?

Log in

серпень 2015   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Після Савур-могили

Мої сайти і контакти

Posted [sticky post] on 2013.02.07 at 16:38
Перелік моїх тегів
Русскоязычная версия блога (не оновлюється)
English version of this blog (не оновлюється)

Сайт BILOZERSKA.INFO
ІА "ПОРЯД З ВАМИ. Білозерська та Ярославцев"
ФЕЙСБУК: https://www.facebook.com/bilozerska
ТВІТТЕР: https://twitter.com/bilozerska

Мої контакти:
066-748-66-13
o.bilozerska(собака)gmail.com


Увага! До закінчення революції та війни з агресором на блозі діє надзвичайний стан. Усі тролі, всі ворожі і агресивно нелояльні елементи відправляються у бан без додаткового попередження.
Амністія передбачається після повної нормалізації ситуації.


Не кажу "з Днем Незалежності", бо незалежність ми виборюємо зараз.
Вона не виборюється без крові, у 1991 році ми отримали її в кредит з відстрочкою виплати...

Україна ще не належить нам, як не є нашою квартира, за яку не виплачено кредит. Але вона буде нашою.

Слава Україні!


11884607_927059430685092_7807363410127668911_o[1]

Можливо, я не повинна була цього писати, тим більше, у день найбільшого нашого державного свята, але просто вже несила тримати оце в собі.
Наші симпатики знають, що влада вже давно намагається знищити ДУК "Правий сектор". Що нас оббріхують, пробують дискредитувати тощо. Це все правда, і ви це чудово знаєте, тому повторюватись не буду.

Але це - тільки верхівка айсберга. А от що відбувається "під водою". Це знаємо ми, цим зайняті голови наших командирів. Я хочу, щоб ви теж знали.
Спробую якнайкоротше. Найвище політичне і військове керівництво України під тиском і Росії, і Заходу, і, скоріше за все, з власної волі теж - вже давно віддало наказ: "Правого сектора" на фронті не повинно бути.

Цей наказ діє десь із ранньої весни. Всупереч йому ми весь цей час воювали, роблячи так, щоб оті нехороші люди нагорі і за кордоном думали, що нас на фронті нема, але щоб ви, наші друзі, знали, що ми продовжуємо бити агресора.
Це ви теж знаєте. Здогадалися. Але навряд чи уявляєте собі механізми, правила гри, за якими ми весь цей час вимушені грати.
Бійці ДУК не можуть ні брати участь у бойових операціях, ні навіть просто базуватися і пересуватися поблизу передової без згоди командирів ЗСУ, які відповідальні за цю ділянку фронту. Хоча б тому, що на передовій це призвело б до стрілянини між своїми, а у ближньому тилу - нас просто не пропускали б через армійські блокпости, не повідомляли паролі тощо.
Тобто - ми завжди діяли і продовжуємо діяти у тісній співпраці і взаємодії з командирами і бійцями ЗСУ. Ми потрібні цим комбригам і комбатам, щоб закривати дірки в обороні, займатися розвідкою, підіймати бойовий дух солдатів тощо, і вони на власний страх і ризик, порушуючи накази зверхників із Києва, не заперечують проти нашої присутності на фронті, а часто і звертаються до нас по допомогу.

Поки ми воюємо без шевронів, "косячи" під бійців ЗСУ - все нормально. Як тільки ж стає відомо, що десь у бою взяли участь бійці ПС - починається страшенний скандал. Верховні тилові криси з Києва влаштовують фронтовим полковникам через нас таке, що пристойними словами не описується. Їх змушують писати "объяснительные", що на фронті робив "Правий сектор", їм оголошують догани і погрожують звільненням з армії. Деякі з них і після цього дозволяють нам крадькома лишатися, але рано чи пізно нам доводиться забиратися з цієї ділянки фронту, щоб не підставляти армійських командирів ще гірше.
Так, ми дуже не хочемо їх підставляти. Але повністю приховувати нашу присутність на фронті, як хотілося б цим командирам, не можемо теж. От, наприклад, ми відкрито заявили про свою участь у нещодавньому бою під Старогнатівкою - ще до його закінчення. Бо було зрозуміло, що це серйозний бій, що будуть поранені і, можливо, загиблі. Так і вийшло - у ДУК 3 загиблих, 5 поранених. Коли за підбиту нашими пацанами ворожу техніку отримують нагороди армійці - Бог з ним, хай буде так, не заради нагород воюємо. Але де, якщо не в бою з окупантами, загинули і дістали поранення наші хлопці? Повпивалися на базі від сидіння без діла і постріляли один одного? Так повинні про нас думати?

Крім цього, ми повністю на утриманні народу - через волонтерів. Якщо люди не будуть знати, що ми воюємо, нам не будуть допомагати - ні харчами, ні паливом, ні медикаментами, ні спорядженням. Бо люди допомагають тим, хто воює, а не тим, хто без діла висиджує на базах. А без їхньої допомоги ми не зможемо воювати за Україну. Замкнене коло.

Отже, ми заявляємо: ми воюємо. І після цього автоматично втрачаємо можливість воювати - принаймні, на одній конкретній ділянці фронту, яка нами вже опанована, розвідана, де ми кожен кущик знаємо... Вперед, хлопці й дівчатка, починайте усе спочатку.
Це стосується навіть наших медиків - уславлених "Госпітальєрів". Їх теж виганяють з фронту.

У проміжках між втратою однієї ділянки фронту і знайденням можливості воювати на іншій наші хлопці таки сидять на базах. Іноді це триває задовго. Згадайте, що наші добровольці не отримують зарплат. І от, приміром, боєць місяць або більше сидить на базі, а його дитина вдома мало не голодує, а старенька мама хворіє, потрібні ліки, потрібні гроші, гроші, гроші... Перший рік війни можна було воювати на голому ентузіазмі і патріотизмі. Сім'ям, що залишились удома, допомагали родичі, волонтери, у деяких родин були збереження... Нині економіка погіршилась, люди збідніли, війні, через наших доблесних керманичів, кінця-краю не видно... А діти хочуть їсти, а родичам потрібні гроші на лікування. А їхній батько, чоловік, син, який мав би годувати родину, сидить на тиловій базі на всьому готовенькому і нічого не робить. В якого мужика, скажіть мені, сумління таке витримає? І уходять наші бійці - а це кращі бійці - або додому, у мирне життя, заробляти гроші, або у інші військові з'єднання, де платять зарплату. Перші обіцяють негайно повернутись, як тільки "почнеться", другі навряд чи повернуться, бо підпишуть контракт. І що ти їм скажеш? Не до ворогів же за грошима пішли.

Так, і саме так нас зараз знищують. Не дають воювати, відрізаючи від нас таким чином і кращих наших бійців, і волонтерів. Залякуючи і караючи командирів ЗСУ, які співпрацюють з нами.

Знаєте, до чого вже доходило? Ми отримували від наших друзів повідомлення, що на наші фронтові бази їдуть, скажімо так, контролюючі інстанції - перевіряти, чи нас на тих базах справді нема. І ми блискавично вантажили всю нашу зброю, весь БК, всі особисті речі - уявіть собі це пекельне навантаження для хлопців - бігом тягати ящики з отим БК, особливо, коли спека. Ми вшивалися буквально останньої миті, пересиджували "наліт" у найближчій посадці і потім поверталися знову.
Звичайно, все вивезти неможливо, частину речей, в тому числі "палєвних", ми забували. Але перевірки ніколи не бували ретельними, бо в перевіряючих піджилки трусилися від самого факту перебування поблизу передової. Покрутилися 5 хвилин - і по газах. А ми ж тут живемо і воюємо. Тому поверталися і починали знову розвантажувати наше майно...

Доходить і до того, що, їдучи з передової у прифронтове місто - наприклад, в аптеку чи на "Нову пошту" - ми змушені знімати наші шеврони - шеврони ДУК, з якими пройшли рік війни - щоб нами не зацікавилась військова поліція.

Якого біса ми маємо так принижуватись? За що? За те, що троє наших хлопців тільки в останньому бою загинули? Ще й оббріхують нас по всіх бригадах, що правосєкі нібито повтікали з-під Старогнатівки першими і кинули армійців напризволяще. Я там була і знаю, хто втікав першим, а хто відходив останнім. Але на відміну від авторів цієї брехні, не маю мети вбити клин між своїми, тому казати про це не буду.

Вже чую класичний аргумент "порохоботів": якби ви легалізувалися, як зробили інші батальйони, була б у вас і зброя, і БК, і зарплати, і можливість воювати.

Перше і головне: ми ніколи не відмовлялися від легалізації, ми добивємось її вже більше року. Просто всі умови, які нам пропонувалися досі, були спробою нас надурити, розвести, як лохів. Це були спроби не ввести ДУК "ПС" у правове поле, а роздробити його, розділити на окремі дрібні підрозділи, нав'язавши цим підрозділам своїх "благонадійних" командирів - тобто, знищити ДУК як цілісне явище.

По-друге: більшості легалізованих добровольчих з'єднань - зокрема, "Азову" і "Донбасу" - теж не дають воювати. Якщо всі у підрозділі мотивовані добровольці - сидіть у тилу. Якщо всі примусово мобілізовані, або добровольці розчинені серед мобілізованих - будь ласка, просимо на передок. Це називається: як би так воювати-воювати, щоб ніколи не перемогти.

Зараз відбувається ще одна спроба легалізації ДУК ПС. Моя особиста думка, якщо чесно - вона мало чим відрізняється від попередніх. Але нам доведеться спробувати - змушує описана вище ситуація. Дуже хочеться вірити, що це не чергова спроба нас кинути і знищити. Або - що це чергова спроба, але ми виявимось сильніші.
Ми все одно лишаємось на фронті - до перемоги.

Побажайте нам успіху.

P.S. На фото я з волонтерами з Обухова, на тлі їхнього мікроавтобуса. Пам'ятаєте, як я через Фейсбук просила для нашого підрозділу харчі? Ці дядьки привезли нам харчі - повний оцей червоний мікроавтобус. Нам мало вистачити цього дуже надовго. Але більшу частину цих харчів ми роздали місцевим. Бо довелося залишити базу, і не було чим вивезти...


На фото - наші хлопці з подаруночками, присланими паном Зоряном (кашкетики, засоби особистої гігієни тощо). Також на фото є трохи одягу і спорядження, які регулярно присилає нам пан Орест (цього разу - сорочка під бронік, рюкзак, наколінники...)
Наші хлопці щиро дякують вам, друзі! Через неможливість залити відео я не стала його знімати, обмежилась фотками, тож ви не почуєте, як вони вам дякують. Але, сподіваюся, це видно з виразів їхніх облич. :)

11856555_926465314077837_7081641648062011497_o[1]

11921771_926465310744504_8246771746506796723_o[1]

11221983_926465307411171_3063915288219388791_o[1]

11930926_926469574077411_1867944457605771068_o[1]

11879139_926469577410744_4142003141828263143_o[1]


Днями мене зробив 300-ю сепарський кліщ, а вони порятували :)
Жарти жартами, але реакція мого організму виявилась якась непропорційна - і розміру кліща, і ситуації в цілому. Коротше, знадобилося втручання хірурга і тривалий прийом антибіотиків. Антибіотики - бррр, а в хірурга просто золоті руки. Дякую "Госпітальєрам" за цей ще один крихітний епізод з їхнього щоденного життя.
11885745_926410747416627_6714639546479988269_o[1]
Мері, Куба, Юзик (за сумісництвом - начмед лікарні ім. Мечникова, проводить відпустку на фронті!).


У цього донецького хлопчика просто талант "гнати" - без заминки і зупинки, абсолютно вільно нести таку ахінею... Від якої чомусь усім смішно.
Після війни йому треба йти в артисти комедійного жанру, у Камеді-клаб який-небудь. У нього по-любому все вийде :)



Змонтувала ролик пам'яті нашої загиблої подруги Ліси. Кадри з Лисичкою, зняті мною й Азідом минулої зими в районі ДАП, покладені на музику Янки Дягілєвої...



Анастасія Горбачова, позивний "Ліса" (16.03.1983 - 6.08.2015) - стрілець-санінструктор Окремої тактичної групи ДУК "Правий сектор".
Про Настю: http://www.bilozerska.info/?p=26219
Відео: Олена Білозерська + Азід
Музика: Янка Дягилева, "От большого ума", "Крестом и нулем"


Після Савур-могили

ДВОЄДИНІ

Posted on 2015.08.14 at 22:10
Неподалік від лікарні ім.Мечникова у Дніпропетровську є невеличка перукарня. Одужуючі поранені з "Мечки" приходять туди стригтися, і перукарки не беруть з них гроші. Мене, до речі, теж обслужили безкоштовно, хоч я й не була пораненою.

Роззнайомилася я там з однією працівницею. Молода жінка, сама виховує дитину, крім дитини, має тільки стареньку хвору маму, живуть більш ніж скромно.

І розповіла вона мені, що у школі, де вчиться її дочка, зайняли були приміщення якісь "волонтери" (зараз зрозумієте, чому в лапках). Вони роздали дітям папірці зі списком, що потрібно солдатам на фронт - щоб батьки приносили у школу і віддавали цим "волонтерам". Так ось, солдатам (насправді цим шахраям) були потрібні цигарки не найдешевшої марки і якісні ЦИВІЛЬНІ речі, обов'язково нові. Багато хто з батьків повівся і приніс, після чого "волонтери" просто зникли.
Моя знайома не стала жертвою цих шахраїв - лише тому, що сама палить і найчастіше значно дешевші цигарки, ніж замовлялися "для солдат". Ця обставина її насторожила й протверезила від бажання негайно віддати на фронт усе, що має.

Далі-більше. Протягом короткого часу серед батьківського колективу шкіл проводилися "благодійні аукціони". Кожна мама мала купити на свої гроші продуктів, наробити солодощів, їх продавали на ринку, а гроші нібито йшли в АТО. Ентузіазм жінок, що бажали допомогти фронту, був просто безмежним. Моя знайома порахувала, що на кожній школі, яка брала участь в "аукціоні", шахраї заробили біля 20 тис.грн. Звичайно, жодних підтверджень, що ці гроші справді пішли на фронт, надано не було. Моя знайома розповідає, що сама вона двічі повелася на цей розвод, а втретє просто не мала вже грошей, щоб купити продукти.

Ну, я, звичайно, навчила її, що якщо вона хоче допомагати солдатам, а не збагачувати шахраїв - хай напече точнісінько такої ж смакоти і віднесе пораненим у Мечникова. Волонтери їх там забезпечили усім, що тільки може бути потрібно, але кожен прихід волонтерки з любовно приготованою домашньою їжею підіймає їх на дусі і пришвидшує одужання. Також можна сконтактуватися з тамтешніми волонтерами і дізнаватися через них, яка саме їжа потрібна пораненим. У будь-якому разі, вона буде на власні очі бачити солдатів, яким допомагає.

Страшно подумати, скільки уродів збагатилися на бажанні наших співвітчизників допомогти фронту. Економіка погіршується, люди зубожіють - а потік гуманітарки на фронт не вщухає. Показово, що цю історію я почула того самого дня, коли познайомилась з 86-річною волонтеркою бабою Людою, у мене був про неї пост.

Двоєдиний наш народ - баба Люда і безіменна мерзота з тієї школи, шахраї і подвижники. Наші нездарні і корумповані від п'яток до кінчиків вух політики і генерали - їх же нам не з Марсу завозять, вони з нашого ж народу виходять, плоть від плоті.

І не лише верхів, низів це стосується так само. Скільки випадків було, коли на волонтерські гроші солдатам купляли нову форму, а вони продовжували ходити в обносках, а нове міняли на бухло. І в товаришів своїх крали, і хати мародерили, і в цивільних стріляли по п'яні - цієї гидоти за останній рік було й було - точно не менше, ніж подвигів.

І це не лише на фронті, це всюди. Якось моя мама побачила, що плиточники, які працювали у нашій квартирі (працювали добре, не було жодних нарікань), крутять у руках якийсь паспорт і кудись телефонують. Вони поянили мамі, що знайшли документи і хочуть повернути власнику. Ну, добре, молодці. Коли плиточники закінчили роботу і пішли, мама знайшла цей паспорт у нашій квартирі. У ньому була банківська картка. За допомогою банку мама розшукала власника. З'ясувалося, що ті плиточники справді знайшли його паспорт і пропонували повернути... за 1000 грн. Власник відмовився платити, сказав, що дешевше буде просто відновити паспорт. І робочі кинули його у нашій квартирі.

Мама повернула йому паспорт. Отримала на знак подяки обіцянку поремонтувати комп'ютер, коли буде треба. Всі лишилися задоволені, тільки мама довго була у шоці, як так можна. Це ж не професія, не бізнес твій - пошук і повернення загублених речей, це одноразова випадковість - хтось загубив річ, а тобі пощастило її знайти. Чому в такій ситуації ти думаєш не про те, як зробити людині добро, а про те, як на чужій проблемі трошечки підзаробити, УРВАТИ??

Відчувається, що хтось має прийти і навести нарешті порядок. Просто поставити до стінки тих шахраїв, що збирали в людей гроші "на АТО" і привласнювали їх, того командира танкістів, який, отримавши у волонтерів два ящики мобілок на дві сімки, з сімками і поповненими рахунками, щоб бійці могли дзвонити близьким - відправив їх додому своїй дружині, і вона це продала.

Вічна, одвічна проблема: кому можна настільки довіряти, щоб дати йому необмежені повноваження для покарання поганих і захисту решти? Де взяти такого - ідейного аж до манії, ласого тільки на славу, а не на гроші - щоб він не скурвився, отримавши таку владу?

Бо, справді, вже терпіти несила. Того командира танкістів ледь не пристрелив мій товариш. Ну, й сів би. А стріляти ж таких треба. Десяток пристрелених рвачів - і кінець ганебній плямі - і на менталітеті нашому, і на репутації...

Коли армія явно не справлялася із своєю функцією захисту країни - з'явилися добробати. Коли держава не впоралася із постачанням фронту - з'явилися волонтери - такі самі добровольці.
А міліція - бандити в погонах, а суди й прокуратура - їхня криша, а чиновники-хабарники, а генерали-боягузи, а політики-брехуни - справляються? Значить, на черзі добровольчі загони міліції, добровольчі суди, добровольчі політики, підконтрольні цим добровольцям і непідконтрольні ні місцевим олігархам, ні сусідній державі. Спочатку це буде махновщина. Потім - диктатура. Не дуже приваблива перспектива, якщо чесно. Але де альтернативи?


Це ми дорогою додому, вже опинившись у безпеці, клеїли дурня, гнали бєса і знімали один одного на камеру. Від реготу лягала вся група.
На жаль, відео в мене нема можливості виставити, а то ще б ви пореготалися.

11886131_922548654469503_1320554585925013057_o[1]

11900131_922548657802836_959752623270446307_o[1]


Після Савур-могили

Вчорашній ранковий улов

Posted on 2015.08.13 at 20:06
Після нього був ще вечірній, такий самий, але вже спільний з хлопцями - ловили у три саморобні вудки. Оте криве за моєю спиною і є моя вудка.

Кльов був просто феноменальний. Рибу я заморозила, тепер маминому Комочку надовго вистачить свіжої їжі.

Десь половина упійманого нами пішла Комочку, а половину - здоровезну каструляку - хлопці засолили.

Риболовля була феєричною. БУМ! Пшіііуу! БУУХ! Бу-бу-бу-бух! Пшііуу! БУХ! Ми все чекали, коли ляпнеться у річку, після чого вудити рибку вже довго не доведеться - будемо її пікапом армійцям на блокпости розвозити. У нас так вже було одного разу - восени на Водяному під ДАП. Ми жили у будинку на березі озера, і в це озеро ляпнулись дві 120-ки. Ми після того довго на рибу дивитися не могли.

11864893_922158064508562_4401583859426959358_o[1]


Тому що американцю, тим більше, політику, виховання не дозволяє сказати прямо: "Гроші ви вкрадете, а зброю продасте, і добре, якщо росіянам, а не бойовикам ІГІЛ, які потім стрілятимуть по нас з нашої зброї, і що я скажу своїм виборцям?".

Звідки, думаєте, узялися на керівних посадах в Україні грузини? Саакашвілі - людина Порошенка? Це маячня. Грузинів поставили нам американці в обмін на якусь допомогу, бо наші крадуть.
Не соромно?

Для того, щоб це подолати, потрібні, передусім, об'єктивне слідство і справедливий суд. А цього не буде, поки ми не замінимо ВСІХ міліціонерів, прокурорів, суддів. Людей, а не вивіски.


Після Савур-могили

Фото на пам'ять

Posted on 2015.08.13 at 18:09
Вадим Вовк, свободівець з Кагарлика, мій давній знайомий по різноманітних вуличних акціях. Вічно фотографував мене, сидячу на парканах і ліхтарях.
Воює нині у розвідці 72-ї ОМБр.
Були разом під Старогнатівкою, але там не зустрілися, а зустрілися випадково наступного дня у Волновасі, де й зробили фото на пам'ять.

11119704_921975327860169_972868209022961793_o[1]


Тому що американцю, тим більше, політику, виховання не дозволяє сказати прямо: "Гроші ви вкрадете, а зброю продасте, і добре, якщо росіянам, а не бойовикам ІГІЛ, які потім стрілятимуть по нас з нашої зброї, і що я скажу своїм виборцям?".

Звідки, думаєте, узялися на керівних посадах в Україні грузини? Саакашвілі - людина Порошенка? Це маячня. Грузинів поставили нам американці в обмін на якусь допомогу, бо наші крадуть.

Не соромно?

Для того, щоб це подолати, потрібні, передусім, об'єктивне слідство і справедливий суд. А цього не буде, поки ми не замінимо ВСІХ міліціонерів, прокурорів, суддів. Людей, а не вивіски.


Після Савур-могили

Шикування перед боєм

Posted on 2015.08.12 at 12:12
Один з трьох підрозділів ДУК ПС, які брали участь у бою під Старогнатівкою.

11884649_921682584556110_4300252577838890170_o[1]

UPD. Дивлюся, хтось нав'язливо розповсюджує в Інеті чутки, що правосєків було "три джипи". З приводу цього офіційно повідомляю. Всього в бою під Старогнатівкою від ДУК ПС брали участь: на одному фланзі 2 повних взводи 5-го ОБАТ, підсилені мінометним розрахунком Окремої тактичної групи. На іншому фланзі - стрілецьке відділення 5-го ОБАТ, стрілецьке відділення Окремої тактичної групи, підсилене розрахунком СПГ, та відділення розвідки 5-го ОБАТ. Разом біля 100 чоловік. Плюс піхотний резерв, не задіяний у бою.


Після Савур-могили

Машина часу )

Posted on 2015.08.11 at 14:09
11872131_921034481287587_3725912737359370317_o[1]


Після Савур-могили

Бій під Старогнатівкою

Posted on 2015.08.10 at 04:06
10 серпня, біля 3:30 ночі. Щойно чула сильний артобстріл в районі села Старогнатівка Волновахського району. Зателефонувала знайомим ЗСУшникам, які базуються неподалік - кажуть, "сепари" щойно обстріляли з важкої арти мирне село, де немає наших позицій. Обстріл був серйозний, можливо, постраждали мирні. Вранці спробую поїхати подивитися, що там сталося.

10 серпня, біля 4:30 ранку. Чую сильний стрілковий бій в районі с. Старогнатівка Волновахського району. Перед цим була тривала артилерійська дуель. Дзвоню хлопцям, які там близько - не відповідають.
Наш командир каже, що супротивник переважаючими силами намагається прорвати оборону 72-ї бригади.
Незрозуміло, це локальний бій чи серйозний наступ. Ми всі тут у повній бойовій.

10 серпня, П'ята ранку. Бійці ДУК ПС висунулись на допомогу 72 бригаді. Триває бій.

10 серпня, 07:54 ворог контратакує дуже великими силами у них купа бронетехніки триває важкий бій
У нас 4 загиблих 1 з 72 бр. 3 ДУК ПС. Є поранені

10 серпня, 09:04 Бій в районі Білої Кам'янки Волновахського району закінчився. Вночі ворог прорвав позиції 72 бригади, після чого військовим за допомоги бійців ДУК ПС, які оперативно прийшли на поміч, вдалося відкинути супротивника на його попередні позиції і трохи просунутись вперед, але закріпитися не змогли, бо до ворогів прибуло підсилення у вигляді великої кількості бронетехніки. Також потужно працювала їхня арта.
Наші втрати: 4 загиблих, з них один боєць 72 бригади і троє з ДУК ПС. Кількість поранених ДУКівців - за попередньою інформацією шестеро. Кількість поранених армійців уточнюємо. Всіх поранених вже госпіталізовано.
Ворог теж поніс значні втрати, кількість уточнюється.
UPD. За уточненими даними (інформація від начмеда ДУК Яни Зінкевич), загинув не 1, а 4 бійці ЗСУ! Таким чином, усього 7 загиблих. І 11 поранених: 5 з ДУК, 6 із ЗСУ.

10 серпня, 13:42 Бачу у ЗМІ неточність про сьогоднішній бій - начебто ми звільнили село Новоласпа. На жаль, це якась помилка, ми туди навіть не заходили. Бій був у селі Біла Кам'янка. Спочатку ворог атакував позиції 72-ї бригади в районі Старогнатівки, зав'язався бій, наші трошки відступили, потім до них прибуло підкріплення із бійців ЗСУ і ДУК ПС, ми спільними зусиллями відкинули ворога, увійшли у Білу Кам'янку, але через нерівність сил (до них підійшла велика кількість бронетехніки) закріпитися не змогли, і все повернулося до ситуації станом на вчора. Хіба що на лівому фланзі, можливо, під контроль України додалося трохи території, яку раніше контролював супротивник.
Загинуло, за уточненими даними, 7 бійців: троє з ДУК ПС і четверо із ЗСУ. Поранені 5 ДУКівців і 6 ЗСУшників.


Безбашенно смілива розвідниця, яка всю осінь і зиму щодня гуляла по ворожих мінних полях, як по паркету. Проста і добра душа.

Незважаючи на вроджену хворобу серця, висока й худа Ліса відзначалася нежіночою витривалістю. З вантажем 25-30 кг спокійно ходила десятки кілометрів. Вона вміла ХОДИТИ - безцінна і взагалі найголовніша якість фронтового розвідника. Була спортсменкою, зокрема, займалася біатлоном, завдяки цьому вміла дуже швидко і влучно стріляти. Однак у снайпери не пішла - через бурхливий темперамент, стала стрільцем-парамедиком.

Ззаду на касці вона носила лисячий хвіст. Одного разу цей хвіст порятував кілька життів. Наша розвідгрупа пішла на вихід, а забрати їх звідти мали армійці з бехою, на яку, крім них, посадили також двох правосєків, одним з яких була Ліса. Водій бехи наплутав і з'явився у полі зору розвідників не там і не тоді, як було домовлено. Розвідники, ясна річ, прийняли наших армійців за "сепарів", і командир групи мало не розніс цю беху з гранатомета. В останній момент, за долі секунди до пострілу, він побачив у одного з бійців на касці рудий хвіст...

Ліса пережила дві контузії. Перша - восени накрило "градами" на Водяному, друга - взимку під ДАП, під час атаки на нашу базу, коли мене викинуло вибухом і порвало зв'язки на нозі, їй поламало ребра і вдруге контузило.
У Насті була важка доля. Її батько рано помер, багатодітна мати жила у злиднях і змушена була віддати дітей у інтернат, звідки забирала їх на вихідні. Ставши дорослою, Настя працювала санітаркою, потім продавцем на ринку, останні роки ще й доглядала тяжко хвору матір. Незадовго до війни мама померла, Настя дуже тяжко пережила її смерть. Якби не це, розповідала вона, навряд чи пішла б воювати.

На фронті Ліса зустріла своє кохання, створила сім'ю, чекала дитину... На перших місяцях вагітності ще ходила у розвідку на зайняту супротивником територію. Вона була безбашенна абсолютно, взагалі нічого не боялася, не дбала і про власне здоров'я. Не раз казала, що помре молодою і це її не засмучує. Однак вірила, що переживе війну, не раз мріяла, як ми всі після війни зустрінемось у будиночку високо в Карпатах, у якому їй дозволяв зупинятися під час тривалих гірських прогулянок, якщо не помиляюся, колишній тренер...

А вийшло так, що не зустрінемось.
Спочивай з миром, сестро.

11794331_919729891418046_6644848292406634353_o[1]

11782407_919730704751298_1677574766683660893_o[1]

11223523_919730701417965_263841877113192959_o[1]

11794315_919729894751379_5093722032885367001_o[1]

11703518_919729888084713_2391938872097508307_o[1]


Дякую волонтерам, зокрема, панові Олександру К. за три коробки харчів для нашого підрозділу. Прибули сьогодні. Скоро від інших волонтерів має прибути ще ціла машина харчів! Так що продуктами тривалого зберігання ми тепер завдяки вам забезпечені. Голодні не будемо.

Промислова плита, яку я просила подарувати нам у тому ж пості, що й харчі, теж уже прибула. Її прислали волонтери з "Армії СОС", за що їм теж колосальна подяка. Ми хотіли одразу ж встановити і підключити цю плиту, але, уявіть собі, не пролазить у двері. Завтра хлопці акуратненько щось розберуть і занесуть. Тоді я окремо зніму, як Людмила, наш кухар, чаклує біля цієї плити. Про Люду взагалі давно збираюся вам розповісти, вона дивовижна жінка.

Також нам прибули ще кілька одиниць форми, взуття і спорядження від пана Ореста, про них я, мабуть, також ще потім зроблю окремий пост.

ВЕЛИЧЕЗНЕ СПАСИБІ ВАМ, ДРУЗІ! Не хочу виглядати банально, але повторю ще раз: на вас, і тільки на вас тримається фронт.

11111799_918808518176850_9029306543246812447_o[1]

11856426_918805894843779_4704231875035762921_o[1]

11822920_918805898177112_9023732106384512276_o[1]

11703413_918805901510445_8459878868393898433_o[1]




Зйомка: Олена Білозерська, червень 2015
http://www.bilozerska.info/?p=26204


Після Савур-могили

Бабуся Люда

Posted on 2015.08.03 at 11:18
Знайомтесь, це бабуся Люда. Їй 86 років. Вона волонтер. У рідному селі бабуся вирощує квіти і різну городину, продає це в Дніпропетровську і всі зароблені гроші витрачає на допомогу бійцям.Вона варить супчики і возить їх пораненим у лікарню імені Мечникова.

Решту часу бабуся Люда проводить у місці, що стало вже у певних колах мало не культовим. Воно, як і однойменна група у Фейсбук, називається "Вокзал Днепр". Група волонтерів з "Фонду оборони країни" організувала на Дніпропетровському залізничному вокзалі куточок відпочинку для військових. Людям у формі там наливають чай і каву, годують бутербродами, дають з собою "тормозок" у дорогу. Є навіть вай-фай і невеличка бібліотека.

11792056_917180778339624_1084759258516944663_o[1]

Дівчата-волонтерки ходять зустрічати потяги, виловлюють на платформі військових і кличуть на чай-каву. У витоків цієї ініціативи стояла пані Марта (на фото у центрі) та її друзі.

Читати більшеCollapse )

Фото Ольги Гончарової і Олени Білозерської





Сергій Шилов, друг "Грін" - командир роти у 8-му окремому батальйоні ДУК ПС "Аратта". Його група неофіційно іменувала себе "Грінпісом". У Широкиному під Маріуполем "грінпісівці" тримали позиції і робили ризиковані вилазки на територію, зайняту супротивником.

Грін помер 17 липня 2015 р. від поранень, несумісних з життям, отриманих внаслідок підриву на міні. Він встиг повідомити своїм, що він 300-й, і поки його не евакуювали, ще намагався по рації контролювати і координувати ситуацію...

Я близько спілкувалася з ним лише дві доби, коли нашу групу відправили у короткотривале відрядження на підсилення "Грінпісу" у Широкине. Була з ним в одному бою і в одній вилазці. Власне, це була не вилазка, а звичайна поїздка у штаб за кавою для хлопців, під час перемир'я, яке раптово закінчилось і ми з Гріном, без броніків і лише з двома автоматами, опинилися в епіцентрі подій. "Гринпис, ответь Грину! - зв'язувався командир зі своїми бійцями. - Куда война?". "У напрямку противника", - бадьоро відповідали йому. А далі ми (поміркувавши, Грін відмовився від пропозиції перечекати), запросивши прикриття вогнем, на шаленій швидкості, під кулеметними чергами, мчали униз до своїх...

Цих двох діб мені вистачило, щоб зрозуміти, якою прекрасною людиною він був. Такий спокійний-спокійний, завжди врівноважений (у бою примудрявся попереджати про кожний свій постріл!), справжній відповідальний командир - і при цьому сміливістю не поступався отим безбашенним роздовбаям, які стають легендами добровольчих рухів...

Спочивай з миром, брате! Ми довоюємо.

Зйомка: Олена Білозерська
Музика: Василь Лютий, "Реквієм"




Деякий час тому в ефір вийшла передача "Голосу Америки" про проблему "озброєних праворадикалів", за моєї участі. Подивитися відео і почитати текстову версію можна тут:
http://ukrainian.voanews.com/content/ukraina-ultra-radykaly/2863314.html

Для цієї передачі я ще в середині червня наговорила перед власною відеокамерою відповіді на питання, які прислав журналіст "Голосу..." Богдан Цюпин. Оскільки передача, для якої призначався цей запис, вже вийшла в ефір, вже можна викласти повне відео. Воно немонтоване і записане з першого дубля, тому там є трошки ляпів, але я вирішила тим не перейматися.


200720152589

Начмеда ДУК Яну Зінкевич (на фото) вже знає пів-України. Є й інші фронтові медики, волонтери, бійці-добровольці, чиї імена відомі й користуються заслуженою пошаною.

І є сотні, якщо не тисячі інших, про кого ми з вами не знаємо, але хто за цей рік зробив стільки, що заслужив звання Героя - не той орден, що роздають кому попало, а якийсь інший, який неможливо дискредитувати.

Одного з таких ще людей ви бачите на цьому фото. Звати його Ярослав Семкович, він лікар з Івано-Франківська, працює у військовому госпіталі в прифронтовому місті - вже не першому. Ліворуч від нього Яна, праворуч - ще одне врятоване ним людське життя.

Військовий госпіталь означає в даному разі, що звичайну районну лікарню "підсилили" військовими лікарями. Ярослав Васильович майже не виходить з неї. Там, в лікарні, й живе, ночі проводить біля поранених. Держава за весь цей час не виділила й бинта - усе необхідне привозять волонтери.

За освітою і довоєнною роботою Ярослав Васильович - дитячий анестезіолог. Війна зробила його "дорослим". Розповідає, як важко було "перекваліфіковуватись" - адже дорослим потрібні зовсім інші дози знеболювального. З дитячої лікарні приніс з собою ставлення до пацієнтів - кожне мусить вижити, кожному має бути не боляче. Смерть або серйозна травма дитини у мирний час - страшна трагедія. На війні до смертей і страждань бійців інше ставлення. Каже, що до цього неможливо звикнути...

Я спостерігала за його роботою уривками, коли сиділа під реанімацією, а він зазирав туди щопівгодини. Це не була ситуація для серйозних розмов чи інтерв'ю, тому й розповісти мені особливо нічого. Просто знайте, що є така людина.




ПІСКИ. Передова. Бійці ДУК "Правий сектор" поїхали забирати БК зі знищеної ворогом мінометної позиції ЗСУ...
Зйомка: боєць Азід
Увага! Присутня ненормативна лексика!
(c) www.youtube.com/user/bilozerska




Не на кожен референдум треба ходити...


Попередні 25