?

Log in

липень 2016   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Після Савур-могили

Інваліди на війні

Posted on 2016.07.25 at 10:36
Крайні два роки багато говорилося про дискримінацію на війні жінок. Але майже ніколи не піднімалося питання дискримінації на війні людей, що мають проблеми зі здоров'ям. Відношу сюди людей на протезах, тих, що мають сильну короткозорість, інсулінозалежних діабетиків тощо. Коротше, людей з такими вадами, яких позбутися неможливо і дуже важко приховати.

Так і уявляю собі сплеск ваших емоцій: мовляв, таким людям на фронті робити нічого, вони тягар для побратимів, якщо вони патріоти, вони можуть допомагати в тилу, тощо. Так ось, ні хріна. Описана мною реакція - це, по суті, природний "шовінізм" здорових людей (а якщо ви не зовсім здорові - це комплекси, нав'язані вам суспільством). Просто поставте себе на їхнє місце. Це майже завжди люди із зашкалюючою мотивацією. Коли у 2014 році армія була розвалена і агресора зупиняла жменька погано озброєних добровольців - чи рахував хто-небудь, скільки серед них було інвалідів? Ніхто й не порахує, бо - жодних медкомісій, самі палаючі очі і бажання воювати за Україну. Один з наших інструкторів сказав якось: "Уявімо, що в нас є двоє. Перший - ідеально здоровий, добре натренований чувак, що відслужив у спецназі. Але він взагалі не хоче воювати, бо нахрін та війна йому здалася, а механізми, щоб примусити його, у нас відсутні. Другий - звичайнісінька дівчинка 17 років, яка ніде не служила, нічого не знає і не вміє. Але їй можна сказати: "Лягаєш тут, набій досилаєш отак, побачиш, хтось рухається - стріляй". І від кого з них буде більше толку?". Тим більше, додам, що мотивована дівчинка не завжди буде такою "зеленою", чомусь її та можна навчити.

ДаліCollapse )

selfik

Не треба обурюватись і взагалі підключати моральні категорії. Все абсолютно закономірно.
Головний принцип існування всіх абсолютно живих видів - конкуренція. З сильним шукають союзу, слабкого топчуть і вивищуються за його рахунок.

Полякам на рівні їхнього сейму не видно подвигів українського духу, які щодня здійснюються пересічними людьми біля протилежного від них кордону. Вони бачать тільки гранично слабку державу, зі слабкими можновладцями з менталітетом дрібних крамарів. Проти цієї держави Росія вже більше двох років веде війну, винищуючи її генофонд, а влада протягом цього часу навіть не наважилась назвати речі своїми іменами.

Поляки бачать, що під час війни з Росією українська влада має там бізнес. Що з окупованими територіями ведеться торгівля. Що через це все влада не може, та й не намагається заборонити громадянам України відпочинок в окупованому Росією Криму (що обиватель сам відмовиться туди їхати - навіть не сподівайтеся, такі речі вирішуються через державну заборону. Жалюгідна пародія на Сталіна з очима дохлої риби це розуміє, а наші "нібито майже європейці" - ні).

Поляки бачать, що ресурси, які можуть бути витрачені зовні, щоб допомогти Україні відбитися від агресора, підуть не на фронт, а на чиїсь закордонні рахунки. І т.д., і т.п.

Риторичне питання: чи можуть вони поважати таку державу?
А раз не поважають, чи будуть вони рахуватися з такою державою?
А якщо можна не рахуватися, то можна і "геноцид" оголошувати, і території віджимати, і взагалі робити що завгодно.

Крим у нас віджали саме тоді і саме тому, коли наша держава заслабла. Політика, історія, мораль і чиїсь там настрої тут взагалі ні до чого. Це звичайна міжвидова конкуренція. Тоді її проявили росіяни, зараз поляки. Рецепт лише один - не бути слабкими і не бути "тєрпілами", бо захавають.

Конкретика? Як тільки виникне можливість, поміняти владу (бажано легітимним або зовні легітимним шляхом; головне при цьому - дотримуватися законності, якщо необхідні закони виявляться відсутніми, їх можна прийняти), ввести військовий стан, дотиснути агресора на сході... У процесі виконання цього плану, десь посередині, поляки знову стануть нашими найліпшими друзями.

Після Савур-могили

І знову про "хресну ходу"

Posted on 2016.07.19 at 16:13
Я можу дуже просто і коротко пояснити, чим мені не подобається горезвісна "хресна хода".
Не тим, що воно МП. Не тим, що там серед натовпу можуть бути бойовики й агентура. Не тим, що серед організаторів - відома проросійська наволоч. Не тим, що вони надурили людей, і багато хто думає, що участь у цій ході означає просте бажання "щоб все було, як до війни". Не тим, що це мракобісся за газорублі рекламується на центральних українських каналах.

Хоча й це все також.

Але головне - мене не влаштовує маршрут.

От якби вони через всю Україну, від Закарпаття і Львова, через Київ - пішли з іконами на Донецьк, щоб там на центральній площі помолитися за мир - я б підтримала їхню ініціативу і навіть посильно допомогла б.

А Київ, прости Господи, до чого тут?

Вони хочуть миру?
Я теж. Мабуть, сильніше, ніж вони, бо абсолютна більшість їх живе в тилу і займається своїми щоденними справами. А ми з чоловіком вже більше двох років на війні, а нам дуже хочеться мати дітей, без яких ми ризикуємо залишитись, якщо ця війна ще затягнеться.
Це якщо не загинемо і не скалічимось. Так що ми дуже хочемо, щоб війна закінчилась і ми отримали моральне право зайнятися особистим.

Мир - це закінчення війни. Він настане миттєво, як тільки бойовики складуть зброю. Вперед у Донецьк, моліться за них, хай Бог їх врозумить і пробачить за те, що покликали на свою землю війну.
Моліться, і хай вони складуть зброю, отримають свої амністії і всі ми нарешті розійдемось по домівках. До наших літніх батьків, які щодня переживають за нас, до наших дітей, до наших домашніх клопотів.

Війна може закінчитися і якось інакше, без складання бойовиками зброї, але це буде означати, що українські керманичі просто кинули, здали ворогу наші території і наших людей. І навіть не в тому річ, що їм цього ніхто не подарує - справа в тому, що питання російсько-українських взаємин не буде закрите, і отже, незабаром почнеться нова війна.

Я не хочу передавати проблему Росії своїм дітям.
Я не хочу, щоб "вата" мала право голосу західніше поребрику.
Я хочу миру.

Після Савур-могили

Анекдот

Posted on 2016.07.19 at 11:07
Під час Другої світової війни у радянського командування виникла необхідність добути якісь вкрай секретні німецькі дані. Кілька разів посилали найкращих розвідників, усі вони не повернулися. Тоді зголосився піти добровольцем штабний Рабинович. Його довго відмовляли, але потім від безнадії пустили. За добу він повернувся з усіма необхідними даними. Усі в шоці, генерал знімає зі своїх грудей орден і вручає йому, штабного вітають, наливають, бо орден обмити треба, і питають, як це він так спромігся. А він випив і каже: "Найтяжчим було знайти їхнього такого самого. А далі ми вже по бартеру".

Усі розуміють, що це анекдот і в реальності такого і близько не могло бути.
А знаєте, чому?
Тому що тоді нікому й на думку не спадало назвати війну із Гітлером гібридною.


IMG_9683

О п'ятій ранку - найміцніший і найсолодший сон. Не дуже приємно, коли місцеві мешканці будять нас о п'ятій, бо треба допомагати їм гасити пожежу. А якщо через це ще й накривається пристрілка зброї - так це ж взагалі ой.
Пожежників викликали, ага. Приїхали через дві години, коли наші хлопці вже майже все загасили.

IMG_9713

IMG_9752

Після Савур-могили

ХУНТА БУДЕ?

Posted on 2016.07.16 at 16:03
На замітку майбутнім учасникам військового перевороту (в Туреччині, звісно).

Урок 1. Хто з одного боку - було від початку зрозуміло всім. Він мав обличчя, ім'я, прізвище і посаду. Це президент Ердоган.
Хто з іншого боку - хрін зрозумієш. Безіменні військові. За невідомо ким люди не йдуть.

Урок 2. Ердоган звернувся безпосередньо до людей, покликав їх на допомогу, вони вийшли на вулиці і заблокували танки. Військові ж, навпаки, людей від себе відрізали, оголосивши замість чіткої програми дій щось мутне "пташиною мовою" про демократію і права людини.

Не стверджую, що військові повинні фізично залучати до своїх операцій цивільних і прикриватися ними. Але подбати про те, щоб заручитися їхніми симпатіями - зобов'язані. Інакше їх задіє і ними прикриється їхній супротивник.

Урок 3 (головний). Хунта не може перемогти, коли в державі все відносно спокійно і прогнозовано (хоча й не так добре, як людям хотілося б), а хунті цій протистоїть повністю законна, визнана світом і абсолютною більшістю громадян держави влада. От якби влада і опозиція кілька місяців з'ясовували між собою стосунки за допомогою озброєних тітушок, які у вільний від політичних обов'язків час "криміналили" населення, і якби все це дістало людей до чортиків - оце і є час розумної, вдалої, із державницьким мисленням хунти.

Владу не беруть з адміністрації президента, завітавши туди на танку. Владу беруть з асфальту, де вона валяється безхозна, як шматок м'яса, про який за бійкою забули собаки.

IMG_9657-1

Прибув мені вчора Новою поштою сюрприз.

IMG_9670

Я зараз покажу вам свіжий прекрасний вірш про нашу війну. Написаний, до речі, росіянином, але не в тому річ. Щоб ТАК писати про війну - щоб люди плакали - треба дві необхідні умови: Вміти Писати і Бути Далеко.

Фізична близькість вбиває романтику.

Я не плакала, коли допомагала надавати першу медичну побратиму з відірваною ногою. Не плакала, а сміялась разом з ним, коли наступного дня відвідала його у лікарні. А від цього вірша, написаного людиною, яка про нашу війну взагалі-нічого-не-знає - схлипувала, як маленька.
Мені так ніколи не написати. Бо я до війни занадто близько. Бо я знаю, як насправді. Інколи жалкую про це. Бо залишиться, зрештою, не моє знання, а такі вірші.

***
Мальчик закрыл тетрадь со стихами и ушёл в АТО, на Донбасс. Его привела туда дружба с ветрами, а отнюдь не приказ. Мальчик жил в предгориях рая, лелея свои мечты, но ангел сказал ему: "Там умирают точно такие как ты". Мальчик надел свою гимнастерку и вступил в батальон Азов, положив под разгрузку прокладкой тонкой тетрадку своих стихов. И каждый раз, когда русский снайпер наводил на него прицел, прикрывал его дланью своею ангел, чтоб мальчик остался цел.
А в это же время чуть-чуть восточней – в бескрайней империи зла, в Ростовской области, если точно, девочка-лютик жила. Её обнимала пустыми ночами гнетущая тишина, но ангел сказал ей: "Там где печали, ты больше всего нужна". Девочка смело взяла эту ношу, собравшись за пару дней, Быть волонтером не так и сложно – труднее любить людей. И там, где каждую ночь было слышно, как взрывы грызут бетон, она выносила из боя мальчишек, хранивших родимый дом. И сине-желтое знамя свободы девочке стало родней, чем чушь, которую долгие годы с экрана внушали ей.
Однажды февральским днём из Донецка нахлынул проклятый род, и хищные тени танков советских безмолвно ползли вперёд. Но впереди, где волнистой лентой тянулся защитный ров, тотчас же восстали витязи света из батальона Азов. И не сказать, что их было много, иная толпа кучней, но каждый пришёл особой дорогой к последней битве своей.
Бывает, стоит тишина перед боем – особая тишина, и ты знать не знаешь, что будет с тобою, протянешь ли дотемна. Но за спиной – бьёт мороз по коже – где солнце уйдет в поля, осталось то, что всего дороже – украинская земля. И мальчик... Нет, уж не мальчик – воин, взглянул на небесный свод, крестом осенил себя твердой рукою, не глядя шагнул вперёд. И грянул бой. Безнадежный. Жаркий. Почище иных боёв. Стреляли грады. Горели танки. И насмерть стоял Азов. А рядом хрупкие женские плечи – хоть кажется, что слаба. Выносит раненых, поит, лечит. Призвание и судьба. И там, впереди, где свистели пули, и снег был от крови ал, они своей смерти в глаза взглянули, и девочку мальчик обнял.
Каждое утро, когда над лугом багрянцем встаёт рассвет, смотрит на землю, обняв подругу, мальчик-боец-поэт. Смотрит с небес на землю и знает, что прожита жизнь не зря, над Украиной святой пылает Божьей любви заря.

Дэн Шорин

Справді, багато років перед війною антиукраїнська наволоч, включно з бойовиками, включно із завезеними з Росії, гніздувалася по храмах і монастирях московського патріархату - найпотужнішого і, головне, найкраще захищеного (бо прикрився релігією) агенту впливу Росії в Україні.

Але сьогодні я зовсім не певна, що метою ходи є завезення у Київ бойовиків і зброї для якихось силових акцій (хіба що планується варіант наметового містечка, про що нижче). Є значно простіші, не такі публічні методи, як це зробити. Блокпости існують, щоб ловити лохів. Не лохи, а особливо щасливі володарі газорублів, давно вже завезли у Київ усе, що їм потрібно.

Я не думаю також, що вони зайдуть у Київ і буде побоїще. Звичайно, Путін спить і бачить показати по всіх каналах, як п'ятеро хлопців, обмальованих свастиками, топчуть ногами бабульку з іконою. Це звичайні "гойдалки", розгойдування сттуації, ми з вами не вчора народилися і знаємо, як це робиться.

Але в української влади є досвід проведення гей-параду: наженуть ментів і Нацгвардію (недарма ж левова частка найновішої техніки і спорядження два роки війни йшла не на фронт, а тиловикам) і візьмуть п...сів під надійну охорону, як перед тим брали геїв.

Тому справжня мета (і справжня шкода) цієї ходи - вона макне Україну і українців у лайно. Покаже, що після двох років війни у нашому суспільстві є місце тим, хто її уможливив, більше того - що вони не тихо по норах сидять - я не я і хата не моя - а ходять тисячними натовпами по нашій столиці.

ДаліCollapse )


Спробую якнайкоротше.
1. Про Бандеру. Степан Бандера в даному разі не стільки реальний історичний діяч, вчинки якого можуть комусь подобатись чи ні, скільки ознака курсу, який взяла Україна. Так само пам'ятники Шевченку, особливо в діаспорі, не стільки поету і його віршам пам'ятники, скільки ознака присутності тут України.

Тарас Шевченко і більшість інших великих українців є символами України як мови, культури, ментальності, і тільки Степан Бандера символізує життя, покладене на здобуття Україною державного суверенітету. Саме тому його ім'я, і тільки його ім'я, так сильно ненавидять російські (як виявилось, не лише російські) шовіністи.

Назвавши проспект у столиці ім'ям Степана Бандери, Україна на цілий світ сказала Москві: "Никогда мы не будем братьями". Бо "брат" в перекладі з російської - провінція у складі Російської імперії. ("А в нас що не сусід - братання. Так і дивися, що вковтне" (с)). Це розставляння крапок над "і", констатація давно існуючого факту, що стала можливою тільки завдяки тому, що Росія застосувала проти нас військову силу. Дяка Богові, шляху назад вже немає.

2. Про поляків. Спільноти тому й називаються спільнотами, що в їхніх членів є між собою щось СПІЛЬНЕ. І, відповідно, відмінне або частково відмінне з іншими спільнотами. Це можуть бути спільні хобі, спільні погляди на життя, вболівання за ту саму футбольну команду тощо.

Нації і держави - це теж спільноти, які мають спільну офіційну ідеологію і спільних героїв і антигероїв, і цей світогляд зовсім не обов'язково повинен збігатися зі світоглядами країн-сусідів. Бо вони - то інші спільноти, з іншим поглядом на світ і власну історію, на що мають повне право.

Коротше: думку поляків, як в анекдоті, ігноруємо два рази. Ми ж не вказуємо їм, кого їм шанувати, не вимагаємо назвати ім'ям Бандери проспект у Варшаві, а десь у Кракові встановити пам'ятник Гонті й Залізняку. Ми не вчимо їх, як жити - хай і вони не повчають нас. Ми, на хвилиночку, їхній щит проти орд зі сходу. То хай краще допомагають, бо якщо ми зараз програємо, їм рано чи пізно світить четвертий розподіл Польщі.

І ще, щодо геноциду. Поневолена нація навіть теоретично не в змозі проводити геноцид проти нації-поневолювача. У такому разі це називається не геноцид, а боротьба за національне визволення.

Після Савур-могили

Карлівка

Posted on 2016.07.06 at 10:33
11713941_905527112838324_7806512738436500728_o

Сьогодні друга річниця нашого першого бою під Карлівкою.
Це був перший (другий після Слов'янського рейду Провідника) бій майбутніх ДУК ПС і УДА. І перше боєзіткнення особисто для мене.
Ніколи не забуду, як ми лежали під парканом, притиснувшись до розривів нашої арти, як вона не змогла подавити вогневі точки противника (у них тоді, зокрема, на церкві важкий кулемет стояв), як вони почали нас відрізати, як ми виходили два кілометри під вогнем, відстрілюючись, як Провідник з коліна чергою по вікнах знищив бойовика, як у цей час Швед все-таки звів нашу арту прямісінько на їхній опорник, як вперше проявила себе Яна, витягаючи поранених... Це наша історія, і ми її ми свідки і творці.


11230733_905527106171658_6403804683470316870_o

Після Савур-могили

Лігвище (с)котиків :)

Posted on 2016.07.04 at 12:42

Після Савур-могили

Жити по совісті

Posted on 2016.07.03 at 23:40
Уривки з двох "текстів дня". Я б навіть сказала - текстів сьогодення.

1. "Жоден блискучий адвокат не зробить для вас того, шо може зробити купка нарваних, здатних псіханути й розхерачити судову залу і бути готовими до нерівного бою з озброєним беркутом та іншими бандюками.
І от, коли на ̶п̶о̶г̶р̶о̶м̶ захист справедливості прийде неміряно зєвак із нєврозом, які теж хочуть шось зламати, спалити чи пнути ногою, якщо за це нічо не було попереднім, ось тоді влада сама буде шукати законні підстави для того, щоб вас звільнити. Після нормального замєсу вам сам генпрокурор скаже, що "При обранні міри запобіжного заходу до будь-якого учасника АТО потрібно враховувати таке поняття як гідність бійця". Вот. А не "враховувати існуючі ризики", як ви звикли чути в судах під час промов прокурорів... Так не має бути". (Тетяна Близнюк)

2. "- Злочин - робити вигляд, що ми живемо у мирній державі.
- Злочин - дія на території фронту законів мирного часу.
- Злочин - рівні права перед українським судом бійців-добровольців і сепаратистів.
- Злочин - невизначений статус добровольців попри цілком визначену кількість пролитої за Україну крові.
- Злочин - майже неприкрита торгівля з окупованими територіями і бізнесові стосунки з РФ.
- Злочин - відсутність цільових державних - військових, енергетичних, наукових, інформаційних, тощо - програм, спрямованих на перемогу над РФ.
Бійці-добровольці та свідома частина суспільства знову стукнули кулаком по столу цими днями. Влада відреагувала. І це зовсім не радує. Адже правосуддя в ручному режимі - теж злочин".
(Алла Мегель, стаття на сайті "Сектор Правди")

А знаєте, про що це, хлопці й дівчата? Про те, що покиньте вже нарешті "жити по закону", "прагнути в Європу" і займатись тому подібною лабудою.
Закону зараз в Україні нема. Від того, що ним прикриваються всі, від верху донизу, коли їм це зручно, закон не з'являється і діяти не починає.
У нас незаконна війна, незаконні добровольці, незаконний - навіть в легальних силових структурах - обіг зброї і БК, незаконні вороги, незаконні убивства й затримання цих ворогів, незаконні поранені й загиблі, волонтери з медиками - і ті незаконні. Усе наше життя - від найвищого рівня до найнижчого - керується чим? Договоряками. Кожного з нас є за що посадити на багато-багато років, було б бажання. "Батю"-Лихоліта взяли під варту не тому, що він винний, і звільнили з-під варти не тому, що він невинний, а просто тому, що цього разу ті, хто хотіли його звільнення, виявились сильнішими за тих, хто хотіли його посадки. Все.

Правове поле, що за часів Януковича було подібне до "потьомкінського села", тепер просто і чесно зруйноване, і не в нашій владі, навіть якщо ми цього хочемо, за існуючих умов відновити його.

На чому ж тоді тримається наше суспільство, як зветься та нитка, на якій усе це висить і не провалюється в тартарари, у повний, тотальний бєспрєдєл?
Вона зветься просто і ясно: совість. Ми живемо по совісті. Так і треба жити, не стидаючись цього, не приховуючи це.

Колись, коли закінчиться війна і поміняється влада, ми сядемо разом за стіл. Вип'ємо море кави (я її не п'ю, але більшість п'ють), посміємось, поплачемо, покричимо, десять разів посваримось і помиримось - і вирішимо, які у нас мають бути закони, чи справді потрібна нам та бісова Європа (і вирішимо, мабуть, що нафіг не потрібна) і взагалі, як нам далі жити. Ну, і почнемо так жити.

А зараз - ну, не страждайте фігнею. Просто живіть по совісті. Слухайте її підказки. Вона не помиляється.

P.S. З написаного ніяк не випливає, що не треба тиснути на владу і добиватися прийняття корисних, потрібних державі і людям законів. Хай будуть. Знадобляться на майбутнє.

Після Савур-могили

ДОБРОВОЛЬЦІ І КРИМІНАЛ

Posted on 2016.07.02 at 17:42
Приводом для написання цієї статті став, звичайно, арешт Лихоліта. Але про самого "Батю" і батальйон "Айдар" я нічого не писатиму, бо не знаю його особисто, не маю близьких друзів, які знають його особисто, і жодного дня не була з "Айдаром" на одній ділянці фронту.
Скажу лише одне: арештувавши відомого бійця "АТО" на підставі скарги явних колаборантів, влада перегнула палку, їй миттєво дали це відчути і вона швиденько зараз - от побачите - буде відмотувати назад.

Всі знають, що останнім часом багато діючих і колишніх бійців добробатів потрапляють за грати за звинуваченнями у кримінальних злочинах. Через це постійно звучать дві тези: а) те, що відбувається на реальній війні, хай вона хоч десять разів неоголошена, неможливо і злочинно оцінювати за законами мирного часу, і б) влада боїться добровольців і фабрикує проти них карні справи.

Пункт "а" - свята і стовідсоткова правда. Пункт "б" - влада справді боїться і мріє знищити добровольчий рух, але кожен випадок треба розглядати окремо.

Для зручності ділю "добровольчі злочини" на три категорії.

1. Згідно діючих в Україні законів мирного часу, усі бійці, що служать у добробатах без легального статусу або служили у таких добробатах раніше (хай навіть на самому початку війни), є особливо небезпечними злочинцями. Я теж злочинець і вже давно заробила собі на довічне, бо з незареєстрованої вогнепальної зброї стріляла у громадян своєї держави і навіть в іноземних (російських) громадян.

Щоправда, зараз за це - тільки за це - в Україні нікого не переслідують. Але почати можуть будь-якої миті.

2. Моменти, пов'язані із взяттям, допитуванням та утримуванням полонених бойовиків, а також поліцейськими операціями, коли на нашій території виловлюють посібників окупантів. Моєму підрозділу і мені особисто кілька разів доводилось брати участь у таких операціях. Наше поводження із полоненими/затриманими відповідало усім міжнародним конвенціям і ми не мали з них жодного матеріального зиску. Але згідно закону - це викрадення людей, незаконне позбавлення волі і т.д. За це вже можуть саджати - за умови, що ти перейшов дорогу чиємусь бізнесу.

Буває таке, коли у полонених бойовиків чи їхніх посібників відбирають майно. Тут межа між "можна" і "не можна" пролягає виключно по особистій вигоді. Якщо на відібраній у "сєпара" автівці їздять по "зоні АТО" бійці українського підрозділу - це нормально. Хіба тільки наш бідний героїчний народ має оплачувати фронтовикам транспорт, а вороги, які заварили цю кашу, не повинні?
Якщо ж родичі бійців їздять на цій автівці в тилу - це щось на кшталт мародерства.
І в першому, і в другому варіанті за це можуть затримати і посадити. За однаковою статтею, під однакове обурення патріотів...

ДАЛІCollapse )


Після Савур-могили

38 градусів в тіні...

Posted on 2016.06.30 at 13:24
S1150003

13490735_1087581021299598_1910456194562920800_o

Меморіал загиблим воїнам у Дніпрі.
Автор фото Василий Семашко.
А Захарченко, виявляється, зібрався на шибеницю транзитом через український парламент...

Стільки всього цікавезного і важливого для історії хочеться Вам розказати - а за язик себе - кусь! Кусь!
Бляха, та приймайте вже скоріше законопроект Яроша про добровольців. Хочу мати воєнника і можливість вільно писати про нас у Фейсбук. Що ще треба людині для щастя? :)

Ось вам свіженька історія. Знайомі іноземні журналісти знімають репортаж на передку, у населеному пункті N. Їх супроводжує офіцер з військової прес-служби, усе показує, розказує про підрозділи ЗСУ, які утримують N. "А який підрозділ, на Вашу думку, найбільш боєздатний та дисциплінований?" - цікавиться журналіст. І прес-офіцер, не вагаючись ні хвилини, видає: "Правий сектор. Так, як вони, мало хто воює".

Йдеться про бійців УДА, яких військові часто досі називають за старою назвою - ПС. Прикол ще й в тому, що місцевий командир УДАшників, не будучи раніше знайомий з цими журналістами, не ризикнув показати їм своїх хлопців на передку, щоб у їхній публікації не вийшло "палєва", після якого київське начальство знову почало б вимагати від місцевих ЗСУшників вигнати нас з фронту. А прес-офіцер ЗСУ - офіційна особа - іноземним журналістам - узяв і видав відкрито. Ніде правди діти!

Скільки такий стан речей може тривати?
ПІДТРИМАЙТЕ ЗАКОПРОЕКТ ПРО УКРАЇНСЬКУ ДОБРОВОЛЬЧУ АРМІЮ!

...і знову про те, як міняє людей війна. Суто моє, особисте. Більшість наших живуть одним днем, а мене війна привчила ледь не маніакально дбати про власне здоров'я.

З дитинства я не їм морозива і не п'ю у спеку холодну воду. Часті ангіни й бронхіти навчили жити за принципом, що п'ять хвилин задоволення не варті тижнів лікування. Але в мирному житті я все ж таки час від часу порушувала це правило, через звичайну людську слабкодухість - ну, хочеться пити, а вся доступна вода лише з холодильника (про що потім жалкувала). Зараз же, як би сильно не хотілося пити, я не торкнуся води, поки вона не нагріється. Бо не хочу валятися на базі, поки мої хлопці воюють.

Яка б не була голодна - я не з'їм їжу, якщо не впевнена у її стовідсотковій свіжості, і не стану натщесерце об'їдати з дерев найсмачніші фрукти. У мирному житті я, звичайно, запросто це робила. Ну, подумаєш, тимчасові проблеми зі шлунком. На війні цього дозволяти собі не можна, адже на органи травлення і так іде навантаження через не зовсім дієтичне харчування. А якщо прихопить живіт під час виходу чи під час обстрілу - це ой.

Нещодавно заходила у воду - і впіймала себе на тому, що пильную, аби не поранити ногу. Раніше на такі дрібниці було пофіг - в разі чого заклею пластирем, за два дні заживе. А коли у таку спеку, як зараз, іноді доводиться по кілька днів не знімати берці - подряпин на ногах краще не мати.

Я не їм немите, не сідаю на землю без каремату, не тягаю вагу, яка мені явно не під силу, не користуюсь дешевим милом, від якого може бути подразнення шкіри. В мирному житті це все запросто можна собі дозволити. На війні ні. Бо вибудеш зі строю.
Парадокс!

Після Савур-могили

"Сєпарська" лапа

Posted on 2016.06.20 at 23:06
Tags:
20160620_143729-1

Ворожа міна пробила дах і застрягла у перекритті. Не розірвалася.
Вийшов відбиток "сєпарської" лапи! :)


Після Савур-могили

Пограниччя

Posted on 2016.06.18 at 23:40
Tags:
Журналіст спитав, де була моя грань між ще-не-війною і вже-війною, у який момент я зрозуміла, що це вже не не вишколи, не страйкбол, а Війна? Коли вперше почула свист куль? Коли побачила перших убитих? Коли загинув друг?
Я замислилась. Відповісти на це питання виявилось складніше, ніж здавалося.
Згадала, як зустріла хлопців, з якими разом роками ходила на вишколи, а потім доля розвела нас по різних підрозділах, і здивувалася, що рік війни анітрохи їх не змінив. Вони сказали: "А чому ми повинні були змінитися? Для нас ця війна почалася десять років тому".

Можливо, так було і зі мною? Але все ж таки мав бути якийсь пограничний момент. Я не жила все життя у "зоні АТО" і не брала від народження участі у бойових діях.

А потім я згадала. Це відчуття пограниччя виникало кілька разів, і було пов'язане і не з яскравими, і не з кривавими моментами.

Вперше - коли у квітні 14-го приїхала у Дніпропетровськ (дорогою уперше в житті побачивши блокпости) і в центрі міста вийшла з машини з автоматом в руках, ні від кого не ховаючись. Це було дивно, дико, нереально, адже досі в такому вигляді я ходила виключно по лісах. Коли мир, так не буває. Отже, це була війна.

Однієї ночі нас підняли по тривозі, наказали пошикуватися з речами і бути готовими їхати туди, де нам видадуть зброю (чого ми вимагали вже багато тижнів). Очікуючи своєї черги на виїзд, я недисципліновано лежала біля дверей штабу, на власному рюкзаку і наколіннику "Маклауда", і розуміла, що зброю не видають просто так. Це була ніч пограниччя.

Перед першим моїм бойовим виходом (він стався пізніше, в ту ніч не судилося), я в дніпропетровському "Мілітаристі" віддала усі гроші з гаманцем (і ще трошки позичила у приятеля) за якісне взуття - берці XAIX. Раніше я жодного разу у житті не віддавала останнє за одяг чи взуття, тим більше - за військове. Носила дешеве, доношувала старе і ніколи тим не переймалася. Лише на війні від якісного взуття залежить життя, і я знову відчула: війна.

Того ж дня ми об'їздили усі військово-мисливські магазини Дніпропетровщини і на мій дозвіл скупили у них усі набої, що там були. Коли нам продали також набої іншого калібру, на який ми не мали дозволу, ще й нишком перехрестили у спини, я знову відчула себе за тією межею, що відділяє мир від війни.

Те, що було пізніше - вже просто доволі тяжка, іноді нудна робота чи короткі виплески адреналіну. Таких чистих, концентрованих усвідомлень, як у ті доволі буденні моменти, я більше не відчувала ніколи.

Після Савур-могили

МОВЧАТИ, ЩОБ НЕ ПІДСТАВИТИ

Posted on 2016.06.14 at 13:11
Надзвичайно тяжке питання піднімаю зараз.
Після того, як на Бутівці загинуло четверо "фронтових нелегалів" - добровольців, що не входили у ЗСУ - і Міноборони заявило про відсутність втрат - громадськість, побратимів і командирів загиблих накрило хвилею праведного обурення: мовляв, добровольців у цій державі і за людей не вважають.

А деякі люди були щиро здивовані, адже вірили офіційній пропаганді, що на лінії зіткнення присутні виключно солдати ЗСУ. Зараз ці люди дезорієнтовані і не знають, кому і чому вірити.

Я зараз скажу вам правду - так би мовити, з перших вуст.

"Фронтові нелегали", неофіційні, неоформлені бійці, були на фронті з самого початку війни, є на лінії зіткнення зараз і будуть доти, доки ця війна триватиме (або поки не буде затверджений законопроект про добровольців, який їх легалізує і на який багато з них очікують). Я навмисно не називаю їхні підрозділи - це не настільки важливо зараз. Чому вони не легалізовуються у ЗСУ? Частина справді обирають цей шлях - підписання контракту, і їх за це ніхто не засуджує. Але добровольців у ЗСУ не беруть їхніми сформованими, перевіреними у боях підрозділами, а якщо й беруть, то тимчасово, а потім розформовують. Розбавляють "аватарами", а головне - віддають накази, виконувати які є злочином перед своєю державою і власною совістю.

ДАЛІCollapse )

Вибачте за пафос у назві. Далі буде взагалі без нього.
В середині травня під час виконання бойового завдання морпіх-розвідник Володимир Гумельник наступив на міну. Його витягли товариші, допомогу надали госпітальєрка Мері і "білий берет" Кук. Оскільки поруч опинилася я, залишилося відео. Суворо 18+.



Нещодавно я дістала номер телефону цього пораненого і зателефонувала спитати, як він. Він зараз у Київському центральному госпіталі, лікуватиметься ще довго. У нього відсутня частина п'ятки, але лікарі сподіваються, що заживе і вдасться обійтися без ампутації.
Єдина допомога, про яку попросив поранений - розшукати Мері і Кука і подякувати їм за порятунок. "Мене переповнює вдячність", - так він сказав.

З'ясувалося, що Володимир пише вірші. Веселі, безпафосні, точні в деталях. Мені б хотілося, щоб ви їх прочитали. Війна, розумієте - вона справді така, як на цьому відео і як у цих його віршах. Одночасно.

З творчого доробку Володимира Гумельника:

***
Роса на полі, я в засаді.
Сиджу я перемоги раді.
В руках пістоль і куча рацій,
Не вистачає папарацій.
На грудях - бронік, каска на чолі.
Я - воїн, бляха, взагалі!
На вигляд чмо, або звірюга,
Нехай тремтить сепаратюга.
Блукаю я тут серед мраку,
знайшов, нарешті, в житті сраку.
Поставлю каву на багаття -
Оце маленьке, но вже щастя.
Пока велике дома спить,
не буду я її будить.
Нехай сопить під одєялом
та, що родилася Звєздой,
пока посадку охраняє
чумазий, но її герой!

***
Лице у сажі, руки у піску.
Я в розвідці морпєхівській служу.
Костюм у глині і диряві сапоги -
еліта, б...я, як не крути.
Озброєний я до зубів,
І в зайця влучить міг би, як схотів.
Но в нього я не попаду ніяк,
Тому живу поки що натощак.
Тушонка в банці, сало у відрі -
Цим всім приходиться трапєзнічать мені.
Еліта, хіщнік, воїн, я - орел.
Потомок скіфів.
І кабана застрелить в око захотів.
Но, сука, бистро біга, як чума.
Тому і м'яса на столі нормального нема.
Ну, все, до озера піду
і рибу там гранатой підірву.
А в рапорті своїм буду писать,
що Батьківщину зміг я отстоять.
І пацани мене тут не здадуть,
бо їм за сєпарів медалі теж дадуть.

P.S. Володимир Гумельник родом з міста Баштанка Миколаївської області. До війни працював головним інженером Баштанського РЕС.



Ексклюзивне інтерв'ю з Надією Савченко, записане в Авдіївці. Тобто, почалося воно як коротке інтерв'ю на три питання, а потім я всілася поруч з Надею на підлогу і ми просто розмовляли про те-се. На підлозі - тому що це було єдине приміщення без біганини і галдежу, яке ми знайшли :)
ІМХО, вийшла дуже цікава розмова. Надя каже, що треба робити, щоб виграти війну. Розповідає про те, чи не боїться вона, коли спочатку звеличують, а потім топчуть ногами. Про гендерну рівність в армії і на війні, про плани на найближче майбутнє, і про те, що з собою завжди має бути граната...

IMG_9430

6-7 червня народні депутати Дмитро Ярош і Надія Савченко разом відвідали українських воїнів з різних підрозділів, що дислокуються у найгарячіших точках Донеччини - місті Авдіївка і селищі Широкине. Під час поїздки депутати зустрілися з керівником військово-цивільної адміністрації м.Авдіївка Павлом Малихіним.

Також Надія Савченко відвідала тилові бази 5-го і 8-го батальйонів УДА, зокрема, випробувала на полігоні унікальну експериментальну зброю, що виготовлена у зброярні УДА й існує поки що в єдиному екземлярі.

Бійців Української добровольчої армії та добровольців ЗСУ, які спілкувалися з Надією Савченко, цікавило передусім одне: коли ми вже підемо у наступ? Позиція Надії на сьогодні достатньо обережна і поміркована: вона вважає, що треба робити все, щоб проливалося якомога менше української крові і щоб українські полонені якнайшвидше повернулися додому, і виступає за ведення війни диверсійними групами. Також вона сподівається на закриття кордонів з РФ і зменшення кремлівського впливу на території так званих "ЛНР-ДНР".

Дмитро Ярош і Надія Савченко обговорили майбутню співпрацю з питань оборони, легалізації добровольців та звільнення українських полонених. Наскільки плідною буде ця співпраця - покаже час, але вже сьогодні можна сказати, що двоє політиків-воїнів знайшли спільну мову.

http://sectorpravdy.com/ua/news/duknews/1723-dmytro-yarosh-i-nadiia-savchenko-zustrilysia-na-peredovii


НАДІЯ САВЧЕНКО ЗБЛИЗЬКА

00234.MTS_snapshot_04.40_[2016.06.08_02.30.58]-1

Провела два дні в роз'їздах по фронту з Провідником і Надею Савченко.
Те, що вона сильна, вольова, харизматична - було зрозуміло всім, хто хоча б трохи стежив за її долею. Але є у ній дещо, що можна побачити тільки "вживу".

Перш за все, розчарую тих, кому вона здавалася напівбожевільною фанатичкою. Надя - абсолютно адекватна, хоча нерви в неї після полону справді розхитані.

Вона проста як двері, без тіні зарозумілості, з нею одразу переходиш на ти.

Вона дуже багато палить, багато матюкається, іноді для розрядки може добряче випити і зовсім не соромиться цього.

ДАЛІCollapse )


Попередні 25