?

Log in

No account? Create an account
вересень 2017   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30
Позавчора в місті один алкаш крикнув на нас з Ефкою, що ми дві суки.
Я ніколи не називаю Ефку "сукою", лише "дівчинкою", тому вона дуже образилась.
- Гав! - сказала Ефка.
- Ефка, фас! Взяти! - сказала я.
І ми з великим задоволенням пробігли за пияком метрів 50. Він бігав швидше :)
Непогана вийшла розминочка.
Якби то всіх покидьків можна було так легко вчити ввічливості :)

****************

Познайомилась на вокзалі з ватною бабушкою.
Підходить вона до мене, вся така старенька, немічна, одне око сльозиться...
- Внучечка, ты что, в АТО? А что ты там делаешь?
- Воюю, - кажу.
- А с кем ты там воюешь? С украинцами?
- Та які вони українці, вони зрадники, за Росію воюють.
- Ой, внучечка, да разве можно воевать с Россией? Россия большая, сильная. Ты на себя посмотри. Ты такая слабая, худая, нежная. Езжай домой...

Далі була довга розповідь про хорошого і прекрасного бабусиного онука, який свого часу, на відміну від дурненької мене, благополучно відкосив від мобілізації, занісши комусь там грошей, і тепер спокійно живе, працює, годує бабусиних правнуків. Дім - повна чаша, ось як треба жити. Для родини своєї треба жити, а не воювати за олігархів.

Довго переповідати не буду, але скінчилося все тим, що розпрекрасний бабусин онук, якого, як виявилось, чекала вона на платформі, не прийшов забрати її з вокзалу, і дві бабусині важкезні сумки довелося тягнути поганій і слабкій мені.

Життя - воно таке, символічне іноді.

На российском телевидении вышла программа об украинской женщине-снайпере, где убитые ею боевики были названы «безоружными людьми»

На прошлой неделе, после выпуска новостей, на российском Первом канале вышло ток-шоу, посвященное украинскому снайперу Елене Белозерской. Вернее, одному короткому видео, где видно, как Елена уничтожает противника. Российские пропагандисты использовали эти кадры, чтобы сделать большой сюжет о «столичной журналистке, приехавшей ради материала пострелять на Донбасс». Они, разумеется, умолчали о том, что Елена уже три с половиной года служит солдатом в Украинской добровольческой армии. Прошла Карловку, Авдеевку, Саур-Могилу, Пески и Широкино. Не сказали и о том, что Елена бок о бок воюет со своим мужем и мечтает о детях, которых они хотят завести, когда закончится война…



— Ведущий программы на российском телевидении просто нагло соврал, — с улыбкой сказала Елена Белозерская, ставшая героиней документального фильма «Невидимый батальон». — Он назвал меня журналисткой, которая приехала на Донбасс, как на сафари, пострелять людей, а потом вернулась в Киев писать статьи. Это абсолютная ложь! Все, кто меня знают, помнят, как три с половиной года назад я отказалась от журналистского статуса и ушла на войну. С тех пор я не журналист, а солдат. Никогда не прикрывалась бронежилетом с надписью «Пресса». Я просто воюю.

Кстати, на следующий день после эфира в этой же программе «Время покажет» ведущий вновь вернулся к сюжету обо мне. В студии было упомянуто мое видео со стрельбой, но убитые мною боевики уже были названы «безоружными людьми». Достаточно грамотная, но совершенно примитивная пропагандистская работа. Не удивлюсь, если скоро они станут рассказывать, как я развлекаюсь на Донбассе, отстреливая старушек в огородах. А ведь, по сути, случилась банальная в условиях войны ситуация — люди шли убивать, а оказались убиты сами. В то самое время, когда был снят этот боевой момент, на другом участке фронта наши ребята, не имеющие хорошего снайперского оборудования, не заметили диверсионную группу противника и понесли серьезные потери.


— Значит, в плане информационной войны мы по-прежнему проигрываем России?

— У них она ведется широкомасштабно и по всему фронту. Любая пропаганда рассчитана исключительно на «свою» внутреннюю аудиторию, поэтому, даже услышав опровержение, наши противники скажут, что «укропы» врут. Впрочем, я к этому отношусь совершенно нормально. На войне как на войне. Кто победит, тот и будет писать историю.

— Когда было записано ваше видео?

— В ночь с 24-го на 25-е августа. Как раз в День независимости. Признаюсь, я сознательно напросилась в этот день на дежурство, понимая, что враг непременно захочет нас «поздравить» с Днем независимости. Вышла на позицию, как только стемнело. Прошло не больше часа, как я увидела, что в нашем направлении двигается диверсионная группа — выползают из окопа в нашу сторону. За полчаса до этого боевики из стрелкового оружия обстреляли наши позиции. Они открыли огонь, когда наши солдаты бросили на бруствер мешок с землей. Этот мешок в ту же секунду был разнесен в хлам из автоматов и пулеметов. То, что зафиксировано у меня на видео, происходило между девятью и десятью часами вечера. Враг очень спешил, потому что начиная с нуля часов следующего дня вступало в силу так называемое школьное перемирие. Видимо, был дан приказ успеть совершить диверсию до полуночи.

— Сколько их было человек?

— Шестеро. Я видела, как они выползали из окопа в нашем направлении, передавая из рук в руки оружие. Я выстрелила и попала в одного боевика. После этого выстрелила еще два раза, имитируя прострел.

— Что это такое?

— Ночью, когда наши и вражеские позиции находятся на сравнительно небольшом расстоянии друг от друга, раз в полчаса или час мы делаем короткие прострелы из автоматов или пулеметов для того, чтобы «не ползали». В общем, чтобы не могли безопасно подобраться к нашим позициям на дистанцию броска гранаты. Такие прострелы регулярно производит и наша сторона, и вражеская.
Я сделала два выстрела, сымитировав прострел, чтобы противник не догадался, что у меня снайперская винтовка с тепловизионным прицелом и подумал, что попал под шальную пулю. И это сработало. Спустя какое-то время один из боевиков вылез. Я тут же выстрелила. Он был ранен. Спустя полчаса увидела, как его эвакуировали, но не стала стрелять, давая возможность забрать бойца. Нельзя превращать благородное искусство войны в скотство. После того как увезли раненого, я подловила следующего бойца и отработала по нему. Из шести человек двое оказались убиты и один ранен.

— Как вам удалось записать все на видео?

— У меня оборудование с возможностью видеосъемки. Я стараюсь снимать практически все. Часто такой материал очень важен нам для анализа, когда просматриваем видео, анализируя поведение противника. Если запись не представляет никакого интереса, она тут же стирается.
К сожалению, на видео стоит дата 2012 год. Я не думала, что придется когда-то его обнародовать, поэтому не озаботилась тем, чтобы выставить правильную дату в настройках рекордера.



— Почему вы решили выложить это видео в сеть?

— Сделала это не сразу, а спустя, наверное, неделю. Причин у меня было несколько. Хотелось поднять боевой дух наших ребят. Понятно, что такой видеоматериал — способ морального давления на противника. Мол, вы к нам не лезьте, мы вас перестреляем. Специальное оборудование, которое есть у меня, покупается на деньги, собранные волонтерами. Естественно, в нашей армии его мало. После того как люди увидели это видео, активнее пошли сборы средств для покупки такого оборудования. В идеале оно должно быть на каждой позиции.

— Но ведь, выкладывая видео, вы могли скрыть личность стрелка?

— Я не стала скрывать свое имя сознательно. Признаюсь, к тому времени меня уже порядком достали регулярные обвинения в том, что я не воюю, а занимаюсь самопиаром, приезжая на позиции пофоткаться. Есть люди, считающие, что если человек умеет, образно говоря, крутить гайки, то ему недоступна игра на скрипке. Если я действительно знаю толк в инфовойнах, это не означает, что я не могу полноценно воевать. Эти убитые и раненые — далеко не первые в моей военной биографии. Просто в первый раз мне удалось снять свою работу на видео. По большому счету, мне нечего скрывать, и я ни минуты не жалела, что опубликовала это видео. Нахожусь на своей земле, исполняю свой долг. При этом воюю не за деньги, не за зарплату, оставаясь по-прежнему добровольцем.

— Не боитесь угроз, посыпавшихся в ваш адрес со стороны врага?

— Знаете, я в информационных войнах с 2007 года. И если бы каждый раз, когда мне по Интернету приходит очередная угроза, у меня с головы выпадал один волос, я давно была бы уже лысой. Разумеется, есть хорошие контрснайперы и спецслужбы вражеской страны, которые работают у нас. Никто не бессмертен и убить меня можно. Но если такое и случится, то по очкам я переиграла их уже очень давно.

— Вас не пугает смерть?

— Не боятся только дураки. Я не бесстрашная, но, наверное, если бы уж сильно боялась, то сидела бы дома, а не на фронте. Каждый раз, когда иду на позицию, чувствую сосредоточенность. То, что я делаю, уже превратилось для меня в обычную работу. Знаете, мне раньше было страшно до боевого выхода, когда не знаешь, что тебя ждет. А когда уже идешь на задание, страх уходит.

ПРОДОВЖЕННЯ ТУТ:
http://fakty.ua/245488-elena-belozerskaya-9-avgusta-2014-goda-nash-komandir-otkryl-kartu-i-narisoval-buducshij-ilovajskij-kotel-no-ego-nikto-ne-poslushal

Після скандалу навколо дитячої книжки "Майя та її мами" скачала цю книжку і прочитала. І скажу я вам (хоча й розумію, що моя думка багатьох обурить): це неправильна і шкідлива книжка.

Для тих, хто не читав: розповідь іде від імені звичайної дівчинки Майї, приблизно десятирічної. Вона описує свій загалом дружний клас, у якому в кожної дитини є якась особливість: хтось був зачатий у пробірці від сперми донора, у когось є тільки мама, бо батько зник під час війни на Донбасі, а в когось батька і не було, у когось тато і дві мами (перша - рідна, друга мачуха), когось виховує бабуся, бо обоє батьків на заробітках, у когось батьки позбавлені батьківських прав, хтось є всиновленою дитиною, хтось проводить тиждень у батька, тиждень у мами і її друга, а сама Майя росте в родині двох лесбійок, а батько її невідомий донор. Також ці діти різних національностей, дехто має певні особливості у зовнішності. І в них є мудра і добра вчителька пані Юлія, яка навчила їх не сміятися один з одного, бо кожна дитина заслуговує любові, і кожна сім'я - це сім'я, якщо в ній панує любов.

Від цієї книжки так і тхне оцією абсолютною толерантністю всіх до всього за рахунок всього і всіх, нав'язуваної нам західним світом. Щоб ви розуміли - я абсолютно не сприймаю модель суспільства, у якому жінка без дозволу чоловіка не може з дому вийти - не те, що влаштуватися на роботу чи кермувати автівкою. І так само не сприймаю модель суспільства, у якому діти можуть скаржитись на батьків у поліцію, а явно психічно хворих людей не можна лікувати без їхньої згоди.

Будь-яка боротьба за права скривджених і знедолених на початках є дуже прогресивним явищем. Колись робітники жили в підвалах і бараках, працювали по 18 годин на добу, а в разі смерті чи тимчасової непрацездатності робітника його родина залишалася без засобів для існування. Це був капіталістичний бєспрєдєл, і для боротьби з ним з'явилися ліві рухи. До чого призвів їхній розвиток - усі мали "щастя" спостерігати протягом цілих 70 років.

Те саме з боротьбою за права жінок. Колись жінки не мали права голосу і взагалі не вважалися за людей, і з цим треба було боротися. Але продовження цієї боротьби ще трошки і призведе до повного розвалу інституту сім'ї.

У всьому повинна бути золота середина. Не можна, наприклад, забороняти жінкам воювати і служити в армії, але й не можна вимагати, щоб половину особового складу збройних сил складали жінки. А до цього скоро може дійти.

Те, що зараз прийнято називати толерантністю - це вже перебір, ой, перебір. Що йде за цим перебором - знаємо з історії: приходять варвари, у словнику яких немає таких слів, як "демократія", "толерантність" і "свобода слова", і вирізають все і всіх, і настає пітьма.
Я не хочу, щоб моїм майбутнім дітям нав'язували ТАКУ толерантність.

Повертаючись до книжки про Майю - мені вдалося сформулювати, що саме з нею не так.
У цій книжці відбулася ПІДМІНА ПОНЯТЬ: під виглядом турботи про дітей, про їхнє щастя і всебічний розвиток майбутньому поколінню нав'язується думка, що речі, шкідливі для інтересів держави і нації, є абсолютно нормальними, а тОму, що завжди вважалося нормою, сьогодні місце десь у заповіднику.

До цієї книги так і проситься продовження: "А в Миколки є тато, мама і дві сестрички. Миколчин тато заробляє гроші, а мама - домогосподарка, Миколку всі дражнять, і йому дуже-дуже соромно".

Ви скажете: "А як же бути з любов'ю, на яку заслуговує абсолютно кожна дитина, незалежно від...?"

Так ось. Ми всі або самі є батьками, або добре пам'ятаємо власне дитинство. Практично в кожному класі були хлопчик або дівчинка, яких цькували однокласники. За що - абсолютно неважливо, діти жорстокі і цькуватимуть кожного, хто чимсь відрізняється від більшості. Можливо, він рудий. А може, "очкарик". А може, мулат. А може, в нього неповна сім'я. Дітям це пофіг, їм аби цькувати.

Чи є така ситуація нормальною?
Звичайно, ні. Від цькування в дитинстві у людей на все життя залишаються такі комплекси, що ой. Хтось може вирости зашуганим повним невдахою, а хтось - маніяком-садистом.

І мудра, добра вчителька пані Юлія мусила б пояснювати дітям наступне: що НІКОГО, А ОСОБЛИВО ДИТИНУ, НЕ МОЖНА ЦЬКУВАТИ ЗА ТЕ, ЩО ВІД ЦІЄЇ ЛЮДИНИ НЕ ЗАЛЕЖИТЬ. Дитина не обирає, у якій родині їй народитися. Вона не може обирати батьків, національність, колір очей, родину, у якій їй жити, не може (принаймні, самостійно) позбутися фізичних вад, якщо вони в неї є, і так далі.
А за те, в чому людина не винна, за те, що вона не в силах змінити, її не можна піддавати осуду.

Цю нехитру істину здатні усвідомити навіть п'ятирічні. А замість неї нам нав'язують... Щоб не образити нікого за національною чи гендерною ознакою, наведу приклад із сфери здоров'я. Припустимо, у хлопчика поганий зір, він носить окуляри з товстими лінзами. Чи можна дозволяти однокласникам цькувати цього хлопчика? Звичайно, ні. Дітям треба пояснити: "Петрик не винен, що в нього поганий зір, те саме могло статися з будь-ким із вас, ви б хотіли, щоб з вас так сміялися? Він погано бачить, зате він краще за всіх вміє те-то й те-то". Замість цього у книжці, образно кажучи, дітей переконують, що поганий зір не хвороба, а різновид норми.

Панове дитячі письменники, а напишіть хтось хорошу, правильну дитячу книжку на цю тему. Яка б відучала дітей ображати тих, хто на них не схожий, і при цьому не нав'язувала б майбутньому поколінню чужі шкідливі цінності.

Після Савур-могили

Бліндажне селфі :)

Posted on 2017.09.08 at 23:37

Після Савур-могили

Що робити донбасівцям

Posted on 2017.09.08 at 14:24
Зараз я вам розповім, чому наші супротивники досі не склали зброю.

"Новороссию слили. Никакой амнистии не будет. Россияне скоро уйдут, а украинские спецслужбы будут нас годами вылавливать и уничтожать без суда и следствия. Мы будем просто незаметно исчезать..."
- Женя "Шахтер", донецкий ополченец.

Точніше не скажеш. Саме через цей страх за власні життя вони й воюють.

А тепер я вам розповім, чому вони взагалі взяли до рук зброю.
Звичайно, "повстання" проти "нацистської хунти" було цілком і повністю організовано з Москви. Але без підтримки значної кількості місцевих у росіян нічого б не вийшло. Як не вийшло після першого Майдану.

Згадайте події 2004-2005-го років: Віктор Ющенко прийшов до влади шляхом Майдану і був точно не меншим "бандерівцем" і "американцем", ніж Петро Порошенко. Здавалося б - чим не "нацистський переворот", беріть до рук зброю і проголошуйте "Новоросію". Але ж їм і на думку не спало це робити, і всі "сіверодонецькі з'їзди", як у Кремлі не старалися, закінчилися пшиком.

У чому ж різниця?
А просто: частина "донецьких" зробили ставку на перемогу Януковича, приїхали у Київ і почали вбивати людей.
І програли.
Коли Майдан переміг, вони злякалися помсти і замість втекти за кордон, у державу, що їх підтримує, як робили й роблять у подібній ситуації в цілому світі, знову зробили ставку - цього разу на перемогу Путіна. Вони знову помилились, і вже почали розуміти це, і гостинна ватна Росія продовжує терпляче на них чекати.

Вони починають список своїх "обід" з погрому автобусу з кримськими антимайданівцями і одеських подій 2 травня. І скромно мовчать при цьому, що в автобусі 20 лютого, в останній день грандіозного побоїща на Майдані, втікали тітушки з ножами і битами у свіжій крові (мабуть, їх треба було проводжати квітами), а в Одесі все почалося з розстрілу колони з проукраїнськими футбольними вболівальниками (поки антимайданівці поводилися мирно, ніхто їх не чіпав).

Але це все минуле, а думати треба про майбутнє. Якби тих бойовиків було десь до сотні, їх варто було б засудити до пожиттєвого, щоб іншим було неповадно. Але їх дуже багато, вони почнуть відкупатися, і засудять в результаті не найбільш винних, а найбільш бідних, а прокурори й судді стануть мільярдерами. Тому я від початку стою на позиціях амністії одразу після складання зброї - для всіх, крім ватажків і явних військових злочинців. Цих теж не доведеться судити, бо втечуть до Росії.
І ніяких виборів років на 5, це мінімум, а краще на 10, поки не минеться інфекція.

Гарантією від позасудових розправ з боку української влади могли б стати зациклені на правах людини західні спостерігачі, якими легко набити екс-ОРДЛО у великій кількості.
Українські спецслужби ніколи не будуть виловлювати колишніх рядових бойовиків - їм більше нема чого робити, вони полюватимуть на діюче ватне підпілля, без якого ж, ясна річ, не обійдеться, поки існує Росія.

Чи означає це, що рядовий бойовик, склавши зброю, отримавши амністію (чи просто приховавши факт своєї участі у бойових діях) і відмовившись від антиукраїнської діяльності, буде у повній безпеці?
На жаль, ні.

У вищевикладених розкладах не врахований ще один фактор: ДОНЕЦЬКІ. Ті самі, яких били, катували, виганяли з їхніх домівок. Я так спокійно кажу про амністію, бо я з Києва, серед моїх родичів є втікачі з Луганська, але це сім'я троюрідної сестри - все-таки не найближча рідня, а найближчі у Києві, і нікого з них бойовики не зачепили. А донецькі й луганські, ті, які нині воюють на нашому боці - чи зможуть вони пробачити?
Один мій побратим з Донецька одним із перших пішов на фронт добровольцем. "Друзі родини" злили бойовикам інформацію, що він не на заробітках, до його дружини і малого сина вдерлися бойовики, зімітували на очах у матері розстріл дитини, матері після пережитого довелося серйозно лікуватися. Добре, що не вбили, а лише пограбували і вигнали з міста.
В іншій знайомій родині забрали інваліда і тиждень страшно катували в підвалі - за те, що його син служив в "Азові". І все це робили не росіяни, а зовсім-таки місцеві.

Таких випадків безліч. І ці люди повернуться. І вони прямо кажуть, що не хочуть ніяких амністій, і що якщо держава не покарає винних, вони самі будуть їх карати. І будуть же. Не всі, але принаймні деякі, а особливо ті, хто пройшов війну.

Навіть абсолютно мирні вимушені переселенці кажуть нині, що не знають, як після нашої перемоги повернуться додому. Вони кажуть: "Як з цими людьми жити на одній вулиці, дихати одним повітрям, водити дітей до одних дитсадочків?"

А нічого не поробиш. Жити на одних вулицях доведеться. І я вже сьогодні закликаю донецьких "ватників" бути готовими покаятись перед своїми сусідами, які скоро повернуться додому. А донецьких патріотів закликаю бути готовими пробачити своїх сусідів - принаймні, тих, на чиїй совісті немає військових злочинів. Усіх, хто бігав на мітинги й "референдуми" (а на бабусі з плакатом "Путін, пріді!" крові більше, ніж на тому бойовику, що сидить зараз в окопі напроти мене), усіх, хто носив їжу "ополченцям" і навіть стріляв з окопів - доведеться пробачити. Заради майбутнього нашої держави.

Ну, а ті, хто катував, розстрілював, знущався з безвинних і беззахисних - утікайте! Спецслужби ще можуть вас прохлопати, а сусіди дістануть.


Після Савур-могили

Двоє 200, один 300

Posted on 2017.09.03 at 19:42


Вороги збиралися привітати нас зі святом Незалежності України, але ми це помітили і встигли привітати їх раніше...
Результат: двоє 200, один 300.

UPD. Вороги вже наскаржилися, і ЮТуб видалив відео. Дивимось поки що тут:
http://bilozerska.info/?p=1179



Автор фото Олег Барабаш.

Після Савур-могили

Про цензуру в умовах війни

Posted on 2017.09.02 at 02:10
Ситуація: виникла потреба встановити особу загиблого бойовика. Тіло залишилось на тому боці, але те, що загинув, відомо стовідсотково - візуальне спостереження, плюс дані розвідки, плюс офіційне підтвердження ворожої сторони.

Так ось, крім короткого офіційного повідомлення про загибель безіменного "військовослужбовця ДНР" - в Інтернеті жодної інформації. Мовчать російські і проросійські ЗМІ, мовчать соцмережі. В крайньому разі користувачі соцмереж можуть написати щось на кшталт "Такого-то бойового побратима більше немає з нами" - без жодної згадки про місце, дату і обставини загибелі. Той чи не той - біс його знає, від чого помер - незрозуміло, може, наші на Донбасі задвохсотили, а може, десь у Москві машина збила.

Порівняйте це з тим, що робиться у нас. Не вірте у те, що наша сторона приховує якісь втрати. Вороги свої втрати успішно замовчують, а з нашою доведеною до абсурду демократією це просто неможливо. Максимум на другий-третій день після загибелі українського воїна його фото і всі дані оприлюднюють у соцмережах побратими або волонтери, а звідти інформація миттєво "перекочовує" у потужні ЗМІ.
Ми знаємо поіменно майже всіх наших загиблих. Так, у цьому є велика повага до їхнього подвигу, ми не росіяни, які звикли рахувати свої втрати на мільйони - мільйоном більше, мільйоном менше, баби ще нарожають.

Але ж вороги, відповідно, теж знають все про наші втрати і наших загиблих.
У якому підрозділі служив, де, коли і за яких обставин загинув, плюс фото з бойовими побратимами (розташування, обладнання позицій, озброєння) - безцінні відомості для тих, хто навчений працювати з інформацією.

От я хочу мати дані про того вбитого бойовика - і не можу, бо у відкритому доступі їх елементарно немає. Без сумніву, для ворогів це великий плюс.

Вони якось примудрилися взяти під контроль не лише офіційні ЗМІ, але й блогерів. Росіяни це вміють. А ми ні. А на час війни воно, як не крути, корисно. І навіть необхідно. І я була б обома руками за введення на час війни диктатури з жорсткою цензурою, якби не одне але - обгрунтована недовіра до тих, хто в цій ситуації стане диктаторами.

Тож, якщо ми не збираємося найближчим часом дозволяти можновладцям обмежувати нашу свободу слова - може, самі якось трохи її обмежимо? І перш ніж щось писати, будемо думати, що все це читають не тільки друзі, френди, патріоти і небайдужі українці, а й вороги?

Ну, серйозно - шукаючи дані того загиблого "сєпара" (а повірте, що працювати з інформацією вмію дуже добре), я просто обзаздрилась тому, як ворогам вдалося не дати її мені. Хотілося б, щоб такий самий облом виходив і в них.

Вчора краєм вуха чула по Інтернету уривок якоїсь телепередачі. Там був нерядовий представник ЗСУ, не називатиму його, бо це не суть важливо, який "на блакитному оці" збрехав: сказав, що українські військові не роблять однієї речі, яку вони насправді роблять.
Щоб ви зрозуміли - йдеться не про поганих військових, порушників дисципліни - п'яниць, дезертирів чи мародерів (ясна річ, що на війні без цього не обходиться, але з цим борються по мірі сил), а про те, що роблять абсолютно всі і всюди, по всій лінії фронту. Про те, що є на цій війні нормою.

Якщо чесно, я була трохи в шоці. Чудово розумію, що таке військова пропаганда, розумію, що під час війни часто не можна казати правду (власне, через це і не стала фронтовим журналістом, бо особисто для себе не приймаю навіть "брехню во благо"). Але... мене шокував не сам факт брехні, а те, яка величезна кількість людей знає правду, і який відкритий і об'єднаний зараз світ. Будь-який вояк, родич вояка чи волонтер (а це десятки тисяч людей) знають реальну ситуацію і регулярно описують її в соцмережах. Господи, у нас же не радянські часи, коли офіційна інформація - єдина, яка доступна людям. ЯК МОЖНА БРЕХАТИ, КОЛИ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ НЕ ПРОСТО ЗНАЮТЬ ПРАВДУ, А ЩЕ Й МАЮТЬ МОЖЛИВІСТЬ ВІЛЬНО ЇЇ ВИСЛОВЛЮВАТИ? Хто ж буде вірити тобі після цього?

Цими сумбурними думками я й поділилася з чоловіком. Він сказав, що Інтернетом користується малесенький відсоток людей, а решта беруть інформацію з телебачення і вірять всьому, про що там кажуть. Я сказала, що на будь-яке популярне ток-шоу будь-якої миті може прийти (і приходять), наприклад, відомий волонтер, який на всю країну розкаже, як насправді.

Чоловік відповів, що люди в основній своїй масі йому просто не повірять. І що завжди перемагає лубок - примітивна пропагандистська картинка, тиражована мільйонними екземплярами і розрахована на масового споживача, у якій супротивник завжди з рогами, копитами і поїдає невинних немовлят, а наші воїни - взірці шляхетності, які воюють виключно у білих рукавичках. І та невелика кількість розумних людей, які знають ціну цьому лубку, мовчать і не виступають проти нього, бо так треба, бо це одне з правил інформаційної підтримки війни.

Сумно, але, мабуть, це так...



Перепрошую за низьку якість і замордований вигляд - знімали одразу після повернення зі зміни.




Ніч взагалі була гарячою, на цьому відео - тільки малесенька дещиця.

Після Савур-могили

Про світло в кінці тунелю

Posted on 2017.08.21 at 13:33
Зміна на позиції виснажує. Не так, як тривала пробіжка чи марш-кидок, а непомітно. Особливо коли треба копати, а копати треба завжди, бо позицію для тебе не обладнає і не відремонтує ніхто.
Поступово розсереджується увага, слух стає менш гострим, рухи неточними, а в голові, замість роботи, з'являється думка: "Відстояти ще півтори години і спати".

І от по рації передають, що йде зміна. Збираєшся, обмінюєшся з ними новинами, бажаєш вдалого чергування. І, навісивши на себе своє барахло, яке важить вдвічі більше, ніж на початку зміни, довго-довго у темряві накопаними лабіринтами, спотикаючись на перепадах висоти, продираючись крізь бур'яни, що лізуть в обличчя, пригинаючись під перекритими ділянками, бажаючи доброї ночі бійцям на сусідніх позиціях, йдеш на відпочинок. Тебе проводжають ворожі трасери, іноді воги, але то вже не твоя турбота. Відстежує, звідки вони працюють, дає їм отвєтку, спостерігає, слухає, коригує - вже наступна зміна.

Отак ідеш - і рано чи пізно доходиш до "свого" повороту. Проходиш ще трошки і бачиш слабеньке світло. Це бліндаж, в якому ми спимо після роботи. Він просторий і добре обладнаний, це найбезпечніше місце на всій великій позиції.



Як же класно нарешті зайти у нього, відкласти зброю, скинути рюкзак, зняти бронік і каску! Одразу стає легко-легко. Далі - попити водички і спати. У нас там дерев'яні двоярусні нари з матрасами, спиться на них солодко і міцно, як ніде, "не розбудиш з гармати" - це, виявляється, не метафора.

Мабуть, до кінця життя, почувши фразу про світло в кінці тунелю, я згадуватиму цей поворот зі слабеньким світлом у самому кінці.

Після Савур-могили

Ніч вогню і води

Posted on 2017.08.19 at 21:23


Продовження історії про те, як вороги підпалили нам бліндаж. Спочатку у нас була пожежа, а потім гроза :)

І фотка з тієї ночі, бонусом.


Після Савур-могили

Добрий вечір :)

Posted on 2017.08.17 at 21:28

Після Савур-могили

З підслуханого на фронті

Posted on 2017.08.17 at 19:26
З підслуханого на фронті.
- Був у нас мужик, вже старший дядько. Рік нормально воював, а за тиждень до дембеля посварився там з одним, сказав: "Мені все похрін" і набухався.
І тут обстріл. Гради, танчики, арта, і все по нас.
Ми в укриття, а він: "Мені все пох". Узяв стілець, сів на середині вулиці і сидить. Ми в підвалі, думаємо: шкода тебе, але ніхто забирати тебе п'яного не побіжить.

Через дві години все закінчується, ми виходимо, усе побите, кількох будинків нема, стілець перевернутий, чувак лежить на землі. Ну все, двохсотий. Перевертаємо його - а він спить. І ні подряпини на ньому. П'яні - вони як діти і дурні, п'яним щастить.


Це був другий бойовий у моєму житті, Карлівка, 10 липня 2014. Збір був на армійському блокпості, збиралися довго... Трохи обабіч стояли два снайпери в кікіморах. У руках тримали гвинтівки, за спинами висіли калаші. Це й привернуло мою увагу, я вважала, що "вторичкою" снайпера може бути лише пістолет, тож підійшла і спитала: чи не важко з такими "вторичками"?

Сміються, ми ж чоловіки, кажуть, нам не важко.
Слово за слово, хвилин 10 пробалакали по-дружньому. Потім я кудись відійшла, а далі бачу, як вони разом з іншими солдатами лізуть на броню. З СВДхами в руках. В кікіморах.

ЛІЗУТЬ НА БРОНЮ. З СВДхами В РУКАХ. В КІКІМОРАХ.

Я побігла до них, першим порухом було закричати: що ви робите?
Було шумно, працювали мотори, мене могли не почути. Треба було кричати, махати руками, привертати до себе увагу...

І тут раптом - стоп. Увімкнувся внутрішній запобіжник. Інстинктивний страх нарватися на хамство. Почути: "Хто нахрін бабу сюди пустив? Хто вона взагалі така?". Ми, майбутній ДУК ПС, поряд з "офіційними" вояками 93-ї усі почувалися на пташиних правах, а тут ще я... Жінок на передовій тоді ще було дуже мало, на них дивилися, як на непотрібний тягар, я ж стільки зусиль доклала, щоб сюди потрапити, ще виженуть нафіг, ну його...

Я думала: треба сказати, вони ж можуть загинути. А внутрішній голос: а чого це ти тут "сама розумна"? Чому їхні командири, їхні сослуживці нічого їм не кажуть? Чому, врешті-решт, вони самі не розуміють, що робити цього категорично не можна? Що перші цілі серед живої сили противника - командир, кулеметник і снайпер. Хто командир - здалеку не завжди видно, а не "впізнати" снайпера в кікіморі неможливо...

Мене все-таки чомусь учили до війни, і я не розуміла, що інших могли не вчити.

Зараз, ясна річ, ніхто б не утнув такої дурниці, але це був початок війни, і люди не знали елементарного...
Тоді, на стресі очікування бою, я цього не усвідомила.

Я вагалася секунд 10, мабуть, ще секунда-друга - і я б їх покликала...
Але тут покликали мене.
Я побігла до своїх, за цей час їхня броня поїхала.

Десь через півгодини ворожі снайпери убили одного з них і другого важко поранили.

Загиблого звали Василь Ярославцев, він був з Дніпра, віком трохи за 30.
Він нагороджений посмертно, про нього є стаття в українській Вікі.
Я прошу пробачення у його мами, пані Альбіни, за те, що могла спробувати врятувати її сина і не зробила цього.

Коли мене іноді питають, що б я змінила у своєму житті, якби могла повернутися у минуле - я завжди згадую цей випадок. "Глобальних" змін власної долі (вступу до іншого вузу, шлюбу з іншим чоловіком тощо) ніколи не хотіла. Тільки ось це.

Коли ви бачите, як хтось робить небезпечну дурницю - підійдіть і ввічливо скажіть йому про це. Можливо, він просто не розуміє, що робить.
Скажіть - щоб не було таких відео, як оце.


Після Савур-могили

Метеор

Posted on 2017.08.13 at 01:31
Виходила зараз дивитись метеорний потік Персеїди. Прочитала, що проміжок між падаючими "зірками" - десь біля хвилини. За хвилину побачила у небі ворожий безпілотник, ЗУшку, яка намагалася його збити (не збила), жменю червоних трасерів, два сполохи від чогось важкого і один метеор. Якийсь він не дуже помітний був :)

Дала коментар журналу "Новое время" на тему подвійного громадянства:

На сьогодні подвійне громадянство суперечить Конституції України (хоча в законодавстві існують деякі "лазєйкі", які його уможливлюють). Тих українців, що одночасно мають громадянство країни-агресора, варто позбавляти українського громадянства.

В подальшому українцям можна офіційно дозволити набувати також громадянство тих країн, які не мають з Україною спільного кордону. Це не становить небезпеки для наших державних інтересів. Всі інші варіанти мають бути під забороною, інакше матимем в Україні велику кількість громадян сусідніх держав, і ці держави у моменти внутрішньої нестабільності в Україні завжди зазіхатимуть на наші території, виправдовуючи це перед світовою спільнотою захистом своїх громадян.

http://m.nv.ua/ukraine/politics/a-ne-razreshit-li-ukraine-dvojnoe-grazhdanstvo-nv-vyjasnil-skolko-pasportov-hoteli-by-imet-sootechestvenniki-1643787.html

Після Савур-могили

Світлофори

Posted on 2017.08.09 at 15:01
На четвертому році війни окопи стали справжніми - завглибшки два метри і змійкою. Вузькі аж занадто, на заступаючих на позицію здорованів вагою за сто косяться з мовчазним несхваленням: "А якщо тебе затрьохсотять, як тебе витягати?".

У розгалужених (під)земних лабіринтах запросто заблукати. Супротивник поруч - при бажанні з ним можна перегукуватись. Він теж, як і ми, прорився назустріч, згризши "сіру зону", і тепер вже просто хто перший - або ми блискавично займаємо їхні позиції, або вони наші.

Коли буде наказ на штурм - нам або їм - ніхто не знає. До "бадмінтону" вогами і мухами та взаємних вітань з ДШК і ПК звикли. І вже здається, що так буде завжди.

- Якщо ця війна протягнеться ще рік, - базікають хлопці, - окопи з'єднаються, і можна буде в сутінках повернути не туди і зайти до "сєпарів". Ой, вибачте, хлопці, мені не сюди, я свій поворот пропустив.
- А за два роки тут машини їздити будуть. І світлофори. Зелене світло - нам, червоне - "сєпарам". Щоб не було ДТП.
Усі регочуть. На бруствер вчергове прилітає вог.



"Тягни шампури і м'ясо!". Свіже відео про те, як нам вдруге за тиждень супротивник підпалив бліндаж. Вогонь, стрільба, спроби загасити, жарти, розмови про вічне, ніч і війна.



Після Савур-могили

По дорозІ на роботу

Posted on 2017.08.04 at 18:24



Перемонтувала відео про те, як кілька днів тому трасери з ворожого ПК пролетіли буквально в міліметрах від нашого кулеметника і один зачепив мене по щоці. Попередня версія трохи не подобалась мені деякими технічними моментами.
(Хвилюватися не треба, кулеметник цілий, в мене опік ось-ось заживе).

Після Савур-могили

Емі 300

Posted on 2017.07.31 at 15:30


Нас накрили АГСом. Маємо трьохсотого - нашу малесеньку Емі :(

Вона зі своїм господарем на передку вже більше місяця, не цуценя, а енерджайзер - стрибуче, кусюче, безперервно бавиться з усім та усіма. Вже вміє приносити палочку, гавкати на чужих і багато чого іншого.

Вчора Емі отримала перше бойове поранення. Надали допомогу самостійно. Цуца трималася молодцем і сьогодні вже грається, стрибає на трьох лапах (на задній глибокий розріз) і не боїться ні стрілянини, ні вибухів.



Хвилинка яскравого відео вам на ніч. Не кожного дня вдається зафіксувати такий момент.
Нас обстріляли, наш кулеметник почав давати отвєтку, і тут... Ніч секунди на дві перетворилася у день.


Попередні 25