?

Log in

жовтень 2016   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
01

Ой, що я зараз вам розповім! М-м-м...
Але для початку - коротенька передмова. Без подробиць.
Одного разу наші розвідники зайшли в село у так званій "сірій зоні". Була інформація, що воно контролюється супротивником, але даних щодо його кількості і розташування у розвідників не було.
Вирішили дізнатися у місцевого мешканця. Оскільки існувала висока ймовірність, що в спокійній розмові мужик буде лукавити, було вирішено його налякати.
Почали кричати на нього, розмахувати зброєю: "Где укропы?! А ну быстро говори, где укропы!!!".
Розвідники сподівалися, що мужик з переляку втратить контроль над собою і скаже щось на кшталт: "Да вы что, ребята, какие укропы? Здесь только ваши - там минометчики, там-то разведчики".
Але вийшло трохи по-іншому. Дядько справді страшенно перелякався. Він затремтів, почав хреститися і кричати: "Ребята, ребята, я честно не не знаю, где НАШИ!"

Ця історія про те, що перелякані люди часто вибовкують те, що думають насправді і чого ніколи б не сказали у спокійному стані.

Тепер, власне, основна історія.
Вчора чи не всі російські і проросійські ЗМІ передрукували уривки з мого інтерв'ю білоруському сайту Tut.by, під заголовками на кшталт "Украинские националисты анонсировали партизанскую войну в Крыму". Йшлося про мою обережну фразу "Когда победим на Донбассе, может, возьмемся за Крым. Многие наши готовы начать там партизанскую войну".

В тому числі опублікував цю новину і кримський сайт sevastopol.su (http://sevastopol.su/world.php?id=90762). Під новиною - велика кількість коментарів форумчан, абсолютна більшість яких є мешканцями Севастополя.
Найцікавіші коменти я для вас заскрініла, бо можуть потерти, почитаєте у вільний час, а зараз - висновки, які можна з цих коментарів зробити:

1. Величезна кількість форумчан-мешканців Севастополя вважають сценарій розгортання українською стороною партизансько-диверсійної війни в Криму абсолютно реальним. І дуже цього бояться. У кожній ямі, викопаній десь на природі, вони готові бачити партизанський схрон.

2. Вони переконані, що правоохоронні органи існують лише "для блезіру" і не зможуть дієво захистити їх від українських диверсантів.

3. Вони готові бачити потенційних диверсантів у:
- колишніх солдатах ЗСУ, які перейшли на службу до окупанта;
- українських гастарбайтерах, яких у Криму, за словами форумчан, сила-силенна;
- українцях, що приїздять у Крим на відпочинок.

4. Вони пропонують закрити кордони, ввести візовий режим, вислати "понаехавших" (для них це люди, які переселилися до Криму у період з 1991 по 2013 рік), усіх підозрілих українців здавати в поліцію, готуватися до створення "народних патрулів" для відлову диверсантів.

5. Вони стверджують (опаньки!) що у Севастополі існує досить потужна проукраїнська "п'ята колона" - люди, які вивішують українську символіку, ведуть "на кухнях" проукраїнську пропаганду, збираються відправляти своїх дітей навчатися до України. Хай цих людей не більшість, але їх достатньо, щоб стати опертям для диверсантів.

Звичайно, є й такі коменти - на кшталт, що укропи лише бахваляться, а якщо реально сунуться в Крим, то російські спецслужби їх переловлять. Але таких коментів далеко не більшість.

Провідник сказав нещодавно в інтерв'ю, що про партизанську війну даремно не базікають, а роблять її - якщо прийнято рішення, що це потрібно. Все, не буду більше базікати на ці теми :) Але такою інфою гріх було з вами не поділитися.

СКРІНИ КОМЕНТІВCollapse )

elena_10_puteshestvie_na_voynu_p2_ua

Вийшла чергова частина репортажу білоруських журналістів Василя Семашка й Анни Іванової про поїздку в Україну.
Нинішня публікація повністю присвячена моїй скромній персоні :) Тобто, там не про конкретну мене, але моя розповідь про те, що у нас відбувається.

Інтерв'ю вийшло трошечки стрьомне, бо я свідомо казала те, про що не прийнято казати публічно, ще й доволі жорстко. При цьому намагалася залишатися на межі - те, про що категорично не можна, все-таки не казати :)

Судячи з того, як бісяться на форумі вороги (найкращий лакмусовий папірець), вийшло щось цікаве.
Але наступні частини репортажу мають бути значно цікавішими.

Матеріал тут:
http://news.tut.by/society/512220.html

Після Савур-могили

Ефка хвора

Posted on 2016.09.25 at 18:08
Tags:
14379905_1155719317819101_1993740548694549616_o

Ефка важко хвора. Діагноз - вірусний ентерит. Шанси вижити - приблизно 50/50.

Ввечері вона була ще нормальна - може, трохи менше їла, ніж звичайно, і трохи менше бігала. Зранку її не було. В обід я влаштувала обшук, гідний працівника спецслужби, і знайшла її напівживою, у непримітному куточку на купі старого дрантя.

Треба віддати належне моїм хлопцям, я пишаюся ними. Коли я сказала: "Заводьте машину, везем Ефку в лікарню", не побачила навіть перекривленої мармизи.

За годину Собакіна була в клініці. Ага, я в неділю знайшла працюючу клініку.
Коли лікар дізнався, що чотиримісячна дворняга виконує команди і взагалі нічого не боїться - був, м'яко кажучи, здивований. Сказав, що шанси є, що ми встигли вчасно, і поборотися за собаку варто.
Ефці зробили крапельницю, накололи антибіотиками, поставили катетер. Я накупила прірву ліків. Вертаюся з нею на базу. Вона не ходить - ношу на руках. Найближчі три дні будуть вирішальними.

Коли мене вчергове знадобилося за щось облити брудом, хтось пригадав, що в мене на совісті тяжкий гріх - рік тому я брала відпустку з фронту, щоб пошукати власного кота. Тепер з'явився ще один - я мала завтра з групою їхати на передок, але мені дозволили поїхати на три дні пізніше. Спробую виходити Ефку. І хто що думає з цього приводу - мені абсолютно пофіг.

beloruska

До уваги громадян Республіки Білорусь, які воюють за Україну, та їхніх родичів.

На популярному білоруському сайті Tut.by опубліковано новину про те, що батьки білорусів, які воюють на Донбасі, утворили громадську організацію, головною метою якої буде боротьба з діючими поправками у білоруський карний кодекс, згідно з якими громадян, які беруть участь у бойових діях на території іноземних держав, чекає від двох до п'яти років ув'язнення.

Білоруси, це справа вас, ваших батьків і вашої держави. Я не збираюся у це втручатися і когось до чогось закликати. Але попереджаю: будьте обережні і думайте, що робите.

В тоталітарних і авторитарних суспільствах усі без винятку громадські організації (не здивуюся, якщо навіть який-небудь клуб любителів кактусів) знаходяться під пильною увагою спецслужб (а іноді навіть і під прямим контролем). Батьки тих білорусів, про яких спецслужбам вже стало відомо, що вони у нас воюють, можуть брати участь у подібній діяльності, не ризикуючи підставити своїх дітей. "Незасвічені" ж активісти новоствореної ГО повинні розуміти, що їхні прізвища можуть потрапити у відповідну базу даних. Спецслужби швидко перевірять - а де зараз зараз син, брат, батько активіста? - і коли ці люди повернуться додому, отримають оті самі "від двох до п'яти".
Не виключаю також і такий варіант, що одному з активістів можуть пообіцяти непереслідування його сина в обмін на те, що цей батько здаватиме інших батьків воюючих. Так що будьте вкрай обережні.

*********************************************************
Вниманию граждан Республики Беларусь, воюющих за Украину, и их родственников.

На популярном белорусском сайте Tut.by опубликована новость о том, что родители белорусов, которые воюют на Донбассе, создали общественную организацию, главной целью которой будет борьба с действующими поправками в белорусский уголовный кодекс, согласно которым граждан, участвующих в боевых действиях на территории иностранных государств, ждет от двух до пяти лет заключения.

Белорусы, это дело вас, ваших родителей и вашего государства. Я не собираюсь в это вмешиваться и кого-то к чему-то призывать. Но предупреждаю: будьте осторожны и думайте, что делаете.

В тоталитарных и авторитарных обществах все без исключения общественные организации (не удивлюсь, если даже какой-нибудь клуб любителей кактусов) находятся под пристальным вниманием спецслужб (а иногда даже и под прямым контролем). Родители тех белорусов, о которых спецслужбам уже стало известно, что они у нас воюют, могут участвовать в подобной деятельности, не рискуя подставить своих детей. "Незасвеченные" же активисты новосозданной организации должны понимать, что их фамилии могут попасть в соответствующую базу данных. Спецслужбы быстро проверят - а где сейчас сын, брат, отец активиста? - и когда эти люди вернутся домой, получат те самые "от двух до пяти".

Не исключаю также и такой вариант, что одному из активистов могут пообещать непреследование его сына в обмен на то, что этот отец будет сдавать других родителей воюющих. Так что будьте крайне осторожны.

Після Савур-могили

Сошки

Posted on 2016.09.23 at 22:56
Tags:
20160923_154856

Величезне спасибі Андрію із Запоріжжя за подарунок - сошки для моєї Юльки!
Сьогодні вдало пройшли випробування на полігоні.


yarosh

Хто ще не бачив - на Цензорі вийшло дуже класне інтерв'ю Провідника - певно, одне з найкращих. Наполегливо раджу прочитати. Все просто, чітко, без "заумі", максимально відверто - настільки, наскільки може бути відвертим державний муж. А це інтерв'ю саме державного мужа - і воїна водночас, а не лідера радикалів, подобається це комусь чи ні. Як написав один з коментаторів, "кілька потужних месиджів владі у дипломатичній формі дуже чітко проглядаються". І ще два цікавих коменти: "Пожалуй, один из немногих украинцев, измазавшихся в политике, но оставшись при этом человеком", "Он даже сам понимает и вслух это признает, что он не политик, а это очень дорогого стоит. Это не совсем правда... ))) Но в качестве механизма самоограничения - штука бесценная".

Ну, й витримки з інтерв'ю:

Про УДА:

- Так воюємо ж! А кричати про те, що і як робимо, не приходиться. Бо тільки ми десь засвітимося, на нас одразу накидуються ОБСЄ, ООН та інші (сміється. – О.М.). Ми ж в їхньому розумінні – незаконні воєнізовані формування.

Я без зайвої скромності можу говорити, що підрозділи Української добровольчої армії – одні із найбоєздатніших на фронті. Знаходяться у повному підпорядкуванні командування АТО. Хлопці виконують завдання в найгарячіших точках. Воюють професійно. Це вже не ті ватаги добровольців, які були у 2014 році.

ПРО ЄВРОПУ:

- Зараз приїзд до України міністрів закордонних справ Франції та Німеччини – це теж геополітична гра та примус України до миру не на наших умовах. Як на мене, таке явище ганебне. Європа – стара повія. Вона заробляє собі бали перед Росією. Це не дивно. Я вже говорив, що у нормандському форматі Франція та Німеччина вели доволі проросійську політику. Зрозуміло, що, врешті-решт, вони будуть грати проти нас. Але ми не можемо допускати ніякого особливого статусу Донбасу. Це для України буде смерть.


ПРО ПОРОШЕНКА:

- Порошенко єдиним шляхом повернення Донбасу називає політико-дипломатичний...

- (Перебиває. – О.М.) Я з Президентом не погоджуюсь. З тим бойовим досвідом, який ЗСУ отримали за цей час, ми можемо протидіяти цій навалі. Звичайно, дуже важко буде протистояти авіації та ракетам. Але нічого неможливого немає. Давайте згадаємо короткий військовий конфлікт в Грузії – скільки українські зенітчики збили російських літаків за вісім днів. Тобто вони (росіяни. – О.М.) можуть зазнати шалених втрат. Це їх може зупинити. Безвихідних ситуацій не буває. Я неодноразово в різних інтерв’ю наголошував, що перемога може бути завдяки комплексним діям. Не можна говорити: от ми підемо в атаку і звільнимо Донбас. Має бути й політико-дипломатичний шлях. Але, як я сказав, агресивний та потужний.

- Президент ще заявив, що українська армія – оборонна.

- Як відомо: "Как вы яхту назовете – так она и поплывет". Тут те саме. На мою думку, не повинен Верховний головнокомандувач ЗСУ говорити про те, що ми не можемо перемогти і таке інше. Це нонсенс. Маленька непідготовлена фінська армія у 1940 році зупинила величезну радянську навалу. Суспільству, Збройним силам, спецслужбам потрібно давати правильні посили. Я не прихильник критики Верховного головнокомандувача під час війни. Але коли він не правий, я про це говорю.

ПРО "МІНСТЕЦЬ":

- Якби ми так воювали, як вони працюють, ворог уже був би в Києві.

ПРО РОСІЮ:

- Ця імперія має розвалитися. Ми мусимо до того долучитися максимально. Бо поки вона існує, України, як незалежної та самодостатньої держави, нам не бачити. Певне, через те, що я такі речі говорю, мене два з половиною роки не знімають з розшуку Інтерполу (сміється. – О.М.).

ПРО ДОНБАС І "СЄПАРІВ":

- Взяли ми 11 травня 2014 року Красноармійськ, потім звільнили Авдіївку, Піски, де я постійно спілкувався з людьми. Так, спочатку було таке насторожене ставлення. Але в процесі спілкування все розставляється на свої місця. У нас були приклади, коли полонені переходили на наш бік.

На окупованих територіях зараз же всі на 100 відсотків не є завзятими сепаратистами. Там величезна частина людей, які допомагають нашим спецслужбам та ЗСУ. Десь 5 відсотків – це агресивні активні вороги України. Вони були, є й залишаться. Нам потрібно переглянути закон про громадянство... Позбавляти громадянства, щоб взагалі не мали впливу на соціально-політичні процеси в державі. Ще потрібно депортувати: любиш Росію, а не Україну, заради Бога, кордон поряд – їдь та будуй собі російську державу. Хто ж тобі забороняє?!

ПОВНІСТЮ ТУТ:

http://censor.net.ua/resonance/406380/dmitro_yarosh_ne_hotlosya_b_buti_destablzuyuchim_faktorom_u_derjav_h_tak_vistacha

P.S. Нагадую ще раз, що за образи на адресу Провідника я баню.

dnepr_bolnica_05_puteshestvie_na_voynu_p3_a

До вашої уваги - продовження репортажу білоруських журналістів Василя Семашка й Анни Іванової про поїздку в Україну на війну. У цій частині (це лише друга, багато цікавого попереду) розповідається про лікарню імені Мечникова в Дніпрі, знамениту "Мечку". Зі слів начмеда Юрія Скребця, він же госпітальєр Юзік, описано внесок "Мечки" у допомогу пораненим на фронті. Також у цій частині - інтерв'ю з пораненими бійцями ДУК ПС.

http://news.tut.by/society/512727.html



З Ефкою Собакіною, сподіваюся, ви уже знайомі?
Зараз до вашої уваги відео, на якому двоє бійців з мого підрозділу (обоє, до речі, з нами з перших днів війни) купають Ефку - уперше в її юному і сповненому несподіванок житті.
Мі-мі-мі класичне.



Не всі знають, що у складі Української Добровольчої армії під проводом Дмитра Яроша є підрозділ, в якому служать бійці-мусульмани, а також, віднедавна, є Єврейська рота. Її командир, Максим, з нами з перших боїв 2014-го року. Це реальний бойовий підрозділ, на даний момент більшість його бійців - на передових позиціях у секторі М.

16 вересня 2016 р. на базі Єврейської роти відкрилася імпровізована "бандерівська" синагога...

На відео - запалювання свічок і молитва у суботній вечір, а потім Максим розповідає про історію Єврейської роти.

img_0085

img_0087

img_0094

img_0099

dnepr_gorod_09_puteshestvie_na_voynu_ua

Друзі, до вашої уваги - мабуть, безпрецедентний матеріал.
Весною я познайомилась через Інтернет з білоруським журналістом, який перед тим зробив репортаж з окупованих територій Донбасу. Це був сильний, реально об'єктивний матеріал, без ватної русскомірної пропаганди і без нездарної брехні з протилежним знаком, характерної, на жаль, для більшості вітчизняних ЗМІ.
Що в нас, що у супротивника інакше й не може бути, бо між нами війна, а на війні, як я казала не раз, журналістики нема, лише пропаганда. А Білорусь ніби збоку, ніби незацікавлена сторона, білорусам простіше зберігати неупередженість.

Той репортаж мені сподобався, і за мого активного сприяння Василь Семашко (так звуть журналіста) і його колега Аня Іванова приїхали в Україну і отримали змогу подивитися війну, зняти її і написати про неї з обох боків протистояння. Серед журналістів таке вдається лише одиницям. Як правило, журналіст їде на ту із сторін конфлікту, де має "зав'язки", і на протилежний бік шлях йому потім закритий, бо - "ти ж був у наших ворогів, і тебе там не кинули в підвал, а добре приймали - значить, ти їхній".

Але ми з комбатом 8-го ОБАТ УДА другом Червнем вирішили не бути зашореними і ризикнули запросити білоруських журналістів у гості. Захотілося, щоб і про нас був такий матеріал, як про "сепарів" :)

І от учора вийшла перша частина величезного репортажу Василя Семашка і Анни Іванової про поїздку в Україну на війну. Будуть ще. Читаючи, прошу не забувати, що це писав білорус для білорусів. Вони майже нічого не знають про те, що відбувається в Україні, ми для них терра інкогніта, і те, що для нас звичне і зрозуміле, для них у дивину.

Також прошу врахувати, що Василь - не український націоналіст, не "правосєк", коротше - людина не з нашого кола, і в його текстах це капітально відчувається. Його погляди, якщо коротко - що в Україні громадянська війна і що Донбас має бути повернутий до складу України, але виключно мирним шляхом. Для мешканця Білорусі, з її засиллям російської пропаганди - повірте, це дуже прогресивні погляди :)
Я це все пишу, щоб ви не були шоковані і розуміли різницю між професіоналізмом журналіста і його особистими поглядами.
Читайте. Це тільки перша частина. Далі буде цікавіше.

http://news.tut.by/society/512169.html


"95 квартал" не дивлюся, тож про їхню творчість в цілому нічого сказати не можу. Після нещодавнього скандалу спеціально подивилася шоу у Юрмалі - побачила доволі плаский, середньої якості гумор. Але ж образились ми не через це.

Давайте розкладемо по поличках: чому таку величезну кількість людей (і далеко не найгірших) так сильно обурило шоу Зеленського?

От, приміром, я при зрості 172 см важу 50 кг. Якщо хтось почне з мене сміятися і називати товстою коровою - чи ображуся я?
Звісно, ні. Посміюся з дурня і миттєво забуду.
А якщо дистрофіком, якого хитає від вітру? Це вже під питанням :)

Коротше кажучи, Зеленський наступив нам на болючий мозоль. Сатира - це криве дзеркало, яке неприродно збільшує існуючу проблему. Але те, чого нема, збільшити неможливо.

Йдемо далі. Робимо психологічний експеримент. Уявіть собі, що Зеленський і Ко з тією самою програмою виступають не на міжнародному шоу, а у колі приятелів, максимум - на маленькому корпоративчику, де й ви присутні.
Чи будете ви так само обурені й ображені? Думаю, навряд чи. Принаймні, не так сильно.

Штука в тому, що є гумор для своїх, а є - для чужих. Одне діло - самоіронія, і зовсім інше - коли з вас сміються сторонні люди, найчастіше недоброзичливо налаштовані.

У персонажі "Вєрка Сердючка" немає нічого поганого, поки з неї сміються українці. Як тільки ж вона виходить на "міжнародну арену" і робиться там символом усіх нас - це величезна ганьба.

Якщо не помиляюся, Зеленський виправдовувався тим, що висміював нібито лише українську владу. Висміювати владу можна і треба, щоб не бронзовіла. Скажу зараз взагалі крамольну річ: таку владу, як у нас, можна висміювати навіть під час війни.

Але у подібних виступах треба проводити чітке, усім зрозуміле розмежування: народ і держава окремо, політики й чиновники окремо. І не плутати міжнародне шоу з дружньою вечіркою. І все буде добре.

efka1

Знайомтесь: це Ефка Собакіна. Вона собача дочка.
Усі хвостаті гавкаючі покусані за вуха і морди. Усі хвостаті нявкаючі загнані на дерева. Уся "форма №8" різноманітних фірм і країн виробництва, певніше, нижня її частина, у просторіччі штани - перевірена зубами на міцність.

У середині липня їхали ми з "Маклаудом" по справах через Запоріжжя. Зупинилися біля нічного магазину купити поїсти. Біля магазину, на самому краєчку тротуару - кіоск. А з-під кіоску - шкавуль! шкавуль! шкавуль!
Перезирнулися ми... Рух машин там - ого-ого навіть вночі, так що день-два, і підкіосковий мешканець, викинутий кимсь на вулицю, приречений... А без гавкучого охоронця і база не база... Коротше, поговорили з продавчинею, отримали від неї придане - пакетик собачого корму... І поїхала мала руда діжечка на Донеччину.
Вона зовсім не злякалась, коли її посадили всередину машини і повезли у невідомість. Притиснулась до мене і спала майже всю дорогу.

efka2

Хтось дав діжечці ім'я Ефка, бо таки була схожа. Відмили, вивели глистів, трохи позбавили від бліх. І от що виросло. Певніше, ще не виросло - росте.

Співпало так, що сусіди теж завели двортер'єра-вівчароїда. Потім прибився ще один цуцик. Нині ця свора ганяє по базі, гавкає, гарчить, гризеться, качається по землі і взагалі всіляко зносить дах. Ефка - завжди заводіяка. Інколи бешкетує настільки, що доводиться піднімати за шкирку.

Їсть узагалі все. Вже знає одну команду: "Дай лапу!". Коли на неї накричали - треба зауважити, за діло - з винуватим виглядом підійшла і сама, без команди дала лапу.
Далі, сподіваюся, буде...

efka3



Прошу по можливості дивитися і поширювати це відео - бо людям потрібні позитивні новини й позитивні емоції.
Це історія зі щасливим кінцем - про те, як наш боєць врятував молодого солдата ЗСУ, в якого було мало шансів вижити - але він вижив. І через три з половиною місяці вони зустрілися...

Знято без жодних постановок, без жодної режисури - точно так, як усе було.
На початку трохи забагато пафосу, перепрошую за нього. Так вийшло, б в мене зараз голос застуджений, трохи важко було начитувати текст :)

Для журналістів, яких, можливо, зацікавить це відео:
Я НЕ Є БІЙЦЕМ ДУК "ПРАВИЙ СЕКТОР"!
Я НЕ Є ВОЛОНТЕРОМ!
Будь ласка, не треба так підписувати мене на сайтах.
Я боєць Української Добровольчої армії під проводом Дмитра Яроша. Володимир - боєць з нашого підрозділу.

На сайті "Depo.ua" вийшло цікаве інтерв'ю зі мною. Нарешті не про гендерні питання на фронті - про поводження з "ватою", про українізацію Донбасу, про державну офіційну брехню, про "Миротворець" і "Трибунал".
Злобне. Неполіткоректне - таке, як має бути.

depo1

Олена Білозерська – 37-річний український журналіст та блогер, володарка першого місця у всесвітньому конкурсі блогів The Bobs Deutsche Welle за 2013-й рік серед блогів українською мовою за версією користувачів. Учасник війни на Сході України від самого її початку.

- Олено, як давно Ви висвітлюєте хід війни на Сході України? У якому статусі Ви зараз перебуваєте на війні? Як все почалося для Вас?

- Перш за все, хочу подякувати за справді цікаві питання. Чесно кажучи, піднабридло за останні два роки розповідати про те, як жінкам на передовій вдається налагодити свій побут.

З квітня 2014-го року я постійно перебуваю у так званій "зоні АТО" – завжди беру це словосполучення, а також абревіатуру в лапки, бо в нас не АТО, а, як ви правильно кажете, російсько-українська війна. Перебуваю у статусі бійця-добровольця, але оскільки до війни 10 років пропрацювала журналістом, переважно репортером, то і тут я продовжую знімати, писати, висвітлювати – просто вже без журналістського статусу, на який не маю права, оскільки я зі зброєю в руках. Але на шоломі у мене закріплена action-камера, і друга, ручна, завжди у нагрудному підсумку.

Почалося з того, що з початком війни я просто поїхала на фронт воювати, а журналістську діяльність до кінця так і не закинула. З кількох причин: по-перше, я це вмію і люблю, по-друге, багаторічна звичка: щось відбувається – пальці, майже без участі мозку, вмикають камеру, по-третє, я розумію, що інформація – не менш потужна зброя, ніж автомати і танки. На жаль, у моєму нинішньому колі спілкування я розумію це мало не одна-єдина. Мої побратими-бійці мені тільки що камеру ще не розбили, а вислуховую щоразу усяке. Через їхнє негативне ставлення до зйомок на фронті дуже багато цінного, важливого, справжнього, що тут відбувається, на жаль, лишається незафіксованим.

- Де саме Ви бували за цей час?

- Мій шлях на війні? Карлівка, Авдіївка, Піски, Степанівка під Савур-Могилою, Водяне і Опитне біля ДАП, Старогнатівка, Широкине, Гнутове, Мар'їнка…

ДАЛІCollapse )

sbu


Після Савур-могили

"Життя P.S."

Posted on 2016.09.05 at 21:19
Нарешті дістала і прочитала книгу Лєри Бурлакової "Життя P.S.". Мабуть, потужніше про цю війну вже не напише ніхто.
Лєрка - оголений нерв цієї війни. Боєць, воїн, гранатометник - і при цьому жінка-жінка: фарбування очей зранку у бліндажі, селфі під час обстрілів, пронизлива беззахисність у коханні. Бог дав їй два таланти: вміння помічати й відчувати і здатність втілювати це в слова. Це не журналістський, це суто письменницький дар. І ось тут вражає, просто б'є по голові: художній текст найвищого гатунку - кожне слово в якому правда. До найменшої подробиці. До позивного. Фантазії автора - нуль. Точність описів і замальовок така, що в епізодичному герої книги - хлопцеві, який телефонує, щоб висловити Лєрі співчуття після загибелі коханого - я впізнаю мого давнього приятеля Азіда (всі ви пам'ятаєте його відео). Я впізнаю Азіда, навіть незважаючи на те, що його слова перекладені українською, якою він у побуті не користується.

Вся книга - про почуття жінки, кохання якої урвалося у найвищій точці, і коханий не зрадив, а загинув в бою, давши Лєрі моральне право оплакати його на всю Україну й не тільки (вірю, що ця книга буде перекладена не однією мовою). І про війну - про щоденне життя на шахті Бутівка.

Лєрчина сила слова - не горем продиктована, вона вміла писати на такому рівні задовго до того, як зустріла свого Морячка. Мабуть, невипадково доля, чи власний теперамент (відкрито зізнається, що не може вже без війни) веде її через Піски, шахту Бутівку і Світлодарську дугу. Саме їй треба бути там, бо інакше - хто ж розкаже?

ДаліCollapse )



А в мене вже готовий свіженький відеозвіт (знімався десь позавчора) про те, як ми проводимо вечори :) Він набагато яскравіший за попередній. Знову багато темряви (видно трохи в середині), але темрява доволі весела :)
Відео трошки довгеньке, біля десяти хвилин, але вже додивіться, мабуть. Спресовувала як могла, але робити дві-три хвилини не захотіла, бо в реалі це години, щовечора.

Моя позиція по Дмитру Муравському - фотографу, який робив неймовірно красиві, але постановочні фото на тему війни, і коли це розкрилося, був звільнений з посади радника Міноборони.

ДаліCollapse )

Після Савур-могили

Про М.

Posted on 2016.08.28 at 00:09
М. на війні з перших днів. Прийшов дитиною, зараз - матьорий воїн. Із вродженим почуттям справедливості і абсолютним невмінням брехати.
Такий зовсім-зовсім простий хлопчик з організацією психіки, як у професорського сина, з тонкими рисами обличчя, в якому є щось шляхетне - думка в очах... Думаю, кожному такі зустрічались, а на війні особливо.

Він не з реготунів - серйозний такий, флегматик, часто по-дорослому чимось невдоволений.

Біля нього тричі розривалися - постріл з РПГ, 82-а міна і ПМН. Ті, хто були поруч, гинули або отримували серйозні поранення, він - тільки легку контузію. На четвертий раз він зняв собою ОЗМку. Вона вистрибнула, перелетіла через їхні голови і не вибухнула. (Дуже задоволений, притяг від неї стакан: "Буде пивна кружка"). На п'ятий - удвох з товаришем пішли до командира, залишивши чотирьох в посадці. Тільки трохи відійшли - прилетіла міна, троє загиблих, один важкопоранений...

Тьху-тьху-тьху - стучу по дереву...

Весь час, коли він не воює і не спить, він розмовляє по телефону зі своєю дівчиною. Сам, до речі, родом західняк, а дівчина в нього тутешня, з Донбасу.

Вчора їхню безкінечну розмову перервав ворожий АГС... Ні, було не так. На воги, які кучненько лягли по нашій будівлі, не було звернуто жодної уваги. Але пацани, які чергували на посту, помітили в нічник ворожого корегувальника, який тусив непристойно близько від наших позицій.

"О, то я його зараз вогом в*бу", - не мудрствуючи лукаво, вирішив М. Сказав дівчині, що подзвонить за півгодинки, узяв свій АК з підстволом (АК не простий, а історичний, його історія буде мною написана після війни), запхав до кишені парочку вогів і по-домашньому, в гумових капцях, поліз на горище... Пацан сказав - пацан зробив. Ще кілька кулеметних черг з нашого боку - і решту ночі ми спали спокійно. М., схоже, не спав - спілкувався з дівчиною...

Це ми. Це наша війна. Це наша (і про нас) пам'ять завтра. Ми були саме такими, а не такими, якими будемо завтра у фільмах.

Після Савур-могили

Папарацці :)

Posted on 2016.08.27 at 12:51
splyu


Після Савур-могили

Коли нам дзвонять...

Posted on 2016.08.24 at 21:04
Tags: ,
20160824_163501

Один мій давній знайомий, київський спелеолог, придумав був собі підробіток: знімати з дерев котів, які видряпались нагору і бояться злізти. Розмістив свій телефон на "котячих" форумах і час від часу приймав замовлення.
З початком війни він пішов добровольцем на фронт і служить у розвідці. "Лежу у засідці під N, - розповідає він, - і тут вібрує телефон. Жіночка благає терміново під'їхати на Троєщину і зняти з дерева її кицьку..."

Сьогодні зі мною було щось подібне. Лежу на позиції, прикриваю наших. В прицілі у мене ворожа амбразура, якщо звідти почнуть стріляти - я не дам їм навіть наблизитись до неї.
І тут - телефон. Волонтер хоче прислати нам трохи мішків для укріплення позиції, про які я просила нещодавно. Мої хлопці якраз "там", будь-якої миті по них можуть відкрити вогонь. І я, не відриваючись від прицілу і не міняючи ізготовки, півголосом швиденько диктую йому адресу Нової пошти, скоромовкою дякую і тисну відбій. Що там людина подумала - невідомо :)

На фото - ми з Юлькою на цій самій, ще необладнаній позиції з прекрасним подарунком, який отримали на День Незалежності - метеостанцією Kestrel.

Думка про те, щоб записати відеопривітання з передової, з'явилася у нас доволі пізно. Знімали цей ролик учора. А далі - спитайте, яким чином воно вчасно опинилося в Інтернеті.

Інтернет тут - лише з мобілки і дуже поганий. (Дяка Богові, що є такий). Оригінал відео - 71 Мб. Ясна річ, я стискаю відзняте, псуючи якість, роблю з семидесяти мегабайт сім і ці сім з мобілки намагаюся залити на ЮТуб, щоб таким чином передати Вірі для подальшого монтажу.

Заливаю з горища, десь біля сорока хвилин. Наче встигаю до сутінків, тобто, до початку бою. Хух! Роботу зроблено. Шлю Вірі СМС з посиланням. Починається бій...

Телефонує Віра. Відео, залите мною на ЮТуб, виявилось з "битим звуком". :((

А далі - картина Рєпіна. Чи відеофільм Тарантіно. Працюють кулемети й АГСи (наші та їхні), свист, рикошети, вибухи, і посеред усього цього я, не звертаючи ні на що уваги, стирчу біля вікна з мобілкою, прикривши рукою її екранчик, щоб не давала засвітки (просто покласти мобілку не виходить - вона "засинає" і чомусь перестає закачувати). Який бій, коли треба залити відео? Якщо не зробити це вчасно, воно вже нікому не буде потрібне. І так сорок хвилин.

Треба знати колектив, в якому я знаходжуся. Про це буде колись окремий сумний пост. Майже ніхто з них НЕ РОЗУМІЄ, навіщо знімати війну і навколовоєнні події. "Як ця камера може допомогти нашим хлопцям у бою? Ніяк. Тоді навіщо вона потрібна?". Пояснити, що все, що після нас залишиться для дітей і нащадків - це відзняті нами відео, що вони наша підтримка зараз і наш захист від брехливих звинувачень у майбутньому - я не можу. Не розуміють. Глуха стіна. Командир - ясна річ, на їхньому боці. Кожна зйомка - з боєм (не тим, коли витрачають набої, а тим, коли витрачають нерви).

Незважаючи на це, знімати відео під час бою мені доводилось не раз. А от заливати його в Інтернет - уперше. І дуже добре, що нашим у цей момент було не до мене :)

Це я так, трошки про наболіле. Ну, дивіться вже відео. Зі святом!


speka

Фото старе, Юлька ще тут страшенно обдерта. Зараз вона у мене гарненько пофарбована.

IMG_9878

Після Савур-могили

УНСОвцям...

Posted on 2016.08.19 at 17:20
Tags:
unso

Усіх вояків УНА-УНСО, ветеранів війн з інтервалом більше ніж в 20 років - з річницею створення Організації.
Ви вже увійшли в історію - тим, що очікували війни, у реальність якої майже ніхто не вірив, готувалися до неї і готували молодь.

Спасибі за вишколи у "скляному" "дубку", який зараз жодна притомна людина не вдягне, за лісову хатинку "Мирона", за заняття з тактики, замасковані під страйкбол, за можливість вперше в житті розібрати АКМ.

Спасибі за осінньо-зимове відчуття свободи. (Те саме: мокрий сніг, гарячий чай, мішанина з холоду, напруги і втоми - коли щось ось-ось має початися, але почнеться років за десять, коли більшість перестане чекати).

За цю постійну готовність встати і вийти - а там вже як буде. За демонстрацію іншим, що так буває. За те, що робили те, що роблять усі - на два десятиліття раніше.

За створену легенду, врешті-решт, на якій виросли десятки і сотні нинішніх вояків.

Святкуючи сьогодні, не забудьте про тих, хто не дожив до цієї війни: Леонід Маслюк, Петро Хмарук, Руслан Зайченко, Олександр Музичко, Володимир Ущаповський, інші. Вони, певно, білою заздрістю заздрять нам зараз, пом'яніть їх сьогодні. Не забувайте про Миколу Карпюка, який у полоні, він теж сьогодні відзначає цей день, з надією на звільнення.

Слава Нації! Смерть ворогам!


Попередні 25