІДМОВИ від збройного повстання проти влади - так, ніби ми оголосили протилежне.
Бо нагорі від нас чекали значно радикальніших дій і заяв. І напередодні ви отримали відповідні темники, переробити які не встигли.

Ось так все просто. А ви тут моралізаторство розвели.
І якщо ви стверджуєте, що ви не порохоботи - виходить, що ви ідіоти. Не тому, що не підтримуєте все, що робить ПС. Ваше ставлення до ПС - це ваша особиста справа. Але підтримувати цю владу - СОРОМНО.

Соромно, коли страшна війна, яка йде вже другий рік і забрала тисячі життів, називається антитерористичною операцією.

Соромно, коли генералам показують на карті майбутній котел і пропонують план військової операції для його уникнення - а вони просто дивляться, як барани, і не розуміють, про що йдеться.

Соромно, коли в армії тотальна пиятика і пов'язані з нею жертви, а трибуналів, щоб це спинити, немає.

Соромно, коли військові, політичні, адміністративні керівники вирішують одразу багато важливих питань: як отримати відкат, чи як добути зірочку, чи як не засмутити начальника - замість одного великого питання: як перемогти у війні.

Соромно, коли військовослужбовець ВМФ на лист до Міноборони з проханням закупити для кораблів засіб від тарганів, бо заїдають, отримує відписку з формулюванням: це неможливо, бо засоби від тарганів не стоять на озброєнні української армії.
Соромно, коли із зібраного волонтерами до бійців дійде лише те, що волонтери особисто привезуть до військової частини або відішлють Новою поштою на ім'я бійця, якому довіряють.

Соромно, коли лідер і головнокомандувач воюючої держави має бізнес у країні-агресорі.

Соромно, коли його головною проблемою є не ворог, а українські добровольчі рухи.

Це не означає, що цю владу вже завтра треба виносити БТРами. Робити треба лише те, що є доцільним, і лише тоді, коли воно є доцільним. Але розуміти, що у твоїй державі відбувається, зобов'язаний кожен.

Далі - кілька тез для тих, хто не є порохоботом, але кого все ж таки шокувала фраза про те, що ПС на даному етапі відмовляється від збройного повстання проти влади (До речі, була б я вчора не настільки втомлена, сформулювала б "від силового протистояння з владою" - це абсолютно те саме, але шокує чомусь менше.

Намагаюся зрозуміти, чому вас це могло шокувати - не намір це зробити, якого немає, а сама думка про таку можливість. Тим більше, після Майдану, де було класичне силове протистояння з владою, а в останні дні - із застосуванням вогнепальної зброї. Ви ж, сподіваюся, не думаєте, що стріляли лише "беркути"?
"Беззаконня"? Так у нас вже більше року нема закону. Йде незаконна війна на сході (див.вище). У нас незаконні добровольці, незаконні волонтери і незаконні блокпости на Закарпатті. Оскільки влада не наважилася визнати війну війною - усе, що стосується війни, автоматично витіснилось у площину беззаконня. Згідно закону в нас нині хіба що кишенькових злодіїв ловлять (і то, якщо чесно, не певна).

Не можна достроково міняти владу, бо зараз війна? Так у війні-то вся і справа. Народ не підніме зброї проти влади, яку можна переобрати, а Порошенко, на відміну від Януковича, ще не продемонстрував з усією чіткістю, що переобрати себе не дозволить. Але коли там наступні президентські, в якому році? І що до того часу буде з Україною? У найкращому разі - ще чотири роки сидіння в окопах уздовж лінії розмежування. У кого залишилося бажання там сидіти - будь ласка.

Дострокові президенські вибори? На них може перемогти тільки один з політиків першого ешелону, тобто, член старої команди, нова дупа на золотому унітазі, яку вже зараз знає вся Україна і яка здатна витратити мільйони на виборчу агітацію. І знов ті самі "договорняки" з ворогом.

Хочу спитати у тих, хто воює, і тих, хто у будь-який спосіб допомагає фронту (решту вважаю позбавленими права голосу): задля чого ви це робите? Думаю, більшість скаже: для перемоги.
Чи скаже хто-небудь: задля лінії розмежування (випадково зараз набрала "розмужування", очепятка за Фрейдом), створення нейтральної зони, відведення озброєння калібром більше (або менше - неважливо) 100 мм?

Що у нас віджимають наші землі і наша влада на це згодна - нормально?

Що якщо ми це дозволимо, станемо для світу "тєрпілами", слабаками, з якими можна не рахуватися - нормально?

Що там лишаються напризволяще тисячі наших людей - нормально?

Це ж ватні геббельси створюють враження, що їх там нема, а ми змушено їм підігруємо. Я, наприклад, проукраїнських донбассців бачу щодня, але інтерв'ю навіть не намагаюся записати, бо якщо буде ворожий наступ, з ними розправляться.

Ми більше року ризикували життям, втрачали друзів, віддавали на фронт останнє - заради цього?

Вочевидь, уся проблема в тому, що дуже багатьох наших співвітчизників ця війна не торкнулася. І вони навіть уявити собі не можуть те, що кожен фронтовик і кожен волонтер знає просто так, не замислюючись, як перший стовпчик таблиці множення.

Так не повинно бути.

Вони - значна кількість фронтовиків і волонтерів - і вимагають від ПС якнайскоріше взяти владу - байдуже, якими шляхами, а коли ми заявляємо, що поки що не готові до такої відповідальності, розчаровуються - мовляв, ми такі самі, як інші.

Набагато активніше й неприховано силового захоплення влади від нас вимагає вата, путінська агентура. Причому обов'язково саме зараз - коли ми ще не вилучили з-поміж себе окремі важко контрольовані "двіжуючі" елементи і поки ще не вся
Україна настільки зненавиділа цю владу, що зрадіє будь-якій альтернативі. Запутіні потрібен хаос і кривавий бардак, чого ми за будь-яку ціну не допустимо.

Ідеальна ситуація, як на мене - дотиснути Порошенка, щоб він на час війни залишив собі лише політичні повноваження, а Головнокомандувачем призначив одного з толкових фронтових командирів.

Дотиснути його буде важко. На відміну від Януковича, він не боягузливий бандит, а достатньо сміливий олігарх. Він не хамло, не агресивна нікчема і міг би бути непоганим президентом для перехідного періоду - якби не війна. А керувати державою у військовий час він не годиться і мав цілий рік, щоб це довести.

Тому давайте без істерик, без спонтанних створень собі месій і таких самих бурхливих розчарувань. Давайте працювати, знищувати ворогів і лікувати нашу державу - як і годиться, для початку випробувавши усі консервативні методи і тільки якщо вони не допоможуть, вдаватися до хірургії.

П.С. Порохоботів і мінстеців попрошу мати совість і взяти відпустку. Бо вчора ваша активність межувала з непристойністю.

http://www.bilozerska.info/?p=26168



З'їзд був важкий, приймалися складні, доленосні для ПС, а можливо, і для всієї України рішення.
Дуже коротко: Ярош сказав, що він націоналіст, отже, революціонер, але водночас державник. Сказав, що ми маємо якнайскоріше змести цю владу, але за будь-яку ціну зберегти державу.

Від збройного повстання проти влади (чого дуже багато хто вимагає або очікує від ПС) вирішено на даному етапі відмовитись - з міркувань, що у нас поки що немає чіткої, дисциплінованої структури, яка б могла б швидко собою замінити владу і вберегти державу і народ від хаосу, розгулу криміналу тощо.

Замість цього ініціюємо всеукраїнський референдум, на який виносимо такі питання:

- недовіра Раді і уряду.
- введення військового стану.
- денонсація зрадницьких мінських угод (ми не можемо перемогти Роосійську імперію на своїй землі, граючи за правилами Росії чи Європи).
- повна блокада окупованих територій.
- легалізація і структуризація добровольчого руху.

Вирішено, що ПС не йде на місцеві вибори - щоб агітація за референдум не сприймалася суспільством як виборчий піар. І тому, що таким шляхом систему не змінити.

Дмитро Ярош всерйоз збирався скласти мандат депутата ВР, але з'їзд проголосував проти. Також зверення проти цього підписали більшість командирів ДУК, які хочуть, щоб він представляв інтереси воюючих підрозділів на офіційному рівні.

Всі підрозділи ДУК і ПС мають бути готовими до акцій громадянської непокори. А командири - зайнятися підвищенням дисципліни. Пролунав також чіткий натяк, що публічно на з'їзді всі плани оголошуватись не будуть.

Натяжчим, звісно, було визнати, що для силових дій - принаймні, ще рано. Але пам'ятаймо , по-перше,гарний російський вислів: "При приближении бури первыми исчезают любители делать волны", по-друге, наполегливий і нав'язливий вереск вати про те, як Ярош "злився і усіх злив". Імхо, дозволяти себе розводити на слабо - остання річ.

http://www.bilozerska.info/?p=26166



1. Госпітальєрам та іншим фронтовим медикам - золоті пам'ятники за життя. Сьогодні я вперше в житті без медиків везла у лікарню важкого. Не буду описувати, як - опису це не піддається. Але більше не хочу. А вони роблять це щодня.

2. Нашим співгромадянам, які просто беруть те, що мають, і відправляють на фронт - золоті пам'ятники за життя. Червоний "субарік", відновлений власником після аварії і подарований нам, сьогодні врятував життя людині. Це цілком нефронтова машина, вона їсть лише 95-й бензин і любить гарні дороги з якісним покриттям - але на гіршій машині живим би не довезли.

3. Агресивну "вату" - мордою об асфальт без зайвих церемоній і мудрагелій. Це як мінімум. На блокпостах медиків і вояків, які знають спеціальний пароль, завжди пропускають поза чергою. Люди до цього звикли і навіть якщо не в захваті - агресії до "позачергових" ніколи на моїй пам'яті не проявляли. А сьогодні п'ятьом істотам, з них дві жіночої статі, вочевидь, не сподобалось, що вони змушені стояти у черзі, а когось пропустили одразу, і вони заступили дорогу нашій машині. Баби попереду, мужики позаду. Ми пробували пояснити ситуацію, сигналили - все це на швидкості 10 км/ч - а вони верещали щось матом і кидалися на машину. Коли ми, трохи піддавши газу, змусили їх відскочити з дороги - били нашу автівку ногами з боків, ще й чимось вдарили по даху.

Уявіть собі кілька десятків кілометрів, які ми проїхали по донецьких дорогах - ці дороги уявити собі все одно неможливо - уявіть нашого важкого, який кричить від болю або "упливає" на кожній вибоїні - а знеболити тим, що у нас є, з медичних причин не можемо - і уявіть собі міцність моїх нервів. Я не відкрила вогонь - навіть у повітря. Навіть прикладом в зуби не дала нікому. Щоправда, враховуючи трьох мужиків і наш з водієм один карабін на двох - яке там прикладом в зуби - відібрали би зброю, тут тільки стріляти. Але кожна секунда, витрачена на виховання агресивного хам'я, могла коштувати занадто дорого. Спрацював пріоритет: В ЛІКАРНЮ! - ми дали по газах і помчали далі.

Якби не критичний стан людини, уродів, звісно, варто було б провчити. І знову б у наших і ненаших ЗМІ піднявся вереск про "бєспрєдєльних правосєків, які воюють із цивільним населенням".

А щось же з хамйом треба робити.


Триває більш ніж тривожна ситуація в Мукачевому. Уздовж всієї лінії фронту посилились обстріли, ворог явно готує великий наступ. На нашій ділянці фронту ворожі ДРГшки лазять майже безперервно. Вночі їх відганяють - зранку вони з'являються знову. Не пам'ятаю такого раніше, і явно не просто так вони лазять.

Ще й зранку дізналася про смерть бойового товариша.

При цьому всьому - життя триває. Частинкою цього життя є теплий чорний Комочок, дитя, яке хоче їсти. Мокрий корм, мішанками з яким нас годували мало не півроку (спасибі волонтерам) скінчився, сухого ще вдосталь, але ж він шкідливий... І використовується лише тоді, коли мама на позиціях або в роз'їздах і Комцю годують хлопці. Ну, або після основної їжі трошки, на підкормку.
Отже, дитя дивиться мамі в очі і вимогливо каже: "Мє!". І що робити мамі? Мама бере вудку і йде рибалити.
В дитинстві я була дуже класною рибалкою. Мені заздрили усі сільські пацани - ніхто з них не повертався з таким уловом, як я. Поруч з нами жив один дядько, затятий рибалка. Він не визнавав "готові", магазинні снасті і мало не все робив власноруч. І мене навчив. Дорослою я вже не рибалила, але досі пам'ятаю рецепт чудодійного тіста, на яке риба може не клюнути, тільки якщо її у водоймі фізично немає.

Отже, купила я ліску і гачків, зробила собі снасті і сиджу рибалю. Таке дежавю - оцей поплавець на воді, точнісінько такий, як 20-25 років тому, хвилі його гойдають, я закуталася від вітру, а в зубах у мене паличка, на яку намотується тісто... Тільки мама далеко (малою я рибалила тільки разом з мамою, вона не відпускала мене саму). І я у формі. І зброя у мене. І на позиції мені скоро. А за річкою, не так вже й далеко - тух-тух-тух-тух-тух - працює важкий кулемет. І, судячи зі звуку, хтось ПТУРа запускає. І сидіти довго не можна, щоб їхню ДРГшку на себе, як на тісто, не приманити.

І Грін помер сьогодні...

А Комця щасливий. Мама наловила нам їжі - вистачить днів на три. Бідолашні пацани впіймали облизня - думали, що то їм буде рибна юшка. Нічого, поки не повернеться з відпустки наш кухар - посидять на "Мівіні". А Комця у нас Галя балувана - "Мівіну" їсти не буде. Ще й хворіємо ми зараз, то ні в чому нам відмови нема. Місяць тому Ватничок після важкої бійки став трьохсотим - дістав поранення в око, і відтоді воно гноїться. Що ми тільки не капали... Комця - дитя розумне, знає, що його лікують, терпить і сам підставляє око. Знайомі ветеринари, як рік тому, дистанційно дають поради, як нам позбутися тієї болячки. От доїде мама до аптеки - купить новий потужний антибіотик...

Важкий кулемет продовжує працювати.


Це був спільний бій бійців ДУК і 93-ї ОМБР поблизу с.Водяне (район Донецького аеропорту). Азід прислав це фото і написав спогад про той бій.

"Зашли на окраину Водяного с парой БМП-2 и одним Т-64. Проверили поселок на наличие "сепаров" - буквально ушли час назад. Брошенные кителя с нашивками и георгиевскими ленточками, цинки с патронами, истлевшие сигареты в пепельницах, открытые и чуть надпитые бутылки пива, жратва и теплые чайники на кухнях.
Читати даліCollapse )

11701142_910208472370188_2963983306103601611_n[1]
Фото после боя, спустя час. Правосеки и 93-я бригада".


У цій війні є щось не зовсім реальне.
Триває більш ніж тривожна ситуація в Мукачевому. Уздовж всієї лінії фронту посилились обстріли, ворог явно готує великий наступ. На нашій ділянці фронту ворожі ДРГшки лазять майже безперервно. Вночі їх відганяють - зранку вони з'являються знову. Не пам'ятаю такого раніше, і явно не просто так вони лазять.
Ще й зранку дізналася про смерть бойового товариша.

При цьому всьому - життя триває. Частинкою цього життя є теплий чорний Комочок, дитя, яке хоче їсти. Мокрий корм, мішанками з яким нас годували мало не півроку (спасибі волонтерам) скінчився, сухого ще вдосталь, але ж він шкідливий... І використовується лише тоді, коли мама на позиціях або в роз'їздах і Комцю годують хлопці. Ну, або після основної їжі трошки, на підкормку.

Отже, дитя дивиться мамі в очі і вимогливо каже: "Мє!". І що робити мамі? Мама бере вудку і йде рибалити.

В дитинстві я була дуже класною рибалкою. Мені заздрили усі сільські пацани - ніхто з них не повертався з таким уловом, як я. Поруч з нами жив один дядько, затятий рибалка. Він не визнавав "готові", магазинні снасті і мало не все робив власноруч. І мене навчив. Дорослою я вже не рибалила, але досі пам'ятаю рецепт чудодійного тіста, на яке риба може не клюнути, тільки якщо її у водоймі фізично немає.

Отже, купила я ліску і гачків, зробила собі снасті і сиджу рибалю. Таке дежавю - оцей поплавець на воді, точнісінько такий, як 20-25 років тому, хвилі його гойдають, я закуталася від вітру, а в зубах у мене паличка, на яку намотується тісто... Тільки мама далеко (малою я рибалила тільки разом з мамою, вона не відпускала мене саму). І я у формі. І зброя у мене. І на позиції мені скоро. А за річкою, не так вже й далеко - тух-тух-тух-тух-тух - працює важкий кулемет. І, судячи зі звуку, хтось ПТУРа запускає. І сидіти довго не можна, щоб їхню ДРГшку на себе, як на тісто, не приманити.
І Грін помер сьогодні...

А Комця щасливий. Мама наловила нам їжі - вистачить днів на три. Бідолашні пацани впіймали облизня - думали, що то їм буде рибна юшка. Нічого, поки не повернеться з відпустки наш кухар - посидять на "Мівіні". А Комця у нас Галя балувана - "Мівіну" їсти не буде. Ще й хворіємо ми зараз, то ні в чому нам відмови нема. Місяць тому Ватничок після важкої бійки став трьохсотим - дістав поранення в око, і відтоді воно гноїться. Що ми тільки не капали... Комця - дитя розумне, знає, що його лікують, терпить і сам підставляє око. Знайомі ветеринари, як рік тому, дистанційно дають поради, як нам позбутися тієї болячки. От доїде мама до аптеки - купить новий потужний антибіотик...

Важкий кулемет продовжує працювати.


11698926_909735089084193_3021786826415467903_o[1]

Канадійка Дженіфер Осборн, професійний фотограф, знімає в Україні фоторепортаж про жінок, які служать в армії і добробатах.

Як це часто буває, знайомі знайомих (в даному разі це була Ірма Крат) звели нас із нею, і ми провели разом насичені і дуже теплі кілька годин, і Джен зробила чудові фото.

Наша нинішня база знаходиться занадто близько від передової, щоб тягнути туди Джен, яка ще не має досвіду фронтового кореспондента. Та й, чесно кажучи, командир не дуже вітає на базі журналістів, і я його розумію. Тож ми з Джен і її українським помічником Володимиром зустрілися у найближчому прифронтовому місті. Нагулялися-насміялися, що ой.

Джен попросила мене приїхати в екіпіровці. Я так і зробила, але розмірковувала, чи не по-дурному виглядатиму у всьому цьому на тлі звичайного міста, де немає окопів, бліндажів і зруйнованих будинків - хіба що час від часу їздить військова техніка і ходять солдати. Але ж у нас фото-, а не відеосесія. Близькість передової на фото не видно.

Але профі є профі. Навіть якщо не говорить українською або російською. Через хвилину після нашої зустрічі приваблива, постійно усміхнена Джен звернула увагу на припарковану вантажівку з ЗСУшниками. Ще через хвилину ми з нею вже сиділи у кузові, вона знімала солдатів і мене - на свій наворочений Canon і трошки - для пам'яті - на мою мобілку. Я бачила тих хлопців вперше в житті і навряд чи зустрінуся з ними ще - а втім, яка різниця? Хіба не всі вони наші?

Далі ми багато гуляли, нам махали руками і бібікали з машин. Побачивши мене з автоматом і Джен з фотоапаратом, підійшли інші військові, запросили до своєї частини. Джен знімала мене у їхній казармі і з їхньою "мухою" - сподіваюся, задля забавки, а не всерйоз smile emoticon Закінчилося приємною несподіванкою - вояки подарували мені трохи 7,62 для мого "Еріка", які у нас в дефіциті. Багато фотографувалися разом - на фотоапарат Джен і на їхні мобілки.

Найцікавішою була зустріч з однією жінкою - власницею невеликого магазину. Вона вийшла на поріг, побачила нашу фотосесію і запросила нас до себе. Напоїла чаєм, подарувала трохи косметики, а потім відправила до ресторанчику, власницею якого є її приятелька, і, не слухаючи жодних заперечень, нагодувала нас трьох за свій рахунок. Дала свій телефон, обіцяла в майбутньому будь-яку підтримку.
Ця жінка люто ненавидить "сепарів". Її син і малі онуки зараз на окупованій території, вона розлучена з ними. Син з дитинства дружив з місцевими хлопцями, які потім пішли в один з українських добробатів. У тому добробаті були поранені, і її син їм допомагав. Про це хтось доніс "сепарам", його забрали і дуже тяжко били, дивом вдалося витягнути його звідти (наскільки я зрозуміла, просто викупили за гроші).

Журналісти спробували трошки попідначувати ту жінку - на тему, що у "сепарів" теж є права і є своя правда. Її аж підкинуло: "Там их права - за поребриком! Там их дом, там их правда. ТУДА!!!"

І таких там, під самою лінією фронту - багато. І що б не казали наші вороги, а більшає їх щодня.


ДЕЯКІ ДУМКИ З ПРИВОДУ ПОДІЙ НА ЗАКАРПАТТІ. Виношувала їх з першої хвилини конфлікту, але не наважувалась написати.

Ситуація - більш ніж резонансна. Члени і прихильники ПС, усі бажаючі "довести революцію до кінця" і просто люди, втомлені від мафіозного бєспрєдєлу, одвічної спайки (не лише на Закарпатті) бандитів і силовиків - однозначно на боці бійців ПС.

Але є ще й інша частина суспільства - безумовно, на сьогодні це більша частина - яка шокована самим фактом стрілянини у мирному місті і наявності за багато кілометрів від лінії фронту людей зі зброєю. Безумовно, бандити жили у Мукачевому мало не споконвіку, і зброя у них з'явилася теж не вчора. Але поки не виник збройний конфлікт між бандитами і ПС, пересічні громадяни її не бачили і жили собі спокійно.

Я пильно спостерігаю за реакцією громадськості. Минуло три доби, перший шок минувся, і люди звернули увагу на серйозну, ніким досі не вирішувану проблему, яку, свідомо чи ні, підняли хлопці з ПС, втягнувшись у збройний конфлікт з місцевим криміналом. Люди ще не готові сказати однозначно й безкомпромісно, що бандюків і кришуючих їх ментів треба відстрілювати, але вже серйозно замислились, що з ними таки щось треба робити.

Всі ці дні у мене в голові аналогія: події 1 грудня на Банковій, коли після побиття студентів, у перший день справжнього, багатотисячного, але ще цілком мирного Майдану молоді націоналісти спробували перевести ситуацію у силову площину. Тоді від них відмежувалися і обізвали провокаторами не лише політики (які завжди відмежовуються від будь-яких радикальних дій), а й переважна більшість майданівців. Проблема назріла, люди це розуміли, але були готові виключно до мирних шляхів її розв'язання. Трохи більше ніж через півтора місяці, коли усі побачили, що мирне стояння на морозі і розмахування ліхтариками призвело лише до прийняття законів про заборону великих шапок, а політики, офіційні лідери протестів, ніякої альтернативи не пропонують - ті самі хлопці почали робити те саме, що робили 1 грудня на Банковій. Але цього разу їх усі підтримали. І ми перемогли.

У свідомості переважної більшості людей - табу на силові дії серйозніші за легкий мордобій, а особливо - на насильство по відношенню до представників держави і закону. Але табу на канібалізм ще сильніше - але й воно часто зникає, якщо альтернативою для людини є голодна смерть.

Коротше кажучи, якщо зараз усі зусилля кинути - не на те, щоб упіймати кількох ПСівців, а на те, щоб розв'язати проблему, зруйнувавши спайку між державними органами і мафіозними кланами (почати можна з Мукачевого, але обмежуватись ним не можна), то ситуація розрядиться, ескалації насильства не буде. Якщо ж цього не зробити - не виключено, що за півтора-два місяці "Мукачівський ексцес" охопить інші українські міста, а двоє загиблих 11 липня у бою з бандитами і ментами ПСівців, імен яких я наразі навіть не знаю, будуть на устах суспільства, як Нігоян і Жизневський.

Наступна теза - спеціально для тих, хто вважає, що хлопцями або їхніми командирами керував фінансовий інтерес - бажання самим отримувати прибутки від контрабанди. Особисто я так не вважаю, але з огляду на популярність цієї думки, зупинюся і на ній.

Люди, ви погано знаєте історію. Усі народні герої, від Робін Гуда і Кармелюка починаючи, з якого боку не поглянь, були розбійниками. Так, Робін Гуд грабував "поганих" і допомагав "хорошим". А в кого стріляли бійці ПС - в дрібних беззахисних сиріток? І на що витрачаються усі, в тому числі фінансові, ресурси ПС - хіба не на перемогу у Визвольній війні?

Втім, навіщо нам давні, легендарні часи? Чи не всі відомі історичні діячі минулого століття, одними з яких захоплюємось ми, іншими - наші вороги, починали з речей, які можна кваліфікувати як звичайнісінький бандитизм. Сталін та інші більшовики до того, як прийшли до влади, грабували банки і займалися "ексами". ОУНівці Білас і Данилишин, оспівані Ольжичем і Телігою, були повішені за те, що вчинили збройний наліт на пошту, щоб дістати для ОУН гроші. Нагадаю, що під час таких акцій під загрозу передусім потрапляли зовсім не озброєні бандити та їхня "криша", а звичайні мирні громадяни - поштарі, касири, випадкові відвідувачі.

А знаєте, хто з відомих добував гроші на свою діяльність виключно легальними шляхами?
Адольф Гітлер.
Він не грабував банки і пошти, не рекетирив багатіїв. Він брав гроші у спонсорів. У заможних людей, що співчували його ідеям.
Ви переконані, що згодом він проявив себе принципово кращим, ніж згадані вище "політичні розбійники"? Думаю, тих, хто так вважає - принаймні, не більшість :)

Подумайте, які колосальні гроші потрібні на те, щоб зламати систему - байдуже навіть, якими шляхами зламати. І чи дозволить система своїм конкурентам здобути ці гроші - теж байдуже, якими шляхами здобути.

Не піддавайтеся на загальну істерику. Думайте власним розумом.


8-й окремий батальйон ДУК ПС "Аратта". Стрілець-парамедик Даша відпочиває після бою.

Стрілець-парамедик Даша відпочиває після бою


Інформація про те, що у Мукачевому хлопці з ПС не "ділили сфери впливу", а воювали зі справжнісінькими сепарами, які, як повідомлялося, діють на гроші Медведчука і Путіна і планують проголосити "Закарпатську народну республіку", щоб підпалити Україну з другого кінця, схоже, виявилася правдою.

Нижче - скріншот зі сторінки Вконтакті Едуарда Гілазова. Це командир "новоросійської" диверсійно-розвідувальної групи "Рязань". Група доволі відома, інформація про неї часто з'являлася у ворожих ЗМІ - у вигляді інтерв'ю з командирами і бійцями тощо.

11745735_907958385928530_6224635752285615075_n[1]

Ось що сьогодні написав Гілазов (мовою оригіналу, орфографія збережена):
"11.07.2015 года, в ходе боестолкновения с ДРГ противника в Мукачево погиб боец народного ополчения Донбасса и получил ранение боец с позывным Заяц. Операция по ликвидации производилась карательными отрядами Правого сектора за участием Киевской Хунты. Весь цирк и шумиха поднята для отвода глаз о бесчинствах в Закарпатской народной республики, которая является частью Новороссии. Земля пухом павшему воину".
http://m.vk.com/id123959274


Якщо йому не зламали сторінку, то...
Усім все має стати ясно.
Це не наші хлопці влаштували війну за 2 тис. км від лінії фронту - це війна, нав'язана нам ворогом, зробила стрибок довжиною у 2 тис.км.

http://www.bilozerska.info/?p=26124


Цей текст - НЕ офіційна позиція ПС, а моя особиста думка.

Здається, я зрозуміла, в чому була помилка.
ЛЮДЯМ ВАЖКО ПОЯСНИТИ, ЩО ДО ЗУБІВ ОЗБРОЄНІ ЛЮДИ РОБЛЯТЬ У ДВОХ ТИСЯЧАХ КІЛОМЕТРІВ ВІД ЛІНІЇ ФРОНТУ. Тим більше - чому вони використовують цю зброю.

На початку це було важко зрозуміти і прийняти навіть мені. Я все життя за зброю обома руками. За легальну - змащену у сейфах і нелегальну - законсервовану у схронах. Нелегальна потрібна для того, щоб у разі чого не добувати її з такими муками, як добуваємо досі. Але ж у жодному разі - не для бандитських розборок.
(Звичайно, краще б зброя була тільки легальна. Але що робити, якщо ми, тобто українське суспільство, досі не дотиснули владу прийняти нормальний закон про зброю?).

Прізвище депутата Ланьо, який, якщо вірити інформації, яка тепер почала випливати, пов'язаний просто з неймовірною кількістю злочинів, від звичайного бандитизму до запутінського сепаратизму - я вперше почула вчора. Переконана, що переважна більшість людей так само.

З того боку все було схоплено. Бойовики, мєнти з важким озброєнням. Кажуть, були навіть кореспонденти ЛайфНьюз.
А наші поїхали просто так. Без "своїх" ментів, без журналістів (фіг би мєнти наважились стріляти, якби вони були), а головне - БЕЗ ПОПЕРЕДНЬО - підкреслюю - ПОПЕРЕДНЬО, А НЕ ОПІСЛЯ - ПРОРОБЛЕНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ РОБОТИ.

Цих озброєних медведчуківських бойовиків треба було фотографувати, як мінімум, протягом кількох місяців, і поширювати ці фото. Про всі злочини депутата громадськість мала знати, як мінімум, за тиждень до стрілянини.

Цього не було зроблено. Наслідки очевидні: в усьому, як завжди, винен "Правий сектор".

Так, звичайно, у нормальній державі з криміналом має боротися поліція. Хтось здивується, якщо я скажу, що ситуація у нашій державі далека від норми?

Так, необхідно міняти систему, а не намагатися її очолити, що досі робили абсолютно всі, хто називав себе опозицією. Для зміни системи в ділянці, наприклад, міліції - я про це пишу вже багато років - необхідна повна люстрації міліції за грузинським зразком (можливо, за деякими винятками для окремих міліціонерів з незаплямованою репутацією - їх можна буде потім знову прийняти на службу). Інакше повернемось до того, з чого починали.
Думаю, усі чудово розуміють, що під час війни зробити це нереально.

Тому важко визнати, але доводиться: якщо міліція на боці бандитів, з бандитами доводиться боротися звичайним громадянам. І якщо у цих бандитів є важке озброєння, проти них не підеш з травматом чи дідовою двостволкою.

АЛЕ ПЕРЕД ТИМ, ЯК ЗВАЖИТИСЬ НА ЗБРОЙНУ СУТИЧКУ З БАНДИТАМИ, ТРЕБА ПОВІДОМИТИ УСІМ: ЦЕ БАНДИТИ - ОСЬ ДОКАЗИ. У НИХ Є ВАЖКЕ ОЗБРОЄННЯ - ОСЬ ДОКАЗИ. МІСЦЕВА ВЛАДА І МІЛІЦІЯ НА ЇХНЬОМУ БОЦІ - ОСЬ ДОКАЗИ. ВСІ СПРОБИ ВИРІШИТИ ПРОБЛЕМУ ЦИВІЛІЗОВАНИМИ ШЛЯХАМИ ЗАЗНАЛИ НЕВДАЧІ - ОСЬ ДОКАЗИ.

Інакше наші хлопці ризикують життям, навіть гинуть, а громадськість може зробити висновок, що бандити - це вони.

P.S. Хочу, щоб оточених ПСівців не віддавали на розправу, а зробили їм коридор для відправки на фронт. Так буде по справедливості.


Після Савур-могили

ЧОМУ ВІЙНА

Posted on 2015.07.10 at 17:34
Найкращий спосіб приховати, закамуфлювати істину - багатослів'я. І особливо - багатослів'я з образливим акцентом.

Як більш-менш інтелігентні формулювання ("російськомовне населення Донбасу бореться за свої права"), так і "фашистська хунта на підсосі у піндосів геноцидить мирний Донбас" - оце і є те саме маскування, "забалакування" причин цієї війни.

Українська сторона теж, на жаль, бере у цьому участь ("ПаРаша", "Лугандонія", "угрофіни" тощо).

Насправді ж ця війна почалася, і ми змушені воювати не тому, що якісь люди в Україні (неважливо, які саме і скільки їх було) чогось (неважливо, чого) захотіли і не отримали. І навіть не тому, що особисто Путіну (котрий, як усім відомо, ла-ла-ла) раптово забажалося привласнити Крим.

ЦЯ ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ, І ВСІ ЦІ РОКИ БУЛА НЕМИНУЧОЮ ТОМУ, ЩО, НА ЖАЛЬ, ПЕРЕВАЖНА БІЛЬШІСТЬ ГРОМАДЯН РОСІЇ ПСИХОЛОГІЧНО НЕ СПРИЙМАЮТЬ УКРАЇНЦІВ ЯК ОКРЕМИЙ НАРОД І ВІДМОВЛЯЮТЬ НАМ У ПРАВІ МАТИ ВЛАСНУ, НЕЗАЛЕЖНУ ВІД РОСІЇ ДЕРЖАВУ. РОЗПАД СРСР, В РЕЗУЛЬТАТІ ЯКОГО ПОСТАЛА СУВЕРЕННА УКРАЇНА, ВОНИ СПРИЙМАЮТЬ ЯК ЗЛОЧИН ТОДІШНІХ МОЖНОВЛАДЦІВ/ОСОБИСТУ ТРАГЕДІЮ/ІСТОРИЧНУ ПОМИЛКУ, ЯКА РАНО ЧИ ПІЗНО МАЄ БУТИ ВИПРАВЛЕНА.

А оскільки їх більше, ніж нас, і вони вже багато років мають лідера, який проводить агресивну експансіоністську політику - напад Росії на Україну був тільки питанням часу.
Вони чекали слушного моменту, коли в Україні послабиться вертикаль влади. Дочекалися і напали.

Розумні люди знали, що так буде, з 1991 року і, не сподіваючись на якісь там санкції і моніторингові місії ОБСЄ, у лісах Закарпаття, Київщини, Чернігівщини готували молодь до партизанської боротьби. Зараз цю молодь нездарне командування винищує в окопах, використовуючи як лінійну піхоту. Це прикро.

Ми не можемо в чомусь переконати супротивника, бо не в наших силах змінити основоположні принципи їхнього мислення. Що ми не зробимо, вони продовжуватимуть вважати нашу державу віджатим підлими Штатами шматком їхнього городу.

Немає способу примусити їх припинити думати, що це їхнє. Єдине, що ми можемо, ціною надзусилля - зробити так, щоб вони боялися сюди лізти. Зробити їм настільки боляче, щоб спогади про цей біль ще років сто утримували їх від зазіхань на наше.


Після Савур-могили

Невеличкий, але успіх

Posted on 2015.07.08 at 11:56
11722114_906135396110829_257451968855392126_o[1]

Оце обведене червоним - це ворожий снайпер у маскувальному костюмі. Вже неживий. Повз до наших позицій. Не доповз. Як то кажуть, нехай щастить.

До речі, першим помітив його азербайджанець Тімур (про нього нещодавно у мене була стаття). В Тімура такі очі - вночі ніяких тепловізорів не треба, а вдень - годі й казати.




Марш Святослава, він же Марш батальйонів - за скасування "Мінських домовленостей". Київ, 3.07.2015

Практично повний відеозапис події. Але знято з деяким акцентом на одного з учасників акції - молодіжну організацію "С14".

Зйомка: Дмитро Сіркович
(с) ІА "Поряд з вами"


03

6 липня - річниця першого повноцінного бою Добровольчого Українського корпусу "Правий сектор". Це була розвідка боєм під Карлівкою.

Рік тому, по свіжих слідах, я коротко розказувала, як усе було. Тепер настав час написати щось на кшталт мемуарів про ту подію. Пишу на ходу в машині, перепрошую за відсутність стилю.

Для мене це теж було перше боєзіткнення. Того вечора нам вперше і, здається, востаннє на базі подали на вечерю неякісну їжу (зіпсовану печінку), і всі, хто її поїв, включно зі мною, отруїлися. Вночі, перед виїздом, мені стало погано, піднялася температура, але я вирішила перетерпіти. Думаю, в бій лише зранку, до того часу має минутися, а якщо не минеться, залишуся на крайньому блокпості з армійцями.
Десь о третій ночі були ми на тому блокпості. На під'їзді нас, до речі, обстріляли армійці, незважаючи на те, що була домовленість, що ми приїдемо. Тоді, рік тому, це траплялося дуже часто. Коли по нашій колоні почали стріляти з автоматів, мені дуже захотілося вистрибнути з машини і перекотитися на узбіччя, але командир наказав усім залишатися у машинах, і це було правильно, бо узбіччя були заміновані.
У нас вистачило витримки не відкрити вогонь у відповідь (хоча вночі, у темряві, не знаючи точно, скільки метрів (чи, можливо, навіть кілометрів) до того блокпоста, ми не могли бути впевнені, що то стріляють наші, а не "сепари"). Командир послав друга Кота на переговори. Той підняв руки, закричав: "Не стріляйте, я йду!". За кілька хвилин непорозуміння владналося.

ДАЛІCollapse )


Після Савур-могили

Підловили :-)

Posted on 2015.07.06 at 11:48
olenka


Сьогодні день народження одразу у двох героїв - не лише ДУК "Правий сектор", а цілого фронту і всієї російсько-української війни. Це Яна Зінкевич, яка у 19 років створила і очолила медичний батальйон "Госпітальєри" при ДУК ПС, і Віталій "Швед" Кашуба - розвідник-диверсант від Бога, що майстерно володіє практично всіма видами зброї, включно з бронетехнікою і артилерією.

11231278_903720299685672_2579101979570291942_o[1]


Яні сьогодні 20. 6 липня виповниться рік, як вона вперше взяла участь у бою - в якості звичайної медсестри, єдиної тоді на велику групу. Це було під Карлівкою, і Яні тоді довелося рятувати кількох поранених - на щастя, легких. Сьогодні у її підпорядкуванні біля сотні парамедиків, кількість врятованих нею українських бійців могла б потягатися хіба що з кількістю ворогів, знищених Шведом. Він теж був у тому першому бою. Звів нашу артилерію на ворожий опорник, у них було тоді кілька десятків 200-х.

Вони обоє взагалі не знають почуття страху. Минулого літа Яна всупереч наказу командира направила машину на пристріляне (і постійно обстрілюване) ворожими мінометами перехрестя, щоб витягти звідти кількох поранених. Це була авантюра на межі з самогубством, але пощастило - у її машину не влучили, поранених вдалося врятувати.

Я не була свідком цього епізоду - але була свідком іншого. 8 серпня минулого року Яна і її команда вивезли зі Степанівки під Савур-могилою пораненого у шпиталь і наступного дня поверталися у Степанівку через Амвросіївку, прихопивши із собою мене. У медичного пікапу з'явився "супровід" - дві тихоходні "таблетки" з армійськими медиками, які не знали дороги і тому поїхали разом з нами. Їхати колоною через наскрізь прострілювану ворогом територію було значно небезпечніше, ніж одним швидким і рухливим пікапом, але Яна не змогла їм відмовити. Коли ми проскочили найбільш небезпечні кілька кілометрів і зупинилися у посадці, звідки нас не було видно, з'ясувалося, що "таблетки" відстали. Я вважала, що треба їхати далі - адже за нашою машиною стовп пилу, видний на кілька кілометрів - так що згубити дорогу вони не зможуть. "А якщо вони поламалися?" - питає Яна. Я кажу: "Не дві ж одразу поламалися. Ніхто у такому місці ремонтуватися не буде. Пересадять людей у справну і поїдуть далі". Але Яна прийняла рішення повертатися за ними. Сказала: "Ми не можемо покинути людей у небезпеці, тим більше, медиків. Зараз ми їм допоможемо, потім вони нам". І весь той, дуже м'яко кажучи, небезпечний шлях нам довелося проїхати не один раз, а тричі. З "таблетками" виявилося все нормально, вони просто відстали.

Коли ми доїхали, задоволений як слон Швед продемонстрував нам трофейний міномет "Васильок" і зробив мені ексклюзивну "екскурсію" Степанівкою. Міномет той потім був відремонтований нами і довго воював на Пісках. І на сьогодні він справний і "служить" в 5-му ОБАТі ДУК.

На той момент у Яни була лише одна медична машина і кілька людей в команді. Далі ця за віком майже дитина проявила себе як жорсткий і ефективний менеджер, створивши чи не найбільшу за кількістю працівників і, певно, найбільш ефективну фронтову медичну службу. Про роботу ж диверсійної групи Шведа зі зрозумілих причин багато не розкажеш, але, повірте, вона була не менш ефективною.

З днем народження, друзі! Перемоги спільної нам усім.

http://www.bilozerska.info/?p=26096


Попередні 25