?

Log in

серпень 2016   01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Після Савур-могили

Коли нам дзвонять...

Posted on 2016.08.24 at 21:04
Tags: ,
20160824_163501

Один мій давній знайомий, київський спелеолог, придумав був собі підробіток: знімати з дерев котів, які видряпались нагору і бояться злізти. Розмістив свій телефон на "котячих" форумах і час від часу приймав замовлення.
З початком війни він пішов добровольцем на фронт і служить у розвідці. "Лежу у засідці під N, - розповідає він, - і тут вібрує телефон. Жіночка благає терміново під'їхати на Троєщину і зняти з дерева її кицьку..."

Сьогодні зі мною було щось подібне. Лежу на позиції, прикриваю наших. В прицілі у мене ворожа амбразура, якщо звідти почнуть стріляти - я не дам їм навіть наблизитись до неї.
І тут - телефон. Волонтер хоче прислати нам трохи мішків для укріплення позиції, про які я просила нещодавно. Мої хлопці якраз "там", будь-якої миті по них можуть відкрити вогонь. І я, не відриваючись від прицілу і не міняючи ізготовки, півголосом швиденько диктую йому адресу Нової пошти, скоромовкою дякую і тисну відбій. Що там людина подумала - невідомо :)

На фото - ми з Юлькою на цій самій, ще необладнаній позиції з прекрасним подарунком, який отримали на День Незалежності - метеостанцією Kestrel.

Думка про те, щоб записати відеопривітання з передової, з'явилася у нас доволі пізно. Знімали цей ролик учора. А далі - спитайте, яким чином воно вчасно опинилося в Інтернеті.

Інтернет тут - лише з мобілки і дуже поганий. (Дяка Богові, що є такий). Оригінал відео - 71 Мб. Ясна річ, я стискаю відзняте, псуючи якість, роблю з семидесяти мегабайт сім і ці сім з мобілки намагаюся залити на ЮТуб, щоб таким чином передати Вірі для подальшого монтажу.

Заливаю з горища, десь біля сорока хвилин. Наче встигаю до сутінків, тобто, до початку бою. Хух! Роботу зроблено. Шлю Вірі СМС з посиланням. Починається бій...

Телефонує Віра. Відео, залите мною на ЮТуб, виявилось з "битим звуком". :((

А далі - картина Рєпіна. Чи відеофільм Тарантіно. Працюють кулемети й АГСи (наші та їхні), свист, рикошети, вибухи, і посеред усього цього я, не звертаючи ні на що уваги, стирчу біля вікна з мобілкою, прикривши рукою її екранчик, щоб не давала засвітки (просто покласти мобілку не виходить - вона "засинає" і чомусь перестає закачувати). Який бій, коли треба залити відео? Якщо не зробити це вчасно, воно вже нікому не буде потрібне. І так сорок хвилин.

Треба знати колектив, в якому я знаходжуся. Про це буде колись окремий сумний пост. Майже ніхто з них НЕ РОЗУМІЄ, навіщо знімати війну і навколовоєнні події. "Як ця камера може допомогти нашим хлопцям у бою? Ніяк. Тоді навіщо вона потрібна?". Пояснити, що все, що після нас залишиться для дітей і нащадків - це відзняті нами відео, що вони наша підтримка зараз і наш захист від брехливих звинувачень у майбутньому - я не можу. Не розуміють. Глуха стіна. Командир - ясна річ, на їхньому боці. Кожна зйомка - з боєм (не тим, коли витрачають набої, а тим, коли витрачають нерви).

Незважаючи на це, знімати відео під час бою мені доводилось не раз. А от заливати його в Інтернет - уперше. І дуже добре, що нашим у цей момент було не до мене :)

Це я так, трошки про наболіле. Ну, дивіться вже відео. Зі святом!


speka

Фото старе, Юлька ще тут страшенно обдерта. Зараз вона у мене гарненько пофарбована.

IMG_9878

Після Савур-могили

УНСОвцям...

Posted on 2016.08.19 at 17:20
Tags:
unso

Усіх вояків УНА-УНСО, ветеранів війн з інтервалом більше ніж в 20 років - з річницею створення Організації.
Ви вже увійшли в історію - тим, що очікували війни, у реальність якої майже ніхто не вірив, готувалися до неї і готували молодь.

Спасибі за вишколи у "скляному" "дубку", який зараз жодна притомна людина не вдягне, за лісову хатинку "Мирона", за заняття з тактики, замасковані під страйкбол, за можливість вперше в житті розібрати АКМ.

Спасибі за осінньо-зимове відчуття свободи. (Те саме: мокрий сніг, гарячий чай, мішанина з холоду, напруги і втоми - коли щось ось-ось має початися, але почнеться років за десять, коли більшість перестане чекати).

За цю постійну готовність встати і вийти - а там вже як буде. За демонстрацію іншим, що так буває. За те, що робили те, що роблять усі - на два десятиліття раніше.

За створену легенду, врешті-решт, на якій виросли десятки і сотні нинішніх вояків.

Святкуючи сьогодні, не забудьте про тих, хто не дожив до цієї війни: Леонід Маслюк, Петро Хмарук, Руслан Зайченко, Олександр Музичко, Володимир Ущаповський, інші. Вони, певно, білою заздрістю заздрять нам зараз, пом'яніть їх сьогодні. Не забувайте про Миколу Карпюка, який у полоні, він теж сьогодні відзначає цей день, з надією на звільнення.

Слава Нації! Смерть ворогам!




Ой, ці наші хлопці... :)

- Інтересно.
- Та що там інтересного?
- Як пулі свистять.
- А-а...
- Дуже люблю.
- Любиш?
- Да. Особєнно коли ми лиш сюда заїхали, дванадцять пуль над головою летіли. Пару в бійницю залетіло і чуть не чвахнуло мене. Я три рази упав на ср*ку тута. До мене Юра підбіг, каже: "Нічо, все нормально". І відтоді понравилось, як свистить над головою.
#війна

Після Савур-могили

Наші хлопчики...

Posted on 2016.08.18 at 06:42
Повний місяць. (Чи майже повний?) Видно мало не як удень. В такі вечори суттєво зростає влучність стрільби - і в нас, і в супротивника.

- Ви вже старий, навіщо вам стріляти? А я молодий, мені треба набиратися досвіду.
- Ну, йди, молодий...

Під час нетривалого затишшя - розмови, можливі лише тут і зараз...
- Мне двое товарищей уже звонили: давай, записывайся к нам, защищать молодую республику. Платят нормально, и скоро наступать будем. А ты вообще где сейчас?
- Неважно, где я, пацаны, но я уже работаю...
Працює він за контрактом. РПКшником. Ще будучи цивільним, пережив обстріли з українського боку. Стріляли по ворожих позиціях, але нерідко влучали і в поле неподалік, де працювали мирні люди.
- Ну, а чому туди не пішов? До товаришів?
- Потому, что я здесь вырос. Потому, что здесь какое-никакое, но государство, а они у себя сделали что-то непонятное. Зачем оно нужно, кому?

Двадцятирічний хлопчик з Чернівецької області, що служить у ЗСУ біля трьох місяців і вже втратив на війні друга, з насолодою уявляє, що буде робити з полоненим "сєпаром", якщо той трапить йому до рук.

Я ніколи не була за закон - лише за справедливість. Тому навчаю: якщо будеш точно знати, що цей "сєпар" катував людей, навмисно вбивав цивільних - роби з ним, як душа просить. Але скоріше за все, це буде звичайний хлопець, такий, як ти, який зараз так само чесно воює за свою Батьківщину. Просто Батьківщина у нас із ним різна: у нас - Україна, у нього - Російська імперія. Для нас він - окупант чи колаборант. І все одно, кажу, такого полоненого вбивати і мордувати не можна.

Підозріло легко погодившись не чіпати майбутніх полонених, за доволі зрозумілою асоціацією: "Ти тут лягаєш спати і не знаєш, чи прокинешся, а ті п...си нагорі жирують". І, миттєво перемкнувшись, з такою самою насолодою уявляє, що робив би з представниками влади і найвищого військового керівництва, якби ті потрапили йому до рук. Якби все оте збулося, кожен з них залюбки помінявся б долею з полоненим "сєпаром".

А добра ж дитина... будучи наймолодшим, огризаючись для порядку на зауваження старших, зворушливо дбає про всіх, хто поруч.

Не уриваю. Нотацій не читаю.
Просто язик не повертається.

5 серпня 2016

20160805_123528

Ось так наші хлопці-ЗСУшники привітали мене з днюхою.
А "сєпари" привітали жменею відбірних вогів.

8 серпня 2016

От же ж бляха-муха. Вчора забули забрати з двору тазик, в якому перемо одяг. Вночі нам поприлітало... Сьогодні йду прати - а тазик дірявий наскрізь :)


11 серпня 2016

Щойно здала пост - коли саме розгорявся нічний бій. Пішла спати, бо завтра на світанку знову на пост.
Побажала тим, хто залишився, добраніч і добре повоювати.
Вперше в житті подумала, що українське "Добраніч" і російське "Спокойной ночи" мають різний смисловий відтінок :)

12 серпня 2016

20160812_061124

Кажуть, що весь фейсбук нещодавно збожеволів і постить про якихось покемонів.
Треба ж і собі не відставати. У нас тут теж є покемони.
На фото - наш покемон (ПКМ).

Після Савур-могили

Наші вечори :)

Posted on 2016.08.14 at 19:08
Tags:


Наші вечори :)
Довелося не включати у ролик практично всі денні зйомки, бо на них видно прив'язки до місцевості.
Отже, вечір. Сектор "М". Супротивник час від часу приховано намагається підійти поближче... Наші, відповідно, по мірі можливостей йому накидують. Стрільба, спалахи, вибухи, балачки, приколи, коротше - стандартний вечір на передку.

Після Савур-могили

Щоранкове заняття...

Posted on 2016.08.14 at 10:20
ch1

ch2


Після Савур-могили

Погані хлопці

Posted on 2016.08.11 at 16:35
На будь-якій війні немає місця журналістиці, лише пропаганді. Якби це було не так, я стала б воєнкором, а не солдатом.
Того, хто покаже об'єктивну картину, не будуть більше нікуди пускати, а інформацією його активно користуватиметься для своєї пропаганди ворог.
Тому - на війні у публічному просторі є тільки чорне і біле. Наші - янголи з крильцями, вороги - з рогами й копитами.

В принципі, так і має бути. Пересічна людина має вважати ворога уособленням зла, інакше вона не зможе його вбивати. Це я, приміром, можу воювати з почуття обов'язку перед державою, без ненависті до ворогів, ще й поважати справжнього, ідейного ворога, який відрізняється від мене - протилежним інтересом, і нічим іншим. Більшість людей, я це помітила давно, так не можуть, їм потрібна демонізація ворога, і, відповідно, "янгелізація" наших.

Останнім часом золоте правило військової пропаганди почало давати збої. Через наявність у наші часи соцмереж будь-яка людина - нерозумна, чи просто роздратована, чимось ображена - будь-якої миті може вилити у загальний доступ ту саму об'єктивну картину, ще й емоційно згустивши фарби.
Свідомість пересічної людини, яку тривалий час годували офіційною пропагандою про білі крильця, кілька таких випадків якось переживе. Сприйме їх як поодинокі явища, а то й просто як наклеп. Але рано чи пізно настає стадія: "Так нам все брехали! Наші герої, виявляється, не в білих рукавичках, а в брудному кривавому одязі, від якого смердить! Як такі люди можуть бути нашими героями і як жити далі???". Наступна за цим думка завжди така: "Так, може, вороги мали рацію, коли казали, що не треба воювати, а треба здаватися?" (Про те, що якщо здатися, то замість наших поганих хлопців прийдуть чужі погані хлопці, ворог зазвичай не згадує).

Так розкладається дух нації. Цій інформаційній спецоперації - мабуть, тисячі років, але люди ведуться. І будуть вестись :(

Щоб зарадити цьому, бачу лише один вихід - не приховувати від людей, що:

1. Війна, навіть визвольна і священна - це кров, бруд і вивільнення усіх темних інстинктів, що дрімають в людях. Під час війни вбивають, катують, грабують - і дуже часто не тих, хто винний, а тих, хто беззахисний або кому просто не пощастило.
Якщо регулярно, спокійно і без істерик про це казати, закінчуючи завжди тим самим: "Все це відбувається тому, що у нас війна. Як тільки ворог складе зброю, війна припиниться", це правило працюватиме вже не проти нас, а проти ворога. Бо того, хто не ховається, нема на чому ловити.

2. Дуже значний відсоток населення будь-якої країни - це бидло, а воно відрізняється повною відсутністю моральних установок і поводиться пристойно, тільки поки боїться - сісти в тюрму, втратити роботу тощо. На війні, коли поруч смерть, таких дрібничок ніхто не боїться, а отже, стримуючі центри відсутні.
Історичний досвід показує, що бидло зазвичай боїться розстрілу, але військового стану у нас немає - це вже месідж не ворогам, а владі. Введіть трибунали - і кількість аватарів, мародерів і відвертого криміналу скоротиться в рази.

І наостанок. Хороші хлопці здатні будувати, робити відкриття, створювати міцні сім'ї і добре виховувати дітей. Але коли потрібно врятувати Землю від нашестя чужинців, на допомогу зазвичай приходять погані хлопці, зі своїми поганими методами. І рятують Землю.

Після Савур-могили

Працює АКМ на ім'я Ерік :)

Posted on 2016.08.10 at 17:11
erik

Працює по ближній зеленці, після чого спалахів звідти більше не видно. "Нехай щастить!" :)

Після Савур-могили

Кавун

Posted on 2016.08.08 at 09:55
Уявіть собі: спекотна, задушлива ніч, майже повна темрява, і вся вона стрекотить і свистить, ще й час від часу спалахує і бухає.
Кувалдою по жерсті: бах-бах-бах - наші, приглушено: пух-пух-пух і дзвінко: ляп-ляп-ляп - їхні. Блись! Буух! І тонесенькі "пшііу" - постійний фон для всього цього.

І тут один товариш згадує, що на сусідній пост вдень купили здоровезного кавуна.
Кавууун! Мокрий! Солодкий! Яка війна, коли кавун? І ми, двоє дебілів, підриваємось і, пригинаючись, біжимо через прострілюваний двір на сусідній пост.
Там, реально, на столі під навісиком півкавуна і двоє солдатів на перепочинку, які його хавають.
Як же важко врізати собі скибку, коли не можна підсвітити навіть мобілкою! Вийшла не скибка, а скибище! І я його хрум-хрум-хрум! Смачнішого кавуна, мабуть, у житті не їла. А потім у вмивальнику навпомацки мила руки й обличчя. А що, в нас тут навіть душ є, вдень, коли тихо, можна купатися.

Верталися по затишшю, а потім все почалося знову. Результат бою: з нашого боку - двоє легкопоранених солдатів ЗСУ. З їхнього - два дуже влучні постріли з РПГ, зроблені нашим гранатометником просто в їхній окоп, після чого стрільба з того боку на тривалий час припинилася, до них заїхав і виїхав транспорт, після чого вони десь години дві дуже щільно гатили в наш бік з усього, що мали. Зазвичай вони так поводяться, коли мають двохсотих.

Після Савур-могили

Ми з Юлькою на посту :)

Posted on 2016.08.06 at 15:58
20160804_193900-small

Відколи з'явився Інтернет і соцмережі, ця фраза перестала бути анекдотом.
Просто зараз у нас іде бій. Не особливо тяжкий, звичайний, щовечірній бій.
Суть в тому, що ворог, який від нас де на 400, де на 700 метрів, обстрілює наші позиції з усього, що має. Якщо він швидко не отримує гідну отвєтку, він по темряві висувається ближче і стріляє більш прицільно, а може і гіршого лиха наробити.

Можете не сумніватися, отвєтку він отримує. Іноді з двохсотими, але, звичайно, не щодня так щастить.

Зараз у нас коротке затишшя. У мене закладені вуха від кулемета, коли він стріляє біля тебе в приміщенні - це не дуже приємно. Очі трохи сльозяться від задимлення. Пахне порохом і ще чимсь. Стіни свіжопокоцані РПГ і вогами - зараз цього не видно, буде видно завтра. Хлопці випендрюються, хто скаже більш закручену фразу на тему - зараз це тема нічних прицілів. Я відстояла свою чергу біля бійниці і перейшла у приміщення, яке дивиться у нашу сторону. Накинула собі на голову ковдру, щоб не світити мобілкою, і набираю одним пальцем цей текст в інший світ.

Ви думаєте, інший світ - це десь там, за сотні кілометрів? Або хоча б за 20 км? Нічого подібного, інший світ починається через 500 метрів від мене.

Вдень солдати, хутенько і пригинаючись, бо працює ворожий снайпер, а якщо машиною, так і щось серйозніше влупити може - перебігають через дорогу і йдуть в магазин по хліб і молоко. Магазинчик - якраз через 500 метрів. Навколо нього - звичайнісіньке мирне життя. Люди йдуть на роботу, діти в школу. Я звикла все, що бачу, сприймати як даність і нічому не дивуватися, але коли дивлюся очима ніби сторонньої людини - це сюр.
Єдина ознака війни за 500-1000 метрів від передової - жіночка у черзі лає мародерів: "Подруга попросила придивлятися за будинком, замок вже двічі збивали" і т.д.
"С...ки! - лаються добровольці-контрактники. - У тебе зарплата така, що ти не знаєш, на що її витрачати. Ні - тобі треба ще й старі радянські бокали додому відправити. Вам пох, що ви, кілька уродів, мародерите, а думають погано про всіх".

Солдати обговорюють свіжу чутку, що скоро їх нібито мають відправити на полігон. Сильно невдоволені - витрачати час на полігоні ніхто не хоче.

Паралельно в мене розривається телефон - дзвонять із вітаннями. Скидаю, ясна річ. Пробився оце щойно Сергій Бистров - харківський координатор руху ДІЯ. Казав під акомпанемент ворожого і нашого стрілкача: "Да, хороший у тебе день народження" :)

Поки я це писала, стрілкач працювати припинив, вже хвилин вісім працює ворожа арта. Пора трохи поспати, бо, теоретично, за пару годин може бути весело...


Після Савур-могили

Щоб не було війни

Posted on 2016.07.30 at 12:31
Розповів мені вчора мешканець Маріуполя: місцеві упіймали чоловіка, який розклеював "сепарську" агітацію, трохи пошарпали його і прогнали.
"Молодці! - радію я. - Такі патріоти України".
"Ну, патріоти не патріоти, - скептично каже мій співрозмовник, - а війни у свій дім не хоче ніхто".

Оце є клас, і це є те, за що ми воюємо.
Війни не хоче ніхто. Але якщо на початку для того, "щоб не було війни", місцеве населення верещало "Путін, ввєді!" і зупиняло старенькі українські бехи - то тепер з тією самою метою вони зупиняють російських агітаторів.
А от якби ми за Крим бодай трохи повоювали - путінських агітаторів на Донбасі гнали б одразу, і до бех би не дійшло.

Після Савур-могили

Інваліди на війні

Posted on 2016.07.25 at 10:36
Крайні два роки багато говорилося про дискримінацію на війні жінок. Але майже ніколи не піднімалося питання дискримінації на війні людей, що мають проблеми зі здоров'ям. Відношу сюди людей на протезах, тих, що мають сильну короткозорість, інсулінозалежних діабетиків тощо. Коротше, людей з такими вадами, яких позбутися неможливо і дуже важко приховати.

Так і уявляю собі сплеск ваших емоцій: мовляв, таким людям на фронті робити нічого, вони тягар для побратимів, якщо вони патріоти, вони можуть допомагати в тилу, тощо. Так ось, ні хріна. Описана мною реакція - це, по суті, природний "шовінізм" здорових людей (а якщо ви не зовсім здорові - це комплекси, нав'язані вам суспільством). Просто поставте себе на їхнє місце. Це майже завжди люди із зашкалюючою мотивацією. Коли у 2014 році армія була розвалена і агресора зупиняла жменька погано озброєних добровольців - чи рахував хто-небудь, скільки серед них було інвалідів? Ніхто й не порахує, бо - жодних медкомісій, самі палаючі очі і бажання воювати за Україну. Один з наших інструкторів сказав якось: "Уявімо, що в нас є двоє. Перший - ідеально здоровий, добре натренований чувак, що відслужив у спецназі. Але він взагалі не хоче воювати, бо нахрін та війна йому здалася, а механізми, щоб примусити його, у нас відсутні. Другий - звичайнісінька дівчинка 17 років, яка ніде не служила, нічого не знає і не вміє. Але їй можна сказати: "Лягаєш тут, набій досилаєш отак, побачиш, хтось рухається - стріляй". І від кого з них буде більше толку?". Тим більше, додам, що мотивована дівчинка не завжди буде такою "зеленою", чомусь її та можна навчити.

ДаліCollapse )

selfik

Не треба обурюватись і взагалі підключати моральні категорії. Все абсолютно закономірно.
Головний принцип існування всіх абсолютно живих видів - конкуренція. З сильним шукають союзу, слабкого топчуть і вивищуються за його рахунок.

Полякам на рівні їхнього сейму не видно подвигів українського духу, які щодня здійснюються пересічними людьми біля протилежного від них кордону. Вони бачать тільки гранично слабку державу, зі слабкими можновладцями з менталітетом дрібних крамарів. Проти цієї держави Росія вже більше двох років веде війну, винищуючи її генофонд, а влада протягом цього часу навіть не наважилась назвати речі своїми іменами.

Поляки бачать, що під час війни з Росією українська влада має там бізнес. Що з окупованими територіями ведеться торгівля. Що через це все влада не може, та й не намагається заборонити громадянам України відпочинок в окупованому Росією Криму (що обиватель сам відмовиться туди їхати - навіть не сподівайтеся, такі речі вирішуються через державну заборону. Жалюгідна пародія на Сталіна з очима дохлої риби це розуміє, а наші "нібито майже європейці" - ні).

Поляки бачать, що ресурси, які можуть бути витрачені зовні, щоб допомогти Україні відбитися від агресора, підуть не на фронт, а на чиїсь закордонні рахунки. І т.д., і т.п.

Риторичне питання: чи можуть вони поважати таку державу?
А раз не поважають, чи будуть вони рахуватися з такою державою?
А якщо можна не рахуватися, то можна і "геноцид" оголошувати, і території віджимати, і взагалі робити що завгодно.

Крим у нас віджали саме тоді і саме тому, коли наша держава заслабла. Політика, історія, мораль і чиїсь там настрої тут взагалі ні до чого. Це звичайна міжвидова конкуренція. Тоді її проявили росіяни, зараз поляки. Рецепт лише один - не бути слабкими і не бути "тєрпілами", бо захавають.

Конкретика? Як тільки виникне можливість, поміняти владу (бажано легітимним або зовні легітимним шляхом; головне при цьому - дотримуватися законності, якщо необхідні закони виявляться відсутніми, їх можна прийняти), ввести військовий стан, дотиснути агресора на сході... У процесі виконання цього плану, десь посередині, поляки знову стануть нашими найліпшими друзями.

Після Савур-могили

І знову про "хресну ходу"

Posted on 2016.07.19 at 16:13
Я можу дуже просто і коротко пояснити, чим мені не подобається горезвісна "хресна хода".
Не тим, що воно МП. Не тим, що там серед натовпу можуть бути бойовики й агентура. Не тим, що серед організаторів - відома проросійська наволоч. Не тим, що вони надурили людей, і багато хто думає, що участь у цій ході означає просте бажання "щоб все було, як до війни". Не тим, що це мракобісся за газорублі рекламується на центральних українських каналах.

Хоча й це все також.

Але головне - мене не влаштовує маршрут.

От якби вони через всю Україну, від Закарпаття і Львова, через Київ - пішли з іконами на Донецьк, щоб там на центральній площі помолитися за мир - я б підтримала їхню ініціативу і навіть посильно допомогла б.

А Київ, прости Господи, до чого тут?

Вони хочуть миру?
Я теж. Мабуть, сильніше, ніж вони, бо абсолютна більшість їх живе в тилу і займається своїми щоденними справами. А ми з чоловіком вже більше двох років на війні, а нам дуже хочеться мати дітей, без яких ми ризикуємо залишитись, якщо ця війна ще затягнеться.
Це якщо не загинемо і не скалічимось. Так що ми дуже хочемо, щоб війна закінчилась і ми отримали моральне право зайнятися особистим.

Мир - це закінчення війни. Він настане миттєво, як тільки бойовики складуть зброю. Вперед у Донецьк, моліться за них, хай Бог їх врозумить і пробачить за те, що покликали на свою землю війну.
Моліться, і хай вони складуть зброю, отримають свої амністії і всі ми нарешті розійдемось по домівках. До наших літніх батьків, які щодня переживають за нас, до наших дітей, до наших домашніх клопотів.

Війна може закінчитися і якось інакше, без складання бойовиками зброї, але це буде означати, що українські керманичі просто кинули, здали ворогу наші території і наших людей. І навіть не в тому річ, що їм цього ніхто не подарує - справа в тому, що питання російсько-українських взаємин не буде закрите, і отже, незабаром почнеться нова війна.

Я не хочу передавати проблему Росії своїм дітям.
Я не хочу, щоб "вата" мала право голосу західніше поребрику.
Я хочу миру.


Після Савур-могили

Анекдот

Posted on 2016.07.19 at 11:07
Під час Другої світової війни у радянського командування виникла необхідність добути якісь вкрай секретні німецькі дані. Кілька разів посилали найкращих розвідників, усі вони не повернулися. Тоді зголосився піти добровольцем штабний Рабинович. Його довго відмовляли, але потім від безнадії пустили. За добу він повернувся з усіма необхідними даними. Усі в шоці, генерал знімає зі своїх грудей орден і вручає йому, штабного вітають, наливають, бо орден обмити треба, і питають, як це він так спромігся. А він випив і каже: "Найтяжчим було знайти їхнього такого самого. А далі ми вже по бартеру".

Усі розуміють, що це анекдот і в реальності такого і близько не могло бути.
А знаєте, чому?
Тому що тоді нікому й на думку не спадало назвати війну із Гітлером гібридною.

IMG_9683

О п'ятій ранку - найміцніший і найсолодший сон. Не дуже приємно, коли місцеві мешканці будять нас о п'ятій, бо треба допомагати їм гасити пожежу. А якщо через це ще й накривається пристрілка зброї - так це ж взагалі ой.
Пожежників викликали, ага. Приїхали через дві години, коли наші хлопці вже майже все загасили.

IMG_9713

IMG_9752

Після Савур-могили

ХУНТА БУДЕ?

Posted on 2016.07.16 at 16:03
На замітку майбутнім учасникам військового перевороту (в Туреччині, звісно).

Урок 1. Хто з одного боку - було від початку зрозуміло всім. Він мав обличчя, ім'я, прізвище і посаду. Це президент Ердоган.
Хто з іншого боку - хрін зрозумієш. Безіменні військові. За невідомо ким люди не йдуть.

Урок 2. Ердоган звернувся безпосередньо до людей, покликав їх на допомогу, вони вийшли на вулиці і заблокували танки. Військові ж, навпаки, людей від себе відрізали, оголосивши замість чіткої програми дій щось мутне "пташиною мовою" про демократію і права людини.

Не стверджую, що військові повинні фізично залучати до своїх операцій цивільних і прикриватися ними. Але подбати про те, щоб заручитися їхніми симпатіями - зобов'язані. Інакше їх задіє і ними прикриється їхній супротивник.

Урок 3 (головний). Хунта не може перемогти, коли в державі все відносно спокійно і прогнозовано (хоча й не так добре, як людям хотілося б), а хунті цій протистоїть повністю законна, визнана світом і абсолютною більшістю громадян держави влада. От якби влада і опозиція кілька місяців з'ясовували між собою стосунки за допомогою озброєних тітушок, які у вільний від політичних обов'язків час "криміналили" населення, і якби все це дістало людей до чортиків - оце і є час розумної, вдалої, із державницьким мисленням хунти.

Владу не беруть з адміністрації президента, завітавши туди на танку. Владу беруть з асфальту, де вона валяється безхозна, як шматок м'яса, про який за бійкою забули собаки.

IMG_9657-1

Прибув мені вчора Новою поштою сюрприз.

IMG_9670

Я зараз покажу вам свіжий прекрасний вірш про нашу війну. Написаний, до речі, росіянином, але не в тому річ. Щоб ТАК писати про війну - щоб люди плакали - треба дві необхідні умови: Вміти Писати і Бути Далеко.

Фізична близькість вбиває романтику.

Я не плакала, коли допомагала надавати першу медичну побратиму з відірваною ногою. Не плакала, а сміялась разом з ним, коли наступного дня відвідала його у лікарні. А від цього вірша, написаного людиною, яка про нашу війну взагалі-нічого-не-знає - схлипувала, як маленька.
Мені так ніколи не написати. Бо я до війни занадто близько. Бо я знаю, як насправді. Інколи жалкую про це. Бо залишиться, зрештою, не моє знання, а такі вірші.

***
Мальчик закрыл тетрадь со стихами и ушёл в АТО, на Донбасс. Его привела туда дружба с ветрами, а отнюдь не приказ. Мальчик жил в предгориях рая, лелея свои мечты, но ангел сказал ему: "Там умирают точно такие как ты". Мальчик надел свою гимнастерку и вступил в батальон Азов, положив под разгрузку прокладкой тонкой тетрадку своих стихов. И каждый раз, когда русский снайпер наводил на него прицел, прикрывал его дланью своею ангел, чтоб мальчик остался цел.
А в это же время чуть-чуть восточней – в бескрайней империи зла, в Ростовской области, если точно, девочка-лютик жила. Её обнимала пустыми ночами гнетущая тишина, но ангел сказал ей: "Там где печали, ты больше всего нужна". Девочка смело взяла эту ношу, собравшись за пару дней, Быть волонтером не так и сложно – труднее любить людей. И там, где каждую ночь было слышно, как взрывы грызут бетон, она выносила из боя мальчишек, хранивших родимый дом. И сине-желтое знамя свободы девочке стало родней, чем чушь, которую долгие годы с экрана внушали ей.
Однажды февральским днём из Донецка нахлынул проклятый род, и хищные тени танков советских безмолвно ползли вперёд. Но впереди, где волнистой лентой тянулся защитный ров, тотчас же восстали витязи света из батальона Азов. И не сказать, что их было много, иная толпа кучней, но каждый пришёл особой дорогой к последней битве своей.
Бывает, стоит тишина перед боем – особая тишина, и ты знать не знаешь, что будет с тобою, протянешь ли дотемна. Но за спиной – бьёт мороз по коже – где солнце уйдет в поля, осталось то, что всего дороже – украинская земля. И мальчик... Нет, уж не мальчик – воин, взглянул на небесный свод, крестом осенил себя твердой рукою, не глядя шагнул вперёд. И грянул бой. Безнадежный. Жаркий. Почище иных боёв. Стреляли грады. Горели танки. И насмерть стоял Азов. А рядом хрупкие женские плечи – хоть кажется, что слаба. Выносит раненых, поит, лечит. Призвание и судьба. И там, впереди, где свистели пули, и снег был от крови ал, они своей смерти в глаза взглянули, и девочку мальчик обнял.
Каждое утро, когда над лугом багрянцем встаёт рассвет, смотрит на землю, обняв подругу, мальчик-боец-поэт. Смотрит с небес на землю и знает, что прожита жизнь не зря, над Украиной святой пылает Божьей любви заря.

Дэн Шорин


Попередні 25