?

Log in

травень 2016   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Після Савур-могили
Posted on 2016.05.30 at 20:40
Молодий солдат ЗСУ. Я не бачила його жодного разу у житті. На війні він швидко здружився з одним з моїх побратимів і запросив його до себе на весілля.
У нього скоро мало бути весілля.
І вони були разом у бою, і він був поранений. Дуже тяжко - такі зазвичай не виживають.
Війна відмовляє у диві там, де про нього благають, і робить дива там, де не ждуть. Наші хлопці - не медики - зуміли прорватися до нього, на місці надати допомогу (надскладний випадок!) і витягнути його звідти, звідки проблематично було вийти навіть і без пораненого. Під вогнем. Не кинули. Винесли.
Витягли і передали лікарям. Лікарі сказали, що... У таких випадках лікарі зазвичай нічого не кажуть.
Так ось: він вижив.
Я не бачила його жодного разу у житті. Але мало не плачу від радості й гордості, коли це пишу.

Після Савур-могили

Миша-акробатка (ВІДЕО)

Posted on 2016.05.29 at 11:51


Хто провів минулу зиму на фронті та у прифронтовій зоні, добре пам'ятає просто рекордне нашестя мишей. Тим, хто це бачив, не треба нічого пояснювати, хто не бачив - не уявить собі все одно.
З весною миші, як їм і годиться, трохи пішли в поля, і стало полегше. І от учора - маленький рецидив, в особі однієї нахабної хвостатої тварюки, яка абсолютно не боїться людей. За наявності певної спритності її можна було б схопити голими руками. Стрибає всюди. Гризе все.
Своєю зухвалістю вона заслужила життя. Цієї ночі поставлю на неї живоловку.

Після Савур-могили

Весна, скоро літо

Posted on 2016.05.21 at 23:22
20160520_102248-1

Після Савур-могили

Скелетування

Posted on 2016.05.16 at 21:26
Їду в потязі з цілим натовпом побратимів. Вертаємось з відпустки на фронт.
Хлопці якийсь час не бачились - отже, у них світяться очі й не закриваються роти. Зброя усіх часів і народів, вдосконалення нашої зброї і пережиті кожним на війні ситуації - теми, які можуть тривати багато годин, а якби потягу довше їхати - то й багато діб. Вони профі своєї справи, вони захоплені люди, вони - еліта війни.

І, здавалося б, яке відношення до цього має їхня зовнішність? Так ні, всі як на підбір красивезні - очей не відведеш!

А поруч, так само з відпустки на фронт, їдуть мобілізовані дядьки. Наразі наче тверезі, але зовнішність у більшості - доволі-таки аватарська. І раптом один з них, з величезним таким роздратуванням, майже з ненавистю: "Ви б не могли тихіше про війну? Знаєте, у кожного ж своє..."

А в очах (я добре вмію читати думки, особливо якщо вони такі - майже на кінчику язика): "Через таких, як ви, війну ніяк не заморозять і нас не відпустять по домах".

Решта дядьків потроху підключаються до розмови. Кажуть, хто де служив, посміхаються. Згадують якийсь майданчик у якійсь в/ч, на якому, як виявляється, досі стоїть той самий бетер.
Це ж N-ська бригада, так? Це ж вони тоді під N насипали сєпарам?

Пробудження блиску в очах. Бажання бути не гірше. Хтось із них забуде цю розмову наступного ранку. Хтось згадає про нас, коли ворог атакуватиме його позицію, і замість бігти, кидаючи зброю і БК, почне відстрілюватись. Хтось після дембеля попроситься до нас...

Ми добровольці. Ми добре воюємо, це правда. Але головна наша місія на цій війні - скелетування армійських підрозділів. Ми робимо це навіть мимоволі, навіть тоді, коли знаходимось за сотні кілометрів від передка.
Ми увійдемо в історію - цим і за це.

1. Колектив сайту "Миротворець" хтось добряче підставив, підкинувши їм ідею опублікувати список журналістів, що були акредитовані у "ДНР". Бо через тиск на журналістів, реальний чи уявний, завжди піднімається дуже багато галасу з боку демократичної спільноти. Не здивуюся, якщо виявиться, що це росіяни руками західних і прозахідних правозахисників намагаються вивести з гри "Миротворець". Якщо, звичайно, заява про закриття з боку "Миротворця" не зроблена з метою спонукати суспільство переконати невдоволених у потрібності цього сайту.

2. Щодо "публікації персональних даних". Журналісти - публічні особи за замовчуванням, і не повинні обурюватись, що хтось виклав у загальний доступ їхні телефони і мейли. Цьому, навпаки, треба радіти. (Якщо, звичайно, ти журналіст, а не бойовик чи шпигун). А якщо якісь ідіоти будуть дзвонити і погрожувати - перепрошую, це плата за публічність і належність до професії.

Усі мої контакти, наприклад, вже казна-скільки років є у відкритому доступі на моїх ресурсах. І це при тому, що "нейтральним" і всім приємним журналістом я не була ніколи, а крайні два роки відклала журналістику і воюю проти "сепарів" зі зброєю в руках. "Вата" безліч разів викладала у мережу мої паспортні дані, включно з місцем проживання. І нічого, жива-здорова. А якщо хтось мені подзвонить і щось не те скаже - я забуду за це через півгодини. Так що, колеги, не беріть дурного в голови.

3. Якщо робота журналіста передбачає подорож на окуповану територію і роботу там з камерою в руках, то відсутність акредитації в рази збільшує його шанси опинитися у підвалі. А отримати її, судячи з усього, легко, якщо ти тільки не маєш репутації проукраїнського журналіста, а є нікому не відомою "знімальною групою такого-то телеканалу".

Тож давайте зробимо те, що давно пора зробити - закриємо доступ на окуповані території усім цивільним, в тому числі і журналістам. Дайош блокаду! Тоді українські журналісти не змушені будуть акредитовуватись у "ДНР", що справді до біса неетично. Але ще більш неетично пускати на окуповані території цивільних, ще й вести з цими територіями торгівлю - і вимагати, щоб туди не їздили українські журналісти або їздили без акредитації.

4. Маючи на руках список журналістів, які акредитовані у "ДНР", незле було б відмоніторити, що вони написали чи показали після повернення. І от тих із них, чиї матеріали виявляться ворожою пропагандою - з цими вже розбиратися.


Після Савур-могили

Я проти "революцій знизу"

Posted on 2016.05.12 at 09:59
Нижче - серйозний і стрьомний текст, після якого мене, можливо, засудить значна частина тих, хто досі висловлював свою підтримку.
Пишу це виключно як власну думку, до будь-яких рухів, структур чи організацій прошу цей текст не прив'язувати.

Так ось, я проти революцій - у тому розумінні, яке спадає на думку найпершим.
Я проти "третього Майдану", "холодноярських вогнів" і тому подібних речей.

Ненавиджу щурів, які зараз у владі - мабуть, більше за всіх, хто зараз це читає.
Але я проти революцій.

Звичайно, коли при владі гнида, яка кліщем увіп'ялася у ресурси держави, а золотий унітаз під собою намастила суперклеєм, яка особисто тобі не дає нормально жити - ти будеш молитися про будь-яку стихію, яка ту гниду вимете, а коли вимолиш - сам станеш часткою цієї стихії.

Але що далі?

ДАЛІCollapse )

Після Савур-могили
Posted on 2016.05.08 at 20:04
Якщо нам вистачить розуму, сили духу, любові, люті й дисципліни, і якщо складеться відповідна історична ситуація - ми, саме ми врятуємо нашу державу і станемо героями для багатьох поколінь.

Якщо ми не потягнемо, або якщо певний момент не настане - назавжди уплямим себе.

Це - наша жертва, яку доводиться приносити вже зараз. Наперед. Авансом.
Пекло навиворіт, плата не за минулі, а за майбутні вчинки.

Приносимо. Платимо.
Бо іншого шляху щось змінити - немає.

P.S. Це так, думки вголос. Уточнень і розлогих пояснень не чекайте...

Після Савур-могили

Вівці

Posted on 2016.05.05 at 16:05


Іноді на військовій базі, де відпочивають у коротких проміжках між передком і передком бійці, що за два роки пройшли усі гарячі точки Донбасу, можна побачити і таке :)

Це не просто якісь там свійські тварини, їх наявність - це наш національний менталітет в найкращих його проявах - менталітет воїнів і господарів (а ворогам у горлі хай пір'я поросте...)
Погладити не вдається - втікають :)



+ 1 фотоCollapse )



Клас! Знайшла фото авторства Олекси Ярославцева. Одеса, останнє довоєнне літо. Це я у спеку тягнуся за краплинками з фонтанчика. Треба ж було так підловити :)



А давненько щось я не виставляла відео з бойових.
Дотримуюсь військової таємниці. Але коли минає трохи часу, дещо вже можна оприлюднювати.
На цьому відео - маленький епізод щоденної роботи бійців 8-го батальйону "Аратта" Української Добровольчої армії в населеному пункті N. Бійці УДА активно заважають супротивнику обстрілювати позиції наших армійців :)

Відео публікується зі згоди Д., безпосереднього командира цих бійців.


Після Савур-могили

Сьогодні два роки, як я тут

Posted on 2016.05.02 at 19:42


На вулиці сонце і все цвіте. Моя третя весна на війні.
Сьогодні два роки, як я тут. Тобто, приїхала раніше, у квітні, але коли - хрін його знає. Тоді було не до того, щоб звертати увагу на календар. Я ходила по мирному, не по-київськи напруженому Дніпропетровську - негаданій колисці добровольчого руху і найпершій фортеці проти орків - у формі, бувало, що й з автоматом за спиною, з відчуттям повної нереальності того, що відбувається. Перехожі тоді реагували на людей у формі. Побачивши синьо-жовтий ідентифікатор, розслаблялися - хто з радістю, хто з розчаруванням - це було тоді, коли оголосили винагороду за "зелених чоловічків", і без ідентифікаторів по формі ніхто не ходив :)

Десятками, а може, сотнями рук місто фарбувалось у синьо-жовті кольори. На носі були вибори, і всюди стирчали білборди з ватними кандидатами - зі смачними плямами фарби на обличчях.

У мене ще не було навіть звичайної розвантажки. Форма і берці - ті, в яких пройдено всі копи і вишколи, року з 2006-го.
У мене був один лише магазин. І 30 набоїв у ньому.

(Набої ми скуповували пізніше, у всіх мисливських магазинах Дніпропетровщини, на мій дозвіл - і побачивши нас, нам продавали також набої інших калібрів, на які ми не мали дозволу. Робили усі можливі і неможливі знижки і тихцем хрестили у спини).

Ті два перших місяці варті окремих досліджень, а може, й художнього фільму. Хтось колись розкаже про коридор готелю, де на диванчику сидів розвідник - щойно з того боку, з колорадською стрічкою на грудях, нервуючи охорону Провідника - хлопці розуміли, що якщо він отак сидить, то сидить не просто так, а все ж вимагали зняти... І про сотні таких самих, начебто дрібних, а насправді великих епізодів.

(Добута важлива інформація владою була проігнорована. Колорадська стрічка залишилась у мене як реліквія. Розвідник загинув через півроку).

Тоді ми з вами переламали хід історичних подій. До речі, не вперше. І не востаннє, мабуть.
Будемо живі - і напишемо, і розкажемо. Колись.

Після Дніпропетровська ми опинилися на "Терешковій" - базі під містом, де тренувалися і на страшних нервах чекали, коли нам видадуть зброю, і звідти перше "документальне свідчення" - оці фото, де я ще не зовсім схудла і пороху ще не нюхала. З цих фото, зроблених частково 2-го, частково, здається, 5-го травня - відлік моєї "АТО"шної біографії :)

Автор фото - "Аква" Віта Ковальчук. Вона потім воювала у батальйонах "Шахтарськ" і "Торнадо".

ЩЕ КІЛЬКА ФОТОCollapse )

Після Савур-могили

Наша символіка

Posted on 2016.05.02 at 17:28

Після Савур-могили

Мій Великдень-2016

Posted on 2016.05.01 at 13:48


Не вдома з рідними, і не на передку з побратимами, а тут, на базі, де майже нікого немає, бо всі зараз на передку... Так сталося. Якби не отець Сергій ("Але він був і піп, і воїн. Священик був на грізний час" (с)) і не кілька гарних людей, з якими я тут познайомилась - взагалі було б мені сьогодні сумно.
А так - вийшло свято у маленькому теплому колі.
Христос воскрес!



Шановні друзі, я прошу вас витратити трохи вашого часу на перегляд цього відео і по можливості поширити його.

Дехто, можливо, пам’ятає мій розпачливий текст, написаний минулого літа, про те, як у нас зірвався обмін полоненими, як ми не змогли витягнути з полону нашого Боба і ще одного хлопця.

Нині Боб, він же Павло Гаркавенко, на волі. Його матері вдалося його звільнити.

Він провів ПІВТОРА РОКИ в полоні у "ДНР". Це взагалі диво - "правосєк" потрапив у полон і повернувся живим. Катували, ламали кістки, але не добили. На цьому відео Паша розказує про все, що пережив.

З полону хлопець повернувся з проблемами - фізичними і психологічними. Зараз йому потрібна допомога - в першу чергу, інструменти, щоб він міг працювати, утримувати себе і матір і адаптуватися таким чином у нормальне життя. На 28:15 Боб розповідає, які саме інструменти у нього зникли.

Думаю, що вкрай незаможній родині не буде зайвою і просто матеріальна допомога. Ті, хто хочуть допомогти, пишіть мені на мило o.bilozerska@gmail.com, я дам контакти матері Павла.



Після візиту до Києва помічниці держсекретаря США Вікторії Нуланд з'явилася інформація, яку пані Нуланд після хвилі обурення в українському суспільстві частково спростувала - про те, що Сполучені Штати очікують від України практично негайного внесення змін до Конституції в частині особливого статусу Донбасу, амністії бойовиків і проведення виборів на окупованих територіях.

По-перше, жодна держава не в змозі провести вибори на окупованих ворогом територіях. Спочатку ці території мають бути звільнені.

По-друге, через двохдесятилітню нездатність влади забезпечити присутність на Донбасі якісного українського продукту, російська пропаганда де-факто отримала монополію на формування світогляду частини наших співвітчизників. Два роки війни ці наші співгромадяни споживали ВИКЛЮЧНО антиукраїнську інформацію. Проводити в таких умовах вибори на Донбасі - те саме, що у 40-х роках минулого століття укласти мир з Німеччиною і провести у ній вибори. На цих стовідсотково чесних, під міжнародним контролем виборах неодмінно перемогли б провідні діячі нацистського режиму.

Окупанти, колаборанти, міжнародні терористи і просто державні злочинці повинні передусім скласти зброю - під гарантії амністії для рядових учасників антидержавних з'єднань, не замішаних у тяжких злочинах. Має бути повністю відновлений конституційний лад і проведена тривала процедура, аналогічна німецькій денацифікації. І лише після цього, отримавши гарантії, що жоден державний злочинець не опиниться у владі, можна проводити вибори.

По-третє, пропоновані зміни до Конституції - це не компроміс, а капітуляція перед ворогом - тому, що Росія вимагала цього від нас з самого початку.

(...)

Ми наполягаємо на виході з формату Мінських переговорів і початку якісно нової міжнародної співпраці щодо спільної оборони від країни-агресора, залучивши до цього процесу Польщу, країни Балтії, Румунію, Туреччину.

Ми пам'ятаємо кожну краплину крові, пролитої за український Донбас і суверенну державу Україна, і не дозволимо нікому зазіхнути на те, за що вона була пролита.

Ми - державники. Ми не здамо ні п'яді нашої землі.

Ми навчилися бути сильними. Перемога буде за нами.

Провідник Національного руху "Державницька ініціатива Яроша" Дмитро Ярош

ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ НА САЙТІ "СЕКТОР ПРАВДИ":
http://sectorpravdy.com/ua/news/duknews/1653-zaiava-dmytra-yarosha-z-pryvodu-osoblyvoho-statusu-okupovanykh-terytorii




Це - наші загиблі.
Не всі, а лише ті, чиї фото були в мене під рукою.
З деякими з них я дружила, з деякими навіть не була знайома. Але в кожного з них були близькі, які їх любили.

Усі вони - мешканці всіх регіонів України - загинули за український Донбас. За перемогу у російсько-українській державницькій війні - за право нашої держави за існування.

Вони гинули не за (про)російську Україну, яку ми отримаємо, як тільки окуповані території проведуть вибори і отримають офіційне право блокувати усі ініціативи нашої держави, невгодні Кремлю.

Такого не було ні при Кучмі, ні при Ющенкові, а коли щось подібне спробував зробити Янукович - стався Майдан.
Якщо ми допустимо вибори і "особливий статус" - уся пролита кров, починаючи з Майдану, пролита марно. 25 років незалежності - коту під хвіст.

Спочатку перемога, потім процес, аналогічний денацифікації у післявоєнній Німеччині, а потім, років через 5, і вибори. Не раніше. Тоді - український Донбас без "п'ятої колони". Тоді - не соромно. Не соромно перед світом, перед загиблими, перед їхніми і нашими дітьми, перед нашими співгромадянами, яких ми покинули там, як непотріб, а вони, ризикуючи життям, щодня передають нам інформацію і чекають нас, чекають на український прапор у Донецьку й Луганську.

Уроди, які прикидаються, що займаються політикою, а насправді роблять бізнес за рахунок нашої держави - ніколи не опускатимуть очей перед мертвими на фото і перед живими дітьми. Це робити нам - усе життя, якщо ми зараз дозволимо їм програти цю війну.

Прошу репосту.

Трохи ніби у продовження минулого посту.
На жаль, іноді трапляється так, що наші люди потрапляють у полон до ворога. І вороги починають "розповідати їм правду" - показувати могилки дітей, вбитих українською артилерією, і розповідати про референдум - "народне волевиявлення".
Звичайно, це їхня версія правди. Але якщо людина не вміє аналізувати і щиро вірить в українську офіційну брехню - що українські снаряди мають очі і влучають тільки у військові об'єкти, що референдуму не було взагалі або на нього прийшли півтори каліки, і ті були з Росії - вона може виявитись не готовою до цього.

Якщо полонений - воїн з великим стажем участі у БД, це півбіди. Він знає, як усе насправді, і, головне, знає правила гри.
Але буває таке, що в полон потрапляють солдати-новачки, волонтери, громадські активісти тощо. Такі люди можуть відчути шок: виявляється, нам брехали! Виявляється, від дій нашої сторони ГИНУТЬ ДІТИ!!! Виявляється, наші Воїни Світла катують полонених!! І т.д. Під тиском цих "відкриттів" людина втрачає орієнтири і може повестися непередбачувано.

Причому таке трапляється не лише з полоненими. Людина може зустрітися з другом чи родичем з окупованих територій, і одненька почута від нього історія про те, як від українських обстрілів загинули діти, може перевернути її світогляд.

Винна у цьому, ясна річ, офіційна брехлива пропаганда.
Вона живе й процвітає стільки, скільки існують війни. Але під час війн минулого у влади була монополія на інформацію. Тепер її скасували соцмережі, і брехлива інформація почала приносити більше шкоди, ніж користі.

Інформаційна політика мала б бути такою. Війна - це кров і бруд. Війна - це смерті дітей, руйнування мирних об’єктів, катування полонених, вбивства без суда і слідства, мародерство тощо. Так, наше командування намагається звести ці випадки до мінімуму, але повністю унеможливити їх не вийде, поки не закінчиться війна.
Війну розв'язали проти нас вороги, і вони несуть відповідальність за її жертви, в тому числі за страждання і смерті цивільних з обох боків. Якщо вони складуть зброю - це одразу припиниться. Ті, хто хоче, щоб це припинилося якнайскоріше, повинні тиснути на наших ворогів, щоб вони склали зброю. Крапка.


Наші праві не тому, що вони святі, а тому, що вони наші.
Демократія, плюралізм, права людини, свобода слова і право вибору - чудові і необхідні речі. Але - у мирний час, за умов стабільності у суспільстві.

Така позиція одразу вибила б у наших ворогів грунт з-під ніг. Ніхто не зможе зловити на брехні того, хто не бреше. Ніхто не розчарується, дізнавшись те, про що знав уже давно.

Правда війни - проста: або ми - або вони. "Має залишитись тільки один" (с).

На війні немає місця для журналістики.
"На війні" - це не тільки на фронті чи на передовій, це й під час війни.
Це, якщо що, відповідь тим, хто не втомлюється питати, чому я воюю, а не пишу-знімаю.

Насправді, звичайно, і пишу, і знімаю. Встигаю якось. Нещодавно записала тривале відеоінтерв'ю з людиною, яка дуже багато пережила. Сьогодні, оскільки тренування з незалежних від мене причин скасувалося, сіла монтувати це відео. І зрозуміла, що ой. Що на війні журналістиці місця таки немає.

Герой майбутнього відеосюжету (який, насправді, на невеличкий документальний фільм тягне, але фільм я, мабуть, не витягну зараз) каже те, що думає, в тому числі багато критикує нашу сторону. Критика у нього буває необ'єктивна, викликана незнанням або спотвореною інформацією (ці моменти я викидаю без вагань і без жалю), а буває й цілком об'єктивна, яку варто було б залишити - бо своїх іноді треба хльостати мокрим рушником по пиках, щоб виправлялися.
Та й сумління журналіста каже, що не можна цензурувати негативні моменти, якщо вони правдиві.

Але виявляється, що не тільки можна, а й треба. Стискаючи зуби, через "не можу" - треба. Інакше вороги використають негатив для своєї пропаганди. З усього великого матеріалу вони залишать тільки його, ще й видеруть з контексту, від чого повністю поміняється зміст. У мене вже так бувало, і не раз. При цьому їм абсолютно пофіг, що десь в Інтернеті є повний матеріал, доступний для кожного, і кожен, подивившись його, зможе переконатися, що вони брешуть і пересмикують факти. Їм це пофіг, бо вони працюють на свою аудиторію, а їхня аудиторія інформацію з наших ресурсів не споживає. Іноді під викривленим матеріалом вороги навіть можуть самі розмістити посилання на першоджерело - бо чудово знають, що вчитуватись у першоджерело, співставляти і робити висновки будуть одиниці, які погоди не зроблять.

І виходить, що я, якщо не повикидаю отой негатив - безкоштовно попрацюю на ворога.

Навряд чи хтось сперечатиметься, що для перемоги над зовнішнім ворогом треба передусім навести порядок у себе. "Чтоб избавить от мусора дом свой, надо сор из него выносить" (с). Але в умовах зовнішньої загрози виносити сміття з хати - це... самі розумієте.
Замкнене коло виходить :(
Єдиний розумний вихід, який бачу у даних умовах - казати тільки правду, але не всю.

До речі, цей пост вата, скоріше за все, теж використає для своєї пропаганди. Чекаємо перепостів під заголовком "Белозерская призналась, что врет" :)

Після Савур-могили

Подарунок для Яни

Posted on 2016.04.25 at 13:28


Нашу Яночку всі люблять. І намагаються робити їй подарунки.
Одного разу, після боїв під Савур-могилою, один чоловік побачив на моєму відео, як Яна рятує поранених - а пістолет у неї заткнутий за пояс... І прислав Яночці якісну кобуру під ПМ.

Потім наша Яна стала відомою на всю країну - і яких тільки подарунків не отримувала. Але цей - особливий. Ювелір з Черкащини подарував їй зроблений власноруч хрест - срібний з емаллю, точну копію тих, які носили у Київській Русі. Можливо, потім такі хрести стануть нагородними для Госпітальєрів... А поки що найперший хрестик Яна одразу ж наділа на шию і всю церемонію нагородження "Народним героєм" була у ньому. Мабуть, і далі носитиме. Хай цей хрест, зроблений талановитою і небайдужою людиною, оберігає Яночку і допоможе їй швидше встати на ноги.

Після Савур-могили

Кімната

Posted on 2016.04.24 at 23:04


Я сентиментальна до чортиків.
Звикаю до речей, якими користуюся, до місць, де живу. Якщо не рахувати приміщень на передку, де ми базувалися по 10-15 днів ротації, та база, на якій наш підрозділ нині, в мене вже десята.
Настане час, коли я не зможу їх порахувати.

Але "материнське гніздо", найперша і найголовніша база для нас для всіх одна - це база 5-го ОБАТ УДА у Великомихайлівці. Для мене вона не перша, а третя, але тут ми жили дуже-дуже довго, звідси вперше виїхали на бойові, тут кожен будинок - вже історія. Авжеж, історія не лише на передку пишеться.

Саме сюди, на цю базу, у цю мою кімнату до мене прийшов Кома, моє щастя першого року війни, моє дитя, яке я ніколи не забуду і ніколи не пробачу собі, що його вже немає. У кімнаті, яка рік стояла замкненою, адже я вже дуже давно буваю тут лише епізодично, досі стояла Комина найперша мисочка, куплена мною у Покровці за 5 гривень.
Ця база і ця кімната, де "меблі" зроблені нашими руками - були моїм другим домом. І єдиним для Комці - тільки це місце він сприймав як дім.

Ми жили тут з червня 2014 по січень 2015-го - цілу вічність. Тоді ми і гадки не мали, що війна триватиме так довго, і коли настала осінь і випав перший сніг, я бігала і фоткала екзотику - засніжену базу. Дитяча база відпочинку, на якій ми оселилися гарячого літа 2014-го - ну, ніяк не асоціювалася із зимою.

А ще перед цим, у другій половині літа, прийшов наш поранений розвідник Фантом, і сказав, що, скоріше за все, нам тут зимувати, і що через поїдені грибком стіни ми восени і взимку будемо хворіти... І разом з дружиною Альтаїр вони білили мені стіни. Показували мені, як треба це робити і, захопившись, побілили половину кімнати. Доробляла я сама. Кімната стала як новенька. І справді, ми у ній зимували. Було холодно, щілини у вікнах я частково самотужки, частково за допомогою Маклауда задула монтажною піною.

А Фантом загинув.

Коли ми виїхали, кімната ще довго служила імпровізованим складом для майна нашої групи - з неї ні разу не зникла жодна річ.
Зараз я знову тут, на цій базі. Приїхала на деякий час, бо треба. Жіночки-кухарі у їдальні, мешканки місцевих сіл, які працюють тут уже багато років - раніше годували дітей, тепер солдатів - побачивши мене, обіймають і підкладають кращі шматочки. Адже той, кого на базі довго не було, а потім він з'явився - трошечки наче з того світу прийшов. І бачити його завжди щасливі.

Живу у кімнаті для гостей. Я в гостях. База розрослася у чималеньку в/ч і перетворилася на місце підготовки елітного спецназу.

А свою кімнату я сьогодні здала. Бійців стало більше, їх треба десь розміщувати, і негарно тримати замкненою порожню кімнату, у якій ніхто не живе.

Забрала замок і Комчину мисочку. І поламану гітару, на якій розписалися наші хлопці, і серед них - Фантом.
Серце стискається.

+ ДАЛІCollapse )



Повне відео з церемонії нагородження

22 квітня у селі Великомихайлівка Дніпропетровської області, поблизу бази 5-го окремого батальйону Української Добровольчої армії, відбулася 15-а церемонія нагородження найпочеснішою відзнакою сучасності - орденом "Народний герой України".

Вже біля 200 бійців і волонтерів мають цю відзнаку. Сьогодні їх стало на 12 більше, і всі вони - добровольці - бійці батальйонів "Донбас", "Азов", "Айдар", ДУК ПС (тепер УДА), а також волонтери і медики-госпітальєри.


Нагороджували героїв у лісі, біля місцевої пам'ятки, знаної як "Дуб Нестора Махна". Кілька років тому цей старезний 700-річний дуб спалили вандали, і з того, що від нього залишилось, небайдужі місцеві громадяни зробили щось на кшталт пам'ятника.

Вручав нагороди особисто Провідник Української Добровольчої армії Дмитро Ярош. Це, як і вибір місця нагородження, виглядало символічним - адже саме з цієї бази почалася історія одного з найбільших і найпотужніших добровольчих з'єднань. На цій базі ми жили, тренувалися, з неї вперше влітку 2014-го виїхали на бойові. Цю базу ми деякий час ділили з побратимами з батальйону "Донбас", тут бували бійці з інших добробатів. Це зараз вона у глибокому тилу, а я добре пам'ятаю часи, коли вона була прифронтовою і доволі-таки небезпечною.

Ця база - наше "материнське гніздо", рідний дім для всіх наших бійців, в тому числі для тих, хто давно базується в інших місцях (я, наприклад, не живу у Великомихайлівці вже більше року і буваю тут епізодично, але мене тут пам'ятають і люблять, і в мене щоразу серце тьохкає, коли потрапляю сюди).

З цієї бази має початися - і, мабуть, почалося сьогодні - відродження і згуртування українського добровольчого руху.

Подібні відчуття були сьогодні, мабуть, у більшості присутніх. Не всі бійці, на жаль, змогли бути на церемонії, бо вони зараз на бойових. Не було навіть комбата Чорного.

Після виконання державного гімну і молитви з вітальним словом виступив Провідник Дмитро Ярош: "2 роки тому, 20 квітня, був перший наступальний бій, який провела група добровольців під Слов'янськом. Був зачищений ворожий блокпост. Там ми понесли перші втрати - загинув друг Михайло і отримав поранення друг Бурий. Але і ворогів ми знищили тоді немало: 6 "двохсотих", і "трьохсотих" було у них багатенько. Це був перший наступальний бій цієї війни, - розповів Провідник (від скромності не зазначивши той факт, що очолював ту групу особисто). - Ми тоді не мали ні знань, ні досвіду, але саме добровольчий рух розпочав активну фазу війни, розпочав відстоювати українські національні інтереси. Для нас і тоді, і зараз було важливим показувати приклад. Бо після здачі Криму ми розуміли, що якщо не проллємо кров, свою і ворожу, вони дійдуть до Києва, а можливо, і до Львова.

Добровольчий рух в лиці батальйонів "Донбас", "Азов" (який вже став полком), "Айдар", "Дніпро-1", інших підрозділів, добровольців ЗСУ - про них вже дуже багато написано і сказано, але ми бачимо, що, незважаючи на величезний внесок у зупинення і відкидання агресора, добровольчий рух не оцінений гідно, не оцінений державними структурами. Саме тому відзнака "Народний герой" є такою важливою. Це справді нагорода, яку можна носити з честю".

ЧИТАТИ ДАЛІ:
http://sectorpravdy.com/ua/news/duknews/1646-nahorodzhennia-narodnym-heroiem-ukrainy-na-bazi-5-ho-obatu#sthash.8u5aSlAF.dpuf

Після Савур-могили

Вчу наших інформаційників

Posted on 2016.04.22 at 00:53


Фронтове і тилове життя переплітаються примхливо. На базі 5-го ОБАТ УДА проводжу вишкіл для інформаційників ГО "ДІЯ". На тлі дошки з азами саперної справи розповідаю їм ази написання новин і репортажів. За два роки війни я примудрилася повністю забути Powerpoint, намордувалася з ним. Пані Алла Мегель розказувала про взаємодію зі ЗМІ та інфовійни. 5 годин спресованого най-най-най... І скажу я вам, що у нас є прогрес. Інформслужба, і не лише вона, нарешті починає працювати як структура, а не як казна-що. Все, як завжди, з нуля, але то нічого. Все ж не з мінуса.

Можу також похвалитися тим, що нарешті все як треба: воюючі батальйони матеріально забезпечені краще, ніж тилові структури. Коли ми поїдемо назад, ми візьмемо звідси трошки харчів для наших штабістів. Ми на фронті, дяка волонтерам, не голодуємо, а їм нема чого їсти. І не розбігаються же! Реально готові терпіти за ідею. Я дуже добре уявляю собі, як можна без грошей воювати, але як можна без грошей сидіти в офісі... А вони сидять.

Є такі люди, у яких немає... ну, певних чоловічих ознак, але є гроші. Вони зараз дуже пильно до нас придивляються, хочуть купити. І, дізнавшись про наше важке матеріальне становище, обов'язково почнуть тиснути на Провідника. Але нічого їм не обломиться. Здогадайтесь, чому :)

Автор фото - Макс Рокотанський.



18 квітня 2016 р. Київський апеляційний суд передбачувано відмовив Ользі Шевельовій ("справа Лісника") у зміні запобіжного заходу на не пов'язаний з триманням під вартою.

Нагадаю, що росіянку Ольгу (позивний Хільда) підозрюють у членстві в терористичній групі, очолюваній Олегом Мужчилем (Лісником), плануванні терактів і зберіганні незаконних предметів (ст.263).


ПОВНЕ ВІДЕО З СУДУ
09:08 - 28:32 - промова адвоката Сергія Тимощука
28:33 - 41:35 - промова Ольги Шевельової
41:38 - 46:04 - промова прокурора
46:05 - 52:15 - поки суд у нарадчій кімнаті, присутні спілкуються з Ольгою
52:20 - 53:27 - оголошення результативної частини судового рішення

Позиція Шевельової, яку вона відстоює з перших хвилин затримання і досі: група спецпризначення "Базальт", очолювана Лісником, була розвідгрупою, що діяла під кураторством ГУР України, а зовсім не терористичним угрупуванням. Версія слідства - Лісник привіз Шевельову і її співучасника Павла П'ятакова з Донбасу у Київ і зняв їм квартиру, щоб вони готувалися до терактів. Версія Шевельової - з Донбасу і Лісника, і їх з П'ятаковим привезли, зняли квартиру, давали гроші і тестували на поліграфі ГУРівці.

За час, що минув з попереднього виступу Ольги Шевельової на суді (https://www.youtube.com/watch?v=1mlhhLTgJ9c), у справі відбулися дві важливі події.

По-перше, сторона захисту домоглася допиту тих ГУРівців, і вони підтвердили, що Шевельова казала правду. Свої дії стосовно групи Лісника вони пояснили тим, що таким чином придивлялися до них і вирішували, чи підходить ця група для співпраці.

По-друге, адвокат Сергій Тимощук добився медичного обстеження Ольги на предмет травм, отриманих при затриманні ("альфівці" били її ногами) і отримав підтвердження, що у неї зламані два ребра. Тепер він готує заяву про злочин.

ДАЛІCollapse )



+ 2 фотоCollapse )

Після Савур-могили

Про добровільну несвободу

Posted on 2016.04.15 at 20:03
Важко мені.
За багато-багато років я звикла до того, що можу писати абсолютно все, що мені хочеться. Редактора наді мною - немає, самоцензура - мінімальна, тільки щоб не нашкодити людям. Можливі проблеми з владою - так бути у когорті тих, кого не люблять м*даки - почесно, взагалі-то :) Від м*дацьких зазіхань на мої речі і мою свободу рятував, знову-таки, розголос. Так я жила 10 років, абсолютно вільна.
Недолік у такого становища - єдиний: сам-один ти можеш написати гарний вірш чи статтю, але не можеш нічого змінити - ні на фронті, ні в державі, ніде. А патріотизм словесний, без конкретної дії - щонайменше, якийсь неповний патріотизм.

Як і всі, хто пішов на фронт, як усі, хто став членом певної спільноти, я погодилась на обмеження моїх особистих свобод заради спільної перемоги. Але міру й глибину цього обмеження відчуваю лише тепер.

Майже весь час я проводжу на фронті і на прифронтовій базі, а також по мірі можливості допомагаю у розбудові руху Дмитра Яроша, якому, єдиному лідеру за моє життя, прийняла рішення довіряти беззастережно. Справа не лише в тому, що на фронті я бачила його абсолютну особисту безстрашність, якої і близько немає у наших чинних керманичів. Довго пояснювати, але є така порода людей, які можуть особисто тягати поліна на суботниках - але не задля справи і навіть не з любові до мистецтва, а одразу з прицілом на високе крісло і великі гроші. У нас таких розвелося зараз явно більше, ніж потрібно. Так ось, Ярош не такий. Він знає, причому не розумом - розумом ми всі це знаємо - а серцем, що гроші і влада - не самоціль, а лише інструмент, причому гранично важкий, незручний і непривабливий, у праці таким інструментом є щось від самопожертви.

Це - причина, з якої я стала людиною Яроша. У цьому теж є щось від самопожертви. Як людина публічна, я дуже давно знаю, що не буває поганого піару, окрім некролога. І раніше мені було роздолля - пишу, що хочу, інформую людей, а вату і просто ідіотів провокую на бурхливу реакцію, лайку, обзивання, коротше, просто живу своїм життям - і тихо тішуся з якісного безкоштовного піару, який вони мені забезпечують. Але то коли я була сама по собі. Тепер я є людиною Яроша і не можу підставляти рух під критику, нападки і наїзди, яких можна уникнути. Серйозна і амбітна структура не може собі дозволити мати скандальну репутацію, це може їй нашкодити. В результаті - вмикається самоцензура, і працює на повну. Тому що нашкодити, при тій кількості ворогів, яку ми маємо, може практично будь-яка інформація. Кожен клаптик інформації - це ніби виступ у стіні, у який обов'язково вчепиться ворог (брешу, не ворог, а конкурент, конкуренти гірші за ворогів), щоб видряпатись трохи вище - трохи ближче до нашої горлянки.

На фронті - не легше, бо там одразу дві військові таємниці і дві необхідності їх зберігати. Одна - звичайна, зрозуміла кожній людині: коли йде війна, багато про що не можна роповідати публічно. Але крім цього, є ще наша, УДАшна таємниця: ми мусимо робити так, щоб люди знали, що ми постійно на фронті - бо тільки люди є нашою підтримкою і захистом - і при цьому не можемо навіть викласти відео з бойових дій, бо на кожному відео хоч-не-хоч буде прив'язка до місцевості. Фронт маленький, обов'язково хтось там колись побував і напише в коментарях: "Так це ж населений пункт N!". А різні діячі нетрадиційної (в поганому розумінні) орієнтації наші сторінки моніторять. Побачать - і вилетимо ми з фронту.

Уявляєте, по якій тонкій грані доводиться ходити - щодня? Треба про щось писати, а куди не поткнися - писати про це не можна.

Чесно, для мене, людини, що звикла воювати передусім в інформаційній площині - це пекло.


Попередні 25